Глава 5. Культурні парадигми доби Відроження : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

Глава 5. Культурні парадигми доби Відроження

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Епоха, що одержала назву «Відродження» (Ренесанс – фр. renaissance), охоплює собою період з XIV по XVI ст. Уперше цей термін у його італійській транскрипції «ринашимента» був використаний архітектором, живописцем і істориком мистецтва пізнього Відродження Джорджо Вазарі (1511 – 1574). У своїх знаменитих «Життєписах…»[1] (1550) він вперше ужив термін «rinascita» – «процес відродження», що позначає в нього всебічний розвиток нового мистецтва, яке базується на вивченні природи.

Відродження, таким чином, – перша в історії культури епоха, що, нехай і на пізній своїй стадії, сама себе назвала, тобто осмислила свої духовні орієнтири і визначила програму власного розвитку. Концепцію цього розвитку сформулював Вазарі, який дав періодизацію історії культури, що зберегла своє значення, принаймні, у назвах великих епохальних стадій, аж до нашого часу. Відповідно до поглядів Вазарі, після епохи прекрасного античного мистецтва наступив період глибокого занепаду і кризи, названий їм «середніми віками», – тобто такими, що лежать посередині між античністю і Відродженням. Тільки після відмови від «бридкого готичного мистецтва» настає епоха Відродження «античної манери» і, ширше, – у цілому античності, коли мистецтво звільняється від середньовічних традицій, реалізм зображення обумовлюється вивченням анатомії і перспективи, а художня досконалість – суворим дотриманням міри, і, нарешті, досягає повного оволодіння зображенням натури і технічної досконалості, яка перевершує навіть античні зразки.

Розуміння власної історичної ролі, що відкриває нову культурну епоху, було властиве не тільки художникам, й і письменникам і філософам цього часу. Так, Лоренцо Валла (1405/07 – 1457) говорив, що в його час література і родинні їй мистецтва – живопис, скульптура, архітектура – «піднялися і знову відродилися», а Марсіліо Фічино (1433 – 1499), що багато сприяв вивченню Платона, писав про свій час: «Це, безсумнівно, золоте століття, що повернуло світло вільним мистецтвам, до того майже знищеним: граматиці, красномовству, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці».

Якщо спочатку трактування терміна «Відродження» відносилося до періодизації історії мистецтва і не претендувало на позначення якоїсь великої стадії в історії європейського світу, то вже у XVIII ст. Вольтер використовує цей термін саме позначаючи цілісну історичну епоху, а в XIX і XX ст. таке трактування терміна стає загальноприйнятим і широко уживаним.

Таким чином, в період XIV – XVI ст. у європейському житті і культурі відбулися важливі зміни, що визначили характер усієї наступної історії європейського світу і сьогоднішнього його стану. В мистецтві ці зміни проявилися найбільш очевидно, однак за цими зовнішніми нововведеннями стояли більш складні і приховані процеси, зміст яких і необхідно усвідомити.

Передумови епохи Відродження

Кінець XIV – початок XVI вв. був періодом, коли в середземноморському регіоні Європи бурхливо розвивалися середньовічні міста і в них стали складатися нові, відмінні від феодальних, суспільні відносини.

Розквіт ремесел і торгівлі дав поштовх процесові первісного накопичення капіталу. Цей процес мав двоїстий характер: з одного боку, безпосередні виробники відокремлювалися від засобів виробництва, що зосереджувалися в руках невеликої кількості власників, перетворюючись у капітал. У зв'язку з цим, з іншого боку, виникла значна маса не зв'язаних власністю на землю особисто вільних заповзятливих людей, що реалізують на ринку свою працю і здатні динамічно змінювати власний уклад життя.

Це приводить до різкого зростання соціальної активності населення міст, у надрах якого стала зароджуватися буржуазія. На рубежі XIV – XV ст. відбувається найбільший в історії європейської культури антропологічний переворот: міняються норми, що визначають уклад життя і задають новий тип особистості. Які ж риси його характеризують?

Насамперед, ця нова людина налаштована різко критично стосовно попередніх поколінь і попередньої епохи. У цій критиці вона знаходить розуміння власного місця у світі і виявляє власні можливості його освоєння. Ця критика, безумовно, приводить до зміни системи цінностей, на якій базується самоствердження нової людини.

