§ 1. Феномен культури Візантії : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Феномен культури Візантії

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Друга половина ІV – V століття позначилися піднесенням духовного й активізацією політичного життя західної та східної частин Римської імперії – тоді ще єдиного греко-римського світу. Основним чинником такого піднесення була всеохоплююча християнізація культури, а також заснування нової столиці (Константинополя), її розбудова, у зв’язку з чим за досить короткий час було побудовано більше трьохсот храмів й немало адміністративних, приватних будівель найвишуканіших архітектурних форм, що потребувало мобілізації творчого, духовного потенціалу всієї імперії. Поступово християнство завойовувало серця нових прихильників й водночас здобувало державне визнання. Така поступовість забезпечувала як збереження старих культурних традицій (насамперед античних, а також культурних здобутків інших народів, які входили до складу чи сфери впливу імперії), так і активну духовну творчість, формування й формулювання нових ідей, відкриття нових знань в галузі антропології, етики, теології, мистецтва. З моменту падіння Риму Східна імперія надовго стала найважливішим осередком середньовічної культури, у якому були закладені основи культурного розвитку східнохристиянського світу. Тисячолітня імперія увійшла в історію під назвою Візантія, яка певною мірою умовна: вона походить від назви грецької колонії Візантій, на місці якої була заснована нова столиця Константинополь.

Культуру Візантії цілком визначало становлення і розвиток православ’я, починаючи з його офіційного визнання ще в Римській імперії (IV ст., імператор Костянтин) й до створення канонічної служби Божої, зокрема літургійного циклу, яка вже до середини XV ст. остаточно сформувалася. Еволюція християнського світогляду – від заперечення світу (у соціальному і космічному значенні) першими християнами до освячення і повного злиття з ним – стала позитивним фактором формування візантійської культури. Рушійною силою такої еволюції були ідея кафолічності (соборності) та усвідомлення Церквою себе як єдиного порятунку для світу. В період античності язичництво ототожнювалося з державою і світом (імператор був верховним жерцем). Християнство за часів гоніння заперечувало і поганську теологію, і державу, і світ. Але поступово у свідомості візантійця відбулося повне злиття християнської церкви і держави.

Витоки візантійської культури

Візантійська культура успадкувала античні традиції, перейняла форми життя, мову, стиль мислення греко-римського світу. Формулюючи свої догми, християнство користувалося методологією та категоріальним апаратом античної грецької філософії. Отці східної церкви, основоположники православного богослов’я – Василь Великий та Григорій Богослов все життя з подякою згадували роки навчання в язичницькому університеті. Василь Великий написав невелику працю про користь світської (язичницької!) літератури, а Григорій Богослов таємницю святої Трійці оспівав у вірші класичної форми. Але це примирення світу й церкви відбувалося під знаком Хреста.

Перші п’ять століть культурні процеси визначалися ідеєю неподільності греко-римського світу, єдиної греко-римської культури для всіх народів імперії. Але був ще один чинник, який визначав специфіку візантійської культури: це культурний вплив східних провінцій держави, де переважало негрецьке населення. Культурна своєрідність Єгипту, Сирії, Палестини й інших провінцій проявлялася в тому, що культурні центри, які були осередком еллінізму, оточувало місцеве населення (наприклад, Олександрія в Єгипті була грецьким культурним осередком, а навколо неї мешкали переважно копти, які мали свою національну культуру), яке в основному не мало статусу громадян імперії і нерідко сприймало владу Константинополя як національний гніт, вороже ставилося до еллінської культури (тому, хоча вони й були християнізовані, але переважна більшість відпала від православ’я, прийнявши монофізитство – єресь, прихильники якої стверджували, що у Христі втілилася лише одна, божественна природа, – а у VІІ ст. радо зустрічало арабів-мусульман, які завдяки цьому протягом десяти років завоювали майже всі негрецькі провінції Візантії). У їх середовищі виникали культурні течії, протилежні античним, культивувалися мистецькі форми, які мали витоки у місцевих релігійних культах і народному мистецтві. Безсумнівно, серед них найпотужнішим був вплив іудейської культури, бо вже у І ст. іудеї складали близько десяти відсотків населення імперії, а головне, іудейські національні осередки існували в усіх провінціях, практично у кожному місті держави.

Важливе значення для формування неповторних рис культури Візантії мав східний культурний вплив, який ще в античний період значно відчувався у східній частині імперії, але після її поділу 395 р. імператором Феодосієм поступово поширювався на всю імперію і після VІІ ст. став одним з домінуючих культурних чинників. Це, зокрема, проявилося у тому, що характерними рисами візантійської культури стали видовищність, ритуальність, пишноти, схильність до розкошу. Найбільше розкошувати собі дозволяли імператори (хоча деякі з них, наприклад, Іоанн Комнін (1118 – 1143), демонстрували розумну бережливість), а знать й інші верстви намагалися їм наслідувати. Існував навіть закон, який обмежував під загрозою смертної кари право візантійців носити одяг з найдорожчих тканин, зокрема шовкових, фарбованих пурпуром найвищої якості. Отож прагнення до розкошу, пишнот, яке особливо поширилося після VІІІ ст., – це результат арабського культурного впливу.

Суттєве значення для формування й розвитку середньовічної культури мали й історичні процеси розпаду Римської імперії та виокремлення Заходу зі сфери політичних та культурних інтересів Візантії. У V – VI ст. Захід поступово поринав у варварство й темряву. Візантія, у свою чергу, відвернулася від нього, центр її інтересів перемістився на схід, що відчувалося, зокрема, у психології візантійців, придворному ритуалі, візантійському мистецтві. За межами імперії, на сході – у Вірменії, Грузії, Персії – народжувалися нові християнські церкви, що теж збільшувало культурні впливи зі Сходу.

Західна церква не раз докоряла східній, що та, зазнаючи тиску з боку держави, її можновладців, зберігала підлегле становище. Але репресовані імператором святі Афанасій та Василій Великий прославлялися Церквою, і перед ними схилилася й держава. Саме у Візантії об’єктивна істина вперше перемогла державу і суспільство, владу й авторитет. І саме тоді у свідомість візантійця увійшла ідея істини, що виявлялося в суперечках про сутність Трійці, Боголюдини, боротьбі з єресями. Людина почала відчувати світ обожненим, але тільки у перспективі. Поки що він сприймався як тернистий шлях, боротьба й водночас творче зростання. Тому широкого розповсюдження набуло чернецтво. В XI столітті у Візантії налічувалося близько ста тисяч монахів!

