Єлов В. (адвокат, керівник юридичної клітки «Ad Astra» при юридичному факультеті Волинського держуніверситету ім.Лесі Українки, член науково-методичної комісії з права МОН України, член Ради Спілки юристів України) Коли вуз готуватиме юристів, а не «випускників»? : Право України. 2004 : Книги по праву, правоведение

Єлов В. (адвокат, керівник юридичної клітки «Ad Astra» при юридичному факультеті Волинського держуніверситету ім.Лесі Українки, член науково-методичної комісії з права МОН України, член Ради Спілки юристів України) Коли вуз готуватиме юристів, а не «випускників»?

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 
РЕКЛАМА
<

На пленумі Ради Спілки юристів України, лкий відбувся в лютому цього року, була започаткована дискусія з двох проблемних питань: професійної підготовки студентів юридичних вузів та надання безплатної юридичної допомоги громадянам. Під час цієї дискусії прозвучало риторичне запитання: чому значна частина випускників юридичних вузів, які рекомендуються для роботи в судах, не завжди можуть відповісти на елементарні питання, пов'язані із застосуванням права? З

цього приводу були різні думки, проте більшість учасників дискусії схилилась до думки, що причину слід шукати у співвідношенні теоретичного і практичного компонентів у сучасній юридичній освіті, та висловилась на користь посилення практичної, прикладної спрямованості правової підготовки. На їх думку, навчання майбутніх юристів сьогодні не може мети суто теоретичний характер.

Дійсно, питання практичної підготовки юристів ставиться не вперше. Воно порушувалося вітчизняними та зарубіжними вчени-

 

>>>133>>>

ми-юристами і практиками досить давно. Так, на недоліки підготовки юристів за традиційною, системою звертали увагу ще в XIX, XX століттях: П.Є.Казанський (Одеса), Д.І.Мейєр, О.А.Люблінський, І.І.Янджул, Г.Ф.Симоненко (Росія) та ін. Наприклад, Д.І.Мейєр (Казань) ще в XIX ст. зазначав: «І справді, звання юриста, як і звання лікаря, практичне, а тому як практична підготовка учнів до лікарської справи проходить у школі, точно так само практична підготовка юриста повинна здійснюватися там же»[1, 42]. А професор Фроммгольд опублікував у 1901 р. в німецькому журналі «Deutsche Juristen-Zeitung» замітку «Juristische Kliniken» («Юридична клініка»), де вказав на велике значення, яке мають для лікарської практики клініки, що існували в той час при медичних факультетах та академіях, і запропонував на їх зразок створити клініки при юридичних вищих навчальних закладах, де б студенти під керівництвом професора вирішували не вигадані або віджилі юридичні казуси, а надавали б безпосередню юридичну допомогу особам, які її потребують, займаючись живими, ще не вирішеними справами.

Невдовзі цю ідею Фроммгольда підтримав російський професор А.Люблінський у статті «Про юридичні клініки», де зазначав, що «ідея ця є настільки важливою і плідною, що цікаво було б розробити ЇЇ детальніше і спробувати провести паралель між медичною та юридичною клініками, наскільки це, звичайно, є можливим з огляду на відмінність характерних рис у цих двох галузях знань»[2, 176].

У США термін «клінічна освіта» з'явився пізніше, в 20-х—30-х роках минулого століття. Це стало відображенням певної тенденції в юридичній освіті, яку представляли члени так званого реалістичного юридичного руху, що складався з групи вчених, які прагнули внести соціальні аспекти у вивчення права. Один із юристів-реалістів Джером Франк написав у 1933 р. статтю під риторичною назвою «Чому б не створити клініку для юристів?».

Запропонована юристами-реалістами освітня реформа в цей час була реакцією на негативні наслідки припинення практики для юристів-випускників, оскільки до початку XX століття була забута система підготовки юристів-«підмайстрів», що раніше існувала в США, за якої юридичні факультети визнавалися лише альтернативним і дуже слабким доповненням до неї. Окрім цього, індустріальна революція, що відбувалася в цей час,

спричинила численні зміни і в правовій системі, що вимагало пошуку нових підходів до викладання права.

Розвиток клінічної юридичної освіти в США прискорився в 60-і роки минулого століття, коли приватні фонди почали стимулювати розвиток клінік на вирішення подвійної проблеми, а саме: надання необхідної юридичної допомоги малозабезпеченим клієнтам і водночас розвиток необхідних професійних навичок у студентів. Протягом наступного десятиріччя клінічні програми набули бурхливого розвитку, і Американська асоціація юристів, яка є органом, відповідальним за здійснення нагляду за акредитацією юридичних вузів, почала вимагати, щоб американські школи права розглядали клінічну освіту принаймні як варіант[3].

В умовах командно-адміністративної системи, що існувала в Радянському Союзі, клінічна юридична освіта не набула і не могла набути скільки-небудь широкого застосування, а зарубіжний досвід з цих питань для радянських вчених—юристів і практиків був недоступний.

