§ 2. Антична культура : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

Популярное за неделю

загрузка...
Большой выбор цветных линз. Доставка. Оплата при получении. Заходи
linzi-tam.ru

§ 2. Антична культура

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Антична культура існувала приблизно з кінця III тис. до н. е. і до 476 р. н. е. в цивілізаціях Давньої Греції, елліністичній, Давнього Риму. Вона, як й всі давньоцивілізаційні культури, базувалися на землеробстві.

Природа цього регіону не була поблажливою, земля не могла прогодувати, тому, починаючи з VII ст. до н. е., населення стало орієнтуватися на колонізацію країн Сходу і Заходу. Завдяки цьому люди, завжди були готові сприйняти нове,  засвоїти досягнення сусідніх культур та використати їх для себе. Постійна взаємодія з різними культурами, забезпечила інтерактивність сформованої культури.

Діяльність людей античного світу була пов'язана з природою, яку вони сприймали як прояв божества, як середовище, в якому виявила себе божественна воля. Містичний, а інколи і прозаїчний потяг до землі, до природи як до одвічного ідеалу обумовили утвердження в античній культурі природного ідеалу. Любов до природи була основою патріотичних настроїв в античній культурі.

Географічний простір античного світу був досить різний, в цьому природному різноманітті люди навчилися знаходити об'єднуючі начала. Спрямованість на пошуки спільного позначилася й на соціально-політичному житті. Різні народи, які були суперниками, навіть ворогами, мали власні мови, своїх героїв тощо, створили соціально-політичну цілісність, духовну спільність. Природні й соціальні умови вимагали від античної людини постійних дій, прогнозування їх результату. У вирішенні як повсякденних проблем, так і в загальному баченні світу антична людина була досить раціональною. Перевага раціональних начал затвердилася в останні часи античності – у Давньому Римі, а в Давній Греції (колисці античності) вони органічно поєднувалися з емоційно-чуттєвим. Саме в грецькій культурі прагнули досягнення ідеалу калокагатії – духовної, насамперед моральної, досконалості і досконалості фізичної – краси людського тіла.

Однією з рис античної культури було прагнення гармонії. Уособленням ії був – Космос – світове ціле, абсолютна божественність, що протистоїть Хаосу. Космос це не тільки Всесвіт, а й усе те, що є ознакою ідеального, досконалого. Майстер-деміург створив його з матерії видимим, відчутним, матеріальним на кшталт живого, розумного. Як в цілому, так і у своїх проявах він є величезним тілом живої істоти. Отже, космологізм став однією з головних ознак античної культури. В ній він органічно поєднаний з антропоцентризмом. Космологізм і антропоцентризм відобразилися в релігійно-міфологічній системі, яка виступала основою культури. Античні боги антропоморфні, хоча залишки зооморфізму ще відчутні. Непереборної межі між людьми і богами не існувало, сполучною ланкою між ними стали герої. Був створений пантеон богів. Інтегральною основою язичницької релігії античності була міфологія: подібного багатства міфології історія не знає. В міфологічній системі втілені уявлення людей про досконалість, розум, закон, порядок, гармонію як основу життя, про перемогу в боротьбі з нерозумним, стихійним началом. Усі міфи сповнені гуманізму, героїки, спрямовані на затвердження ідеального в повсякденному житті.

Особливістю античної культури є її демократичність. Вільні люди відчували рівність між собою, органічно пов'язували себе з державою, її інтереси поєднували з власними інтересами,  не відділяли власного, особистого від суспільного. Закони наділяли рівними правами і обов'язками усіх вільних громадян, що сприяло їх згуртуванню, стабільності внутрішнього життя держави.

Античність пов'язана з письмовим типом культури, але на відміну від давньосхідних культур він знаходився в гармонії з усним типом. Писемність була позбавлена сакрального звучання.

Еволюція античної культури здійснювалася завдяки усвідомленій і раціонально визнаній меті. Людина розуміла й знала, що їй потрібно, чого вона прагне, всіма силами підтримувала порядок і гармонію у світі. Можна стверджувати, що доба античності стала часом виникнення ургійного типу культури – такої системи культури, яка формується та еволюціонує на основі свідомо, раціонально визначеної мети і шляхів її досягнення.

 

Давня Греції – фундамент античної культури

Цивілізацією, в якій були сформовані й затверджені основи античної культури, була Давня Греція.

Природні умови формували у світогляді давнього грека якості, які характеризують людину-хлібороба: традиційність, поклоніння землі і природі; бажання жити в мирі і спокої, обожнення природних стихій тощо. Водночас море і мореплавство надавали грекам можливість почувати себе вільними, незалежними, відчувати свій зв'язок з іншими народами. Основою соціально-економічного і політичного життя Давньої Греції був поліс з верховним управлінням в особі народного зібрання. Поліс сприяв формуванню вільної, політично активної людини. Тут панували колективістська мораль, ідеали, згідно з якими людина підпорядковувала себе інтересам суспільства, не виокремлювалася з нього. Життя було організовано так, що вільний грек відчував значущість власної діяльності для розквіту полісу. Все сприяло тому, щоб людина показувала власну гідність, цінність і значущість. Суспільні відносини характеризували змагання (агон), які кожному давали змогу проявити свої якості, здібності. Люди цінувалися тоді, коли представляли інтереси полісу. Це обумовило наявність в грецькій культурі безособовості. Поліс стимулював розвиток у людях таких якостей, як доблесть, рівновага між духом і тілом. У ньому був проголошений ідеал калокагатії, досягнути якого можна завдяки вправам, освіті і вихованню. Людина жила за затвердженими суспільством нормами, водночас, шукала нових, більш досконалих форм життя, щоб більш повно втілити міру, гармонію, красу, котрі несе в собі Космос. Зміст і сутність останніх були раціонально визначені, мали наочний вираз. Все для давнього грека повинно бути зрозумілим, і мірою для всіх речей виступала людина. Антропоморфізм давньогрецької культури пов'язаний з культом людського тіла, гармонією якого вимірювали все створене.