Чернецтво мало величезний вплив на візантійську культуру. Життєписи пустельників на цілі століття стали улюбленими творами для читання у візантійському суспільстві. Особливості монашеського богослужіння проникли в міські храми, і сьогодні православна церква послуговується богослужебним статутом Лаври св. Сави Освященного в Єрусалимі. Монашество, беручи свій початок з пустельництва, коли віруючі-аскети свідомо втікали від світу з його спокусами, стало ідеалом візантійського суспільства і поступово утвердилося в містах; у Константинополі, наприклад, налічувалося десятки монастирів. Причину такого успіху чернецтва (як ідеї, як способу життя і боротьби) часто вбачають у зовнішніх культурних впливах, розглядаючи його як аскетичну практику, відому ще давньоіндійським брахманам, друїдам, стоїкам, піфагорійцям, кінікам тощо. Звичайно такі аскетичні прийоми як усамітнення, боротьба з помислами, концентрація уваги, безпристрасність, самообмеження та ін. могли бути запозичені християнством. Але це не стало причиною виникнення монашества, як не була причиною християнського богослов’я грецька філософія, хоча її понятійний апарат використовувався богословами для розкриття сутності християнського віровчення. В основі чернечого життя – аскетизм як ефективний засіб морального, духовного самовдосконалення, що є необхідною умовою обожнення людини; він супроводжується добровільним, бажаним зреченням світу. Зречення світу у християнстві – це не засудження і не заперечення його. Зло у світі панує тимчасово. Боротьба з ним у собі заради власного спасіння шляхом зречення світу є водночас й боротьба за світ. Не заперечення світу як джерела зла, а заперечення зла у світі, зіпсованості світу – головна мета зречення світу у православному чернецтві. Монах йде від світу в пустелю, але звідти благословляє міський храм, імперію і увесь світ.

Перші християнські общини всередині язичницького суспільства розвивалися в умовах неначе обмеженого простору, відособленості від політичного й громадського життя, свят, цирку. За своєю внутрішньою сутністю раннє християнство було монашеським. Зближення церкви і суспільства, держави позначилося зменшенням моральності християн, що викликало у багатьох бажання жити за мірками євангельського максималізму. Завершення цього процесу ознаменувалося легалізацією Міланським едиктом у 313 році християнства та проголошенням його за правління імператора Костянтина офіційною релігією. На цей час чернецтво як духовний феномен вже остаточно склалося. Без сумніву, естетика духовного життя, краса духовної досконалості складають основу візантійської культури. І чернецтво є тим чинником, який не дозволив світові й державі підкорити собі ні церкву, ні людину.

Ранній період в історії візантійської культури

IV – VIII століття – це епоха Вселенських соборів, коли православ’я виборювало свої догмати, а єресі змінювали одна одну. Суперечка про Христа, сутність Його Боголюдської природи торкається вічного питання про природу людини та її призначення, яке особливо пристрасно вирішувалося у ті часи. Якщо в особі Христа Бог і людина злилися в єдине ціле, то що у ньому означає людина? Це питання виникло не у зв’язку з пошуками абстрактної формули, яка задовольнила б потребу греків у філософствуванні, і навіть не намаганням розкрити Божественні таємниці. В його основі – роздуми про людську свободу. Так, якщо у Христі Божественний Логос (Розум) замінив логос людський, тварний (як вважав Аполлінарій Лаодокійський), то Ісус є лише Бог, адже розум – найвища, головна складова особистості. Людська природа не змінилася у цьому з’єднанні, і перше пришестя Христа не обіцяє її покращення, а людська особистість насправді не найвища цінність. Така постановка питання викликала тривалі суперечки. В їх основі відмінність у поглядах двох богословських шкіл – антіохійської (адміністративного центру провінції Сирії) та олександрійської, кожна з яких продовжувала свої давні філософські традиції. Причину відмінностей між ними вбачають у різних філософських впливах – Аристотеля в Антіохії та Платона в Олександрії, семітичного реалізму в Сирії та елліністичного ідеалізму в Єгипті тощо. В Сирії, країні вольової, героїчної аскези, насамперед підносився людський подвиг Христа. В ньому було виправдання подвигів чисельних аскетів і підтвердження свободи людини. Але такий “аскетичний гуманізм” у Несторія отримав крайню форму заперечення Божественної складової природи Христа.

Ця теза одразу викликала заперечення, антитезу. Проти несторіанства виступив олександрійський архієпископ Кирило (племінник Феофіла Олександрійського, який головував на соборі, що засудив Іоанна Златоуста). Ця суперечка стала предметом Третього (Ефеського) Вселенського собору, який засудив несторіанство і остаточно встановив, що Христос є досконалий Бог і досконала людина одночасно. Визначивши, що Христос має дві природи, дві волі – божественну і людську, але одну особистість (іпостась), православ’я завершило діалектичну роздвоєність Антіохії та Олександрії. З цієї синтези й починається нова, візантійська сторінка в історії православного богослов’я й історії візантійської культури. Твердження, що людська воля Христа добровільно підкоряється Божественній волі і об’єднується в одне устремління, мало практичне значення. Воно дало можливість визначити свободу людини як добровільне устремління до Божественної досконалості, а будь-яке відхилення від цього шляху – як несвободу, залежність людини від гріха, недосконалості.

Неабияке значення у добу середньовіччя мали відносини церкви й держави, церкви і суспільства. Вони були важливою складовою світогляду і впливали на формування культури. Християнство ніколи не заперечувало позитивного значення держави. Для візантійця неприйнятною була як ідея нейтралітету держави по відношенню до церкви, так й ідея "клерикалізму" (ієрархічного підкорення держави церкві), що виникла на Заході. У східному розумінні церква охоплює увесь світ, вона його внутрішня сутність, але водночас вона не є ні владою, ні навіть джерелом влади у ньому. Влада належить імператору, і його діяльність повинна відповідати ідеалам істинної церкви. Тому церква і представники єретичних течій намагалися впливати на імператора, прагнули "свою істину" зробити нормою імперської ідеології. Але держава ще мислила язичницькими "категоріями", відчувала себе єдиною самоцінністю й самоціллю, а релігію – своїм інструментом. Тому імператори втручалися у богословські спори, бо розкол у церкві відбивався на спокої у державі. У ранньовізантійський період церква з її догматами, храмами, богослужінням, ієрархією сприймалася як "душа" імперії, а усвідомлення церкви як "тіла", як людської спільноти замінялося державою. Тому проблеми у відносинах церкви і держави, по суті, ніколи не було, проблема була у відносинах між владою світською і духовною у самій державі. Шлях її вирішення запропонував імператор Юстиніан у своїй знаменитій Шостій новелі: він подає ідею "симфонії", тобто гармонії духовної та світської влади, релігії і держави, але вона виявилися утопією. Смисл явлення у цьому світі церкви як спільноти, організації полягав у тому, що вона викривала принципову обмеженість держави, відсутність будь-якої "сакралізації" її природи (такі погляди характерні античному світогляду). Християнство провіщає, що існують лише дві абсолютні цінності – Бог і людина, все інше – обмежене за своєю природою.

Але для державної психології Візантії характерним є нерозуміння іноприродності держави і церкви. Цим пояснюється ставлення до інакомислення: проти єретиків вживаються суворі заходи. Той же Юстиніан повністю знищив язичництво та його оплот – Афінський університет, щойно прославлений Проклом, останнім з видатних язичницьких філософів. 529 року у Константинополі створено новий християнський університет.