Новий антропологічний тип характеризується тепер занепокоєнням розуму, який постійно знаходиться у стані пошуку і дерзання; авантюризмом і героїзмом, які сполучають заповзятливість з відвагою; здатністю до ризику і до прийняття на себе відповідальності за результати своїх дій і вчинків; ентузіазмом і егоцентризмом, що поєднують як здатність до рішучих і часто мало очікуваних дій, сполучену з умінням переконати в їхній необхідності і правоті багатьох прихильників, так і здатність поставити себе в центр цих дій і в ім'я досягнення поставлених цілей часто пожертвувати своїми прихильниками.

Людина епохи Відродження з'являється перед нами внутрішньо суперечливою особистістю, що сама легко вступає в боротьбу з навколишнім світом, але не менш гостру боротьбу різних начал – і гарних, і бридких – переживає у своїй душі. Ця людина інтенсивно накопичує життєвий досвід, постійно виходить за межі того, що добре їй відомо, а тому багато подорожує, знає багато мов, усім цікавиться і прагне випробувати все.

Тепер уже не походження і родовитість, тобто не приналежність до певного соціального стану і корпорації, важливі для людини середньовіччя, визначали значення нової людини в суспільстві, а її особисті, індивідуальні – не отримані в спадщину, а самостійно культивовані – якості і її цілеспрямована діяльність.

Найбільш очевидно ця цілеспрямованість проявлялася у наживі і множенні капіталу. Багатство, нагромадження капіталу стають джерелом небаченої могутності і суспільного впливу. Тому саме цей бік діяльності ренесансної "нової людини" стає двигуном, що стимулює її активність, і об'єктивним, зримим мірилом досягнутого успіху. Дуже часто прагнення до успіху за будь-яку ціну, не зважаючи на можливі жертви, супроводжувалося необхідністю використовувати недозволені засоби, – насамперед такі, що заперечувалися морально або церквою у формі релігійних заборон. Формула «ціль виправдує засоби», дана М. Макіавеллі, – апологія подібного світосприйняття.

Ренесансний індивідуалізм

Звідси бере початок індивідуалізм як основа ренесансного, а згодом і буржуазного світогляду. Він був характерний не тільки для господарської діяльності, але і для всіх боків ренесансного способу життя, зокрема і для творчості у філософії і в художній сфері.

Яскравим прикладом ренесансного індивідуалізму може служити відомий лист Леонардо да Вінчі міланському герцогові Лодовіко Сфорца. Сьогодні він був би названий прес-релізом: майстер рекомендується потенційному замовникові, перелічуючи свої творчі можливості: «Преясновельможний государ, <…> я <…> хочу викласти Вашій світлості деякі винаходи, мені приналежні, і коротенько перейменовую їх», – а далі міститься значний перелік витворів і не менш приголомшливий фінал: «у мирний же час я нікому не поступлюся як архітектор, <…> можу працювати як скульптор у мармурі, бронзі і теракоті, <…> а в живопису можу порівнятися з кожним, хто б він не був»[2] .

Тут даний чудовий автопортрет людини Відродження. Вона цілеспрямована і не бачить ніяких обмежень, які б могли цьому перешкодити (у тому числі і таких «умовностей», як скромність, недооцінка власних сил і т. п.). Вона усвідомлює свою унікальність і як своє особисте надбання, і як особливу культурну і соціальну цінність: якщо для людини середньовіччя нормою було «бути як усі», то тепер нормою стає «бути не як усі», бути краще, ніж інші, за будь-яку ціну відрізнятися від інших.

Істотною обставиною цього листа є і те, що Леонардо в ньому говорить не про виконані справи, а про проекти і задуми, хоча критиці піддає цілком реальні, вже існуючі речі. При цьому в нього не виникає і тіні сумніву в можливості реалізації самих фантастичних своїх задумів.

Воістину, людина Відродження не знає меж своїх можливостей. Вона стверджує себе як безумовного егоцентрика, бажанню, волі, винахідливості, дотепності якого повинні скорятися всі сили і стихії навколишнього світу. Він живе зі свідомістю того, що у своїй справі не має собі рівних, і ця обставина є умовою його існування, умовою, що породжує наповненість його життя змістом.

Розбуджений епохою Відродження європейський індивідуалізм – прагнення виділитися, відокремитися, – зрештою, приводить до зіткнення стихійно діючих воль і сил, а їхнє протистояння, у свою чергу, коректує мети в діях і устремліннях кожного окремого індивіда.

