Тема 4. Майнова основа малого підприємництва : Правове середовище малого бизнесу - В. В. Мачуський, І. О. Ієрусалімова : Книги по праву, правоведение

Тема 4. Майнова основа малого підприємництва

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
РЕКЛАМА
<

Засадами правового режиму майна суб’єктів малого підприємництва є право власності та інші речові права (ст. 133 ГК). Основне речове право у сфері господарювання — право власності (ст. 134 ГК). До інших речових прав належать: право господар-

 

ського відання (ст. 136 ГК), право оперативного управління (ст. 137 ГК), право оперативного використання майна (ст. 138 ГК), а також корпоративні права (ст. 167 ГК), право довірчої власності

 

(ч. 2 ст. 316 ЦК), речові права на чуже майно (гл. 30 ЦК) та інші грошові або майнові права та обов’язки. Крім того, поняття та джерела формування майна суб’єктів господарювання містяться в ст. 139, 140 ГК. Об’єкти цивільних прав (зокрема речі та майно) визначені в розд. III кн. 1 ЦК. Так, відповідно до ч. 4 ст. 191 ЦК підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

· Право власності

Поняття права власності міститься в ст. 2 Закону України «Про власність» (далі — Закон) і в ст. 316 ЦК.

На відміну від Закону, що трактує право власності, так би мовити, з об’єктивного погляду, як урегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпоряджання майном, у ЦК право власності визначається через можливість суб’єкта — фізичної або юридичної особи своєю волею, незалеж­но від волі інших осіб здійснювати право власності на річ (майно). Тобто право власності особи на річ (майно) ЦК декларує як таке, що вона (особа) здійснює відповідно до закону незалежно від волі інших осіб. Стосовно до права власності ЦК проводить принцип «дозволено все, що не заборонено». Так, відповідно до ст. 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. У ст. 320 закріплено право власника на використання свого майна для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, установлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Організаційно-установчі повноваження власника більш детально визначені в ст. 135 ГК.

Разом з тим ст. 319 ЦК містить нове положення, яке наголошує на необхідності додержання власником під час здій-

 

снення своїх прав та виконання обов’язків моральних засад су-

 

спільства.

Поняття змісту права власності наводиться в ст. 317 ЦК. Влас­никові належать права володіння, користування та розпоряд­жання своїм майном. На зміст права власності не впливають міс­це проживання власника та місцезнаходження майна.

Вдалим є наведення в ЦК чітко визначених підстав набуття (гл. 24 ЦК) і припинення (гл. 25 ЦК) права власності.

Під час вивчення даної теми потрібно звернути увагу на нові правові конструкції: відмову від права власності (ст. 347 ЦК), набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК). По-новому врегульовані відносини, що виникають у разі знаходження загубленої речі (ст. 337 ЦК) і в разі виявлення скарбу (ст. 343 ЦК).

Пильну увагу потрібно звернути на появу поняття набувальної давності (ст. 344 ЦК). Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

У ст. 49 Закону й у ст. 328 ЦК проголошується правомірність володіння майном. Володіння майном уважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом або третейським судом. Крім того, об’єктом права власності визнається не тільки річ

 

(ст. 179 ЦК), а й майно взагалі (ст. 190 ЦК). Отже, предметом договору купівлі-продажу можуть бути не тільки речі та майно, а й майнові права.

· Суб’єкти та види права власності

Суб’єктами права власності є український народ (ст. 318 ЦК), фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (схема 4).

Схема 4

Подпись:    Право ко-лективної власності
(ст. 93 ГК)

 

Право власності українського народу визначено в ст. 13 Конституції України, у ст. 1 Закону й у ст. 324 ЦК. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Водночас право власності українського народу не виключає права власності на той самий об’єкт іншого суб’єкта. Наприклад, земля належить на праві власності українському народу, що не виключає перебування її в державній, комунальній або приватній власності.

Ст. 41 Конституції України, Закон та ст. 325—327 ЦК називають ще три види права власності: право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності.

Право приватної власності. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Право державної власності. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної влади.

Право комунальної власності. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Право спільної власності. Глава 26 ЦК визначає поняття й види права спільної власності (ст. 355 ЦК). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної суміс­ної власності (ст. 356 і 368 ЦК). Суб’єктами права спільної влас­ності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Право колективної власності. Розглядаючи це поняття, слід пам’ятати, що між ЦК і ГК існують певні суперечності стосовно до права колективної власності. Ані в Конституції України, ані в ЦК право колективної власності не визначається. ГК у розд. III «Майнова основа господарювання» взагалі не визначає видів права власності, але в гл. 10 ГК використовується поняття «підприємства колективної власності» (схема 5).

Схема 5

Безпосередньо праву колективної власності присвячений розд. IV Закону. Відповідно до ст. 20 Закону суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонер­ні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єдна­ння, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

· Інші речові права

У ГК містяться визначення понять права господарського відання, право оперативного управління та права оперативного використання майна (схема 6).