Правління Юстиніана (527 – 565 рр.) було останньою вдалою спробою відновити єдність греко-римського світу. Зовнішню реставрацію Юстиніан поєднував з реставрацію внутрішню. Вже перші роки його правління ознаменувалися колосальною систематизацією римського права, яка відома в історії під назвами “Кодекс Юстиніана” (529 р.) та “Пандект”(533 р.). Слава ця не перебільшена: Юстиніан зберіг спадщину римського права, зробивши його фундаментом нового світу, який утворився при розпаді імперії. Юридичну діяльність доповнювали адміністративна та фінансова реформи.

У ранньовізантійський період було характерне, причому для усіх верств населення, піднесення духовного життя, посилення творчих пошуків. Так, особливо збільшилася політична активність монахів: вони протестували на площах, "тиснули" на церкву своїм авторитетом. Імператори, наприклад, Юстиніан, часто були філософами і богословами. Такій духовній активності сприяла певна "роздвоєність" самосвідомості людини: вона ще мислила категоріями античного теократичного абсолютизму, Святої імперії й водночас сприймала природний і соціальний світ як грішний, недосконалий. Пам’ятки культури тогочасної Візантії відображають цей конфлікт, про що свідчить ще й сьогодні свята Софія Константинопольська – храм, присвячений найвищому Смислу, купол якого неземним сяйвом озаряє всю землю, що виступає яскравим контрастом із суворим, аскетичним зовнішнім виглядом будівлі.

Пізній період в історії візантійської культури (VII – XV ст.)

Виникнення ісламу є межею, яка відділяє ранній період від пізнього в історії візантійської культури. У 40-х роках VII ст. мусульманська імперія поширилася на Персію, Палестину, Сирію, Єгипет. Візантія перетворилася на східну державу з однорідним (більше за культурною традицією, а не етнічно) грецьким населенням (все негрецьке або недостатньо еллінізоване населення радо зустрічало арабів як визволителів). Відтоді вона стала існувати в оточенні і під постійним тиском завжди ворожого для неї світу. Саме у VII ст. імператор Іраклій розпочав реформу, смисл якої полягав у мілітаризації держави, завдяки чому імперія проіснувала ще вісім століть. Та найважливішим чинником її історичного розвитку у той час стали культурні процеси, які визначають як “еллінізацію” Візантії. Хоча й давньоримське суспільство культурно було досить елінізованим, але воно залишалося синтетичним, греко-римським, воно не знало протиставлення двох культур. Так, до ІІІ ст. мовою Римської імперії була грецька. Якщо латинська світська література і римське мистецтво народилося під впливом Еллади, то “Кодекс Юстиніана” написано латиною. Вона ж була офіційною мовою візантійської канцелярії.

Попередньо розподіл імперії на Східну і Західну було викликано не внутрішніми (духовними) причинами, а зовнішньою катастрофою – переселенням народів, навалою варварів на Захід, хоча культурна єдність залишалася. Тепер же почалося культурне відособлення кожного світу, перетворення їх з “половинок” на замкнене ціле, заперечення римського універсалізму. Це ознаменувалося повторною еллінізацією Візантії. У VІІ ст. спостерігалася зміна офіційної державної термінології: латина замінилася грецькою мовою, вона стала мовою законодавства і діловодства, почали виникати грецькі написи на монетах. Хоча візантійці до самого падіння імперії офіційно будуть називати себе ромеями (римлянами), це слово матиме вже зовсім нове значення. Із світової імперії Візантія перетворилася в порівняно невелику державу, основне завдання якої – протистояти ісламу на сході, слов’янам – з півночі, а потім і норманам – із заходу. Характерно, що і православ’я у той період перетворилося на національну релігію політично, духовно і державно обмеженого світу. Це означало обмеження історичного горизонту церкви. З того часу православ’я назавжди “одяглося у візантійські ризи”, які визначили його історичну форму, історичний “канон”. Відтоді й до сьогодні константинопольський патріарх має титул вселенського. У VІІІ ст. завершився розвиток православного богослужіння. Воно набуло форми системи, яка майже не припускала змін і доповнень. Православна ікона писалася лише за візантійським каноном; сам обсяг і зміст канонічного переказу закріплено у Візантії. Можна стверджувати, що сучасне православ’я – це Візантійська церква, яка на шість століть пережила Візантійську імперію.

Іконоборство.

Натиск ісламу, постійна воєнна напруга, збідніння населення призвели у VІІ ст. до певної моральної деградації, “варваризації” суспільства. Цей новий період в культурі Візантії розпочався новою смутою – іконоборством, яке триватиме півтора століття.

Поклоніння іконі має давню і складну історію. Рання церква не знала ікони у її сучасному догматичному значенні. Християнське мистецтво почалося з живопису катакомб, в яких таємно молилися перші християни. Він має символічний (сигнітивний) характер: у зображеннях виражалися певні думки про Ісуса Христа і церкву, сакраментальний досвід хрещення та євхаристії, а самих зображень Христа, святих, різних подій церковної історії не було. У мистецтві сигнітивного типу головним є не тема, а її вибір. Воно виражало не сутність Бога, а його спасительну місію. Саме катакомбний живопис зумовив виникнення нового, наскрізно християнського середньовічного мистецтва.

Поява ікони пов’язана з розкриттям у церковній свідомості смислу Боголюдини: повноти Божества, яке присутнє у Христі тілесно. У Ньому Бог стає видимим. Тому і зображення Христа – плід людського мистецтва – стає не лише образом, але і новою духовною реальністю. Про поклоніння іконам у VІІ ст. свідчать безліч пам’яток. Вона писалася на дошці, на полотні. Христос та його страждання зображалися на одязі, в помешканнях, навіть у коморах.

В результаті такого поклоніння максимально стерлася межа між поклонінням Богові та ідолові, а віра почала підмінятися марновірством. З’явився, наприклад, звичай освячувати від ікон речі. Ці та низка інших причин сприяли виникненню іконоборства. У цей час у Візантії сформувалася вичерпна теорія образу, зображення або ікони, яка стала ідеологічним фундаментом пізньовізантійського, а разом з тим давньогрузинського, давньослов’янського та навіть у деякій мірі західноєвропейського середньовічного мистецтва. Ця теорія об’єднувала основні сфери духовної культури Візантії – онтологію, гносеологію, релігію, літературу, етику. Противники ікон спиралися на біблійні ідеї про те, що Бог є Дух, якого не можна побачити, та на заповідь “Не роби собі ідола і ніякого зображення з того, що на небі вгорі, що на землі внизу і що у воді нижче землі, – не вклоняйся їм і не служи їм...” (Біблія; Вихід: гл. 20). При цьому образ та прообраз розглядалися як тотожні в усьому. Іконоборський собор 754 р., який не є канонічним, проголосив єдиним образом Христа євхаристичні дари – хліб і вино, перетворені у тіло та кров, закликавши зображати чесноти не в образах, а в собі. Більше як на сто років припинився розвиток сакрального образотворчого мистецтва. Паралельно ікони замінялися світським живописом: орнаментом, мисливськими сценами, зооморфними зображеннями тощо.

