§ 1. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави : Правознавство - Копейчиков В. В. - Колодій А. М. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 
204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 
221 222 223 224 225 
РЕКЛАМА
<

Характеризуючи громадянське суспільство і правову держа­ву, ми зупинимось на їх співвідношенні, окреслимо і розкриємо їх принципи і ознаки, сформулюємо їх визначення. Обидва ці фе­номени існують відносно незалежно. Держава не може ототож­нюватися з суспільством. В іншому випадку і суспільство, і дер­жаву необхідно було б характеризувати як режим тоталітаризму, що означає ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспіль­ством, поглинання першою другого. Проте між ними має бути пев­на дистанція, яка і забезпечує демократію, відповідний рівень сво­боди суб'єктів громадянського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсолютна, бо держава за своєю сутністю є необхід­ною для існування і розвитку громадянського суспільства. Г. Ге­гель не вважав державу чимось зовнішнім відносно громадянсь­кого суспільства і пояснював їх взаємозв'язок діалектично. Він вказував, що громадянське суспільство є єдністю різних індивідів, які його складають. Кожен індивід має власні, інколи навіть протилежні інтереси. Для їх узгодження необхідна держава. Саме вона є організацією загального зв'язку кожного з кожним.

Отже, підкреслюючи об'єктивний характер походження і не­обхідність держави для формування і розвитку громадянського сус­пільства, Г. Гегель в той же час доводив своє вчення до крайності, стверджуючи, що держава — це абсолютна мета його існування.

Приблизно аналогічну позицію займав М. Бердяев ствер­джуючи, що держава у суспільстві є об'єктивно необхідною та існує в ньому до певних меж1.

Актуальність і необхідність державного регулювання в межах громадянського суспільства пояснюється тим, що певні сфери життєдіяльності останнього просто не можуть обійтися без та­кого регулювання. Це, наприклад, проблеми забезпечення прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина. Це сприяння економічному розвитку суспільства; освоєнню кос­мічного простору; посилення екологічної безпеки тощо.

Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватися вольовими, а тим більше авторитарно-владними методами, оскільки в становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні, вирішальну роль повинен відіграти не суб'єк­тивний фактор, а об'єктивний, природно-історичний процес розвитку суспільства, де люди відіграють найважливішу роль як головна виробнича сила суспільства, основний суб'єкт ство­рення матеріальних і духовних цінностей. Саме сучасним поко­лінням людей випало на долю сформувати громадянське сус­пільство, тобто відштовхуючись від уже досягнутого у народ­ному господарстві, освіті, культурі тощо, примножуючи багатства українського суспільства, забезпечити його еволюцій­ний прогрес. А для цього необхідно, насамперед, зупинити па­діння суспільства за всіма показниками, що фіксуються, а потім уже поступово виправляти становище.

Аналіз літературних2 і нормативних джерел дає можливість лити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають з Конституції України або пря­мо передбачені нею і які водночас, з певною часткою умовності, можна вважати також і його ознаками:

свобода та ініціативність особистості, що спрямовані на за­
доволення розумних потреб членів суспільства без шкоди для
його загальних інтересів (статті 22, 23, 29 тощо Конституції Ук­
раїни);

розвиток суспільних відносин відповідно до фундамен­
тального принципу кантівської філософії, за яким людина зав­
жди повинна розглядатися як мета і ніколи як засіб (статті 21,
22 Конституції України);

ліквідація відчуженості людини, неприйняття людьми соці-
ально-економічних реформ і перетворень, економічних і політич­
них структур та інститутів (статті 34,35 Конституції України);

 

реальне забезпечення здійснення принципу рівних мож­
ливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспіль­
ства (ст. 24 Конституції України);

постійний захист прав і свобод людини і громадянина, який
зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського
суспільства щодо держави (ст. 22 Конституції України);

плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна влас­
ність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа ініціа­
тивної, творчої підприємницької та іншої господарської діяль­
ності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки влас­
ник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави
особою (ст. 41 Конституції України);

існування в абсолютній більшості так званого середнього
прошарку, який здатний стати повноцінним виробником і спо­
живачем і бути соціальною базою громадянського суспільства.
Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і
дуже бідних (ст. 48 Конституції України);

плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого
визнання і реальне забезпечення гуманістичних та демократич­
них загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України);

офіційна заборона і практична відсутність з боку держави
та інших соціальних суб'єктів жорстокої регламентації і будь-
якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32
Конституції України)
існування і функціонування розвинутої соціальної струк­тури, яка гарантує задоволення різноманітних інтересів різних
груп і верств населення;

активна участь у всіх сферах суспільного життя недержав­
них самоврядних людських спільностей (сім'я, корпорація, гос­
подарські товариства, громадські організації, професійні, творчі,
спортивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність
яких врегульована статтями 36—40 Конституції України);

розвиток ринкових відносин, в яких, відповідно до своєї
сутності, беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм
власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції
України);

визнання і гарантування ідей верховенства права, що відоб­
ражається у його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу
права і закону та визнанні, що право може існувати поза своєю
інституційною формою — законодавством. Магістральна орієн­
тація права на людину-трудівника і власника, на рівний право­
вий статус у сфері приватного права державних, громадських
структур і окремого громадянина;

підпорядкованість громадянському суспільству демокра­
тичної правової соціальної держави, сутність соціальної спря­
мованості якої виявляється в тому, що держава, використовую­
чи всю гаму відповідних демократичних владно-управлінських
засобів, забезпечує своїм громадянам економічну та іншу без­
пеку, особисту свободу і суспільну злагоду.

Держава має виконувати певні вимоги-принципи, які б відпо­відали принципам громадянського суспільства. Причому дер­жава відіграє для своїх громадян консолідуючу роль, в ній панує право як загальна міра свободи рівності і справедливості у суспільстві, що і визначає зміст чинних законів та інших право­вих актів; на високому рівні врегульований і забезпечений пра­вовий статус людини і громадянина; достатньо розвинута сис­тема чинного законодавства; держава, її органи і посадові особи та суспільство, що складається з народу, націй, етнічних груп, окремих громадян, взаємно відповідальні; провідну роль у вирі­шенні спірних питань і конфліктних ситуацій між усіма соці­альними суб'єктами відіграють судові органи; у суспільстві панує законність і правопорядок внаслідок ефективної діяльності правоохоронних органів, громадянам притаманний висо­кий рівень правосвідомості і правової культури; забезпечено ци­вілізований рівень добробуту громадян, їхню особисту свободу, соціальну злагоду і спокій.

Отже, громадянське суспільство — це спільність вільних, неза­лежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економіч­ною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

а)            приватна власність, вільна праця, підприємництво,

б)            існування вільних політичних партій, громадських орга­
нізацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на
добровільній основі;

в)             багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

г)             наявність незалежної системи засобів масової інформації;
ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття

людей;

д)            переважне регулювання поведінки людини з допомогою
етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у
решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свобо­
ди, незалежності й недоторканності.

Однією з важливих ознак громадянського суспільства є при­ватна власність. Саме приватна власність є основою розвинуто­го громадянського суспільства1. Зміст свободи приватної влас­ності включає в себе можливості: а) мати приватну власність; б) володіти, розпоряджатися і користуватися нею; в) вимагати від усіх зобов'язаних суб'єктів не порушувати відповідних мож­ливостей людини; г) захищати свою конституційну свободу усі­ма незабороненими Конституцією і законами України засоба­ми від порушень і протиправних посягань.