Антропоцентризм визначав релігійно-міфологічну систему цивілізації. За уявленнями греків уся природа населена і керована різними істотами, які мають людське обличчя й водночас можуть перетворюватися в рослини або тварини, серед них можуть існувати напівлюди-напівтварини. Особливе місце посідали верховні боги на чолі з Зевсом, які мешкали на горі Олімп. Греки уявляли їх подібними до людей, але прекраснішими за них. Хоча влада богів не була довічною і безмежною (над ними, як й над людьми, панувала безлика сила Ананка – Доля), незмінною залишалась їх довічна краса. Для їх спілкування з людьми не потрібні були посередники, тому жерці не мали такої влади та сили, як в давньосхідних релігіях. Самі боги опікувалися тим чи іншим видом людської діяльності, були покровителями природних стихій, дарували людям різні цінності. Вони постійно спілкувались з людьми, сполучною ланкою між ними були герої – народжені від союзу богів з земними жінками. Діяльність богів та героїв, їх походження, уявлення давніх греків про створення Всесвіту, людей, про Космос зафіксовані в міфах. Надзвичайно розвинена міфологічна система античності була розроблена і затверджена саме в Давній Греції. Реальні історичні події спліталися тут з художньою вигадкою, з фантазією, що забезпечувало впевненість в можливості раціонального пізнання та пояснення Всесвіту. На основі міфології була сформована філософія. Прагнення створити теоретичні конструкції світу обумовило не тільки надзвичайно високу роль філософських розвідок, починаючи від Демокріта й закінчуючи Сократом, але призвело до активного розвитку таких наук, як історія, геометрія, математика тощо.

Давньогрецька культура була відкрита для спілкування з іншими культурами. У ній відбито зв'язки з культурою Давнього Єгипту, Малої Азії, з країнами Близького Сходу. Доцільно підкреслити такі її головні ознаки: космологізм, антропоцентризм, відкритість, єдність раціональних та чуттєвих начал, прагнення гармонії, міри, краси як духовних ідеалів, орієнтація на новизну, агональність, колективістські орієнтири, релігійно-міфологічне підгрунтя, реалізація ідеалу калакагатії, сполучення усного та письмового типу.

Мистецтво Давньої Греції характеризується розквітом архітектури, скульптури, вазопису, літератури, театру тощо. Усі види мистецтва розвивалися тут самостійно, їх покровителями були дочки Зевса і Мнемозини. У мистецтві були втілені всі ідеали того часу, а його призначення полягало в оспівуванні прекрасного, яке ототожнювалося з добром: краса не існувала поза моральними цінностями. Розробкою понять краси, міри, гармонії займались філософи: вони визначили їх головні ознаки, формували канони художньої діяльності.

Зір, як вважали греки, виступає основою пізнання, тому всі твори мистецтва треба було створювати для споглядання, вони повинні відповідати вимогам незмінності, непорушності, стабільності. Краса не може бути мінливою, її треба фіксувати навіки. У зв'язку з цим особливо цінувалися статичні пластичні види мистецтва, починаючи від скульптури і закінчуючи архітектурою.

Прекрасне для давніх греків було присутнє у навколишній природі, тому мистецтво підпорядковувалося принципу мімесиса – наслідування дійсності. Воно втілювало ідеал калокагатії і впроваджувало його в повсякденне життя. В художніх творах оспівувалась ідеальна людина – боги, герої, атлети. Вони вражали своїм досконалим тілом, внутрішньою наповненістю, завжди були готові служити колективу – полісу як фізично, так і духовно. Улюбленими героями були юнаки і дівчата. Мистецтво відмовлялося від зображення літніх людей або дітей: перші були немічні, другі – не сформовані ані тілесно, ані духовно. Герої були практично позбавлені індивідуальних начал, в них втілений узагальнений ідеал краси. Наочним зразком прояву краси, міри та гармонії було людське тіло. У Давній Греції розробили і затвердили канони ідеальних пропорцій людського тіла, визначили гармонійні пропорції співвідношення його частин, дотримання яких було характерно для всіх видів мистецтв.

Розвитку грецького мистецтва сприяли змагання митців, які в художніх творах втілювали пошуки раціональних основ краси, гармонії, основаної на мірі та числі. Художній процес характеризувало прагнення вдосконалення. Мистецтво та повсякденне життя греків були невід'ємні. Йому надавали великого соціального значення, визначали надзвичайно високу роль в вихованні. Давні греки вважали, що твори мистецтва повинні викликати у тих, хто з ними спілкується, катарсис – очищення, облагородження, звільнення душі від "мерзенності" завдяки співпереживанню. Художник був людиною вільною, шановною, яка творила для вільних людей.

Художній процес в Давній Греції пройшов декілька етапів: початок його пов'язують з крито-мікенським (егейським) (III – II тис. до н. е.) та так званим гомерівським періодом (XI – IX ст. до н. е.). Після цього в Давній Греції виокремлюють період архаїки (VIII – VI ст. до н. е.), класики (V – IV ст. до н. е.).

Крито-мікенський період в історії культури Давньої Греції вважають її передісторією. Її центром був острів Крит, а пізніше місто Мікени. І сьогодні дуже багато нез'ясованого в цій культурі, яка пов'язана з безліччю міфів. Зразками егейської культури є величезні палаци на острові Крит у Кносі, Малії та Фесті. Серед них виокремлюється Кноський палац – гігантське об'єднання приміщень, яке нагадує міфічний Лабіринт, величний й водночас розмірений з людиною, одночасно релігійний, адміністративний і господарський центр, щедро прикрашений фресками, скульптурами. Художні твори дуже подібні до єгипетського мистецтва. Канони єгипетського образотворчого мистецтва представлені у рельєфі Кноського палацу, де зображено юнака, увінчаного лілеями, який тримає в руці жезл; про них нагадують зображення жінок, що отримали назву "парижанок" – дам в блакитному. Схожість з Давнім Єгиптом підкреслюють і мотиви рельєфів та розписів. Але кноські зображення – не копія єгипетських: в них виразно відчутній відхід від суворих давньоєгипетських канонів, вони більш невимушені, казкові. В них з'являється асиметрія, більш яскраві фарби, присутні власні мотиви, зокрема, морські – відома ваза із зображенням восьминога. Відчувається закоханість художника у море, але безпосередньо море не зображується, зображується його флора і фауна або хвилі.

Наприкінці XVI ст. до н. е. історія Криту була загадково закінчена, а центром цивілізації стала материкова частина Греції, де досягла розквіту Мікенська (Ахейська) культура. Її зміст найбільш повно проявився в архітектурі і скульптурі.

Характер будівництва палаців свідчить про те, що життя тут було пов'язане з війнами. Найбільш відомі Мікенський і Тірінфський палаци – справжні фортеці, розташовані на пагорбах, складені з кам'яних брил. Ансамбль палаців включав місця для поховання царів – шахти-могили. Обличчя померлих царів покривали золотими масками-портретами.

