Глава 4. Середньовіччя в історії культури : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

Глава 4. Середньовіччя в історії культури

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Середньовіччям традиційно називають період в історії між античністю й епохою Відродження, який умовно тривав з V ст. (476 р. – падіння Західної Римської імперії) по XV ст. Тисячу років середніх віків прийнято розділяти ще на три періоди: раннє середньовіччя (від V до X – XI ст.), високе середньовіччя (від X – XI до XIV ст.), пізнє середньовіччя (XIV – XV ст.).

Середньовіччя, як правило, пов’язують з феодалізмом – соціально-економічним устроєм, для якого характерними є відносини покровительства. Вищий владар гарантував нижчому покровительство і передавав в управління земельний наділ (феод), відступаючи (делегуючи) частку своєї влади за умови виконання певних повинностей. Найнижчі щаблі феодальної ієрархічної піраміди належали феодально залежним селянам – дрібним виробникам сільськогосподарської продукції, які теж користувалися заступництвом свого сеньйора і виконували на його користь певну повинність працею, грішми або продуктами виробництва. Саме у середньовічний період селяни організувалися в общини як суб’єкти соціальних відносин. Не слід думати, що середньовіччя відрізняється від стародавнього світу саме тим, що економіка базувалася на праці виробників, які певною мірою могли розпоряджатися своєю продукцією. І в період античності в Римській імперії основна кількість продукції також вироблялася не рабами, а дрібними виробниками-власниками (селянами). А рабовласництво ж було досить поширене і в середні віки. На християнському соціокультурному просторі рабовласницькі відносини проіснували до другої половини XIX ст., зокрема в США, Росії.

Водночас на Сході, в Азії не можна виділити таких культурно-соціальних феноменів, які властиві феодальній Західній Європі, зокрема перетворень, що були характерні для переходу до середньовіччя. Так, в Османській імперії взагалі не було знаті, феодалів – власників земельних володінь, які мали певний суверенітет, передавали його у спадщину, отримували феодальну ренту (термін сучасної науки). Селянська родина обробляла невеликий земельний наділ, але орендувала його у султана, який де-юре був власником всієї землі. Соціальна ротація, на відміну від середньовічної Європи, була досить активною. Раб міг стати царедворцем, однак усі, хто перебував на службі у султана, були його слугами, рабами, хоча й могли займати найвищі посади в соціальній ієрархії.

Щодо кастового поділу індійського суспільства, то він також значно відрізнявся від феодального поділу. Так, К. Маркс говорив про “азійський спосіб виробництва” як феномен, відмінний від описаних ним економічних формацій. Отже, поняття “феодалізм”, що позначає певний етап історичного розвитку, можна застосовувати лише до Європи. Тому і середньовіччя – це феномен європейської культури, європейської історії. Але можна і доцільно говорити про культуру інших регіонів за часів середньовіччя.

Характерною рисою європейського Відродження була зацікавленість античною культурою і наукою. Самі тексти античних авторів Західна Європа тоді отримала з мусульманського світу (у арабському перекладі). За часів європейського середньовіччя антична філософія, наука в цілому активно вивчалися в мусульманському світі, антична наукова методологія, логіка, діалектика застосовувалися в наукових і теологічних пошуках. Тому мусульманська культура певною мірою сприяла занепаду європейського феодалізму як культурного феномену (хоча саме Європа вважала себе правонаступницею античної культури). Отже, не має підстав говорити про мусульманський, зокрема арабський феодалізм.

Європейська культура на межі стародавнього світу й раннього середньовіччя була диференційована. Антична культура значно відрізнялася від культури слов’янських чи германських племен. Поступово європейська культура універсалізувалася і лише у Х – ХІІІ ст. утвердилася власне феодальна культура. Тому не феодалізм визначав культуру середньовіччя, а він сам був наслідком певних процесів у духовній культурі.

Духовною основою середньовічної культури стало християнство, історичний розвиток якого зумовив подальшу долю європейської цивілізації.

Християнство базується на вірі у всемогутнього Бога, який є неперевершеною любов’ю. Бог має одну неподільну сутність і одну волю трьох особистостей (Трійці). Маючи потребу в об’єкті любовних устремлінь і здатність до абсолютної творчості, Бог творить світ духовний (світ ангелів) і світ природний, матеріальний. Вершиною творіння є людина, яка поєднує в собі духовне і матеріальне начала. Вона створена по образу Божому, тобто є особистістю: має волю, розум, здатність до творчості і потребу в любові як дари, передані при творінні. Від волі людини залежить, чи зможе вона досягти божественної подоби, обожнитися, тобто дійти стану божественної любові і приєднатися до божественної творчості. Для цього є всі умови, найголовніша з яких – Боже керівництво самовдосконаленням людини і Божий промисел про неї.