З появою нового анторопологічного типу в європейській культурі функція цілепокладання стає одним з найважливіших механізмів соціальної регуляції в житті і діяльності «нової людини». Зрештою, цілепокладання стає граничним вираженням ренесансного індивідуалізму. А оскільки воно жорстко не приписано якій-небудь певній особі, воно стає предметом запеклої конкурентної боротьби, у якій сумнівові у своїх силах не може бути місця. Звідси і виникають авторекомендації, подібні розглянутій вище. Вони органічні для епохи.

Конкуренція як принцип, що організує ренесансний спосіб життя, жадала від "нової людини" величезної напруги індивідуальних сил і як мету всієї її діяльності – досягнення успіху на будь-якому шляху, нею обраному. Невипадково тому згодом вона одержала найменування "ренесансного Титана".

Ренесансний гуманізм

З іншого боку, ренесансні форми культури видозмінили спосіб життя феодальної аристократії, формуючи нові взаємини між нею і виникаючою саме в цей час у європейській культурі творчою інтелігенцією. Створювані нею нові форми літератури і мистецтва, що найбільше наочно являли образ епохи, яка наступила, не вичерпували цілком її змісту. Він пронизував весь світогляд епохи, у тому числі і релігію. І цей новий зміст, зв'язаний із запитами, що виникають у активної, діяльної, заповзятливої людини нової епохи, одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людський, людяний). Філософи епохи Відродження називали себе гуманістами, тому що замість характерного для мислення Середніх віків зосередження уваги на Бозі (divina studia) вони поставили в центр свого світогляду людину – homo (звідси – humana  studia).

У вузькому значенні цим терміном називають напрямок світської думки епохи Відродження, зв'язаний з вивченням античних пам'ятників у філософії, етиці, мистецтві і філології. У широкому сенсі так називають напрямок у суспільній думці, що характеризується захистом достоїнства особистості, її волі і всебічного розвитку, захистом людяності в суспільних відносинах, життєрадісністю і волелюбністю.

Гуманізм осмислював себе в протиставленні середньовічному світоглядові. Якщо в центрі середньовічного релігійного світогляду стояв Бог, і відповідна картина світу одержала назву теоцентричної, то в поглядах гуманістів центральне місце зайняла людина, і нова картина світу одержала назву антропоцентричної. При цьому важливо розуміти, що ідеологами гуманізму в такій якості розумілася не абстрактна, а абсолютно конкретна людина, саме та, заповзятлива і діяльна, ентузіастична і егоцентрична людина, творчий потенціал якої був актуалізований новою епохою. Саме для реалізації її інтересів замість релігійно-аскетичної ідеї про гріховність земного життя проголошувалося право людини на задоволення земних потреб, одержала вираження ідея свободи особи, справедливого і розумного суспільного устрою – тобто такого, у якому не грала би роль прийнята в середньовічному суспільстві станова ієрархія. Ідеологи Відродження виступали проти схоластики з її вимогою встановлювати істину посиланнями на авторитети – у першу чергу, Біблію, – висміювали середньовічне мистецтво. Середньовіччя було оголошено часом марновірств, неуцтва, темряви і презирливо названо "готичним", що в ті часи виступав синонімом "варварського".

Розуміння людини як частини природи і вимога безперешкодного задоволення його "земних" потреб стали головним ядром гуманістичних ідей. У різній формі і з різними відтінками ці ідеї розвивали видатні європейські гуманісти – Франческо Петрарка, Леонардо Бруні, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола, Данте, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Томазо Кампанелла, Мікеланджело, Джордано Бруно, Галілей в Італії; Еразм Роттердамський у Голландії; Етьєн Доле, Франсуа Рабле, Монтень у Франції; Томас Мюнцер, Альбрехт Дюрер у Німеччині; Томас Мор, Вільям Шекспір, Фрэнсис Бекон в Англії; Сервантес в Іспанії  і багато хто ін.

Комплекс гуманістичних ідей охоплював собою всю систему поглядів на світобудову – природу, суспільство й окрему людину.

Якщо спробувати узагальнити ці уявлення до максимально універсального принципу гуманістичного відношення до світу, то його можна сформулювати як розуміння світу в якості реальності, що сприймається почуттєво. Таке розуміння протиставлялося характерному для середньовічної свідомості уявленню про реальність як про світ Бога, Абсолюту. Саме в силу таких граничних уявлень світогляд гуманізму був спрямований проти середньовічної схоластики і релігійного догматизму. Гносеологія гуманістів висувала на перший план досвід і спостереження, що були прямим наслідком почуттєвого сприйняття як найважливішого, першого кроку в процесі пізнання. На це вказували вчення Миколи Кузанського і Джордано Бруно про чотири щаблі пізнання. Роль досвіду в пізнанні підкреслювалася Парацельсом, Леонардо да Вінчі, Галілеєм. Це, звичайно, не скасовувало ролі розуму в пізнанні, але розумові приділялося місце узагальнюючого принципу.