Мікенська культура відіграла визначну роль у розвитку грецької міфології, з нею пов'язують створення найбільш відомих міфів. Її зміст відтворений у двох поемах, авторство яких приписують Гомеру – "Іліада" та "Одіссея", сюжетну основу котрих пов'язують з епічними переказами X – VIII ст. до н. е. Письмово зафіксовані "Іліада" і "Одіссея" Гомера з'явилися в добу переходу до архаїки. У них визначені ті моральні цінності, які пізніше стануть основою життя давніх греків. Серед них особливо високе значення мала військова доблесть (арете). В поемах, як і взагалі в реальному житті, затверджується агон. Поява "Іліади" та "Одіссеї" знаменує перехід до останнього періоду існування крито-мікенської культури, який отримав назву "гомерівського". Тоді, у XII ст. до н. е., тут з'явились північні племена – дорійці, які підпорядкували собі великі міста – Мікени, Тірінф, Пілос. Дорійська культура додала до художніх здобутків мікенського мистецтва так званий геометричний стиль, тектонічність, конструктивність. Найбільш відомими пам'ятками того часу були керамічні вази, прикрашені геометричним орнаментом, теракотові і бронзові скульптури.

У добу архаїки (VIII – VI ст. до н. е.) на основі розвиненого рабовласницького ладу склався республіканський тип держави, був сформований поліс. Саме тоді сформувалося усвідомлення греками власної єдності, виникло поняття "елліни". Розроблені, затверджені й розповсюджені етичні норми та принципи, естетичні ідеали були покладені в основу філософії, науки, літератури, архітектури, скульптури тощо.

Мистецтво архаїки ще зазнає вплив сусідніх східних культур, в ній помітні крито-мікенські риси, але вже проглядається власна неповторність. Формування етнічної самосвідомості обумовило прагнення греків закарбувати себе, свою історію в усьому, зокрема й у мистецтві. Цьому сприяла демократизація суспільства, колективістська мораль, остаточно утверджений принцип агональності. Велике значення для мистецтва мав процес трансформації релігії. Вона  характеризувалася політеїзмом, вірою в одухотворену природу, олюдненням богів, міфологічних істот. В ній затверджено пантеон богів. Це сприяло розширенню меж мистецтва, його обсягу.

Художню творчість відрізняв пошук досконалих форм, розробка канонів, визначення ознак міри, гармонії, симетрії – прекрасного в цілому. В архітектурі центральне місце займало будівництво храмів, не грандіозних, основаних на началах доцільної тектоніки між частинами, які несуть й яких несуть. Головним типом храму став периптер (оточений з усіх боків колонами), побудований на основі використання ордерів, що існували у трьох варіантах: доричному, іонічному та корінфському; перші два з них були оформлені в добу архаїки. В архітектурі з'явлена співвіднесеність з людиною; людське тіло, його пропорції виступили зразком для будування.

Значне місце в мистецтві цього часу посідала скульптура. Були затверджені два типи скульптури – оголених юнаків (курос) і задрапованих пеплосом дівчат (кора), в яких був втілений узагальнений образ ідеальної людини. Куроси – це архаїчні Аполлони, ідеал чоловіка. Вони позбавлені будь-яких рис індивідуальності, не виражають ніяких переживань, почуттів, на їх обличчях тільки умовні напівусмішки є натяком на радість буття. Кори також позбавлені індивідуальності, також освітлені напівусмішкою. Статуї часто розмальовували, їх виставляли на вулицях, це справляло враження нібито ідеальні люди існують в реальному житті.

Одним з найбільш широко розповсюджених видів давньогрецького мистецтва був вазопис. Стиль вазопису в добу архаїки мав три різновиди: орієнталізуючий, характерний для ранніх часів чорнофігурний та червонофігурний. Орієнталізуючий стиль відрізняло тяжіння до поліхромності (багатобарвності), пишнот, у ньому відчувається нестача почуття міри. Чорнофігурний стиль – це розпис чорним лаком на червоно-жовтому тлі випаленої глини. Геометричний знак – символ, характерний для минулого стилю, змінює тут зображення образу людини. Основою зображення є лінія і силует. Зразком вважається так звана "ваза Франсуа", одним з авторів якої вважають майстра Клітія, амфора майстра Ексекія із зображенням воїнів Ахілла і Аякса, що грають в настільну гру та ін. В червонофігурному стилі чорний лак виступав фоном, а зображення були жовто-червоним. Це був крок вазопису до живопису. Зразком цього стилю є пеліка з ластівкою майстра Євфронія.

Досягненням грецької архаїки було створення алфавітного письма. Писемність отримала широке розповсюдження, і практично всі вільні громадяни були писемними. Це сприяло розвитку літератури, яка переходить від героїчного епосу до ліричної поезії. Серед поетів того часу неперевершеними вважають поетесу Сапфо (Сафо), яка складала гімни коханню; одного із перших ліриків Архілоха, ліриків Алкея, Феогніда, Анакреонта – оспівувача краси, кохання і веселощів; Тіртея, котрий оспівував військові доблесті. Був затверджений жанр байки, яку традиційно пов'язують з ім'ям Езопа. Наприкінці архаїки виникла проза.

Архаїчний період пов'язують з народженням театрального мистецтва, з розвитком музики, різновиди якої поєднували поезію, ритмічний танок і музичну форму.

Класика – період найвищого піднесення культури Давньої Греції. Центром, навколо якого об'єднувалися грецькі міста, були Афіни – зразок грецької демократії, економічний, освітній центр і, звичайно, центр художньої творчості: держава турбувалася про мистецтво, створювала умови для його розвитку. Саме тоді елліни втілювали в житті свій славетний ідеал калокагатії.

Підґрунтям мистецтва класичної Греції продовжували бути міра та гармонія, розумність і рівновага, злагода з природою, з навколишнім світом взагалі. Для нього була характерна раціональна вивіреність та емоційна насиченість. Художник володів не тільки таємницею творчості, але добре знався в науках, вмів використовувати їх в своїй діяльності. У цей час прагнули синтезу мистецтва, велике значення надавали його виховній функції.

Ознакою містобудівництва стала ансамблевість. Будівництво здійснювалося на основі регулярного планування, розробка теорії якого належить Гіпподаму. Головним типом забудови залишався храм – периптер. Серед безлічі пам'яток монументального зодчества виокремлюють Афінський Акрополь, побудований у часи, коли афінська демократія очолювалась Періклом. Ансамблевий комплекс Афінського Акрополя, побудований на честь перемоги над персами, був присвячений покровительці міста-богині мудрості і праці Афіні. Він мав поліфункціональне призначення: був святилищем, суспільним центром, місцем збереження державної скарбниці, знаходження бібліотеки та картинної галереї. Ансамбль об'єднував декілька споруд: Пропілеї (парадні брами), храм Ніки Аптерос, храм Ерехтейон, головний храм Парфенон.

