Фролов В. (голова господарського суду Миколаївської області, доцент Одеської національної юридичної академії, заслужений юрист України) Вирішення спорів про визнання угод недійсними за позовами податкових органів

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 

Захист правової держави та її суб'єктів, встановлення та забезпечення порядку в економічній, соціальній політиці та інших державних сферах повинні утверджуватись і, головним чином, підтримуватись на законодавчому рівні. Саме таких принципів додержувались розроблювачі нових Цивільного! 1] (далі -- ЦК) та Господарського[2] (далі — ГК) кодексів України.

На жаль, глибоке та детальне вивчення цих важливих нормативних актів, визначення і розмежування їх за предметом регулювання та суб'єктами правовідносин, а також зіставлення тлумачень тим чи іншим кодексом тотожних понять ставлять перед нами чимало проблемних питань.

Однією з таких проблем є неузгодженість нових ГК та ЦК України щодо можливості визнання   недійсною   угоди   (правочину   -згідно з новим ГК).

Чинне законодавство: п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» надає податковим органам певні можливості для подання в господарські суди України позовів про визнання угод платника податків недійсними та стягнення в доход держави одержаних за такими угодами коштів.

Як правило, позовні заяви про визнання угод недійсними подаються податковими органами за результатами проведених документальних перевірок фінансово-господарської діяльності господарюючих суб'єктів і виявлення фактів порушення податкового законодавства або встановлення взаємовідносин їх з фіктивними підприємствами. Підґрунтям подачі таких позовів у більшості випадків була ст. 48, а також статті 49 та 50 ЦК 1963 p., які встановлювали публічно-правові санкції до сторін, що уклали угоди, які не відповідають вимогам закону або є завідомо суперечними Інтересам держави і суспільства, або ж суперечать цілям юридичної особи, що укладала угоду.

Так, зіставляючи норми ЦК 1963 p., можна провести паралель між ст. 48 (ЦК 1963 р.) та ст. 215 «Недійсність правочину» (новий ЦК), відповідно, нормою ст. 50 ЦК 1963 p. та новою нормою ЦК — ст. 227 «Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти». Стаття 49 ЦК 1963 p. свого аналогу в новому Кодексі не має, хоча, разом з цим, перекликається зі статтями 207-208 ГК.

Торкаючись безпосередньо питання правових наслідків укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти, треба більш детально зупинитись на аналізі ст. 227 нового ЦК. Так, ч. 1 цієї статті встановлює обов'язковість для юридичних осіб наявності «дозволу» на вчинення правочину. Згідно з вимогами п. 4 ст. 10 вже згаданого вище Закону «Про державну податкову службу в Україні» податкові органи в межах своїх повноважень можуть здійснювати контроль за наявністю ліцензій, патентів та інших спеціальних дозволів на здійснення деяких видів підприємницької діяльності.

Передусім такий дозвіл (ліцензія) повинен бути передбачений у статутних документах юридичної особи, в яких мають визначатися цілі та перелік дозволених видів діяльності підприємства. Правочин, укладений юридичною особою за відсутності ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності або всупереч цілям її діяльності, є позастатутним і має визнаватися недійсним.

Але слід зазначити, що коло правочинів, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, може мати й дещо ширші межі, додавши до свого складу й такі правочини, що є похідними, супутніми їх основній діяльності й

 

>>>60>>>

випливають з цієї останньої. Наприклад, підприємства, основний вид діяльності яких оптова та роздрібна торгівля, зовсім не обмежені у можливості укладення договорів перевезення чи найму.

Тому недійсним визнається лише такий правочин, що прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законодавстві, регулюючому її діяльність, або в установчих документах. Такий правочин є недійсним незалежно від наявності і форми вини учасників правочину в його укладенні.

Цікавим моментом за новим ЦК стане застосування моральної шкоди, як правової гарантії захисту порушених прав та законних інтересів юридичної особи. Так, ч. 2 ст. 227 ЦК передбачає право на відшкодування моральної шкоди особі, яка була введена іншою юридичною особою в оману щодо свого права на вчинення правочину, якого вона не мала права вчиняти. Вказані правочини можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку як за позовом податкових органів або прокурора чи його заступника, так і заінтересованої особи, права та інтереси якої порушені.

