§ 1. Італійське Відродження : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Італійське Відродження

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Перший етап Відродження – Проторенесанс (XIII – XIV ст.) – став своєрідним перехідним періодом, надбання якого закономірно підготувало ті радикальні зміни у художньому осягненні світу, що ними позначилося в історично-культурному бутті людства Італійське Відродження.

Художні засади Проторенесансу певною мірою були закладені творчістю Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, спрямованій на відмову від схоластичної традиції, аскетичних ідеалів середньовіччя та ствердження секулярних тенденцій, значущості земного буття та усвідомлення особистості як вищої соціальної цінності.

Синтез середньовічної та ренесансної картин світу закарбувала у собі творчість Данте. Його "Божественна комедія", спираючись на типовий для попередньої доби жанр "подорожі" в інший світ, разом з тим відбила й осягнення безумовної цінності земного буття і стала ланцюгом, який об'єднав духовний досвід людства трьох епох. Знаком античності, носієм розуму, знання у поемі є образ римського поета Вергілія – супутника Данте у його подорожі. Середньовічним за своєю сутністю є простір твору з розподілом на пекло, чистилище та рай. Ренесансне бачення світу знаходить відображення у земному жіночому образі Беатріче – втіленні любові як шляху до пізнання істини.

Творчість Петрарки стала знаком зміни ціннісних орієнтацій доби. Якщо раніш безумовним ідеалом духовного буття та мистецтва було божественне начало, любов до бога, то лірика поета була присвячена новим ідеалам – земному коханню та образу земної жінки. "Книга пісень" ("Канцоньєре") та алегорична поема "Тріумф" закріпили й орієнтацію літератури на народну італійську мову – вольгару. "Перехідна" ж сутність доби відбилася у поезії Петрарки  у збереженні латиномовної традиції ("Буколічні пісні", поема "Африка", епістолярні твори "Листи без адреси" та інш.), особливому трактуванні кохання як нерозділеного. Поет уперше (у добу Ренесансу) звернувся до коментування літературного надбання античності, творів Ціцерона, Квінтіліана. Його "любов до давніх" багато в чому обумовила звернення епохи до античної парадигми світу з її центром – образом гармонійно розвинутої людини.

Світські орієнтації пронизують творчість Дж. Боккаччо – фундатора багатьох нових жанрів: ренесансної пасторалі (роман у прозі та віршах "Амето"), психологічного роману-сповіді ("Елегія Мадони Ф'ямети"), ідилічної поеми ("Фьєзоланські німфи"). Твори поета практично повністю спиралися на народну мову – вольгару, що знаменувало певну відмову від панівної раніш латини і початок усвідомлення національного начала, виділення його з загальноєвропейського культурного контексту. Надважливого значення у формуванні нової парадигми світу набули такі твори письменника як "Генеалогія язичницьких богів" та "Декамерон". "Генеалогію" було присвячено античним міфам, що стало ще одним кроком у "реабілітації" античності. "Декамерон" же був справжнім гімном свободи земного життя, насолоди й оптимізму, вершиною розвитку жанру міської новели, у якій було стверджено антиаскетичні ідеали.

Становлення живопису Проторенесансу пов'язане із Сієнською школою іконопису та іменами Чимабуе, П. Кавалліні, братів Лоренцетті, чия творчість тяжіла до реалістичності, тонкої нюансировки кольорів. Кардинальною переорієнтацією живопису на відбиття світу, який бачить власне людина, а не Бог, стала творчість Джотто. Уперше в живописі, стверджуючи виключну значущість реального бачення світу, він почав писати з натури та відмовився від канонічного для середньовічного іконопису золотого тла. "Перехідні" ж тенденції Проторенесансу виявилися в його творчості в спиранні на релігійну тематику, сюжетику, образність, символіку ("Мадонна на троні", "Оплакування", "Зустріч Марії та Єлізавети", "Святий Франциск" та ін.), які набули світського, реалістичного трактування. Домінанту візантійського живопису – створення духовного образу персонажу – Джотто замінює на потяг до відображення Людини у конкретних життєвих обставинах, до втілення конкретних почуттів, емоцій.

Доба Проторенесансу позначилася формуванням місцевих образотворчих шкіл у Пізі, Болоньї та ін.