Вхід до Акрополю – Пропілеї вражав урочистістю. За ним відкривався вид на Акрополь, центром якого була статуя богині Афіни, на честь якої зведено головний храм Парфенон. Авторами останнього були архітектори Іктин і Каллікрат. Парфенон вражає гармонією та досконалістю, в ньому все підпорядковане композиційній єдності, загальній ідейній основі – боротьбі світла, добра, цивілізації з силами темряви, дикості, відсталості. Побудований на дорійській ордерній системі, храм оточений колонадою, прикрашений скульптурним декором, розробленим видатним скульптором того часу Фідієм. Зображення на метопах пов'язані з міфами. Ще один храм Афінського Акрополя – Ерехтейон, відрізняє незвичайність планування: він асиметричний, а його окремі частини знаходяться на різних рівнях. Особливістю храму є те, що він мав портик, де колони замінені фігурами дівчат-каріатид, які нібито повільно рухались до Парфенону. Всі його фасади були оформлені по-різному. Храм Ніки Аптерос (богині Перемоги без крил, щоб не залишила Афін) відрізняється легкістю, повітряністю.

Афінський Акрополь втілював всі якості грецького мистецтва. Він вражав невимушеністю, всі його деталі, всі частинии раціонально продумані, розраховані. Тут відсутня симетрія, фронтальність, паралелізм, геометрична правильність, їх замінює складний принцип ритму і рівноваги. В Афінському Акрополі використаний перехресний ритм, що забезпечував зрівноваженість всіх його сторін. Відмова від геометричної правильності проглядається в особливостях побудови кожної споруди. Колони своєю формою нагадують людські постаті: вони зменшені догори, посередині мають легке стовщення, їх канелюри схожі на зборки одягу.

Ідеал людини втілювала скульптура грецької класики. Скульптурні твори відрізняє монументальність, прагнення гармонії, міри. Три уславлених скульптори творили у той час – Фідій, Мірон і Поліклет.

Велич, неземна краса, втілені Фідієм в його найбільш видатних творах – статуях Зевса Олімпійського та Афіни Парфенос. Улюбленою темою Мірона було тіло атлета. Його відомий твір "Дискобол" – зображення досконалого тіла юнака, скульптурна група Мірона "Афіна і Марсій" присвячена боротьбі двох протилежних начал: добра, розуму, ясності і стихії. Поліклет у своїй творчості втілював образи атлетів, які уособлювали собою найкращі риси громадянина. Його скульптури характеризують спокійні пози, рівновага, ясність – "Доріфор" (Списоносець), "Діадумен", "Поранена амазонка". Усі скульптори оспівують ідеальну людину, реалізуючі затверджені канони: обличчя героїв імперсональні, хоча і розкривають різні типи античного ідеалу, зображення духовно величні, відповідають уявленню про класичну красу людини.

Зростання індивідуалізму в житті класичної Греції обумовило появу інтересу митців до індивідуальності, емоцій, конкретних переживань та характерів. Це проявляється у творчості таких скульпторів, як Пракситель, Лісіпп та Скопас. Пракситель зосередив увагу на зображенні ніжності, краси жіночого тіла ("Афродіта Кнідська", "Гермес з Діонісом", "Відпочиваючий сатир" тощо). Скопаса хвилювали образи динамічні, пристрасні, поривчасті ("Менаїда", "Голова пораненого воїна" з храму Афіни в Тегеї, рельєфи Галікарнаського мавзолею та ін.). Лісіпп ввів нові пропорції людського тіла, надав скульптурі максимум натуральності, почав цікавитися реальною, конкретною життєвою ситуацією –  "Апоксіомен", "Голова Олександра Македонського" та ін.

Схожі процеси проходили в живописі. Відомими майстрами живопису були Полігнот, Аполлодор, Зевксіс, Апеллес та ін. Творчість Аполлодора започаткувала оволодіння мистецтвом світлотіні, ним виявлено вміння володіти перспективою. Полігнот увійшов в історію грецького мистецтва як митець, який реалістично передавав душевні рухи, вираз обличчя.

В період грецької класики велике соціальне значення мали література і театр. Найпоширенішою у цей час була драма, провідними жанрами якої стали трагедія і комедія. Походження трагедії пов'язане з культом бога Діоніса, святкування якого супроводжувалося танцями, хоровим співом. Саме трагедія реалізовувала ідею катарсису, становила собою школу громадського виховання. В трагедії розкривали дію божественних законів, підкреслювали, що людина живе за волею долі й водночас вона вільна. Сюжети були пов'язані з боротьбою проти сил фатуму або з ворогами, у них підкреслюєть мужність, стійкість героїв, їх шляхетність, прагнення справедливості. Обов'язковим була присутність хору. Як правило, фінал трагедії був пов'язаний із загибеллю головного героя.

Батьками давньогрецької трагедії вважають Есхіла, Софокла та Еврипіда, які творили практично в один і той же час, але по-різному вирішували проблеми людини, її долі. Есхіл ("Прометей прикутний", "Перси", трилогія "Орестея" тощо) вважається засновником громадянської трагедії, його герої виконували справедливу волю богів, вони незламні, могутні. Софокл ("Едип-цар", "Антігона", "Електра" та ін.) увів до трагедії третього актора, зробив акцент на моральній відповідальності людини за свої вчинки. У його творах показано протиборство людей та немилосердного фатуму; героїв характеризує гармонійність, шляхетність, велич. Еврипід, який жив у період кризи полісної системи, був своєрідним філософом на сцені ("Медея", "Іпполіт", "Електра" та ін.). Він намагався оцінювати дії героїв, повчати глядачів, його герої – люди, змучені пристрастями, родинними проблемами тощо. Причини страждань людини Еврипід шукає в ній самій. Якщо Есхіл у своїх творах проводив ідею ствердження справедливої помсти, його герої непохитні, божественні, Софокл прагнув того, щоб глядач самостійно сформулював судження про події трагедії і його герої такі, якими вони повинні бути в ідеалі, то Еврипід, коментуючи те, що відбувається в його трагедіях, моралізує, нав'язує власну оцінку подіям, його герої – це люди, які є в реальному житті. Єволюція трагедії відбиває виникнення в культурі зацікавленості окремим індивідом, визначення його цінності і неповторності.