При зверненні в суд з позовом про відшкодування моральної шкоди позивач повинен установити, чи діяла відповідна законодавча норма, що встановлює його право вимагати відшкодування моральної шкоди, у той момент, коли йому була заподіяна така шкода. Одночасно, керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 p., обов'язок відшкодування моральної шкоди поширюється й на ті правовідносини, що виникли до вступу в силу законодавчого акта, що передбачає право на відшкодування такої шкоди. Але останнє положення поширюється тільки на ті випадки, коли неправомірні дії (бездіяльність) почалися до вступу в силу законодавчого акта, яким встановлюється відповідальність за відшкодування моральної шкоди, і продовжуються після вступу його в силу.

Враховуючи вищевикладене, не виключений потік справ про відшкодування моральної шкоди, завданої «оманливою» угодою, укладеною ще до 2004 р. Але на даному етапі становлення вітчизняного законодавства все ж необхідно звернути увагу на той факт, що розгляд справ про компенсацію моральної шкоди небезпідставно викликатиме у судовій практиці певні труднощі. Це пов'язано з тим, що даний правовий інститут знаходиться в Україні лише на етапі становлення, а тому потребує як значного законодавчого доопрацювання, так і певного часу для формування сталої практики його застосування.

Що до можливості звернення податкових органів та інших позивачів зі спорами про недійсність угоди (правочину), укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, то саме тут постануть питання не лише правових наслідків, а взагалі такої можливості звернення.

Звернемося до чинного законодавства. Пленум Верховного Суду України[3] роз'яснює, що ст. 49 ЦК (1963 p.) розповсюджується на угоди, які порушують основні принципи існуючого суспільного ладу, зокрема угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених у обігу.

З метою доведення факту недійсності укладеної угоди податковими органами подаються наступні документи: довідки ДПІ про незнаходження особи — однієї з сторін угоди на податковому обліку та ненадання нею податкової звітності, довідка про незнаходження особи за вказаною в статутних та реєстраційних документах юридичною та фактичною адресою, довідка органів державної реєстрації про відсутність держреєстрації особи, довідка про виключення особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України вже на момент укладення нею угоди тощо.

Крім того, суд вправі витребувати від позивача — ДПІ й інші документи, необхідні для вирішення справи: акти перевірок фінансово-господарської діяльності господарюючих суб'єктів, які уклали угоду, що підлягає оскарженню, податкові накладні, платіжні документи, довідки про рух коштів на банківських рахунках сторін та інші.

Для деталізації зазначеної категорії господарських спорів звернемося до практики господарського суду Миколаївської області. Протягом дев'яти місяців 2003 р. цим судом було розглянуто 20 справ за позовами органів

 

>>>61>>>

Державної податкової адміністрації про визнання угод недійсними, укладеними всупереч інтересам держави, на підставі ст. 49 ЦК 1963 р. Для порівняння: протягом 2002 р. таких справ було розглянуто лише 12.

Зростання кількості таких справ має як позитивну, так і негативну сторону: по-перше, це свідчить про фактичне збільшення таких утворень як «фіктивні» фірми, які своєю незаконною діяльністю реально спричиняють значних збитків державі, з іншого боку, вказує на покращення роботи податкових органів з виявлення фактів порушення інтересів держави та вжиття заходів до їх усунення.

Вивчаючи матеріали таких справ, розглянутих господарським судом Миколаївської області, можна визначити ряд причин визнання угод недійсними та такими, що суперечать інтересам держави і суспільства.