В образотворчому мистецтві Проторенесансу складається й нове усвідомлення ролі та місця митця в соціумі. Він стає вільною особистістю, яка розпоряджається результатами своєї творчої праці. Це веде до нового усвідомлення твору мистецтва як товару та водночас до появи нового, світського, самостійного замовника (при збереженні замовлення церкви). Митець осягає себе як гармонійну особистість, здатну до самовиявлення у багатьох площинах художньої – і ширше – духовної, інтелектуальної діяльності. Спрямованість доби на нове, орієнтоване на почуттєвий вимір, пізнання реального світу, стало фундаментом радикальних змін в усвідомленні сутності та функцій мистецтва. Воно більше не є "Біблією для неписьменних", його головне призначення – відтворення світу дійсності, сповнене захопленням від його краси та краси людини. Не залишаючи лона церкви, образотворче мистецтво, відповідно до секулярних тенденцій доби, набуває самостійно світського характеру – формується вільний від архітектури станковий живопис. Змінюється й система жанрів та засобів художньої виразності. Символіка і умовність мистецтва Середньовіччя поступаються місцем прямій перспективі як художньому втіленню особистісного погляду на світ, портретному жанру, анатомічно правильному та водночас опоетизованому зображенню людського тіла, захопленню красою природи, що обумовлює введення пейзажних мотивів у релігійну та міфологічну сюжетику і становлення пейзажу як самостійного жанру.

В італійському мистецтві Раннього Відродження (XV ст.) набувають розвитку тосканська, венеціанська, ломбардська місцеві школи в архітектурі, умбрійська, венеціанська в образотворчому мистецтві.

Першість серед них належала Флоренції, де працювали Ф. Брунеллескі, Мазаччо, Донателло. Ф. Брунеллескі  у куполі собору Санта Марія дель Фьоре, капелі Пацці, церквах Сан Лоренцо та Сан Спіріто відродив гармонійність, домірність споруд людині. Як до взірця архітектор звертався до ордерної системи античності з її портиками, аркадами, колонами. Цю ж тему розвивав у своїй творчості видатний зодчий, філософ, науковець Л.-Б. Альберті, який втілював у своєму житті образ та ідеал гармонійної, титанічної особистості. Він теоретично обґрунтував нові принципи художнього мислення, виклав математичні основи перспективи та пропорційності у трактатах "Про живопис", "Про зодчество", "Про ліплення", проектував споруди в Мантуї, Риміні.

У венеціанській школі архітектури (з кінця XV ст.) гармонійно поєднались принципи готики та ренесансу. Притаманною цій школі відзнакою стало багате прикрашення палаців патриціанської знаті різьбленням, поліхромними інкрустаціями, мармуром.

Революційними новаціями у скульптурі відзначена творчість Донателло – творця першої самостійної, незалежної від архітектури статуї, кінного монументу. Обравши городян моделями для образів біблійних пророків (для кампанілли Флорентійського собору), він ствердив виключне значення образу людини в мистецтві.

Свідома відмова від середньовічного бачення світу з його "розподілом" на сакральний і світський, ствердження значущості реального буття, реальної людини та нових принципів земної краси – такою є сутність творчості Мазаччо, найбільш видатним твором якого є розписи капели Бранкаччі (церкви Санта Марія дель Карміне), зокрема сцени вигнання Адама та Єви з раю, сцени з життя апостола Петра.

У 2-й пол. XV ст. в італійському живописі формується виключна різноманітність творчих манер. Це відбиття спрямованості на особистісне бачення світу знайшло відображення у творчості Пьєро делла Франчески, Фра Анджеліко, Паоло Учелло, Андреа Мантеньї, Філіппо Ліппі, Доменіко Гірландайо.

С. Боттічеллі уперше звернувся до образності та сюжетики греко-римської міфології ("Народження Венери", "Весна") у  поєднанні з ідеями флорентійських неоплатоніків про взаємозв'язок кохання та краси.

Утвердження портрета як виразника ідей Відродження на рівні жанру відбувається у венеціанській школі у творчості А. да Мессіна та Дж. Белліні. Венеціанець В. Карпаччо у цей період створює багатофігурні композиції з великою значущістю архітектурних пейзажів.