Актуальних проблем торкалися й автори комедій, серед яких найбільш відомим був Аристофан ("Мир", "Хмари", "Оси" тощо). У його творах великої сили набула сатира на політичній і культурний стан Афін. Він боровся за мир, насміхався над окремими відомими особами, критикував прихильників індивідуалізму.

У літературі і театрі особливо яскраво проявилося змагальництво. Кожне народне свято не проходило без триденних змагань авторів вистав, що сприяло вдосконаленню літератури і театрального мистецтва.

В усіх видах мистецтва Давньої Греції класичної доби очевидне прагнення оспівувати непорушність, незмінність краси, гармонії навколишнього світу. Водночас реалії життя обумовили появу інших начал в художніх процесах – намагання художників зображати конкретні життєві ситуації, конкретних індивідів. Ця тенденція розвинулася в наступному періоді античної культури.

Елліністична культура

Наприкінці IV ст. до н. е. Давня Греція зазнала розпаду та загибелі полісної демократії. Роздробленість грецьких міст сприяла тому, що вони були завойовані Македонією. Завдяки Олександру Македонському, який створив величезну імперію, відбулося поєднання грецьких начал з варварським світом. Громадянськість замінював індивідуалізм, демократія поступалась рабовласницькій монархії, грецьке поєднувалося зі східним.

Ці обставини призвели до втрати полісного патріотизму, віри в богів-покровителів полісу, установлення віри в богиню випадку, удачі, мінливого щастя – Тюхе. Формується людина – громадянин світу, який у навколишньому світі вже не бачить гармонії. Посилення соціальної поляризації сприяє замкненню людини на власних проблемах.

Після смерті Олександра Македонського створена ним держава була поділена спадкоємцями, і в нових державах продовжився процес об’єднання грецького та східного духовних ідеалів. Культура, що сформувалась на цій основі – елліністична культура, яка не була одностайною. В кожній місцевості вона формувалася на основі взаємодії місцевих усталених традиційних основ з цінностями, що приходили разом із завойовниками, переселенцями, греками і не греками. Поєднання різних основ, співвідношення між ними, форми синтезу залежали від багатьох обставин: від чисельного співвідношення різних етнічних груп (місцевих та чужинців), від політичних обставин, від рівня культури місцевих народів тощо. Водночас елліністична культура – це цілісне явище: в усіх місцевих варіантах присутні загальні риси, обумовлені обов'язковою наявністю в них елементів грецької культури, схожими тенденціями соціально-економічного та політичного розвитку. Одним з стимулів розвитку елліністичної культури вважається розповсюдження на східних територіях грецького способу життя та системи освіти. З іншого боку, значним поштовхом для культури еллінізму були здобутки східної науки.

Що стосується мистецтва, то воно значною мірою зберегло грецький характер. Хоча ускладнення світу, розмежування особистого та суспільного життя, культ одноособового правителя, який був порівняний з божеством, внесли свої корективи в художні спрямування. Перше, що впадає в очі, це наявність у мистецтві контрастів: гігантського – мініатюрного, парадного – побутового, алегоричного – натурального. Основою цього був розподіл елліністичної культури на офіційну, державну, в якій акцент робився на помпезності мистецтва, та на таку, що пов'язана з людиною, яка чекала від мистецтва інтимності. Але в обох варіантах мистецтво характеризує одна провідна тенденція: воно відмовляється від зображення узагальненого образу людини і звертається до людини як до конкретного індивіда. Велика увага приділяється психології людини, збільшується зацікавленість загальними подіями, виникає прагнення розкрити національні, соціальні, вікові та інші прикмети особистості. Подібне завдання раніше у мистецтві не ставилося. Для його вирішення була потрібна відповідна мова, але вона залишалася такою, якою була у період грецької класики. Це приводило до втрати художниками того, що було здобуто греками: міри, гармонії, внутрішньої єдності. Це було вже нове мистецтво.

В архітектурі поряд з храмовим зодчеством значне місце займає будівництво на приватне замовлення. Будують багато міст, а в них – громадські будівлі: булевтерії (будівлі міських рад), палестри (спортивні школи), гімнасії (шкільні будинки), стадіони, бібліотеки, бані. З'являються такі споруди, як Фароський маяк в Александрії, Башта вітрів в Афінах тощо. Видатним творінням був Вівтар Зевса в Пергамі, контрапунктом якого став великий фриз. На ньому в техніці глибокого рельєфу втілений міф про боротьбу богів з титанами – символ боротьби добра і зла, цивілізації і варварства.

Крім рельєфних зображень елліністичне образотворче мистецтво з'явило себе в круглій скульптурі. Разом з ідеальними образами (Афродита Мілоська, Ніка Самофрикійська) – урочистими, близькими до зображень класичної Греції, з'являються зображення людей, які страждають – "Галл, що вбиває себе та дружину", "Галл, який вмирає", а також твір Агесандра, Полідора, Афінадора "Лаокоон". Велика увага приділяється портрету, його герой– дитина, стара людина; в ньому відчувається зацікавленість життєвими подробицями (портрети Сократа, Аристотеля, Гомера та ін.).

Говорячи про образотворче мистецтво не можна залишити поза увагою таке явище, як фаюмський портрет, поява якого в єгипетському місті Фаюм була обумовлена поєднанням традиції єгипетської похоронної маски з традиціями античної культури. Портрети вражають глибоким внутрішнім змістом, великими очима, що сумно дивляться на світ. Нерухомість, вічний спокій відрізняють ці твори.

Набуває розквіту декоративне мистецтво, особливо мистецтво гліптики. "Камея Гонзага", зразок різьблення по каменю є портретним зображенням Птолемея та його дружини Арсіної.

В літературі продовжують розвиватися епос, трагедія, комедія, лірика, проза, але вони стають більш інтелектуально насиченими. При дворах правителів поцінювали витончену, але не пов'язану з реальним життям поезію, зразками якої були ідилія та гімн. Популярні були епіграми. До найбільш відомих літераторів того часу відносять драматурга Менандра ("Самиянка", "Ненависний" тощо), ліричного поета Феокріта із Сіракуз, поета Аполлонія Родоського та ін. Велике розповсюдження мали комедія та мім. Література перестала торкатися суспільно-політичних проблем, її сюжети пов'язані з мораллю, побутом, інтересами вузьких соціальних груп.

Із занепадом елліністичних держав у духовному житті провідні позиції починає займати містицизм, релігія, широкого розповсюдження набувають магія, астрологія, містерії, різного роду пророцтва, соціальні утопії. З кінця III ст. до н. е. їх значення збільшується, виникає безліч сект. У повітрі витала ідея месіанства. З'явились і почали захоплювати своїм вченням християнські общини.