Повернення до питання організації юридичної клінічної освіти в пострадянських країнах, у тому числі і в Україні, сталося в 1993—1997 роках з ініціативи юристів, які дістали можливість вивчити досвід викладання юридичних наук у зарубіжних країнах, особливо в США, а також на міжнародних колоквіумах та семінарах з цих питань, де вони побачили юридичні клініки в роботі та осмислили їх суть і значення в підготовці юристів та у вирішені соціальних проблем громадян. Адже «юридична клініка» - - це структура, інтегрована в навчальний процес юридичного вузу, з метою набуття студентами старших курсів практичних навичок юриста шляхом надання ними юридичних послуг населенню, яке не може звернутися до професійних юристів через брак коштів.

Перші юридичні клініки на Україні створювались, як правило, при юридичних вузах за участю молодіжних студентських та інших громадських організацій в 1996—1999 роках у Донецьку, Києві, Львові, Одесі, Ужгороді, Бердянську, Сімферополі, Луцьку. На жаль, їх діяльність не завжди підтримувалась керівництвом вузів. Як наслідок — незважаючи на велику кількість вузів, які готують юристів, сьогодні в Україні нараховується лише 26 юридичних клінік, причому значна частина вузів, де є юридичні клініки, ще не інтегрувала цей курс до навчального плану. Прихильники традиційної академічної освіти ще

 

>>>134>>>

чинять опір такій новації. Наприклад, вони навіть якщо і погоджуються з правом на життя «клінічної» юридичної освіти, то зводять її до факультативу, а сферу діяльності юридичних клінік — лише до дачі консультацій та порад. При цьому вони, виходячи з особистих мотивів, прагнуть уникнути додаткових турбот.

Але уже нинішня практика діяльності юридичних клінік в Україні показала, що студенти з допомогою викладачів, зокрема викладачів-практиків, можуть успішно консультувати громадян, готувати їм необхідні правові документи та представляти їх інтереси в судах й інших органах і таким чином набувати такі необхідні для юриста професійні навички, як опитування, аналіз фактичних обставин та правової основи справ, консультування, юридична техніка, участь у судових засіданнях. Звичайно, цей процес повинен контролюватися і студент має одержувати від викладача постійну допомогу.

Мої особисті чотирирічні спостереження за підготовкою студентів, які працювали в юридичній клініці Волинського державного університету ім.Лесі Українки, дають підстави це стверджувати. Студента, який вислухав клієнта, проконсультував його, склав позовну заяву чи інший правовий документ і представив інтереси клієнта в суді, готують як спеціаліста не лише викладачі, але й велика кількість високопрофесійних юристів-прак-тиків. Адже в цих випадках студент наочно перевіряє якість складеного ним документа, бачить застосування права на практиці, він спілкується з колегами по справі, іншими учасниками процесу, вступає з ними в дискусії і завдяки цьому професійно зростає. Зіткнувшись з конкретною життєвою ситуацією, він починає по-іншому сприймати право, закон.

На відміну від академічної освіти, тут процес пізнання іде від практики до теорії. Студент починає замислюватися над тим, яких знань йому бракує. У нього, як правило, виникає потреба ще раз звернутися до теорії, яку він свого часу, можливо, належно не осмислив. А ефективність підготовки за допомогою такого методу — просто разюча. Саме це і дає підстави стверджувати, що «клінічна» освіта забезпечить можливість готувати саме юристів, а не просто випускників юридичних вузів з дипломами, але без навичок юридичної діяльності.

Для того щоб забезпечити функціонування юридичної «клінічної» освіти, в США та інших країнах були прийняті спеціальні нормативні документи. Щоправда, цей процес перебуває у початковій стадії. Так, у 1969 р. Американська асоціація юристів опублікувала «Типові правила», що регламентували юридичну студентську практику. Ця модель мала дві чітко сформульовані цілі: збільшення обсягу правових послуг, що надаються малозабезпеченим клієнтам, та заохочення існуючих юридичних факультетів до розширення використання клінічної освіти з метою набуття студентами навичок адвокатської діяльності. На цей час всі штати, а також округи Колумбія і Пуерто-Ріко або сприйняли ці «Типові правила» або розробили свої власні правила юридичної практики студентів [4].

В Угорщині в 1968 р. з метою забезпечення юридичної «клінічної» освіти були внесені поправки до розділів 59(1), 59(2), 184(4) Кримінально-процесуального кодексу, що стосуються роботи юридичних клінік. У Польщі навіть був підготовлений проект Закону про студентські юридичні консультації.

В Російській Федерації питання відкриття «правових клінік» та їх діяльності врегульовано наказом Міністерства освіти № 433 від 5 жовтня 1999 р. «Про правові консультації («правові клініки») для населення на базі вузів, які здійснюють підготовку юридичних кадрів»! 5,11].

На жаль, в Україні запровадження юридичної «клінічної» освіти в навчальний процес поки що нормативно не закріплено. Проте у нас, на відміну від інших країн, є сприятлива законодавча база для того, щоб студент міг як представник сторони, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача брати участь у судових засіданнях, вирішуючи при цьому дві проблеми: навчальну та соціальну.