Ознаками літератури цього періоду є світська, антропоцентична спрямованість та існування на двох "мовних" рівнях. Латина та простонародна мова (вольгара) єдналися у поетичній творчості А. Поліціано. Поеми "Станси на турнір", "Сказання про Орфея" закарбували одну зі значущих ідей Відродження – ідею гармонійного буття людини та природи. Великими майстрами літератури кінця XV ст. були         Л. Медичі, Л. Пульчі, Дж.Дж. Понтано. Їх творчість яскраво втілила провідні риси літератури того часу: жанрове різноманіття (діалоги, епістоли, байки, алегорії, новели), укріплення значення італійської мови (при збереженні латиномовної традиції), зростаюча роль народно-реалістичних мотивів. Секулярні тенденції виявилися також у формуванні комедійного жанру й відродженні римської комедії, що відбилося у постановці творів Теренція та Плавта.

Література Раннього Відродження вже починає формувати власні шляхи розвитку, не складаючи опозиції попередній добі, а усвідомлюючи власний, ренесансний досвід. Яскравим доказом такого художнього самоусвідомлення стає тенденція наслідування "Декамерону" Боккаччо – створення новел реалістичного, дещо комедійного (інколи й фривольного) змісту латиною та вольгарою                  (у творчості Ф. Саккетті, Т. Гвардаті, Дж. Фьорентіно та ін.).

Високе Відродження (90-ті рр. XV ст. – 30-ті рр. XVI ст.) стало часом найвищого розквіту італійського мистецтва, концентрованим втіленням ідей доби, зокрема ідеї гармонійної, титанічної особистості.

Всім своїм життям та  різнобічною діяльністю цю ідею втілив Леонардо да Вінчі.  Його одвічний потяг до експерименту обумовив те, що завершених робіт митця збереглося небагато. Серед них – безумовні шедеври художньої творчості людства: "Мадонна з квіткою" ("Мадонна Бенуа"), "Поклоніння волхвів", "Мадонна Літта", "Мадонна у гроті", "Святий Іоанн Хреститель", "Джоконда". У творчості Леонардо да Вінчі Високе Відродження підходить до нового бачення світу як одвічно мінливого, рухливого. Усвідомлення реальності буття та художнього образу як процесу обумовило новації у сфері художньої виразності. Послаблення значущості лінії, "розмивання" за допомогою світлотіні чітких контурів – так зване сфумато – наповнювало творіння митця особливим одухотвореним повітрям та мінливістю, живим рухом. Теоретична діяльність митця була сповнена віри у силу розуму та знання, творчі сили людини і спрямована на ствердження значущості безпосереднього досвіду.

Образна палітра творчості Рафаеля Санті наочно відбила секулярні тенденції доби. Один з великих портретистів часу, він особливу увагу приділяв втіленню образу Мадонни ("Мадонна Конестабіле", "Мадонна у кріслі", Сікстінська мадонна"), який насичено і реалістичністю, і життєвістю, і ліричністю, і глибокою емоційністю. Його творчість також відзначена єдністю лінії, об'єму та кольору, ствердженням універсальних, поєднуючих земну реальність та божественну одухотвореність, канонів краси людини. Як митець прагнучи всебічного розкриття свого внутрішнього світу, повної, багатограної реалізації, Рафаель був архітектором, займав посаду "префекта мармуру та всіх каменів" – очолював охорону античних пам'яток.

Керівним принципом творчості Мікеланджело Буонарроті стає драматичність. Людина як вершина творіння, зразок довершеності, людина, яка усвідомлює своє буття як процес становлення та боротьби, – головний тематичний та образний стрижень його художнього світогляду. Скульптор, живописець, архітектор, поет, Мікеланджело практично відмовився в своїй творчості від побутового начала, як неадекватного високому осягненню боротьби духу. Драматизм, напруга, сила, велич відзначають його скульптурні і живописні роботи, де домінує зображення оголеного тіла у несподіваних, сповнених експресії поворотах і рухах, які приходять на зміну гармонійності та сповненому краси спокою (скульптури "П'єта", "Мойсей", фрески "Страшний суд", статуї – алегорії День, Ніч, Ранок та Вечір в капелі Медичі).