Культурні процеси в Давньому Римі

Культура Стародавнього Риму вважається заключним етапом еволюції античної культури, який пов’язується з 753 р. до н. е. (рік заснування Риму) до 476 р. н. е. (завоювання Риму варварами). Давньоримська культура об'єднує декілька етапів, починаючи від часів раннього Риму, установлення республіки і формування римської громадянської общини й закінчуючи існуванням римської імперії, її кризою та занепадом, руйнуванням.

Основою формування римської культури була цивілізаційна система, фундаментом якої стала демократична форма правління, збільшення значущості Риму, що був перетворений в столицю великої держави завдяки перемогам у безперервних війнах з сусідами. На цій базі сформувалася та затвердилася система духовних цінностей, головні ідеали та норми життя. Їх підґрунтям були давньоримська релігія і міфологія, центральне місце в яких займав Рим, люди, які жили в ньому – мужні, непереможні, могутні, що забезпечували велич Риму, віддавали життя за нього. Боги, за переконанням римлян, жили для того, щоб збільшувати силу Риму, допомагати йому у війнах, забезпечувати його особливу роль в світі.

Визнання Риму як найвищої цінності сформувало надзвичайно патріотичний народ, який був впевнений у власній богообраності, у тому, що сама доля веде його до перемог і панування над іншими народами. Кожен громадянин був повинен віддавати всі свої сили, життя служінню Риму. Від нього вимагалось розвивати і вдосконалювати такі якості, як мужність, вірність, стійкість, гідність, проявляти їх у військових походах і у повсякденному житті. Римляни жили в умовах суворої дисципліни, визнавали, перш за все, закон, беззаперечно дотримувалися звичаїв, традицій. Характерним для них був зв'язок між свободою та економічною незалежністю. В інтересах держави стимулювали будь-яку ініціативу будь-якого римлянина.

Розвиток рабовласництва, піднесення імперії поглиблювали соціальну диференціацію та нерівність людей. Тільки вільнонароджені громадяни могли займатися гідною справою – землеробством, політикою, війною, розробкою права. Всі інші види діяльності, в тому числі й ремісництво, виступ на сцені, писання п'єс, створення скульптур, творів живопису вважались ганебними. Практично-раціональна налаштованість римлян, їх твердість зумовили прагнення до сили, до утилітарності. Мілітаристські спрямування та їх переможна реалізація об'єднали під владою Риму величезну кількість народів, здобутки, досягнення яких він пристосував до власних потреб. Давньогрецька культура та культура етрусків вважаються базовими щодо формування римської культури.

Римляни прагнули засвоїти досягнення грецької культури, наслідували їй, навіть мали потаємну мрію перевершити її. При цьому в цінності грецької культури вкладався новий, римський зміст, нові ідеї та світобачення. Водночас наслідувались й запозичення зі східної та елліністичної культур. Зміст римської культури визначала поліетнічність, але грецькі основи мали більшу силу.

Значний вплив на римський духовний світ зробили етруски. Від них в Римі поширились антропоморфічні начала в релігії, прийшли таємні науки, основи містобудівництва тощо. В Етрурії римляни отримували освіту. Хоча етруски сусідили з греками, їх ідеали та орієнтири суттєво відрізнялись. Гармонійний світ для них був ілюзією, все навколо наповнювала тривога, клопіт, сум, меланхолія. Поступово світ все більше затьмарювався, ставав страшним, безпросвітним, а завоювання в III ст. до н. е. етруських міст призвело до панування глибокого песимізму. Землі етрусків заселяли римляни, й вони підкорились своїй долі, розчинились в завойовниках.

Мистецькі здобутки етрусків пов'язані з померлими: це гробниці-некрополі та канопи (судини для збереження попелу померлих), віки яких уявляли собою скульптурні портрети померлих. Кожне обличчя в портреті вражає духовністю, якоюсь ірраціональною психологічною глибиною. В Етрурії розвивались також вазопис, розписи. В усіх образотворчих видах мистецтва відсутнє почуття міри, зображення людей диспропорційні, в них наявний дисонанс динамічних і нерухомих сцен. Рівновага між рухом та спокоєм не була знайдена. Вже на ранніх етапах власної історії етруски створювали скульптурні портрети, що були наповнені смутком, в їх очах стояла тривога, збентеженість ("Голова юнака", "Матер-матута" та ін.). Погляд художника був спрямований усередину людини, він все робив для того, щоб розкрити її неповторні риси, настрій, душевний склад (постаті воїнів на кришці цисти із Палестрини). Самобутність відрізняла й храмове зодчество етрусків. Храм створювався для спілкування людей з богами, все заповітне для цього спілкування знаходилось у глибині храмової споруди, дах якої був оточений теракотовими масками Медузи Горгони, сатирів, менад, селенів, які захищали від демонів та злих богів.

За твердженням вчених історія римського мистецтва починається саме з того часу, коли закінчилася історія мистецтва етрусків та греків, тобто з часів Римської республіки. До цього обставини не сприяли розвитку художньої діяльності, нескінченні війни вимагали зосередження уваги на економічних та політичних проблемах. Римляни були налаштовані на практичний, діловий підхід до життя, тому проблеми мистецтва їх не дуже хвилювали. Вони сконцентрували увагу на розвитку таких видів мистецтва, які могли б так чи інакше задовольнити конкретні потреби суспільства.

Головним з них була архітектура. Різнорідні монументальні споруди стали ознакою Риму. Серед них оборонні стіни, водопроводи, храми, цирки, терми, акведуки тощо. Архітектурні досягнення римлян базувалися на грецьких – вони зберегли ордерні системи, і етруських – використовували здобутки в містобудуванні, спорудженні храмів, різних варіантів склепів. Римські будови вражають могутністю, грандіозністю, призначені для великої кількості людей. Була впроваджена принципово нова система будівництва – монолітно-оболонкова. Тосканський ордер, який існував в етрусків, співіснував у римлян з грецькими, а крім того ними був розроблений власний варіант ордерної системи – композитний. Архітектурне мистецтво з'являє себе в комплексах, ансамблях. Об'єднуючим началом римських споруд був Форум, який посідав центральне місце в житті людей того часу, був втіленням усіх їх прагнень, уособленням могутності, величі Риму, а також Тріумфальні брами.