На захист ікон піднялося лише чернецтво, за що зазнало гонінь. Головним захисником ікон став видатний візантійський богослов, філософ і поет Іоанн Дамаскін (кін. VII ст.). Саме він (перший систематизатор християнської філософії) написав першу розгорнуту апологію релігійних зображень, яка містила докладну теорію образу. Іоанн зазначав, що образ – це подоба і парадигма, зображення чого-небудь. Причому, підкреслювалася нетотожність образу і першообразу: схожість не є тотожність. Сутнісною рисою образу є подоба прототипу при обов’язковій наявності деяких розбіжностей. Образ – це не копія. Апологет ікон розкрив значення образу та його функції: образ показує приховану сутність прообразу; він є важливим засобом пізнання світу, його головна функція – гносеологічна (на думку отців церкви, знання відкривається людині не у поняттях, а в образах та символах). Якщо ця теорія викладена у платонівських категоріях, то її методологічною основою автор обрав філософію Арістотеля (хоча І. Дамаскін міг критикувати і Платона, і Арістотеля, оцінюючи їх з позиції свого релігійного досвіду). Це дозволило досліднику систематизувати образи, поділивши їх на шість видів: перший – природні образи, тобто такі, що виникли "по природі" (першим "природним" образом невидимого Бога є його Син); другий – творчий замисел Бога, тобто ідеальний прообраз світу в його історичному розвитку; третій – образ, створений Богом за взірцем, тобто образ людини, у якій розум, воля, дух подібні до Трійці; четвертий – зображення духовних об’єктів, які не мають форм, а можуть сприйматися чуттєво (тобто символи та алегорії); п’ятий – знакові образи, знамення; шостий – образи, які викликають згадку про минулі події, тобто дидактичні, вони бувають словесні і зорові; до цього виду образів І.  Дамаскін відніс усі релігійні зображення, саме проти них виступали іконоборці. У цій класифікації розкривається сутність християнської онтології та гносеології.

Точка зору І. Дамаскіна однозначна: Бог невидимий і неописанний, тому його не можна зобразити (такого Бога забороняє зображати святе Письмо), але Бога, який втілився, реально прийняв людську плоть, жив серед людей, необхідно зображати. Така необхідність, на думку І. Дамаскіна, прямо зумовлюється функціями художнього зображення: дидактично-інформативною – ікони заміняють неосвіченим книги; комеморативною – образи нагадують події священної історії; декоративною – зображення прикрашають храми; естетичною – краса живописного зображення дає можливість глядачеві відчути духовну насолоду; анагогічною – ікона підносить розум від чуттєвого споглядання до духовного; харизматичною – прилучаючись до зображень святих і священних подій, віруючі й самі освячувалися; ікона є носієм благодаті, поклонним образом, а поклоніння – це знак смирення, що визнається найвищою християнською чеснотою.

Сьомим (Нікейським) вселенським собором 787 р. було підтверджено поклоніння іконі, яка бере свій початок від створеного Самим Ісусом Христом Свого "нерукотворного зображення" (відбиток обличчя Ісуса Христа на рушнику), надісланого Ним едеському правителю Авгарю.

Одночасно була переборена застаріла ідеологія язичницької теократії. Це ознаменувалося переломом в офіційному "імперському" мистецтві. До VІІІ ст. в зображеннях імператора переважали форми давнього “імператорського культу”. Це – імператор-переможець, який користується необмеженою владою. Імперія перемагала під знаком хреста, як раніше перемагала під іншими символами, але не усвідомлювала перемоги Христа над собою. Ці тріумфальні мотиви підсилювалися в офіційній символіці імператорів-іконоборців. Після VІІ Вселенського собору відбувся різкий перелом у виборі тематики, визначенні критеріїв оцінки мистецьких творів. На передній план була висунута морально-релігійна направленість мистецтва. Мотив імператорського предстояння і приношення став однією з улюблених тем. Так, в центрі купола храму св. Софії в Константинополі зображено імператора Юстиніана, який на колінах, доземно кланяється Ісусу Христу – саме так, як наказувалося підданим наближатися до особи імператора. Тріумфальність замінилася прославленням благочестя імператора. Імперія стала служницею Христа.

Але це не означало, що церква і її члени усвідомили свою нетотожність з державою, суспільством. Напроти, трагедія церкви полягала в тому, що вона стала лише візантійською церквою, злилася з імперією психологічно. Візантійські ієрархи, як пізніше і російські, виявилися неспроможними вийти за межі священного царства. Цією "священністю" все виправдовувалося, на зло почали дивитися крізь пальці.

З цього часу змінився й характер богословської, а відтак, і філософської думки. Християнство вибороло і сформулювало свої головні догмати. Тому відповіді на нові питання треба шукати у творах отців церкви. Апеляція до отців стала найголовнішим аргументом. І не можна применшувати його значення. Важливою рисою тогочасної візантійської культури став традиціоналізм. Богослов’я і наука почали набувати класичної форми. Це свідчить про високий рівень піздньовізантійської культури взагалі, про зростання духовних (пізнавальних) потреб, постійну турботу про освіту, школи, книги, що і зробило середньовічну Візантію культурним центром світу. Початок цієї офіційної лінії візантійського богослов’я слід вбачати у тому культурному відродженні, яке відбувалося у другій половині Х ст. і мало своїм центром Мангарський університет у Константинополі. З гуртка вчених і богословів, який був зібраний кесарем Вардою, вийшов "отець візантійського богослов’я" – патріарх Фотій. Його богословський талант поєднувався з типовим для того часу академізмом. Його знання були універсальними, легендарними. Він виховав цілу плеяду вчених і богословів, серед яких був св. Костянтин Філософ, брат Мефодія – просвітитель слов’янства. Але твори Фотія цілком базувалися на свідченнях і цитатах класиків. В цілому Х ст. ознаменувалося напруженим інтелектуальним життям, але сьогодні невідомо жодного оригінального твору, жодного авторитетного імені у цей період.

Велике культуротворче значення після епохи вселенських соборів мала літургійна творчість. Церковний переказ приписує Іоанну Дамаскіну авторство "Октоїха" (зібрання богослужбових пісноспівів, розділених на вісім "гласів", тобто мелодій), а також великої кількості церковних служб. Це видатна за змістом та формою літургійна поезія, духовний вплив якої відчувається й сьогодні. У Студійському монастирі, який очолював преподобний Феодор Студит, виникли "Тріоді" (пісноспіви і богослужбовий порядок Великого посту та великоднього періоду), поступово було складено богослужбовий статут православної церкви – "Типікон". Взагалі літургійна спадщина Візантії така безмежна, що не можна очікувати від неї лише шедеврів. В ньому безліч риторичних вправ, переспівів, наслідувань, але в цілому – це велична система, яка й дотепер має значний культурний вплив у християнському соціокультурному просторі завдяки своїй естетичній неперевершеності та закладеному в ній глибокому філософському смислу. Протягом століть це літургійне багатство буде головним джерелом знань та творчого натхнення у православному світі. Літургійна творчість Візантії втілює у прекрасну форму культурний досвід попередніх поколінь.