Можливість мати приватну власність з'являється на пев­ному етапі розвитку суспільства. Видатний французький філо­соф Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша людина, яка обгородила ділянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою простодушність повірили в це, була першим приватним власником і справжнім засновником громадянського суспіль­ства, тобто суспільства індивідуалізованої, приватної власності. Ло речі, Ж.-Ж. Руссо бачив трагедію у тому, що серед тих лю­дей не знайшлося іншого чоловіка, який би вирвав кілки, вик­рив бн цього брехуна, ліквідував з самого початку приватну власність, що спричинила страшні біди, муки, горе і страждан­ня людям1. Однак щодо останнього Ж.-Ж. Руссо був неправий тому, що не врахував історично прогресивної, утворюючої, шівілізаційної ролі приватної власності. Протягом століть виз­начні філософи, юристи та громадські діячі прагнули в своїх працях постійно підкреслювати велику користь приватної власності як основи, на якій грунтується суспільство2. Така користь проглядається через два суспільних зрізи: а) структур-ний, що опосередковується відносинами «власник—грома­дянське суспільство—держава»; б) мотиваційний, що вияв­ляється через розуміння власності як рушійної сили розвитку суспільства. Перший структурний зріз допомагає зрозуміти, що коли у людини є власність (майно, інтелектуальна власність тощо), яка надійно захищена законом, така людина набуває впевненості, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня та іншими людьми.

Отже, головною діючою особою у суспільстві є людина-влас-ник. Власність у цьому розумінні є надзвичайно широким по­няттям; це засоби виробництва, грошові суми, акції, інформа­ція, що необхідна людям, інтелект, що виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.

Щодо значення та ролі другого зрізу, то він виявляє приват-іасність як могутній стимул творчої, зацікавленої діяльності людини. Адже вона не тільки, як стверджує Ж.-Ж. Руссо, поді­лила людей на бідних і багатих, спонукала жадобу наживи, а й . ■ Зудила інтерес людей до виробництва, чим сприяла форму­ванню структур громадянського суспільства, автономних щодо . У цьому розумінні приватна власність виступила великим завоюванням і двигуном людської цивілізації. Без неї не було б таких унікальних явищ світової історії, як антична Гре­ція і Рим, епоха Відродження та Нового часу. Саме приватна власність була і є основою виникнення автономного індивіда, такої ж сім'ї, асоціацій, партій, професійних спілок, інших струк­тур громадянського суспільства. А громадянське суспільство саме і передбачає збалансований взаємоконтроль і взаємообме-ження державних і недержавних органів і рухів — щоб державні органи, їх діяльність завжди були у полі зору недержавних органів і рухів, а останні, в свою чергу, погоджували свою діяльність із законом і враховували об'єктивні потреби людини і держави.

Таким чином, можливість мати приватну власність характе­ризується її природним характером. Конституція і закони лише закріплюють це невід'ємне право людини. Індивід лише тоді здатний на рівноправні стосунки з державою і суспільством, коли він впевнений у своєму економічному благополуччі. А таке благополуччя індивіду може дати тільки індивідуальна (приват­на) власність. Звідси свобода і недоторканність приватної влас­ності - одна з основних можливостей людини і громадянина в Україні.

Власник має можливість володіти, розпоряджатися і корис­туватися своєю власністю. Такий власник має бути автономним індивідом. Слід зрозуміти, що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не в розумінні цілкови­тої ізоляції (тоді і громадянське суспільство було б неможли­вим), а в розумінні того, що всі його суспільні зв'язки мають несуперечливий характер і забезпечують йому свободу його власними силами, методами і формами. Це означає, що автоном­ний індивід для забезпечення своєї свободи повинен не тільки мати право приватної власності, можливість створити відокрем­лені від держави об'єднання, а й володіти, розпоряджатися і ко­ристуватися благами, які дає приватна власність.

Будь-яка свобода індивіда (політична, соціальна, культурна, інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути реальною лише за умови володіння ним економіч­ною свободою, а остання, у свою чергу, забезпечується за на­явності у нього власності. Тобто, найголовнішими ідеями, що свідчать про наявність автономії індивіда та реальність грома­дянського суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме: а) забезпечення свободи і обґрунтованої нею автономної особи­стості; б) демократичне вирішення проблеми власності та її форм, що забезпечують цю автономію і свободу. Так, Г. Гегель, розглядає саме ці моменти, а він, як відомо, абсолютизує держа­ву, вважає, що не громадянське суспільство повинно забезпечу­вати належне становище особистості, а держава. Однак для нас це не має принципового значення тому, що в основоположних питаннях свободи і власності Г. Гегель дотримувався ідентич­них з нашими позицій, неодноразово доводячи, що в державі лю­дину визнають і до неї ставляться, як до розумної, як до вільної, як до особистості тому, що вона долає свою природність і підко­ряється загальному, тобто законові, і ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших теж розум­ними, вільними особистостями1.3 цих роздумів ми частково от­римуємо відповідь на питання про те, як у громадянському суспільстві забезпечуються свобода і пов'язана з нею автономія особи. Адже, виходячи з цього, можна стверджувати, що вона корениться в розумній і доцільній організації суспільного жит­тя людей.