Сила, обраність Риму та римлян була втілена в скульптурі. Вона також поєднувала традиції греків та етрусків, надаючи перевагу здобуткам останніх. Головною ознакою римської скульптури був портрет. Майстри практично відмовилися від зображення оголеного тіла, ідеалізації героїв, підкреслюючи їх монументальність. В живопису акцент робився на зображенні природи, була спроба вписати людину в природне середовище. Були сформовані чотири живописні стилі: інкрустаційний (що імітує облицювання стін коштовними породами мармуру та яшми); архітектурний (завдяки картинам, розташованим між колонами, інтер'єр виділявся із зовнішнього оточення); канделябрний (зорово виокремлюється від архітектури, вражає легкістю); стиль, завдяки якому стіни нібито розчинялись і людину оточувало незбагненне розумом сяйво.

Уславленню Риму та його видатних людей присвячувалася літературні твори. Перевага надавалася поезії, яка оспівувала римських імператорів, римські перемоги, римську зброю, а також кохання. Розвивалась також драматургія і два її основних жанри – трагедія і комедія. З'явились такі літературні жанри як роман та біографічна література. В основу літературної творчості були покладені римський світ та навчання життю у ньому.

Особлива роль в Давньому Римі належала видовищам, що дуже цінувалися й вміло організовувалися. Видовища, в яких брало участь все населення Риму, по-перше, відвертали увагу від реальних проблем життя, по-друге, створювали ілюзію участі людини у вирішенні актуальних життєвих проблем – іншими словами, створювали ілюзію демократії. Римські видовища допомагали владі зміцнювати свою силу, спрямовували римлян на дії, їй необхідні та корисні.

Громадяни Риму були об'єднані ідеєю обраності. Вона формувала прагнення бути разом, затверджувало почуття солідарності і рівності. Ця ідея лежала і в основі мистецтва, яке оспівувало могутність сили, відрізнялось пафосом, зовнішніми ефектами, перебільшенням, масштабністю й водночас реалізмом, вмінням споглядати і узагальнювати те, що існує навколо.

Художників не цікавила абстрактна людина, вони намагалися відтворити світ особистості з її неповторним зовнішнім виглядом і внутрішнім началом. Їх героєм була літня людина, яка має мудрість, досвід у політиці, праві, військовій справі, практична, наслідує традиції, зберігає їх та передає молодому поколінню. Римські митці залежали від знаті та влади, намагались творити відповідно до їх смаків. Етруським магнатом Меценатом, який навколо себе зібрав художників, допомагав, протегував їм, намагався спрямувати їх творчість у потрібному напрямку, було започатковано явище меценатства.

Якщо звернутися до процесів еволюції мистецтва на різних етапах розвитку Давнього Риму, то вони виглядали таким чином.

Рання епоха (так звана царська) – VIII – кінець VI ст. до н. е., засновується Рим, історія виникнення якого зафіксована в легенді про Ромула і Рема. Від цього часу залишилося багато статуеток – зображень Марса і Геркулеса у вигляді воїнів, зображень жінок з дітьми. Серед архітектурних споруд відомі цирки, акведуки, храм Аррицийської Діани на Авентині, храм Юпітера на Капітолійському пагорбі в Римі, який був побудований етрусками.

Суттєві зміни в римському мистецтві характеризують період існування Римської республіки (V – I ст. до н. е.), коли Рим підпорядкував собі Апеннінський півострів. Тоді утверджується ставлення до Риму як міста, яке за волею богів повинно виконувати місію володаря світу. Римські громадяни вважають себе людьми обраними, вони пишаються цим, завжди готові служити республіці. Синтезуючи в собі безліч культур, в тому числі і художніх, римське мистецтво багато в чому з'являє еклектичні начала. Так, в літературі особливе місце займали переклади грецьких творів. Перші римські поети були греками. Серед них – Лівій Андронік, який робив вільні переклади на латину грецьких комедій і трагедій. Грецькі впливи очевидні в творчості відомого комедіографа Плавта, а також Теренція. Більш самостійною була римська поезія: Лукрецій з його філософською поемою "Про природу речей" та майстер лірики Катулл. Найбільш відомими прозаїками були: Катон старший – автор першої прози латиною "Про сільське господарство"; Варрон, твір якого "Давнина справ божеських та людських" уявляв собою своєрідну історичну, географічну, релігійну енциклопедію; Цицерон, який започаткував період так званої "золотої латини" – зразка прози. Тоді почали займатися римською історіографією, великий внесок у розвиток якої зробили Саллюстій, Гай Юлій Цезар.

Безліч скульпторів займалася копіюванням відомих грецьких статуй. Окремі майстри, наслідуючи скульптурні традиції етрусків, забезпечили появу римського скульптурного портрету. Скульптурний портрет Цезаря вважається в римському мистецтві першим образом людини, яка живе активним, напруженим внутрішнім життям. Але скульптурні портрети ще схожі на маски (портрети старого патриція, наприклад), вирази обличчя в них ще відсутні, тільки очі говорять про силу духу, про непохитність характеру. В них зафіксований ідеал римлян – земна, літня людина, навчена досвідом. В архітектурі відчутний вплив греків та етрусків, але присутні й власні начала. Вони з'явлені в монументальності, прагненні суворої симетрії, в налаштованості на утилітарність, задоволення практичних потреб громадян. В основу будівництва покладені нові принципи, передбачено використання разом з колонами арок, бань, склепінь, стовпів. Утверджуються нові типи будівель – базиліки (прямокутний будинок, розподілений рядами колон або стовпів на подовжні частини), амфітеатри, цирки, терми, тріумфальні арки, акведуки.

З'являється Форум – центральна площа в Римі, де постійно вирувало життя; все зливається воєдино – і побут, і релігія, і державні справи. Він став символом об'єднання людини та общини, ідеали якої тримали у своїх обіймах людину, не дозволяли їй дійти тієї духовної свободи, що існувала у греків. А римляни прагнули свободи, тому й вчились у греків, і їх пам’ятки мистецтва вважали зразками. Форум об'єднував в ансамбль всі будівлі навколо. Серед них і базиліка Юлії, і храм Януса, і будинок державного архіву Табуларій, храм богині Згоди тощо. На площі ставили пам'ятники видатним громадянам. Тут яскраво з'явлена характерна для римського мистецтв особливість: надання створеним для практично-функціонального призначення предметам, явищам художнього значення.