Ст. 112 Цивільного процесуального кодексу України до осіб, які можуть бути представниками сторін у суді, поряд з адвокатами, відносить і інших осіб, допущених судом до представництва по справі. А ст. 52 Кримінально-процесуального кодексу України до осіб, які можуть бути представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, поряд з адвокатами, близькими родичами, законними представниками, також відносить інших осіб, які можуть бути допущені за постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду.

В практиці роботи юридичної клініки при Волинському державному університеті, студентами якої проведено в судах значну кількість справ, за чотири роки не було жодного випадку відмови в допуску студентів як

 

>>>135>>>

представників сторін, потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача до участі в справах.

Виникає резонне запитання: хіба не краще, щоб людину, яка не має коштів для оплати послуг адвоката, за її бажанням у суді міг на законних підставах представити студент юридичного факультету, який уже має певні знання про право та певні навички роботи і йому в цьому допомагав викладач? Невже краще, щоб така людина через брак коштів не змогла реалізувати свого конституційного права на правову допомогу або реалізувала його за участю осіб, які не мають ніякої юридичної підготовки?

Сьогодні нам залишається лише розумно використати чинне законодавство та пристосувати до нього навчальний процес в юридичних навчальних закладах. І це дуже актуально, особливо в умовах, коли постало питання стандартизації освіти. Адже хіба можна видавати диплом юриста випускнику, який не опитав і не проконсультував жодної конкретної людини, не склав жодного (реального, а не віртуального) правового документа для вирішення якоїсь життєвої ситуації і не представив інтереси людини в суді? А хто має вчити випускника цим навичкам після одержання ним диплому? І чи довіряться цим випускникам люди? Слід підкреслити, що вироблення професійних навичок юриста є необхідним не тільки для випускників, які обрали для себе сферу адвокатської, юрисконсультської чи нотаріальної діяльності, але й для тих, хто має намір стати на державну службу або на службу у правоохоронних органах.

Практика адаптації випускників до умов роботи після закінчення вузу показує, що для того, щоб «запустити», перетворити випускника навіть престижного юридичного вузу у юриста, необхідний час від одного до двох років. А оскільки юридичний вуз повинен готувати юристів, а не просто випускників, то, на мою думку, залишається або продовжити термін навчання юристів до семи років, тобто запровадити інтернатуру, або юридичні клініки інтегрувати в існуючий навчальний процес.

Є надія, що у вирішені цього питання нарешті виявляться певні зрушення. Так, у рекомендаціях конференції, проведеної вперше за участю Міністерства освіти і науки України, яка відбулася 22-23 березня 2002 р. в м.Києві за темою «Розвиток програм, що допомагають вдосконалювати навчально-виховний процес на юридичних факультетах», уже напрацьовано деякі основні методичні засади поєднання теоретичної і «клінічної» освіти у вузах. Зокрема, в пропозиціях науково-методичної комісії з права Міністерства освіти і науки України рекомендується запровадити вказаний курс у навчальний процес з метою зблизити (об'єднати) нормативне і описове, конкретне і абстрактне, аналітичне і практичне. Планування навчального процесу з урахуванням цього курсу не повинно відбуватися шляхом механічного, простого додавання вказаного курсу до навчального плану. Кожен заклад освіти з урахуванням спеціалізації повинен інтегрувати цей курс.

Окрім цього, Міністерством освіти і науки України в листі від 08.07.2002 p., адресованому деканам юридичних факультетів, запропоновано департаменту вищої освіти, науково-методичному центру вищої освіти, науково-методичній комісії з права забезпечити діяльність юридичних клінік, а підсумки їх роботи за 2001/2002 та 2002/2003 навчальні роки узагальнити на Всеукраїнській науково-практичній конференції, яка має відбутися в 2003 р. На цю науково-практичну конференцію покладаються особливі надії. Адже вона повинна з врахуванням уже існуючої практики напрацювати методичні засади та стандарти юридичної «клінічної» освіти, що повинно стати поштовхом для нормативного її закріплення та офіційного запровадження юридичної «клінічної» освіти в навчальні плани та в навчальний процес юридичних вузів.

Використана література:

1.    М   е   й   е   р   Д.И.   О   значений   практики   в   системе   современного   юридического образования. — Казань, 1855. — 120 с.

2.  Журнал Министерства юстиции. — 1901. — С. 175—181.

3.   ЭдвинРекош.   Возможности  юридического  клинического  образования  в Центральной и Восточной Европе, www.lawclinic.ru.

4.  ДжоанУоллменКарак, Речел А.Браун. Правила студентської юридичної практики в США. www.lawclinic.ru.

5.   Конференция «Проблемы и перспективы клинического юридического образования в странах СНГ» — (ноябрь 2001 года). — М., 2001. — С. 11.

Рекомендовано до друку кафедрою цивільного права і процесу Волинського державного університету ім.Лесі Українки.

 

>>>136>>>