Для того щоб самому отримати свободу, слід підпорядкува­ти свої природні бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів оцінить це, визнає тебе розумною особис­тістю і надасть свободу2. Аналогічну позицію займав і російсь­кий вчений публіцист Д. Фонвізін, який, досліджуючи, у чому є найбільше добро для держав і народів і що є істинною сутністю усіх систем законодавства, дійшов висновку, що це те, про що тепер він буде розмірковувати: «свобода і власність»3. Інший російський учений І. Пнін співає власності й особистій безпеці особи цілі дифірамби: «Власність! Священе право! Душа співмешкання! Джерело законів! Мати достатку і задоволення! Де ти поважаєшся, де ти недоторканна — там тільки благосло­венна країна, там тільки спокійний і благополучний громадя­нин». Але як свобода і автономність особи пов'язується з воло­дінням власністю? Для того щоб зрозуміти це, слід знову звер­нутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспільства. Про діалектичний зв'язок економічної свободи з усіма іншими її проявами писали: Дж. Мілл, який розглядав індивідуальну свободу кожної окремої особистості як «найважливішу цінність». Алексіс де Токвіль, що зіставляв свободу з демокра­тією і соціалістичною ідеєю1; лорд Актон, який розглядав внутрішні аспекти свободи; Ф. А. Хайек та багато інших. Так, останній у праці «Дорога до рабства» головний недолік соціа­лізму бачить не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоча в бага­тьох випадках і нездійсненні, а в методах — ліквідації приват­ного підприємництва, відміні приватної власності на засоби ви­робництва тощо. Водночас він підкреслював, що при всіх досягненнях людського розуму він не здатний замінити керів­ництво процесами, що саморегулюються в суспільстві шляхом приватної власності). Це вбило би і вбиває індивідуальні зу­силля мільйонів окремих особистостей. При цьому Ф. Хайек обстоює не індивідуалізм, що переростає в егоїзм і самозако­ханість, а визнання абсолютного пріоритету поглядів, споді­вань, схильностей кожної людини як приватного власника. Суть справи у тому, переконує він, що «...стихійні, ніким не спрямовані зусилля окремих людей можуть у кінцевому рахун­ку привести до виникнення складної, розгалуженої структури економічної діяльності»2.

Отже, з точки зору класичної теорії громадянського суспіль­ства саме таким є співвідношення свободи особи, її автономності і володіння власністю.

Однак, лише володінням право приватної власності не ви­черпується. Автономія індивіда не буде повною, якщо законо­давчо не закріпити можливості розпоряджатися власністю з боку володаря. Розпорядження можна розглядати, як право першо-розпорядника і представника. Першорозпорядження характер­не саме для власника. Він може сам розпоряджатися майном чи іншим видом власності, вирішувати, як використати результа­ти економічного застосування власності. Саме першорозпоряд-нику належить гфаво першоінтересу. Тобто тільки власник може використовувати власність у своїх інтересах. Однак, перепору­чивши розпорядження представнику, власник не може перепо­ручи™ йому власний інтерес. Право інтересу залишається за власником. Власник зацікавлений економічно і юридично роз­поряджатися власністю у своїх власних інтересах. А представ­ник зобов'язаний розпоряджатися власністю в інтересах влас­ника.

Отже, інтерес власника та інтерес представника - поняття не тотожні. Представник залишається таким доти, поки він роз­поряджається власністю в інтересах власника. Коли представ­ник виходить за межі інтересів власника і починає діяти у влас­них інтересах, він, тим самим, стає узурпатором власності, а влас­ник прагне усунути такого представника від розпорядження власністю.