Велике значення і для розвитку візантійської філософії, теології, літургійної творчості, і для формування світогляду мала систематизація Священного Переказу. Аналогічне устремління до такої систематизації простежується у творчості Симеона Метафраста (Х ст.) – кодифікатора житій святих, а також у відомій "Паноплії" Євфимія Зігавіна (ХII ст.) – богословському збірнику відповідей і порад на всі випадки життя. Виникає мода на богословські диспути, але це не був пошук істини у первинному значенні слова. Не випадково в останні століття існування Візантії спостерігається несподіване повернення до еллінізму, дослідженні філософських проблем, які, здавалося, були переборені у вченнях отців церкви.

Культурним ланцюгом, який зв’язав Візантію і Захід в самий канун падіння імперії, стала не спільна християнська спадщина, а "неоязичництво" Гемистія Пліфона, засновника Платонівської Академії у Флоренції. Коли вчення Церкви перетворилося на офіційно охоронюваний авторитет, якому слід підкорятися примусово, грецький розум почав шукати новий об’єкт для творчості у знайомій йому зі школи дохристиянській філософії. Віра залишалася вірою, недоторканною і беззаперечною, але вона перестала викликати розумову зацікавленість. Знову, тільки у новій формі, відродилося застаріле роздвоєння між християнством та еллінізмом. За нових умов це не був конфлікт: християнство не заперечувалося. Християнство і філософське відродження розвивалися паралельно, навіть відокремлено. Цікавою постаттю був Михаїл Псьолл – один із зачинателів візантійського періоду в філософії наприкінці ХІ ст., так званого нового "гуманістичного" напряму. Природу Бога він тлумачив за Орфеєм, Зороастром, Аммоном, Парменідом, Емпедоклом, Платоном, тому розрив з православ’ям здавався неминучим. Але це не заважало йому писати богословські трактати у благонадійному класичному дусі. І йому, як і Гемистію Пліфону, неоязичницька філософія не заважає захищати православ’я на Флорентійському соборі 1438 – 1439 років. Християнство перестало задовольняти потреби візантійця, в ньому порушено його духовну цілісність, він починає прагнути до іншого, нехристиянського світу. І це переспрямування творчості – перша ознака духовної кризи, яка мала наслідком загибель імперії. Офіційне богослов’я не змогло подолати її зсередини у творчому синтезі.

Однак у монашеському середовищі продовжувалася творча робота. З Х ст. головним осередком духовності стає "Свята Гора" – Афон, який і дотепер залишається центром не лише грецького, а й усього православного монашества. Заселення Афону самітниками почалося ще з IV ст. Тут монашество також пройшло через усі фази свого розвитку: усамітнення, потім створення "лавр", в яких поєднувалася сувора аскеза монахів-одинаків із незначним спілкуванням, і, нарешті, монастирі із суворим життям, регульованим статутом. Засновником такого статутного монашества на Афоні вважається преподобний Афанасій Афонський, при якому виникає знаменита Лавра, названа його іменем (960 р.). У більш пізній період (XIV ст.) на Афоні точилися богословські спори про ісихазм, пов’язані з ім’ям св. Григорія Палами. Зовні предметом спорів був один з технічних прийомів аскетичної практики монахів – подвиг мовчання, який дозволяв концентрувати або "збирати" розум (аскетичний термін). Але зовнішня форма у православ’ї взагалі і візантійській культурі зокрема не давала змоги зрозуміти сутність того чи іншого явища культури. Так, ісихазм можна зрозуміти лише в контексті тієї інтелектуальної діяльності ісихастів, яка й потребувала "збирання розуму". Ця діяльність базувалася на православному розумінні християнства, яке полягало у переконанні, що Бог постійно присутній у світі. Метою ісихії було пізнання Бога через пізнання світу, єднання з Творцем через пізнання творіння, і це єднання відбувалося в людській особистості, яка у такий спосіб обожнюється. Пізнання світу дозволяє розпізнати й розвинути у собі божественне начало.

Духовні здобутки Візантії настільки вражаючі, що вона закономірно вважається культурним центром тогочасного світу. Основою духовного життя візантійського суспільства стала християнська ідеологія. Суперечки з приводу основних православних догматів захоплювали всі верстви населення, про них думали, вони визначали світогляд, зміст і напрями художньої творчості.

Художня культура Візантії

Оскільки християнство, його світогляд, історичний шлях становлення й розвитку догматики, церковної організації були основою духовної культури Візантії, воно визначало й основні напрями мистецтва і науки. І в релігії, і в мистецтві Візантії головним було визначити місце людини у світі, розкрити сенс її існування, прославити Бога – Творця всього сущого. Водночас у візантійському мистецтві відбивалися традиції язичницької культури, народні звичаї, елементи усної народної поезії. Панівним явищем у візантійській культурі поступово стала служба Божа як синтетичний вид мистецтва, для якої характерна висока духовність і розкішна видовищність. В усіх видах мистецтва проглядалася єдина ідея – прославлення Бога і обожненої людини. Хоча були, звичайно, й світська література, світський живопис, архітектура, музика, але вони перебували під впливом християнського мистецтва. Однією з важливих рис візантійського мистецтва була також анонімність, що зумовлювалося особливостями християнського світосприйняття, поєднаного з античною традицією: оскільки мистецькі чи наукові образи навіяні Святим Духом (у Платона – пригадані), людина не є їх творцем у прямому розумінні слова, то вони не належать їй як творцю. Вона лише поступово прилучається до божественної творчості.

Архітектура. Візантійське зодчество у своєму розвитку пройшло довгий шлях. Археологічні дані дозволяють стверджувати, що первинно великі міста у Візантії зберігали планування античного полісу: центральні вулиці прикрашалися портиками і колонадами, значні території займали палаци, житлові будинки були одно- і рідко двоповерховими, місто охороняли оборонні стіни. Однак з часом планування зникло, вулиці стали вузькими і кривими.

Церква Різдва Христового у Віфлеємі (бл. 333 р.), церква Гроба Господнього в Єрусалимі (328 – 336 рр., зруйнована у 1009 р.) були першими культовими спорудами і прикладом для храмобудування. Розповсюдженим типом храму стала базиліка. Але з V ст. велике значення мали центричні будови. В архітектурі східного християнського храму відчувався вплив зодчества Близького Сходу – Сирії, Малої Азії і, звичайно, Палестини. У ранньому середньовіччі провідною була сирійська будівельна школа. Сирійські церкви – це відносно невеликі, складені з добре обробленого каменю базиліки, в основному трьохнефні. Але будувалися й центричні будівлі. Від західних базилік сирійські відрізняв більш статичний характер. Внутрішні приміщення поділялися арками на частини у поперечному напрямку. В Сирії особливе значення приділялося оформленню західної частини храму; вперше, зокрема, у фасаді церкви, зводилося дві вежі. З часом з’явилося купольне перекриття, що було поширене у світській місцевій архітектурі (використовувався дерев’яний купол) та диктувалося особливостями ритуалу східної церкви: культова церемонія розгорталася навколо підвищення у центрі храму (прообразу сьогоднішнього амвону). Купольні базиліки виникли у V ст. Конструктивні рішення, які були винайдені при будівництві храмів (наприклад, парус, опори), застосовувалися й у цивільному будівництві. Крім того, вони переймаються зодчими інших регіонів Візантії, а також за її межами – у Вірменії, Грузії, навіть у Західній Європі. З IX по XII ст. формується і класично оформлюється новий тип будови – хрестокупольний. Ядром такого храму був купол на барабані, який спирався на чотири великі опори. Від купола, орієнтуючись на сторони світу, розходилися "рукава" "грецького" хреста – прямокутні приміщення, перекриті, як правило, циліндричними склепіннями. У процесі створення хрестокупольної системи зусилля зодчих були направлені на організацію підкупольного простору і вівтарної частини як головного місця культового дійства. Порівняно з попередніми храмами цей тип розрахований на невелику кількість людей; це переважно були монастирські чи приходські церкви.