Але людина за підказкою відпалого від Бога, озлобленого ангела забажала самостійно досягти стану обожнення і мати здатність до абсолютної творчості. Помістивши людину у матеріальний світ, Бог заповів їй володіти ним. Та після гріхопадіння людина зазнала опору природи, у її життя увійшла біологічна (природна) смерть. Виражене в гордині "прагнення автономності" людини настільки стало її сутністю, що самостійно людина вже не могла досягти попереднього безгріховного стану. Був потрібен духовний подвиг і приклад Спасителя, яким став Ісус Христос – Боголюдина. Людство в особі іудейського народу поступово отримало здатність сприйняти Месію та його вчення. Історія Старого Заповіту є підготовкою людини до сприйняття сакрального та морального вчення Христа, в якому найвищою чеснотою є любов до Бога і всіх людей, адже любов – це сутнісна риса Бога і обожнення потребує любові. Після спасительного подвигу Христа стало можливим обожнення людини або досягнення нею стану святості. Але власних зусиль людини недостатньо, потрібен благодатний вплив Святого Духа. Моральний кодекс християнства базується на дев’яти заповідях блаженства, виголошених Ісусом Христом в Нагорній проповіді. У ньому викладено умови, достатні для сприйняття спасительної Благодаті Святого Духа.

Особливе місце у християнстві займає вчення про кінець світу (есхатологія), яке мало величезний вплив на світогляд середньовічної людини. Людина у християнстві розглядається як арена боротьби Бога і диявола, яка, по суті, складає зміст людської історії. Історія має свій кінець. Диявол втілиться в Антихриста, який буде мавпувати пришестя Христа, дзеркально відображуючи у негативному ракурсі всі Його діяння. Буде створена єдина всесвітня диктатура Антихриста і встановлена єдина релігія поклоніння йому. Лише небагато праведників, які зможуть не прийняти його печаті і не визнати його влади, будуть врятовані. У світ знову прийде Христос і вб’є Своїм Духом Антихриста. Після цього у нових преображенних тілах воскреснуть усі мертві і разом з тими, хто дожив до тих страшних днів, предстануть перед судом Божим.

Епоха середньовіччя позначилася в історії найбільшим розколом у християнстві, що визначило подальший розвиток європейської і світової культури. У 451 р. Халкідонський собор окреслив межі ортодоксального (православного) християнства. Православними вважалися церкви, які прийняли рішення Халкідонського собору, у тому числі й Римська церква. Водночас вони називалися католицькими (кафоличними), тобто "соборними", адже помісні церкви розглядалися як члени єдиної вселенської церкви. Але з ІХ ст. західні богослови почали по-своєму тлумачити загальноцерковну догматичну спадщину (хоча окремі протиріччя виникали ще з кінця V ст.). Це відбувалося на фоні розмежування грекомовної культури на Сході і латиномовної на Заході та прискорювало цей процес, у тому числі закріплення східного і західного обряду. Нарешті, 1054 року відбулося відпадіння західної (римської) церкви від вселенської православної традиції.

В середні віки у Західній Європі римська церква стала головним феодалом. Одержавлення церкви відбувалося за умов децентралізації і послаблення світської влади. Церква перебирала на себе державні й соціальні функції. При цьому духовні потреби, догматичні пошуки залежали від її політичних інтересів. Намагаючись контролювати соціальне життя, західна церква прагнула якнайповнішого контролю й над духовним, для чого поступилася православними догматами й фактично відпала від всесвітнього православ'я. В основі відмінностей католицького вчення від православного – гіпертрофоване уявлення про заслуги людини перед Богом, переконання, що людина самостійно може виконати Божий закон, побороти гріх і досягти надналежного (у цьому проглядається культурний вплив за часів середньовіччя мусульманства на західно-християнський світ, а також іудейства). Розпоряджатися запасом надналежних досягнень (тезаурусом), спрямовувати його на спасіння грішників, за католицьким вченням, може церква. Їй же в особі папи надавалися величезні повноваження і засоби впливу на непокірних – інтердикти, що саме у середні віки зумовило виникнення інквізиції.