Так, за позовами Первомайської ОДНІ (справи 6/122, 6/123) судом визнано недійсними угоди купівлі-продажу та стягнено в доход держави за наслідками ст. 49 ЦК 1963 p. 81 тис. грн. за таких обставин: сторона укладених угод купівлі-продажу (відповідач 2) на момент укладення останніх була виключена з Державного реєстру підприємств та організацій України і її державну реєстрацію як суб'єкта підприємницької діяльності було скасовано у судовому порядку. Таким чином, укладаючи угоду, фірма мала за мету приховати свої прибутки від оподаткування. На це прямо вказує п. 7.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25 липня 2002 р. «Про заходи щодо забезпечення однакового і правильного застосування законодавства про подат-ки»[4], а саме: «Доказами спрямованості умислу суб'єкта оспорюваних угод на приховування від оподаткування прибутків та доходів можуть бути, зокрема, надані податковими органами відомості про відсутність підприємства, організації (сторони угоди) за юридичною та фактичною адресою, про визнання недійсними у встановленому чинним законодавством порядку статутних документів, про ненадання податкової звітності до органів податкової служби, про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності і т.ін.».

За матеріалами справ 7/205, 7/206, 7/207 судом також встановлено наявність порушення чинного законодавства та протиправність дій з боку сторін укладених угод купівлі-продажу. У цих випадках одна з сторін укладених угод — фіктивна фірма, яка згідно з наданими податковими органами документальними доказами створювалась та реєструвалась сторонньою особою на підставі чужого паспорта, а особа, що вказана в статуті як засновник, останнього не підписувала та будь-якого відношення до фірми не мала. Фірма створювалась з умислом не сплачувати податки та збори (інші обов'язкові платежі) до бюджетів і укладені нею угоди спрямовувались на приховування від оподаткування одержаних за ними доходів. Згідно з відповідними рішеннями господарського суду Миколаївської області отримане за угодами майно на загальну суму 3 млн. грн. повернуто на користь держави.

Як бачимо вже з цих наведених кількох прикладів, завдяки роботі податкових органів виявлено не лише факти порушення інтересів держави, а й істотно поповнено доход-ну частину Державного бюджету України.

І саме тут постає питання, що змусило законодавця — укладача нового Цивільного кодексу України не включити до нього норму, яка б регулювала визнання угоди недійсною як суперечну інтересам держави і суспільства, а також зазначені вище санкції.

Беручи до уваги конституційну спрямованість держави на верховенство права та повне дотримання усіма його суб'єктами без виключення встановлених законодавчих норм, і за умови реальної наявності таких обставин, вищезазначений крок був би безумовно вірним. Та, на жаль, ситуація, що склалась на сьогоднішній день в Україні ще не в повній мірі дозволяє нам робити такий демократичний крок.

Непорозуміння виявляється ще й в тому, як було зазначено вище, що норма, яку не включено до такого основоположного Кодексу як ЦК, наявна в ГК. Так п. 1 ст. 207 зазначає: «Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині», п. 1 ст. 208 вказує: «Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання

 

>>>62>>>

обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави».

Таким чином, вже з перших днів дії нових кодексів у ще безпрецедентній судовій практиці неминуче постануть питання співвідношення та юридичної сили останніх. Навіть провівши ряд науково-практичних семінарів з вивчення кодексів, ні цивілісти ні юристи-господарники не дійшли згоди щодо провідного характеру будь-якого з кодексів.

Незважаючи на це, і ГК, і ЦК України — це безумовні інструменти стабілізації економічних відносин, стабільного розвитку держави. Тому, погоджуючись з думкою багатьох провідних юристів держави щодо нагальної необхідності дії обох кодексів, вважаю найкращим варіантом, скоординувавши зусилля законодавців, науковців та юристів-прак-тиків, якнайшвидше провести роботу з доопрацювання та уникнення різночитань цих кодексів. Крім того, вважаю за необхідне доповнити ЦК нормами, що стосуються визнання угод (правочинів) недійсними, укладеними всупереч інтересам держави та суспільства.

Використана література:

1.  Голос України. — 2003. — 12 берез. — 13 берез.

2.  Голос України. — 2003. — 14 берез.

3.   Про судову практику в справах про визнання угод недійсними. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1999. — № 5.

4.  Про заходи щодо забезпечення однакового і правильного застосування законодавства про   податки.   Постанова   Пленуму   Вищого   господарського   суду  України   від   25   липня 2002 р. // Бізнес. - 2002. - № 40/1-2.