Вершиною візантійського зодчества став храм св. Софії у Константинополі (532 – 537 рр.), зведений за наказом імператора Юстиніана малоазійськими архітекторами Анфімієм та Ісідором на честь св. Софії, "Премудрості Божої". Архітектори вирішили найскладніше завдання – виразили в архітектурних формах неосяжність та невимовність християнського світосприйняття, складність і гармонію створеного Богом світу, втілили ідею централізації і могутності імперії. Конструкція храму об’єднала центричний та базиліковий типи. План храму являє собою прямокутник, у центрі якого потужними опорами виділено квадрат. Вони відділяють центральний неф від бокових, які перекриті циліндричними та хрестоподібними склепіннями. Центральний купол (31,5 м в діаметрі) піднесений на парусах. Зовнішній вигляд св. Софії вражав своєю аскетичною простотою, а інтер’єр, прикрашений мозаїками і живописним зображеннями, був яскравим і несподіваним контрастом цій аскетичній суворості. Неповторність храму св. Софії породжена новим відношенням до світу – вже не конкретно-чуттєвим, як в античності, а умоглядним, абстрактним і символічним.

Традиції античної культури найдовше зберігалися саме у цивільному зодчестві, а також у декоративно-прикладному та ювелірному мистецтві, декораціях підлог світських будівель. Виробники срібного посуду, тканин, мозаїк підлог ще довго застосовували язичницькі мотиви. Водночас кругла скульптура поступово відходила на другий план, а почало розвиватися мистецтво рельєфу. Рельєф застосовувався як декорація іконостасу (який виник досить пізно), саркофагів, поховальних стел, посуду побутового та культового призначення тощо. У V – VІ ст. широко розповсюдженими були консульські диптихи: різьблені пластини із слонової кістки, які консул розсилав, одержавши призначення на посаду. На них зображалися портрети консулів та інші події, пов’язані з церемонією призначення.

Головними формами візантійського живопису були мозаїки, фрески, ікони і книжкові мініатюри. Мозаїки – характерний та найоригінальніший витвір візантійських майстрів. У них найкраще відчувається дух візантійського церемоніалу, парадності, офіційності. У виготовленні смальти, тобто кольорового скла із шматочків якого складалося зображення, візантійці досягли найвищої майстерності і це мистецтво передали пізніше й Київській Русі.

Іконопис. Найвидатнішим видом православного станкового мистецтва став іконопис, який виник у Візантії в IV – V ст.ст. Оскільки людина, особистість визнається у православ’ї найвищою цінністю, то її зображення було у смисловому і формальному центрі будь-якої художньої композиції, особливо в іконі. Людська фігура – носій головних художніх ідей. Найбільш значимі фігури – Ісус Христос, Богородиця, святі – зображалися, як правило, у фронтальному положенні, інші фігури – більш вільно, а негативні персонажі Святого Письма (Іуда, сатана), тварини подавалися в профіль. Композиційним центром багатьох ікон була голова або німб головної фігури. За допомогою низки канонічних прийомів (наприклад, об’єднання в одній композиції різнопросторових, різночасових та одночасових подій) на іконі створювався особливий художній простір. Оскільки ікона відбиває об’єкти духовного світу, який не сприймається чуттєво, світу, що перебуває над простором і часом, персонажі і події на іконах зображалися неначе поза часом. Іконописці не користувався перспективою. Дія практично ніколи не відбувалася в інтер’єрі (що теж підкреслює позачасовий та позапросторовий характер духовних об’єктів, зображених на іконі). Іконописця мало цікавив зовнішній вигляд об’єктів матеріального світу і дуже рідко – портретна схожість персонажів. Тому й перелік об’єктів, які зображалися, в тому числі персонажів ікон, були обмежені каноном. Зображалися, як правило, пагорб, декілька дерев, річка, куліси, трон, стіл, книга, сувій, чаша, смертельний одр. Зображення Бога, ангелів, Богородиці і святих у візантійській іконі надзвичайно статичні: їх руки, ноги, тулуб повністю нерухомі. Але глибоку віру, надію, любов, істинну духовність передають виключно очі, спрямовані вперед; у цьому символічно виражається величезна сила і влада духу над тілом. Емоційні стани зачасту передавалися за допомогою бездушних предметів.

Особливе місце у візантійській культурі, зокрема в іконописі, посідає мистецтво організації світла і кольору як засобу художньо-символічного вираження. Відтоді православна ікона і православний храм завжди насичені світлом, вони – джерело світла. По-перше, носієм світла у візантійській іконі є система золотих фонів і німбів. Золотаве сяйво пронизує все зображення або внутрішній простір храму. По-друге, світоносною системою ікони або розпису є особливі прийоми висвітлення ликів та накладення пробілів. По-третє, ілюзія випромінювання світла досягається за допомогою майстерного підбору фарб. Крім того, колір має у візантійській естетиці, а відтак – в усьому православному мистецтві, глибоку художньо-релігійну символіку: пурпурний – колір Божественного або царственого достоїнства, червоний – колір вогню, очищення і життя, а також колір Христової крові, якою усім дарується вічне життя, білий – колір божественного (фаворського) світла, чорний – колір смерті, гріха, зелений – колір юності, зростання, блакитний – символ трансцендентного світу. Тому ризи пурпурного кольору православний священик одягає на Великдень, білі – у свята на честь Ісуса Христа (Різдво, Хрещення, Богоявлення), блакитні – на Богородичні свята (Різдво Богородиці, Успіння), зелені – на Трійцю та дні шанування преподобних, жовті – на честь апостолів і святителів (св. Микола Чудотворець), червоний – мучеників.

Книжкова мініатюра. Книга має важливе значення у християнському богослужінні. В ІV ст. античний сувій замінився кодексом – рукописом, який складався з окремих, з’єднаних у брошуру аркушів. Зібрання законів Юстиніана було записане вже у кодексі і ця назва перейшла на будь-яку систематизацію юридичних норм. У V ст. виникли "пурпурні" кодекси – яскраві манускрипти, виконані на пофарбованому у пурпурний колір пергаменті, текст яких часто був написаний золотом чи сріблом. Одним із найдавніших пурпурних кодексів є Віденська Біблія, виконана в Антіохії в середині VI ст., а з ілюстрованих манускриптів – кодекс "Слів" ранньовізантійського богослова Григорія Назіанзіна (кін. IX ст.). У мініатюрах початку X ст., наприклад, Паризькій Псалтирі, відчуваються елліністичні впливи: об’ємні фігури, ретельно розроблені пейзажні фони, розповіді докладні і змістовні. А вже на межі X – XI ст.ст. у мініатюрах утверджується стиль, яскраво поданий в ілюстраціях Мінологія Василія II. Тут детальні зображення замінені символічними знаками, композиції набули урочистого і репрезентативного вигляду, фігури зображалися у застиглих, фронтальних позах, переважали золоті фони.