Середні віки ознаменувалися тим, що християнський світогляд переміг язичництво. Чим же принципово відрізняється світогляд язичницький (чи то елліна, чи римлянина, чи варвара) від християнського? Язичник не виділяє себе зі світу. Язичницькі боги – це персоніфіковані сили Природи, стихії. У своїх антропологічних уявленнях язичник навіть духовні феномени пояснює як прояви стихій: вогню, води, повітря, ефіру, землі тощо. Боги любові чи, наприклад, війни, торгівлі не відрізняються від богів блискавки або вітру, а нерідко й підкоряються їм. Часто культи богів-покровителів природних сил й "соціальних" богів або господарських зливалися, поглиналися одне одним. Не виділяючи себе з Космосу, людина не могла усвідомити своєї неповторності, унікальності, розпізнати в собі особистість і водночас оволодіти Природою.

Християнство ж стверджує центральне, панівне місце людини у світобудові.     І піднімає її над Космосом не те, що ріднить з ним, а те що ріднить із Творцем, спільне духовне начало: воля, розум, здатність любити, оцінювати, покликання до творчості, тобто здатність бути особистістю. Отже, визнання особистості найвищою цінністю (Бог – це єдність трьох особистостей: Отця, Сина, Святого Духа) є основною ідеєю, яка визначила становлення й розвиток середньовічної культури. Так, водяний млин було винайдено ще в Стародавньому Римі. Але характерно, що він широко використовувався саме в добу середньовіччя, і не тому, що доступність дешевої рабської сили робила застосування дорогого механізму нерентабельним. Рабство продовжувало існувати й у середні віки, і дешева робоча сила активно використовувалася, зокрема на галерах. Застосування млина відповідало одній з основних ідей християнства: людина покликана панувати над природою, творчо перетворювати її. Водночас вона змушена, приречена внаслідок гріхопадіння відвойовувати у природи те, що необхідно для підтримання біологічного (природного) існування. Тому для культури середньовіччя характерним є зміна у ставленні до праці. В античні часи праця – це тягар, покарання (міф про Сізіфа). Християнство змінює етику праці. Праця – не лише тягар, але й покликання людини, засіб самовдосконалення, самоствердження, дієвий виховний засіб.

Особистість у середні віки визнавалася найвищою цінністю, але тільки за умови максимального самовдосконалення, тобто потенційно. Досягти стану обожнення, уподібнитися Богові – було головним завданням людини. Але цьому перешкоджала зіпсована людська природа, і людина це відчувала, розуміла. Проте не слід змішувати поняття особистість та індивідуальність. Звичайно, середньовічній людині притаманне корпоративне мислення, а не індивідуальне: усвідомлення себе членом общини, цеху тощо. Але особистість не губиться у гільдії, общині, абатстві, соціумі взагалі, вона до певної міри знаходить там себе. В епоху Відродження чи Нового часу людина більше відчувала себе індивідуальністю, але це не означало, що вона знайшла свою особистість чи покращила власну природу.

В античному світі слово персона (особистість) означало театральну маску, тобто сутність того чи іншого персонажа. Поряд з цим існувало інше значення – правовий статус, сукупність прав та обов’язків, правоздатність. Персонами у цьому значенні не визнавалися раби і неповнолітні. Але саме на межі античності і середньовіччя дане слово змінило своє значення. Римський філософ Боецій у V ст. визначив, що персона – це розумна неподільна сутність. Тобто особистість почали розуміти як духовний феномен, і таке розуміння визначило увесь подальший розвиток середньовічної культури, зокрема філософії, науки.

Подібне розуміння цілком зумовлене антропологічними поглядами, викладеними у Біблії, зокрема у посланнях апостола Павла. Він яскраво показав, що особистість – якість Бога і людини, створеної по образу Творця. Внутрішня людина (за термінологією ап. Павла) має неподільну сутність, але водночас структурована: має розум, волю, почуття. "Думки входять у серце", – говорить апостол, а отже, не зароджуються в ньому. Тому особистість розглядається як сукупність духу (розум, воля, почуття) і тваринної (притаманної усім тваринам) душі (фізіологічного животворящого начала). Застосовуючи терміни сучасної науки, слід зазначити: ще до початку середньовіччя існувала думка, що особистість – це неповторний і неподільний духовний феномен, у якому існують свідомий і позасвідомий рівні, а останній теж має декілька рівнів і безмежну глибину. Але людська особистість така далека від досконалості, і навіть власних її зусиль недостатньо для самовдосконалення. Людина потребує зустрічної допомоги Бога. Звідси ідея про патронат, покровительство, що, по суті, й зумовила добу середньовіччя як культурний феномен. Вільний хлібороб добровільно віддавав право розпоряджатися своєю землею, брав на себе певні обов’язки перед сеньйором задля його покровительства. Причому найбільшим феодалом стала християнська церква, точніше – монастир. Саме його патронат найбажаніший, тому що гарантував заступництво Бога, спасіння душі. А досконалість розумілася як певний рівень любові до Бога та всього творіння, насамперед людини, і здатність до творчості.