Власник має можливість користуватися своєю власністю, що передбачає одержання від власності певних корисних якостей. Користуватися власністю цивілізовано можна лише за взаєм­ного економічного інтересу власника і виробника. Праця під­приємця і найманого працівника при застосуванні приватної власності мають приносити взаємну економічну вигоду. Тому застосування праці раба і кріпака не сприяє розвитку приватної власності. Користування результатами праці повинно базува­тися на економічному інтересі власника і найманого працівни­ка. Одержання додаткового продукту приватним власником (ра­бовласником і феодалом) грунтується на фізіологічному мінімумі такого продукту раба і кріпака. За таких умов, коли зусиллями людини виробляється лише те, що нею споживаєть­ся і відсутній будь-який надлишок, прогрес неможливий.

Важливим елементом змісту конституційної свободи приват­ної власності є можливість вимагати від усіх зобов'язаних суб'єктів не порушувати названих можливостей людини і гро­мадянина. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині та суспільству. Право приватної власності є непоруш­ним. Свобода людини щодо власності закінчується там, де по­чинається право на власність іншої людини. Кожен зобов'яза­ний неухильно додержуватися законів України і не посягати на свободу інших людей. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямо­ваність економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед за­коном.

Звернення до суду є поширеною формою захисту права влас­ника. Наприклад, з категорії справ, що розглянуті судами із зас­тосуванням норм Конституції України 80% справ - це позови до роботодавців щодо стягнення заробітної плати1.

Складовою приватної власності є інтелектуальна власність. На думку, О. Мельник, «у суб'єктивному значенні право інте­лектуальної власності — особисті немайнові і майнові права, що відповідно до чинного законодавства належать авторам того чи іншого результату інтелектуальної діяльності»2. Зміст суб'єкт­ного права на інтелектуальну власність залежить від виду інте­лектуальної діяльності. Можливість уповноваженого суб'єкта діяти для різних об'єктів інтелектуальної власності різна. На­приклад, авторське суб'єктне право на твори науки виникає з моменту надання вказаному твору об'єктивної форми. Виник­нення суб'єктного права інтелектуальної власності щодо про­мислових об'єктів законодавством визначається по-різному3.

Не менш важливими для характеристики громадянського суспільства є й інші ознаки і принципи. Різні дослідники виділяли досить широке їх коло. Так, починаючи ще з Арістотеля, до них відносили такі основні ідеї: невтручання державних структур у майнові відносини громадян; рівність усіх громадян перед законом; свободу слова і пересування; реальність прин­ципу розподілу влади; виборність державного органу і його підзвітність; певний термін здійснення державним органом своїх повноважень.

Істотно доповнив ці принципи і ознаки громадянського сус­пільства Гегель. Він вважав, що до них слід віднести: приватну власність як матеріальну основу особистої свободи індивіда; безпосередньо особисту свободу, що обов'язково має бути за­безпечена державно-правовим захистом; визнання прав, свобод, обов'язків і законних інтересів осіб і саму особу такими, статус яких має публічний характер завдяки єдності і обов'язковості для держави їх інтересів; всезагальну обізнаність у справах сус­пільства і держави, що має стабільний характер; високий рівень значущості і розвинутості громадської думки; принцип справед­ливості, який втілюється у праві і вимагає неухильного дотри­мання вимог законів; надзвичайну роль у вирішенні можливих конфліктів правосуддя, яке надійно захищає особисті і суспільні інтереси; достатню розвиненість правової основи суспільства, ефективність усіх видів правового регулювання; розвиток і вдос­коналення найрізноманітніших видів корпорацій, під якими Гегель розуміє політичні, економічні, культурні та інші гро­мадські об'єднання1.

Таким чином, наявність приватної власності у особи, здатність володіти, користуватися та розпоряджатися нею са­мостійно без стороннього впливу, свобода щодо вимоги додер­жуватися права і не порушувати можливості приватного влас­ника та можливість у будь-який час звернутися до суду, або за­хищати свою власність в інший спосіб, не забороненими законом засобами, включається до змісту свободи власності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова дер­жава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і грома­дянина, взаємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів. До основних ознак правової держави слід віднести такі.