Література. Одне з чільних місць в культурі Візантії посідала література.        І, звичайно, головна роль належала релігійній літературі. Надзвичайного розвою набула творчість богословів, в якій відбивалася історія богословських спорів, смут тощо. У зв’язку з культом святих найпоширенішим літературним жанром була агіографічна (житійна) література. Читання міней (життєписів святих) було улюбленим заняттям візантійців.

Боротьбу християнської ідеології з язичницькою відображено у тогочасній проповідницькій літературі. Характерним у цьому напрямі стало життя і творчість св. Іоанна Златоуста. Антіохійський пресвітер, який прославився своїм талантом проповідника, Іоанн 398 р. обіймав кафедру константинопольського єпископа і повністю віддавався своєму пастирському служінню, в якому особливе значення надавалося проповіді (зібрання його проповідей складає дванадцять величезних томів). В центрі уваги проповідника – духовне життя пастви, яке неподільне з життям соціальним в усій багатогранності його проявів, повсякденної дійсності. Іоанн описує світ, який прийняв християнство, але ще близький до язичництва, світ, який і саме християнство ще сприймає формально. Храми переповнені людьми, але за їх стінами панує ненависть, несправедливість, розпуста. Та Златоуст не лише проповідує, він подає приклад християнського милосердя: будує притулки для бідних, викриває аморальні вчинки багатих. Соціальний пафос його творів базується безпосередньо на Євангелії: все зло, як говорить святий, "походить від цих холодних слів: твоє, моє". Сім’я, суспільство, ставлення до релігії – все потребує оновлення. За це Іоанн віддав своє життя. Він не вагаючись викривав розпусту, яка панувала у царському палаці, і саме з цього почалася його хресна дорога. Несправедливо засуджений імператором, він помер по дорозі у далеке заслання. Але жодного із своїх святих Візантія не нагородила такою любов’ю, як Іоанна Златоуста. Одним із підтверджень цього може бути величезна кількість рукописів, в яких дійшли до нас його твори.

Одним з головних принципів художнього відображення світу як в літературі, так і в живописі Х – ХІІ ст.ст. була алегорія. Це стосується насамперед світського мистецтва. Релігійне зображення було виправдано вже фактом ізоморфізму – візуальної подоби образу історичному прототипу. Нерелігійне зображення, яке базувалося на художньому вимислі, узаконювалося у середньовіччі лише наявністю переносного смислу, алегорії.

Нерелігійна (світська) література почила активно розвиватися з ІХ ст. До цього часу візантійська культура вже не була лише спадкоємицею античної культури, а стала самобутньою і самостійною. Хоча у свідомості візантійця антична культура не стала конкурентною християнській, вона була джерелом тем для художньої творчості і взірцем високої освіченості (тому у ІХ – Х століттях виникають тенденції до колекціонування пам’яток старовини). Античні мистецькі прийоми (наприклад, класичний вірш), сюжети тощо використовувалися для прославлення моральної, духовної краси. Природна, тілесна краса – це лише спосіб передачі краси внутрішньої, духовної. У зв’язку з цим стає зрозумілим символізм візантійської культури як один з головних її принципів.

Одна з тенденцій тогочасної культури, зокрема літератури, – це посилення гедоністичного напряму. Візантійці із задоволенням читали язичницьких письменників й активно використовували античні ремінісценції у своїй творчості. Автори візантійських романів, що виникли у ХІІ ст., використовуючи античні стереотипи, оспівували красу природного пейзажу, садів (садово-паркове мистецтво теж набуло розвитку) тощо: наприклад, Микита Євгеніан – "Повість про Дросіллу і Харікла", Євматій Макремволіт – "Повість про Ісмінію та Ісміна". Специфіка цього жанру полягає естетизації земного кохання. Кохання чоловіка й жінки, цнотливість, вірність, готовність долати тяжкі випробовування – чесноти, які оспівувалися у візантійських романах. Але вже не любовна насолода (як в античній традиції) є наріжним каменем сюжетних ліній літературної прози, головне у них – це тріумф цнотливості, чистоти у коханні, що, безперечно, зумовлено християнським світоглядом. Посилювалися прагнення до наукового вивчення античної культурної спадщини, що викликало особливий інтерес до описів архітектурних пам’яток. Так, Махаїл Псьол (ХІ ст.) жваво й захоплююче описав красу константинопольського храму великомученика Георгія, зведеного у ІХ ст.

З ХІІІ ст. особлива увага приділялася вивченню античних авторів, здобутків античної науки та мистецтва. Активізувалися контакти візантійських гуманістів з діячами італійської культури. Характерною рисою інтелектуальної еліти цього часу був дух полемізму. Особливою увагою користувалися твори енциклопедичного типу, наприклад “Гномічні нотатки” Феодора Метохіта або енциклопедія Йосипа Ракендіта.

Музика. Як уже зазначалося, посилення з ІХ ст. традиціаоналізації культури спрямувало творчі пошуки на витончення форм візантійського мистецтва, зростання його естетизму. Це проявилося насамперед в літургії як синтетичному виді християнського мистецтва і, зокрема, в музиці. Візантійська музична школа відзначалася розгалуженою системою вокальних жанрів: професійна музика насамперед була вокальною. Однією з ознак жанрової приналежності був спосіб її виконання – хоровий, сольний, антифонний (поперемінний спів двох хорів), респонсорний (спів соліста з приспівами хору чи народу). Визначним осередком християнської музичної творчості були монастирі, зокрема Студійський. У цей період створено "Октоїх", зібрання восьми мелодій (гласів), довершеність яких і сьогодні забезпечує їм роль основи богослужебних пісноспівів у православній церкві. Під керівництвом преп. Феодора Студита створено "Тріоді" – пісноспіви та порядок церковної служби Великого посту і Пасхалії.

Широкого розповсюдження у візантійській музичній творчості набула гімнографія. Вона включала такі жанри, як псалми, тропарі, кондаки, стихіри, ірмоси, канони, що походили від поезії давньоєврейських псалмів і відображали еволюцію ідей християнської церкви. Особливістю цих жанрів є тісний інтонаційно-ритмічний та структурний зв’язок тексту й мелодії. Псалми пов’язані з іменем біблейського царя Давида – великого поета, творця натхненних духовних ліричних пісноспівів, пронизаних філософськими і моральними ідеями. Псалми об’єднані у Псалтир – книгу, яка складається із ста п’ятдесяти пісноспівів. Вони неодноразово звучать під час богослужіння – на вечірні, утрені, літургії, співаються або методично, речитативно читаються. Найбільш розповсюдженим гімнографічним жанром як у грецькій, так і латинській церквах став тропар, який відзначається стислістю й алегоричністю. Різновидом тропаря є стихіра, виконанню якої, як правило, передують вірші з псалмів. Кондак як самостійний жанр склався у V ст.; це циклічна композиція з респонсорним способом виконання. Канон склався у VІІІ ст. і відрізняється урочистістю, статичністю. Кожна з дев’яти пісень канону має ірмос і два-три тропаря.

