§ 8. Реалізація норм права: загальна характеристика : Правознавство - Копейчиков В. В. - Колодій А. М. : Книги по праву, правоведение

§ 8. Реалізація норм права: загальна характеристика

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 
204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 
221 222 223 224 225 
РЕКЛАМА
<

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання забо­рон, застосування норм права.

Використання — це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання ~ це форма реалізації зобов'язальних юридичних воры, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійсню­ється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, ргалізація законодавства про державні податки).

Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспорт­них засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання — це державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадян­ства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще назива­ють формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реаліза­ції. Це державно-владна й організаційна діяльність компетент­них органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а)            цей вид діяльності здійснюється компетентними органа­
ми, що наділені державно-владними повноваженнями;

б)            застосування права здійснюється в чітко визначених за­
коном процесуальних формах;

в)             ця форма має державно-владний характер — рішення ух­
валюється на підставі односторонього волевиявлення компетен­
тного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі
необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г)             це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні
умови для повнішої реалізації правових норм;

ґ) вона відображає елементи творчості, що означає нефор-мальність рішення у кожному конкретному випадку;

д)            зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-кон­
кретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за
сутністю відрізняються від правових приписів загального харак­
теру (тобто нормативно-правових актів);

є) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів пра­
ва без державно-владної діяльності компетентних органів держа­
ви або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу,
зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здій­
снення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судово­
му порядку, спір з приводу права на спадщину);

коли особа притягується до юридичної відповідальності за
скоєне правопорушення.

До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

законність (здійснення в суворо встановленому законодав­
ством порядку);

обгрунтованість (винесення рішення лише на підставі по­
вного та всебічного вивчення обставин справи);

доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації,
за якої відбувається правозастосування, а також особливостей
особи, стосовно якої виноситься рішення);

справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм
права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми
моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:

а)            аналіз фактичних обставин юридичної справи або встанов­
лення юридично значущих фактів (визначення часу, способу,
місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до
скоєного тощо);

б)            вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії
відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація
оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім
робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається
та роз'яснюється її зміст);

в)             ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення
за фактом правозастосування індивідуально-конкретного

рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпо­ширенішою. Письмова форма передбачає видання правозасто-говного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.

 

Правозастосовний акт - це індивідуально-конкретний, дер­жавно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, конста­туюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція ди­ректора заводу на заяві робітника про надання матеріальної до­помоги).

Види правозастосовних актів:

за суб'єктами видання — акти органів державної влади (за­
конодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових
державних і недержавних органів, органів місцевого самовря­
дування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадсь­
ких організацій;

за способом організації суспільних відносин, які підлягають
регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та
письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфі­кації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридич­них наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усьо­го закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту пра­вової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юри­дичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову нор­му, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права щодо з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виража­тися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулю­вання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до ство­рення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих пра­вил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі зумовлю­ють правові правила поведінки.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкрет­ного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного «казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального зна­чення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить право­ву норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридично значимі наслідки.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення. Ці акти нових норм не створюють: вони слу­гують своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

а)            тлумачення правозастосовувача, відображене у правозас-
тосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обо­
в'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин,
з приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок,
постанова тощо);

б)            тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозас-
тосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого про­
цесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопо­
рушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести
мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органу,
який перевіряє законність і правомірність правозастосовного
акта з конкретної юридичної справи. Перебуваючи в межах
компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх
учасників справи.

Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридич­ної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За фор­мою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз'яс­нення правових актів, змісту і цілей правових норм, що міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли йдеться про док­тринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути сис­тематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, зведення до системи, наприклад через організацію дискусій, конференцій тощо.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх по­всякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежуваль­не (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — це зміст норми пра­ва вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення — це зміст норми права ширший за його буквальне значення.

Розрізняють також способи тлумачення, а саме:

а)            мовне (граматичне) з'ясування змісту правової норми че­
рез досвід її словесного формулювання на підставі лексичних,
морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

б)            логічне з'ясування змісту правової норми завдяки безпо­
середньому використанню законів і правил формальної логіки;

в)             систематичне з'ясування змісту правової норми залежно
від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм
права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інсти­
тутів і галузей права;

г)             історико-політичне з'ясування сутності правової норми на
основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;

г)             телеологічне (цільове) — аналіз сутності правової норми
через з'ясування її мети;

д)            спеціальне юридичне — аналіз норми, яка містить юридич-
му термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної
науки, техніки і практики.


<