вона сприймається як об'єднаність, солідарність і коре­
лятивність усіх людей;

у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й спра­
ведливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів,
інших нормативних та індивідуальних правових актів;

вичерпне врегулювання правового статусу людини і гро­
мадянина та забезпечення його ефективної реалізації;

розвинена система чинного законодавства;

взаємна відповідальність особи і держави, її органів і поса­
дових (службових) осіб;

провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфлікт­
них ситуацій;

ефективна діяльність інших правоохоронних органів у
забезпеченні законності й правопорядку;

високий рівень правосвідомості та правової культури гро­
мадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів
тощо.

Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємодоповнення вла­ди і права. Погляди на державу і право, на їх місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою. Держава, її державні струк­тури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламен­тується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних про­цедур змінювати закони.

Розуміння держави як організації на основі права публічної влади є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філосо­фами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше, під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та утвердження нового ладу

Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'язаності дер­жави, її органів і посадових осіб правом, виникли за античних часів, розвивались і доповнювались вченнями про демократію, республіканську форму правління, конституціоналізм, права і свободи людини, народний суверенітет, панування права і за­кону та рівноправність усіх перед ними, поділ влади і незалеж­ність суду.

Як результат об'єднання цих ідей у певну конструкцію було сформульовано теорію правової держави.

Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Уособленням цих ідей була богиня правосуддя Феміда з пов'язкою на очах, з мечем і тереза­ми правосуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. є. намагався об'єднати силу і право, проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з часів Солона в Афінах почала­ся демократія. Принцип верховенства права сформулював Ге-ракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за за­кон, як за свої стіни».

Платон (427—347 до н. є.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. В його творі «Закони» підкреслювалося: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, ідеться не про держав­ний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю вла­дою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дару­вати державам боги».

Арістотель (384—322 до н. є.) — як «батько» античної політичної науки — обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто ви­магає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу та­кий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тва­ринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон — це врівнова­жений розум». Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арі-стотель сформулював так: «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілку­вання».

Отже, античні філософи та правознавці зв 'язували державу з правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулюва­ли політичні відносини.

Правова держава передбачає взаємодоповнюючу єдність па­нування права і правової форми організації влади. Ще Арісто-тель зазначав, що кожна держава повинна мати три елементи: законодавчий орган, магістратури та судові органи1. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але виявилися підґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію.

Важливий крок у напрямі формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Ціцерон (106—43 до н. є.). Він розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ — це не вся­ке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ — це об'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів, давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Ціцероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право, природне право народу, узгодже­не і впорядковане. З його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Ціцерона, є справедливими. Учений вважав, _. ьах: нами слід закріплювати не тільки міру клади магістратів, а й міру підпорювання громадян. Він сформулював дуже важ­ливий принцип права, твердячи, що чинність закону поширюєть­ся на всіх. Ціцерон обстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну май­нову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав держа-к загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності — це не приватна, а загальна справа держави.

Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони поміт­но вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін «правова держава» набув поширення після видання праць німецького державознавця Р. Моля в 30-х роках XIX ст. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового роз­витку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції правової держави пов'яза­ний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка (1632—1704). Він вис­тупав ідеологом соціального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці «Два трактати про правління».

Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверенітету і суспільний договір Ж.-Ж. Руссо, висунув принципи законності опору будь-яким протизаконним діям і права чинити свою волю, якщо це не заборонено законом. Суб'єктивні права він вважав такими, бі,о встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утво­рена в державі. Філософ розглядав ці права як «... свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборо­нено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини».

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк на­голошував на тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження належить чітко розмежовувати й поділяти між органами держави. Приймати закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от втілювати ці закони — прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу буржуазно­го конституціоналізму, що виник у XVII ст.

Ідею поділу влади як один з принципів теорії правової дер­жави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755).

Він вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода, за Монтеск'є, — це право людини робити все, що дозволено законом. Повної сво­боди людина не може мати в тій державі, де не існує поділу вла­ди. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обгрунтував необхідність поділу влади у демократичній державі на законо­давчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежни­ми одна від одної. Законодавча влада має належати парламен­ту, виконавча — королю, судова — незалежному суду присяж­них. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише за таких умов існування самостій­них, незалежних одна від одної гілок влади людина може отри­мати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізацію прав і свобод людини та громадя­нина, не проведено поділ влади на вищезгаданих засадах, це суспільство не має конституції і не може вважатися демокра­тичним.