Живопис Венеції початку XVI ст. демонструє потяг до бачення людини у єдності з природою, до яскравої колористичності, зокрема у творчості Джорджоне. Новаторська спрямованість характеризує творчість Тіціана. Новації охопили жанрову сферу, розробку різних типів портрету (парадного, камерного), визначили утвердження самостійності пейзажу (який втілив пантеїстичні ідеї доби, "реабілітацію" природи). Тіціан остаточно стверджує станковий живопис і виключне багатство колориту, різноманітність тем та сюжетів творів: антична тематика ("Даная", "Венера"), алегоричні, масштабні вівтарні образи, портрети, драматичні сюжети.

Високе Відродження стало часом остаточного формування архітектурного ренесансного стилю та набуття ним загальнонаціонального значення (на відміну від попереднього зосередження на складанні власних ознак місцевих шкіл). Як суттєві, показові його риси закріплюються гармонійність, домірність споруд, використання ордерної системи, потяг до синтезу пластичних мистецтв та водночас прагнення максимального виявлення творчої індивідуальності.

У Римі зусиллями Браманте було створено чимало споруд саме у ренесансному стилі: невеликий круглий храм Тьємпетто з суворою колонадою, започатковано будівництво центрально-купольного  храму св. Петра.

Рафаель створив ряд проектів міських палаців з новими, ордерними фасадами (палаци у Флоренції та Римі) і собору св. Петра, посаду головного архітектора якого він обіймав після смерті Браманте.

Мікеланджело як архітектор в історію світового мистецтва увійшов плануванням Капітолійського пагорба у Римі – першого спеціально спланованого та побудованого архітектурного ансамблю доби Відродження, зведенням західного фасаду, барабану та куполу собору св. Петра.

Гуманістичні ідеали краси, гармонії, домірності, зосередженість на особистісному началі відзначають і літературу даного періоду. Характерними її рисами на той час є розширення жанрового діапазону, усвідомлення античного і ренесансного надбання, інтенсивний процес формування італійської літературної мови. Поширення книговидання, розвиток освіти обумовили у той час більшу мобільність, розширення сфери функціонування літератури, формування нових прошарків аудиторії. Наслідком такої демократизації стало поширення жанру комедії у творчості Аріосто, Макіавеллі, Аретіно, Рудзанте.

Одним з найвеличніших творів доби стала поема Л. Аріосто "Несамовитий Орландо". Відомий сюжет французького лицарського роману поет сповнив новим, світським баченням кохання та буття, відчуттям особистісності.

Лінію ліричної поезії, закладену Петраркою, продовжив П. Бембо. Масштабний творчий доробок поета був дивовижно різноманітним з точки зору жанру (діалоги, вірші, листи, теоретичні, історичні, мистецтвознавчі трактати). Особливої популярності набули діалоги у прозі та віршах "Азоланські бесіди", які були осягненням сутності краси, її місця у житті людини та людства. Головним висновком твору стає ствердження божественного походження краси і духовної любові як вищого ступеня кохання.

Бурхливий розвиток літератури потребував теоретичного усвідомлення й обґрунтування літературної мови. Вирішенню цієї проблеми було присвячено трактат П. Бембо "Міркування у прозі про народну мову", який закликав літераторів повернутися до високого стилю Петрарки та Боккаччо. Високо цінував італійську мову та наполягав на її повному введенні до сфери літератури                Н. Макіавеллі (у полемічному трактаті "Діалог про нашу мову").

Література Пізнього Відродження (30-ті рр. XVI ст. – кін. XVI ст.) базувалась на вже сформованих жанрах, які часто наповнювалися новим змістом та образністю. Драматизм та психологічна складність образів, напруга дії у новелах Банделло, Чінтіо, ліричних віршах В. Колонни були адекватні самій культурній ситуації, позначеній певним переглядом ціннісних орієнтацій гуманізму. Однією з вершин літератури того часу є творчість Т. Тассо, автора пасторальної драми "Амінта" та епічної поеми "Звільнений Ієрусалім".

Популярним жанром XVI ст., у якому втілюється особистісне начало. усвідомлення людиною себе як центру Всесвіту, стає автобіографія (Б. Челліні,      Д. Кардано).

Чинквіченто стало й періодом інтенсивного розвитку драматичного й музичного театру. У Ферарі, Мантуї, Урбіно, Флоренції зводилися спеціальні сцени, формувалося декораційне оздоблення. У 1580-х рр. за проектом А. Палладіо було збудовано й першу власне театральну споруду "Олімпіко".