Схема 6

Подпись: Приватні підприємства
(ст. 113, ст. 136 ГК)

 

Відповідно до ст. 136 ГК право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується й розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпоряджання щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами.

Згідно зі ст. 137 ГК правом оперативного управління визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, корис­тується й розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності в межах, установлених ГК та іншими законами, а також власником майна (схема 7).

Схема 7

 

Право оперативного використання майна визначається в ст. 138 ГК таким чином: суб’єкт господарювання — відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяль­ності на праві оперативного використання майна.

Треба мати на увазі, що право господарського відання та право оперативного управління — це речові права, а право оперативного використання не є речовим правом. Крім того, право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва,

 

а право оперативного управління є речовим правом суб’єкта господарювання, що здійснює некомерційну господарську діяльність. Водночас власник майна, закріпленого на праві господарського відання, здійснює контроль за збереженням та вико­ристанням майна, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства, а власник майна, закріпленого на праві оперативного управління, має право вилучати в суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за приз­наченням.

Речові права на чуже майно встановлює розд. II кн. 3 ЦК. Речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння (ст. 397—400 ЦК); 2) право користування (сервітут) (ст. 401—406 ЦК);

 

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (ст. 407—412 ЦК; 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ст. 413—417).

· Право володіння чужим майном

Право володіння чужим майном є новим інститутом у вітчизняному законодавстві. Володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його в себе. Необхідно звернути увагу на ту обставину, що фактичне володіння майном уважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Також підстави виникнення права володіння встановлені ст. 398 ЦК. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, установлених законом. Прикладом інших підстав, установлених законом, може бути набу­вальна давність (ст. 344 ЦК).

· Право користування чужим майном (сервітут)

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ст. 401 ЦК).

Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ст. 403 ЦК) і встановлюється договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, установленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

· Право користування чужою земельною ділянкою

 

або іншим нерухомим майном (ст. 404 ЦК)

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає в можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електро­передачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі потреби — від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

· Право членів сім’ї власника житла на користування

 

цим житлом (ст. 405)

Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, в якому вони мають право перебувати, визначається його власником.

Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і влас­ником житла або законом.

· Припинення сервітуту (ст. 406)

Сервітут припиняється в разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлено сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Необхідно засвоїти, що, з одного боку, сервітут не підлягає відчуженню, а з другого — сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він установлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Водночас сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого його встановлено.

З’ясовуючи поняття земельного сервітуту, треба також ураховувати положення гл. 16 Земельного кодексу України, що, своєю чергою, і навіть детальніше, ніж ЦК, регламентують право земельного сервітуту.

· Право користування чужою земельною ділянкою

 

для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

Право користування чужою земельною ділянкою для сільсько­господарських потреб (емфітевзис) регламентують гл. 33 ЦК, Закон України «Про оренду землі» і ст. 124 Земельного кодексу України.

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі — землекористувач).

Право користування чужою земельною ділянкою для сільсько­господарських потреб (емфітевзис) може відчужуватись і передаватись у порядку спадкування.

Строк дії договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб установлюється договором.

Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, заздалегідь попередивши про це другу сторону не пізніше ніж за один рік.

· Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої

 

в користування для сільськогосподарських потреб

Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, установленим у договорі.

Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.

Власник земельної ділянки зобов’язаний не перешкоджати землекористувачеві в здійсненні його прав.

· Права та обов’язки землекористувача

Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору.

Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом.

Землекористувач зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршання екологічної ситуації.

· Право землекористувача на відчуження права

 

користування земельною ділянкою

Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом.

У разі продажу права користування земельною ділянкою влас­ник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на її придбання за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах.

Землекористувач зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продано іншій особі.

У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені ст. 362 ЦК.

У разі продажу землекористувачем права користування земель­ною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі влас­ник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором.

· Припинення права користування земельною ділянкою

 

для сільськогосподарських потреб

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється в разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та земле­користувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, установлених законом.

· Право користування чужою земельною ділянкою

 

для забудови. Підстави виникнення права користування

 

чужою земельною ділянкою для забудови

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужене землекористувачем або передаватись у порядку спадкування.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.

· Права та обов’язки власника земельної ділянки,

 

наданої для забудови

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.

Якщо на земельній ділянці збудовано промислові об’єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача.

Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, установленому договором із землекористувачем.

Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо корис­тування земельною ділянкою.

· Права та обов’язки землекористувача

Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, установленому договором.

Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).

Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, установлені законом.

Землекористувач зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

· Припинення права користування земельною

 

ділянкою для забудови

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється в разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та земле­користувача;

2) спливу строку права користування;

3) відмови землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинено за рішенням суду в інших випадках, установлених законом.

· Правові наслідки припинення права користування

 

земельною ділянкою

У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові на-

 

слідки такого припинення.

У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її в користування.

Якщо знесення будівлі (споруди), розміщеної на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) проти вартості земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.