Монтеск'є розглядав поділ і взаємне стримування гілок вла­ди як головну умову забезпечення політичної свободи. Остан­ню він убачав не в тому, аби чинити все, що заманеться, оскільки •державі (суспільстві), де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити лише те, що вважаєш за необхідне, і не бути примушеним робити те, чого робити не хо­четься. Свобода — це право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин мав змогу робити те, що цими законами забо­ронено, то в нього не було б свободи, позаяк те саме могли б робити й інші громадяни.

Отже, політична свобода у Монтеск'є пов'язана з громадянсь­кою свободою, що виявляється в безпеці громадян чи в їхній упевненості у своїй безпеці.

Концепція поділу влади у Монтеск'є, що стала основою бур­жуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об'єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як неза­лежну.

Обгрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і Г. В. Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вче­ного викладено в його працях: «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору», «До вічного миру», «Метафізич­ні засади вчення про право». Державу Кант визначав як об'єд­нання багатьох людей, підпорядкованих правовому закону.

Учення цього мислителя навіяне духом просвітництва з ви­користанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та формального «категоричного імперативу». Кант уважав, що свобода особис­тості полягає в тому, щоб визначати самому для себе мету й варіанти відповідної поведінки. Він був упевнений, що держава може примусити особу вибирати засоби для досягнення якоїсь мети, але не може наказувати людині, заради чого вона має жити.

Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави пови­нен якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Дер­жава мусить спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він виключав право народу на повстання проти деспотичної влади, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ має ініціюватися зверху через реформи. Методи відкритої бороть­би втягують народ у хаос, анархію та злочинність. У працях Кан­та обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. Мислитель висту­пав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань через укладення і додержання міжнародних договорів та угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між на­родами торговельних, культурних та інших зв'язків.

Кант, з одного боку — прихильник справедливості, а з іншо­го - не залишає людині можливості обстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру». До­сягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федера­тивного союзу незалежних рівноправних держав республі­канського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканності.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпі­рична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у прак­тичній організації державно-правового життя.

Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності пов'язане з творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Державно-правові вчення мислителя ви­кладено в головній його праці «Філософія права».

Якщо у Канта правові закони і правова держава є лише необхідністю, в Гегеля вони є дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буденного існування людей.

Не погоджуючись з Ж.-Ж. Руссо, Гегель вважав, що люди­на не народжується від природи вільною, вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне призначення людини він вба-чав у тому, щоб вона жила в державі. Індивід настільки мораль-шш та істинний, наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, — це дійсна свобода. Держава — теж право в його ■анбїльш абстрактному розумінні, а саме: права особистості, омі та суспільства.

Його філософська теорія базується на тому, що в основі v. -вальної дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що виявляються в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки: про суб'єктив­не, об'єктивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель трактував як складову філософії, а державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямів її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного застосування держав­но-правових явищ він відносив до предмета юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи; поняття права формулював з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім — у дійсності.

Свободу, за Гегелем, закладено в конструкцію абстрактного права, що має кілька ступенів: а) рух від абстрактного до конк­ретного; б) судження про неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приво­дить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право філософ формулював так: «Будь особис­тістю і поважай інших як особистостей!» Конкретне право ви­являється у формальній свободі, передусім у свободі приватної власності.

Отже, Гегель: а) вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу; б) належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості; в) критикував деспотизм, вважаючи, що «... стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, точніше, заступає закон»; г) визначив свою конструкцію правової дер­жави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як з боку приватних осіб, так і з боку держави.

Вчення про правову державу в Росії та Україні виникли у другій половині XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60—70-х років. Вони знайшли відображення в документах російського лібералізму та опозиційного земства. Детальніше ця теорія почала розроблятися на початку XX ст., з переходом Російської імперії до конституційного самодержавства. Актив­но працювали в напрямі створення теорії правової держави вчені: О. С. Алексеев, В. М. Гессен, Б. О. Кістяківський, М. М. Коркунов, С. О. Котляревський, І. М. Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шер-шеневич та ін.

Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем право­вої держави побачили світ, були М. А. Рейснер, який опублікував статтю «Що таке правова держава», і В. М. Гессен, який видав працю «Теорія правової держави». М. А. Рейснер, наприклад, кваліфікував правову державу як таку, де державний устрій, закон є «... нормою, обов'язковою для самої влади», де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забез­печено недоторканність права особи і громадських корпорацій.

В. М. Гессен вважав, що правова держава в її діяльності, у здійсненні урядово-судових функцій зв'язана та обмежена пра­вом, стоїть під правом, а не зовні чи над ним.

В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу влади Ш. Л. Монтеск'є, давши їй своєрідне тлу­мачення з урахуванням російської практики державно-право­вого будівництва. В їхньому розумінні державна влада — єдина, але поділяє функції між законодавчими, виконавчими та судо­вими органами. Але при цьому російські та українські вчені відкидали такі класичні елементи поділу влади, як стримуван­ня і противаги. Вони обґрунтовували зверхність законодавчої влади і підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен намагався розмежувати закон та урядове розпоряд­ження за їхньою юридичною силою, доводячи зверхність зако­ну як неодмінну ознаку правової держави.

О. С. Алексеев вважав, що не може бути змін правового по­рядку без участі народного представництва. Зв'язаність державної влади правом, з якого законодавець бере законодавчі норми, стираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу вкону. і є, на його думку, основою правової держави. Він, як і В М. Гессен, твердив, що дійсно демократична правова держа-аа має бути тільки парламентарною.

Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим - : мам визнавав і обґрунтовував Б. О. Кістяківський, критику­ючи Л. Ф. Штейна, який допускав, що в певних межах уряд у конституційній державі не зв'язаний правом.

Критикуючи концепцію С. О. Котляревського, який вважав, що влада як сила, котра служить самозбереженню держави, може діяти за необхідністю, відступаючи від додержання принципів права, Б. О. Кістяківський писав, що в розвиненій правовій державі сильна влада і є владою чистого права; вона сильна тією міццю й рівновагою, які гарантують їй неухильне дотримання норм права як з боку можновладців, так і з боку підвладних. Він же критикував революційні теорії, що виправдовували насил­ля, вбачаючи в державному механізмі силу, а не право.

Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і сьогодення було й залишається ефективне забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Ці питання були предметом дослідження українських і ро­сійських учених О. Ф. Кістяківського, Є. В. Васьковського, М. І. Палієнка, Ф. В. Тарановського, М. П. Драгоманова, М. С. Гру-шевського та ін.

Наприклад, О. Ф. Кістяківський обґрунтовував необхідність забезпечення незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував для цього систему організаційно-право­вих заходів.

Є. В. Васьковський висвітлив основну роль і призначення ад­вокатури в механізмі захисту прав і свобод особистості. Він та­кож наполягав на необхідності поширення прокурорського на­гляду за судовою діяльністю.

М. /. Паліенко розглядав проблему суверенітету як одну з властивостей правової держави, що виявляється у спроможності держави мати власну конституцію, самостійно вирішувати пи­тання економіки, політики, в тому числі й зовнішньої.

На думку В. М. Гессена, громадянин у взаємовідносинах з підзаконною урядовою владою повинен виступати як суб'єкт права, а не як об'єкт влади, її підданий, як це відбувається в умо­вах абсолютної монархії.

Висновки

Історія вчень про правову державу охоплює систему ідей,
думок і концепцій (закордонних і власних авторів), без знань і вра­
хування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції
правової держави.

Без теоретичної моделі правову державу не втілити в прак­
тичне життя під час розбудови державності й правової системи в
Україні.

Важливе значення у створенні нормативної бази на основі
нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-
правовими актами основних принципів правової держави, що юри­
дично зафіксовані в законодавстві інших країн;

Використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід
минулого, його позитивні та негативні аспекти, щоб не припуска­
тися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної
держави в Україні.


<