Найбільш популярними театральними жанрами часу стають пастораль            (у творчості Т. Тассо, Дж. Гваріні), трагедія та комедія, які спиралися на античні зразки. У цих жанрах працювали Аріосто, Макіавеллі, Бембо, Аретіно, Дж.М. Чек'ї, Д.Д. Порта.

У середині XVI ст. на основі традицій народного театру склався жанр комедії дель арте. Він втілював притаманні Відродженню світську орієнтацію, оптимізм та реалістичність. Специфічними ознаками, що надали йому особливої популярності та водночас відповідали тенденціям розвитку літератури, стали опора на народну мову та лексику, зневажливо-критичне, гротескове змалювання аристократії, інколи груба буфонада, типові персонажі-маски міського фольклору. Це в першу чергу свідчить про розрахованість комедії дель арте на демократичні прошарки публіки – на відміну від пасторалі, трагедії та комедії на античні сюжети, які були відповіддю на потреби "високої" публіки.

Наприкінці XVI ст. кардинальні зміни у музичне мистецтво приносить формування жанру опери. З самого початку свого становлення опера спиралася на ліричну тематику земного кохання, міфологічну сюжетику та призначалася для елітарної публіки. Становлення опери відбувалося у контексті досить специфічних союзів – академій, які стали новим явищем художнього, та ширше – інтелектуального життя, новим засобом об'єднання митців на відміну від цехових організацій середніх віків. Велику роль у формуванні опери відігравала флорентійська камерата ("гурток"). Її представники (Дж. Барді, Я. Корсі,              Дж. Каччіні, В. Галілей) прагнули відродити сутність і дух античної трагедії з її нерозривним єднанням драматичної дії, жесту та музики. Перші опери були створені О. Рінуччіні та Я. Пері ("Дафна", 1598 р.) і Я. Пері ("Еврідіка, 1600 р.).

У палітрі музичних жанрів цього часу зберіг свою значущість мадригал з його світською тематикою та використанням творів сучасної поезії (у творчості             Л. Маренціо, К. Джезуальдо, А. Вілларта) і поліфонічний стиль та канонізований, регламентований сакральний жанр меси (Дж.П. Палестрина, А. Габріеллі,             Дж. Габріелі).

З другої половини XVI ст. починає свій розвиток нова художня течія – маньєризм, відзначений необхідністю переоцінки ідей та надбання культури Відродження. Це відобразилося перш за все у заміні гармонійності, класичної ясності – контрастністю; жанру портрету - багатофігурними композиціями; спокою – напруженим рухом.

Ці тенденції у період чинквіченто характеризували венеціанський живопис. Їх повною мірою відтворила творчість Тінторетто, який створив масштабні цикли картин на релігійну сюжетику за замовленням церкви (56 картин у Скуола ді Сан Рокко), ліричні полотна та великі декоративні роботи ("Голгофа", "Рай", "Тайна вечеря"). Тенденції маньєризму, прагнення замінити красу та гармонію грацією були притаманні творчості Парміджаніно ("Мадонна з довгою шиєю").

Оптимізм та життєстверджуюче начало становили концептуальну основу творчості П. Веронезе. Майстер багатофігурних композицій з багатим архітектурним фоном ("Поклоніння волхвів", "Бенкет у домі Левія") створив чимало скорботних образів, просякнутих драматизмом та трагікою ("Розп'яття", "Оплакування Христа").

У скульптурі ознаки нового, маньєристичного мислення обумовили специфіку римсько-тосканської школи і особливо яскраво відбилися у творчості Б. Челліні та Л. Берніні. Іншу – декоративну, суто ренесансну лінію скульптури складала венеціанська школа, видатним представником якої був Я. Сансовіно.

Поступове посилення аристократичних тенденцій відбилося у цей період в архітектурі. З середини XVI ст. все більше укріплюється прагнення використання образотворчого мистецтва та архітектури з метою прославлення правителів та владних режимів у Флоренції, Мантуї, Римі, Неаполі. Мистецтво стає однією з керованих державою ідеологічних сфер, а палац, вілла – одним з показників величі влади.

Таким чином, період чинквіченто містив у собі і антропоцентричні ідеї, і потяг до їх переосмислення, і високе визнання людини, і певний сумнів у її величі, готуючи тим самим підґрунтя нової художньої доби.

 


<