Надзвичайно драматичні ситуації супроводжували перехід Риму від республіки до імперії та часи імперії, що продовжувались від 30 р. н. е. до 476 р. н. е. Імператори безперервно змінювали один одного, йшли громадянські війни, римська культура взагалі і мистецтво зокрема розвивалися під знаком того чи іншого імператора або тієї чи іншої імператорської династії: Августа, Юліїв-Клавдіїв, Флавіїв, Траяна, Адріана, Антоніїв. Для цього часу характерним був культ імператора, шанування його, оголошення божественним. В імперії був установлений культ богині Роми – покровительки імперії, культ богів-рятівників, які перемогли смерть та знайшли засоби як дарувати безсмертя тим, хто в них вірить. Сформувалися головні центри Римської імперії. Крім Риму це були Олександрія, Афіни, Карфаген та ін. Розвивалися природничі науки, медицина, юриспруденція.

Тепер мистецтво не просто оспівує силу, богообраність Риму і римлян, центральне місце в ньому посідає особа імператора.

Починаючи з епохи Октавіана Августа всі прагнуть писати вірші, навіть самі імператори. Навіть філософія відступила перед поезією. До найвідоміших поетів відносять Вергілія, який схилявся перед Октавіаном Августом й намагався поєднати римський міф з міфом про Августа ("Буколіки", "Георгіки", "Енеїда"); Горація, котрий завдання поезії бачив у тому, щоб вчити, а не розважати, був впевнений, що Рим Августа ідеальний; Овідій ("Метаморфози", "Фасти", "Наука кохання" тощо), який оспівував кохання. З'являються і отримують широке розповсюдження такі жанри літератури, як авантюрно-алегоричний роман (Апулей "Метаморфози або Золотий осел"), біографічні твори (Плутарх "Порівняльний життєпис" греків і римлян), сатира (Ювенал, Петроній, Лукіан), історіографічні твори (Тіт Лівій "Історія Риму", Тацит "Аннали", Свєтоній "12 цезарів"), філософсько-етичні твори, трагедії (Сенека "Едип", "Медея" тощо). Певні ілюзії навіює література – це, в першу чергу, ілюзія богообраності, вічності Риму, божественності влади та ін.

Розповсюдженню таких ідей сприяла й архітектура. Ніколи так не турбувались про будівництво, як у добу імператорського Риму. Грандіозні архітектурні комплекси, монументальні споруди храмів, палаців, театрів, цирків, терм зводили не тільки в Римі, але й в інших містах імперії. Центром будівництва залишався сам Рим. Найбільш значною спорудою божественного міста вважається Пантеон – храм уіх богів, автором якого був грек Аполлодор з Дамаска. Він втілював образ всесвіту: підземної темряви, земного світла, небесного сяйва, відкривав шлях до небес. Це нібито велетень, нерозмірний з людиною. Пантеон стояв на площі, а центрі якої знаходилась тріумфальна арка. Для того, щоб увійти до храму, людина повинна була пройти через цю арку. Вона нібито перетворювалась в тріумфатора, того, хто рівний богам, імператору. Кожний відчував себе богом, приєднувався до вічності. Храм об'єднував землю, небо, людей, богів, скороминуще і вічне. Це була перша будова центрально-банного типу.

Ще одним зразком римської архітектури був Колізей, в якому втілена ще одна римська ідея: світ – театр. Амфітеатр був призначений для публічних видовищ. Тут ішли бої не на життя, а на смерть, й питання життя або смерті вирішувала публіка. Подібні видовища відвертали увагу людей від реальних життєвих проблем, створювали у них ілюзію залучення до влади, до особи імператора, до богів.

Сила та могутність Римської імперії втілювалась в таких пам'ятниках архітектури, як тріумфальні арки. Арки увінчували перемоги імператорів, являли собою пам'ятник славі, життю. Особливе значення мали надписи на них. Надписи завжди супроводжували в Римі зображення, написане слово мало велике значення для римлян: воно закарбовувало історію та могутність держави, і йому римляни довіряли більше аніж зображенню. Тріумфальні арки Септимія Севера, Костянтина, Тіта, Адріана тощо свідчать про бажання наочно зафіксувати історію Риму та його імператорів, показати її блискучою, процвітаючою.

У часи Римської імперії (епоха Траяна) остаточно був затверджений вигляд Форуму. Потрапити на нього можна було тільки через тріумфальну арку, на ньому не будували храмів на честь богів. У центрі стояла колона імператора (Траяна), що закінчувалась його статуєю. Колона являла собою образ світової осі, а сам імператор був цією віссю. Форумом, колонною імператор славив себе, підносив себе, створював ореол непереможної божественнї сили.

Серед архітектурних будов в провінціях можна виокремити храм Баала в Пальмірі, присвячений загальносемітському божеству, який мав типово східний характер, відрізнявся монументальністю; Баальбек (Геліополь) – ансамбль з трьох храмів: Великого (Юпітера), Малого (Вакха), Круглого (шестикутого – Венери), що вражав своїми розмірами, грандіозністю, оздобленням, панує над людьми, байдужій до них та безжалісний. Мистецтво відмовляється від проблем реальної, земної людини й зосереджує увагу на величі, могутності, силі, надзвичайності тих, хто нєю керує.

Подібні тенденції з'являли себе і в скульптурі. Її головним жанром залишався портрет. В портретах, особливо це стосується чисельних портретів Августа – полководця і понтифіка, точно передані індивідуальні риси, в ній відсутня будь-яка ідеалізація, хоча Август постає перед глядачами як бог, ідеал досконалої людини. В скульптурі розповсюджені парадні портрети, наповнені стриманістю і величчю. З'являються скульптурні портрети, в яких зображення індивіда доходить до копіювання (портрет Нерона). Але скульптори володіли майстерністю створювати образ – вони не тільки фіксували індивідуальність, а й робили її одухотвореною, витонченою (статуя Марка Аврелія). Римський портрет у своєму подальшому розвитку відтворює розчарування, що виникло у зв'язку з кризою античного життя, і нові якості людини, народжені в цьому житті: властолюбність, орієнтація на грубу силу, енергійність, прагнення самоствердження, егоцентризм.

Розчарування в ідеалах античного світу, постійні громадянські війни, загострення протиріч в усіх галузях життя примушувало людей шукати пояснень того, що відбувається, шукати утіхи. На Близькому Сході ще в IV ст. до н. е. виникли есхатологічні вчення, котрі розповсюджувались достатньо швидко. Віра в майбутнє пришестя Месії обумовила виникнення ідеї про Новий заповіт (новий договір між Богом та людьми), яка й стала основою християнства. Воно прийшло до Риму з провінцій, жорстоко переслідувалось, але при імператорі Костянтині було визнано державною релігією. В історії культури почалась нова епоха.