§ 2. Північне Відродження : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Північне Відродження

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Культурні процеси XV – XVI ст. у країнах на північ від Італії отримали назву Північного Відродження. Окрім "хронологічного запізнення" воно мало ряд специфічних ознак. Ренесансні тенденції у культурі цього регіону не призвели до радикального переосмислення картини світу та образу людини порівняно з середньовіччям, а склали ситуацію поступового переходу до антропоцентричного світобачення з урахуванням вже створеного італійськими гуманістами духовного досвіду і збереженням значущості ідей попередньої доби. Орієнтація на домінування світського начала в Італії поступилася тут місцем  новому осягненню релігійного світогляду, наближенню релігії до людини, відмові від протиставлення світу сакрального та світського.

Утвердження ідей Відродження у країнах Європи відбувалося в атмосфері гострих соціальних конфліктів: першої в Європі буржуазної революції                 1566 – 1609 рр. у Нідерландах, Великої селянської війни та Реформації у Німеччині. Однак попри історичні "розбіжності", духовне життя європейських держав поєднував потяг до усвідомлення національного начала, осягнення духу людини та нації. У ситуації формування національних художніх шкіл (та дивовижно інтенсивного їх обміну досвідом) центром творчих пошуків стає духовний образ, духовна краса реальної людини, тонкий психологізм образів (на відміну від гармонійності та поетизації людини  в італійському мистецтві).

Новації мистецтва Німеччини були органічно підготовлені розвитком гуманістичної думки у працях М. Кузанського, Р. Агріколи, К. Цельтіса, гуманістичною еволюцією університетської освіти. Визрівання гуманістичних та антропоцентричних ідей, велике значення середнього стану (бюргерства) обумовили й складання нового ідеалу людини на основі єднання ерудиції та високої моральності. Однак безумовною ланкою зв'язку з Італійським Відродженням у духовній культурі Німеччини стало розуміння шляхетності як атрибута особистості, а не станового походження, потяг до особистісного самоусвідомлення, осягнення надважливої ролі розуму.

Література Німеччини повною мірою відбила ці особливості нового світогляду. Її розвиток був започаткований перекладом Біблії М. Лютером і прискорений реформаційними процесами.

Різко критичній оцінці місця та ролі церкви у суспільстві відповідала сатира. Особливої популярності цей жанр набув у творчості Е. Роттердамського ("Похвала глупоті"), Т. Мургера ("Цех крутіїв", "Закляття дурнів"), Г. Бебеля ("Книга фацетій"), С. Бранта (Корабель дурнів").

Викривальний пафос поєднувався у німецьких літераторів із оспівуванням особистісного духовного життя, ліричних почуттів. У творчості К. Цельтіса, одного з найвидатніших поетів доби, змалювання індивідуальних переживань злилося із багатогранною символікою та тонкими пейзажними мотивами.

Великою популярністю користувалися шванки – короткі цікаві історії-наставляння. Особливу сферу літератури складали й так звані народні книги. Їх опора на лицарські сюжети, дива, легенди специфічно відтворила стійкій зв'язок духовної та художньої культури доби із середньовіччям. У зв'язку із розвитком освіти поширеним стає жанр шкільної латинської драми з досить специфічними функціями – вдосконаленням знання латини та морального виховання учнів.

На межі XV – XVI ст. блискучий розвиток переживає образотворче мистецтво Німеччини, у якому збереження готичних традицій сполучено із концептуальними, жанровими, виражальними новаціями. Провідна роль у цьому оновленні належить А. Дюреру – живописцю, графіку, теоретику мистецтва, науковцю. Досліджуючи проблеми лінійної перспективи та пропорційності тіла, усвідомлюючи досвід італійського живопису, він фактично заснував у німецькому малярстві жанр портрету та автопортрету, став фундатором графіки, поява якої була обумовлена друкуванням. Творчість Дюрера позбавлена гармонійності та оптимізму, притаманних Ранньому та почасти Високому Відродженню. Реалії сучасного напруженого духовного життя країни відбилися у серії його гравюр на дереві, на міді ("Апокаліпсіс", "Великі пристрасті", "Малі пристрасті") тощо.

У доробку Лукаса Кранаха Старшого домінуючого значення (у відповідності до антропоцентричних ідей доби) мав портретний жанр та антична міфологічна тематика.

Розвиток скульптури у Німеччині в той час також закарбовує щільний зв'язок з готичними традиціями. Наочним доказом цього є творчість Ф. Штоса, А. Крафта, Т. Ріменшнейдера, П. Фішера Старшого.

Ренесансні традиції в німецькій архітектурі виявляються дещо пізніше.            У середині XVI ст. у зв'язку із реформаційними процесами завмирає сакральне будівництво, поступаючись місцем світському зведенню палаців князів, ратуш, будинків заможних бюргерів. Характерною їх ознакою стає сполучення готичних традицій у конструкціях із ренесансним декором.

Основні напрямки розвитку німецької музики були обумовлені як секулярними, так і реформаційними тенденціями. Виразником перших стало мистецтво мейстерзінгерів – поетів та композиторів, які зберігали середньовічну ремісничо-цехову організацію. У своїй творчості вони спиралися, однак, окрім особистісної, і на релігійну тематику. Протестантський хорал (жанр хорового багатоголосного співу народною мовою) та органна музика втілювали другу тенденцію.