Церковна музика була у Візантії основним видом музичного мистецтва. Важко переоцінити її вплив на розвиток музичної культури народів Східної Європи, зокрема України. Менше розвивалася світська музика. Так, візантійцям вдалося опанувати і вдосконалити орган, який був відомий ще етрускам. У Греції цей інструмент використовувався виключно на громадських урочистостях. Лише пізніше органи потрапили у Західну Європу. Орган, подарований імператором Костянтином Карлу Великому, було встановлено в Ахенському соборі, і це був перший випадок використання органу західною церквою; натомість дзвони вперше почали використовуватися на Заході. Серед інших інструментів вживалися роги, труби, струнні.

Декоративно-прикладне мистецтво. Заходи, яких вжив імператор Костянтин для заселення нової столиці (примусове переселення, пільги переселенцям), сприяли розповсюдженню на сході італійських звичаїв, зокрема стилю одягу. Достеменно не відомо наскільки тоді власне грецький одяг різнився від західного. Але не викликає сумнівів, що завдяки торговим відносинам з різними народами (турками, персами, печенігами, гунами, слов’янами, китайцями, індусами, германцями, франками) візантійці отримували найкращі товари, зокрема: шовк-сирець, шовкові, вовняні тканини, полотно, хустки з візерунком, бавовну, шкіри та вироби з них, хутро, зброю, коштовне каміння і прикраси. Ці обставини сприяли збагаченню царського двору, держави та народу, розвиваючи пристрасть до розкошу. Крім того, двом монахам вдалося привезти до Константинополя з Індії шовкопряда, а двома роками пізніше – пересадити тутове дерево (шовковицю). Невдовзі під безпосереднім патронатом імператора виникли великі фабрики, що виробляли шовк (в Афінах, Фівах, Коринфі). Після цього шовковий одяг, який раніше коштував надзвичайно дорого, став широко використовуватися усіма верствами населення. Візантійські ткачі, які навчилися сортувати сировину, змогли виробляти різноманітні тканини, які не поступалися китайським. Ще раніше вони вміли виробляти оксамит. Пізніше з’явилися тканини із зображенням тварин, які начебто рухалися при вигинах складок, з квітковим орнаментом, християнською символікою.

Неабиякого успіху досягли майстри фарбування тканин (зокрема, завдяки впливу культури Західної Азії). І прядиво, і готова тканина фарбувалися в усі відомі на той час кольори. Серед барвників найперше місце посідав пурпур різних відтінків – від світло-рожевого до фіолетового та чорно-синього. Таємниця цього промислу була втрачена після загибелі імперії.

В образотворчому мистецтві, книжковій мініатюрі, мозаїці зображався одяг давньоримського чи давньогрецького фасонів аж до кінця ХІІІ ст. Але слід пам’ятати, що однією з рис цієї культури є канонічність і традиціоналізм, у зв’язку з чим зображалися лише усталені канонічні форми одягу, посуду тощо. Однак у    VІ ст. одяг християнських священнослужителів не регламентувався. Між одягом духовних осіб та мирян існували відмінності, вони виникли тому, що останні прагнули наслідувати вимоги моди, а духовенство у цьому було надзвичайно консервативним, і їх костюм надовго зберіг риси давньоримського. У чоловічому одязі завдяки східним впливам була звужена верхня частина одягу і простора туніка поступово перетворилася на каптан. У VІІ ст. виникли плащ (для вищих верств) і штани. Сандалії, які погано захищали ноги й були незручними, витіснилися східними черевиками.

Жіноче вбрання було більш консервативним: простора стола з довгими рукавами, туніка, накидка. Змінювалися лише тканини та орнамент. Цікаво, що відповідна постанова 393 р. забороняла актрисам носити розкішно оздоблене пурпуром вбрання і дозволяла лише порядним жінкам. Поступово звичаї візантійців ставали більш демократичними. Одяг відігравав також важливу соціальну роль. Він свідчив не лише про майновий стан власника, але й про його місце у державній ієрархії відповідно до табеля про ранги, який мав складну структуру. Цікаво, що за часів Юліана Відступника суворих приписів щодо відповідності одягу табелю про ранги дотримувалися більш помірковано. Отже, саме християнство, яке розглядало особистість як найвищу цінність, змушувало підкреслювати будь-яке її значення, у тому числі й соціальний статус. Водночас менталітету візантійця притаманне ототожнення держави і церкви, а отже, й ототожнення особистості та її місця у державі.

29 травня 1453 року Константинополь був захоплений військами турецького султана Мехмеда ІІ. Завершилася тисячолітня історія середньовічної імперії. Своєрідність її культури дозволила їй бути протягом століть культурним центром не лише всієї Європи, але й Близького Сходу, Малої Азії, Північної Африки. Візантія й сама змогла увібрати культурні риси багатьох народів та передати їх європейцям. Вона була головним спадкоємцем античних культурних традицій і змогла зберегти їх (чи безпосередньо, чи через інші народи) для людства. Але спираючись на християнську ідеологію, візантійська культура протиставила античній захопленості красою та гармонією людського тіла духовну досконалість, моральну силу, піднесену красу і гармонію внутрішнього світу людини. Піднесена духовність – одна з найхарактерніших рис візантійської культури. Їй також притаманні видовищність, пишноти, урочистість, які підкреслювали духовну велич. Важливою рисою цієї культури є її анонімність.

Візантійська думка прагнула універсальної всеохоплюючої картини світу і застосовувала всі доступні їй засоби для наукового, релігійного, художнього освоєння світу, зосереджуючи головну увагу на особистості. Візантійцям вдалося створити неповторну образотворчу систему, неперевершені шедеври музичного мистецтва, осмислити найглибші таємниці людського духу, охопити і пристосувати для задоволення власних потреб здобутки інших народів. Основними принципами візантійської культури є символізм, традиціоналізм, умовність, статика, канонічність, узагальненість, самозаглибленість. Зокрема, традиціоналізм набув дещо нездорових форм. Візантійцям так і не вдалося позбутися античних поглядів на роль держави та особистості, що паралізувало на певному етапі як духовний розвиток (надало йому ретроспективного напряму), так і соціальний прогрес, соціальну творчість, що й підірвало сили держави і у кінцевому підсумку призвело до її загибелі. Але роль Візантії у культурному розвитку людства переоцінити неможливо. Саме вона зберегла вогонь європейської цивілізації за часів середньовіччя. Візантійська культура також мала значний вплив на молоді народи, які виступили на історичну арену за часів середньовіччя, зокрема слов’ян, що сприяло продовженню давніх культурних традицій.

 


<