Ідеологія гуманізму, таким чином, зв'язала в єдине ціле філософію, мистецтво і науку, перетворивши мистецтво – сферу діяльності, безпосередньо пов'язану з почуттєвим досвідом, – у лідера культури Відродження.

Істотною рисою нового світогляду, що втілила індивідуалістичне устремління до оволодіння світом, що почуттєво сприймається у знанні про нього, став інтерес до емпіричної науки і природознавства, що розумілося як спостереження в першу чергу. Цей інтерес був дуже тісно зв'язаний з досвідом нового мистецтва і часто, як це було у випадках з Л.-Б. Альберті, Леонардо да Вінчі, А. Дюрером, прямо з нього випливав.

Епоха Відродження була відзначена великими відкриттями в галузі астрономії — геоцентричною теорією М. Коперника і її обґрунтуванням Дж. Бруно,               Й. Кеплером і Г. Галілеєм; медицини й анатомії – працями Ф. Парацельса,              А. Везалія, М. Сервета; математики, геології і мінералогії і т. п. Розширенню географічних уявлень сприяли Великі географічні відкриття, зокрема, відкриття        Х. Колумбом Нового Світу в 1492 р.

В галузі політики нові ідеї були зв'язані з утворенням у XV – XVI ст. національних держав, формуванням італійської, англійської, французької, німецької національних літератур. Незважаючи на те, що найвизначніші гуманісти епохи – Данте, Ф. Петрарка, Еразм Роттердамський та ін. – були знавцями стародавніх мов (грецької, латини, давньоєврейської), однак вони воліли складати свої трактати «простонародними» – національними – мовами, сприяючи тим самим їхньому нормативному культурному оформленню.

З появою літератури національними мовами, зверненої до широких шарів населення, зв'язаний винахід у середині XV в. Й. Гуттенбергом друкованого верстата. Цим був покладений початок друкарству в Європі. Книги стали широко доступними і якісно змінили європейський спосіб життя, наблизивши його до сучасного. Завдяки друкарству ученість вийшла з монастирських келій і університетських корпорацій на ринкову площу. Прямим наслідком винаходу друкованого верстата стала поява згодом газет, суспільної думки й інтелігенції, яка її формує.

Суспільна думка виникала й у попередні епохи, але вона мала спорадичний характер. Вона виникала, як правило, в опозиції до офіційної церковності. В епоху Відродження її зміст, колись пов'язаний з релігійними єресями, став світським і був зв'язаний зі спробами раціонально обґрунтувати нове суспільне буття в контексті загального антропоцентричного світогляду.

І в цій сфері ренесансний індивідуалізм продовжує бути основним принципом. У поглядах гуманістів суспільство з Corpus christianum, представленого сполученням станів, корпорацій і іншими середньовічними суспільними зв'язками, перетворюється в суму індивідів.

У гуманістів епохи Відродження індивідуалістичний світогляд виявлявся в ідеалізованій формі – у підкресленні цінності людської особистості як такої (при цьому, зрозуміло, малася на увазі особистість титанічного типу, "нова людина") і всього, що з нею зв'язане. Це і було те «відкриття Людини», що ставлять у заслугу епосі Відродження дослідники пізнішого часу. "О чудове і піднесене призначення людини, якій дано досягти того, до чого вона прагне, і бути тим, чим вона хоче", – писав італійський гуманіст Дж. Піко делла Мірандола в трактаті "Про гідність людини" ("De hominis dignitate"). На перший план уперше висувається захист людської особистості, інтерес до людських справ, людська, а не релігійна точка зору на всі явища життя.

У той же час у доведеному до крайніх меж індивідуалізмі виявляються джерела кризи ренесансної ідеології. Протилежність багатьох індивідуалістичних устремлінь, подолання всіх і всіляких заборон, що накладаються, у тому числі й у релігійній формі, на людське свавілля, відсутність уявлень про межі власних можливостей, про рису, що відокремлює "можна" від "не можна" у людській дії і поведінці привело до виникнення явища, названого "зворотнім боком ренесансного титанізма". Одним з її проявів була радикальна всебічна – не тільки словом, але і справою – критика всієї системи феодального світогляду і світобудови, яка поступово привела до його повного краху.

 


<