Особливості еволюції ренесансних тенденцій у Нідерландах були обумовлені нерівномірністю їх виявлення у різних регіонах та опосередкованістю впливу досягнень італійського Відродження. При безумовній значущості готичного надбання, мистецтво Нідерландів зазнало новацій переважно у сфері живопису. Початок його оновлення був покладений діяльністю Яна та Губерта ван Ейків. Створений ними Гентський алтар закарбував жанрову й тематичну різноманітність живопису Нідерландів: портретний жанр, релігійна сюжетика, тонкий психологізм, натуралістичні побутові сцени, символічність зображень. Нове осягнення земної людини Ян ван Ейк відтворив у "Портреті родини Арнольфіні", який єднає тонку одухотвореність, символізм та реалізм. Новаційні пошуки були продовжені творчістю Р. ван дер Вейдена, Г. ван дер Гуса,  Г. Мемлінга, які синтезували досвід італійського та вітчизняного живопису й надали релігійним образам експресії та драматизму.

Інше бачення світу створив у своїх картинах І. Босх (ван Акен). На основі традицій середньовічної сміхової культури він відтворив фантастичну, песимістичну картину світу та гротесковий образ "малої" людини, утверджуючи функцію наставляння, повчання як одну із сутнісних для мистецтва Північного Відродження.

Певний трагізм, драматичність та песимізм знайшли відображення у творах     П. Брейгеля Старшого “Мужицького”. У контексті прийдешньої кризи  гуманістичних ідеалів митець у картинах "Притча про сліпих", "Тріумф смерті" остаточно ствердив осягнення образу людини Північним Відродженням, яка, на відміну від італійського, не є центром Всесвіту та світобачення, опоетизованим ідеалом краси та гармонії. Людина у мистецтві Нідерландів постає як сповнена напруженого духовного життя складова світу природи.

Література Нідерландів, як і в інших країнах, у цю добу здобуває розвитку у латинському та народному мовних напрямках. Прагнення національної самобутності і політичної свободи вилилося в активне формування літературної нідерландської мови. Цьому процесу сприяла діяльність рідерейкерів (членів добровільних об'єднань любителів театру та літератури), які організовували поетичні змагання та диспути, здійснювали постановки філософсько-повчальних "дійств". Найкращі зразки поезії та драматургії рідерейкерів були створені             К. ван Рейсселем, А. Бейнс, М. Кастелейном.

Провідне місце у музиці Північного Відродження займала нідерландська поліфонічна школа (Г. Дюфаї, Ж. Депре, О. Лассо).

Специфічний характер французького Відродження полягав у його придворно-дворянській сутності, синтезуванні італійського та французького надбання. Сприяння королівського двора розвитку архітектури зумовило виникнення багатьох зразків палаців (наприклад, у Фонтенбло), сформувало її елітарний характер.

Формування національної літератури у Франції у цей час відбувалося в особливо складній мовній ситуації – у вжитку була латина, діалекти французької, французька літературна, італійська. Поворотною віхою стала діяльність поетів творчого об'єднання "Плеяда" (Д. Белле, П. Ронсара), яке максимально сприяло розвитку та ствердженню саме французької мови.

Інший "вимір" світобачення демонструє творчість Ф. Рабле. Його центральний твір "Гаргантюа та Пантагрюель" довів плідність синтезу ідеалів Відродження з їх оптимізмом, реалістичністю, домінуванням світського начала, із традиціями сміхової культури середньовіччя.

Фундатором нового жанру есе був М. Монтень. У своїх "Досвідах" він уперше протиставив мораль незалежної особистості та мораль соціуму, уперше проголосив – те, що є корисним для індивіда, є корисним для соціуму в цілому.

Справжнім реформатором образотворчого мистецтва Франції був Ж. Фуке. Він ствердив у французькому живопису жанр портрету. Його традиції були розвинуті у подальшому Жаном та Франсуа Клуе.

Ренесансні процеси в Англії були підготовлені активізацією зв'язків країни з Італією та розвитком освіти в спиранні на античне надбання. Центром розповсюдження ідей Відродження на початку XVI в. був Оксфордський університет, з яким були тісно пов'язані гуманісти Європи, зокрема Еразм Роттердамський. У становленні та розвитку гуманізму велику роль відігравали      Т. Лінекр, У. Гросін, Дж. Колет, Дж. Лонгленд. Особливу значущість соціально-політична проблематика набула у творчості Т. Мора, який у романі "Утопія" пропагував розумний індивідуалізм та намагався створити образ майбутнього суспільства.

Найвищого розквіту англійське Відродження досягає за часів Єлизавети І Тюдор. Пишність єлизаветинського двору, високі вимоги до освіченості та особливе, шанобливе ставлення до вишуканої мови стали фундаментом бурхливої еволюції поезії та драми. Провідною поетичною формою часу став сонет, найкращі зразки якого створені Е. Спенсером, М. Дрейтоном, В. Шекспіром, Б. Джонсоном. Втіленням національної самобутності та творчого осягнення античного досвіду  у мистецтві доби стає театр. Безумовною вершиною англійського Відродження є творчість В. Шекспіра. Його комедії та трагедії ("Гамлет", "Отелло", "Ромео і Джульєтта", "Сон у літню ніч" та ін.) закарбували глибокий психологізм, реалістичність, велич образів та неоднозначну сутність доби.

Мистецтво Відродження культивувалося в Іспанії при дворі Филипа II.            У творчості видатного художника Іспанії Доменіко Теотокопулі  на прізвисько Ель Греко релігійно-містичні переживання відбилися в емоційно-напружених образах. У створених ним портретах виявляються передумови психологічного реалізму, характерного для мистецтва наступних епох.

Епоха Відродження в Іспанії відзначена творчістю великого іспанського письменника М. Сервантеса, творця роману "Дон Кихот", глибоко гуманістичного, народного, який викриває мракобісся церкви, безправний стан народу, усяке зло і насильство. Створений Сервантесом "лицар сумного образу" уособлює собою кризу епохи Відродження.