Головним способом самовдосконалення в середні віки у християнському світі був аскетизм. В ідеалі – це планомірне, свідоме застосування доцільних засобів (самообмеження, самопримушення, піст, молитва, усамітнення, мовчання (ісихія), тяжка праця, самоконтроль тощо) для набуття християнських чеснот, морального вдосконалення. Причому аскетизм – технічний бік вдосконалення християнина, а головним творцем благочестя є благодать Святого Духа. Аскетизм має за мету пристосувати природні сили і здібності людини, її внутрішній світ до сприйняття впливу божественної благодаті.

Якщо говорити про зовнішній вплив на середньовічну культуру, то слід визнати, що найбільшим він був від мусульманського світу. Характерно, що іслам зародився на початку VII ст., тобто тоді, коли середньовічна культура лише формувалася (мусульмани ведуть літочислення від 622 року, втечі Магомета з Мекки до Медіни або Хіджри). Вчення Магомета або релігійний закон, викладений у Корані – священній книзі мусульман, а також у переказі та коментарях (книгах фік, у яких вчення викладено у коротких і доступних для розуміння правилах; зокрема книги фік, окрім Корана є джерелом норм мусульманського права), насамперед стосується релігійного культу, потім сімейного життя, права і політики. Правила ритуалу базуються на так званих п’яти стовпах ісламу: віросповіданні, молитві, милостині, пості, подорожі до Мекки.

Не слід думати, що іслам тотально регламентує усе життя мусульман. Він, зокрема, обмежив число законних дружин чотирма і підтвердив залежне і майже безправне становище жінки. Більш позитивний моральний вплив іслам виявив, змінивши ставлення до рабів. Звільнити раба вважалося надзвичайно достойним вчинком. Та й взагалі раб не був невід’ємною власністю господаря і не зовсім позбавлений прав. Раб міг укладати зі своїм господарем угоди, викупити себе. Як зазначалося, раби часто досягали найвищих посад і відрізнялися лише тим, що їх майно наслідували господарі. Мусульманину заборонено вживати у їжу свинину і м’ясо тварин, убитих не за правилами, зокрема заборонена кров. Іслам також заборонив кровну помсту, замінивши її грошовою компенсацією. Але крадіжка каралася ампутацією руки.

На відміну від християнства, яке спочатку відвоювало у боротьбі з єресями свої догмати і лише через тисячу років допустило відокремлення католицизму та протестантизму, вже у перші десятиліття існування мусульманства виникли догматичні (і політичні) суперечки, які призвели до утворення основних гілок ісламу – сунітів і шиїтів й одночасно більш чи менш впливових сект. Після смерті Магомета араби у надзвичайно короткий час підкорили Сирію, Персію, Єгипет, інші країни. Взагалі підкорені народи не примушувалися приймати іслам. Та й халіфи не завжди заохочували до цього, адже неправовірні повинні були платити фіск – особливий податок, більший ніж цакат (обов’язкова милостиня). Підкорені народи, хоча й переходили поступово в іслам, опиралися арабській мовній, політичній експансії і релігійній гегемонії. Цьому сприяв розкол у самому ісламі. Пригнічені національні та релігійні почуття вийшли на свободу; двозначності Корану, переказу, знайомство з перекладеними пам’ятками давньогрецької логіки і діалектики стали зброєю підкорених народів. Зазначені чинники сприяли розколу у самому ісламі.

Ісламська культура, яка так легко розпізнається серед культур різних народів, вирізняється своєрідним ставленням до особистості, яка фактично визнається відносною цінністю. Від неї може залежати дуже багато, але це ніщо у порівнянні з волею і діяльністю Бога. Особистість – знаряддя в руках Бога для виконання Його волі, тому людина – знаряддя у руках султана (еміра), призначене для виконання його волі, а влада слуги султана у межах визначеної компетенції зачасту майже необмежена.

Таким чином, середньовічна культура визначається християнським світоглядом. Характерними для неї є відносини покровительства – залежності, ієрархічний суспільний устрій тощо. Але вона не розвивалася автономно. Християнська Європа протягом всього середньовіччя воювала з домусульманським та мусульманським Сходом. Водночас взаємний культурний вплив позначилися на культурному розвитку десятків народів. Тому вивчати історичний культурний поступ європейських народів за часів середньовіччя слід не відокремлено, а в контексті тогочасних загальносвітових культурних процесів.

 


<