Словник основних термінів

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 

 

Абстракціонізм (лат. abstractio – абстрактне) – напрямок у мистецтві ХХ ст., котрий особливо проявляється в образотворчому мистецтві. Твори А. являють собою сполучення геометричних форм, плям і ліній, далеких від реальної дійсності.

Абсурд (лат. absurdus – безглуздий) – 1) нісенітниця, безглуздя; 2) течія у театральному мистецтві, яка базується на відсутності фабули, алогічності вчинків та мови персонажів.

Авангардизм (франц. avant-gardisme – передовий загін) – назва ряду художніх течій ХХ ст., що прагнуть докорінного поновлення змісту й форми мистецтва. А є виразом художньої системи модернізму. А. вміщує такі течії, як футуризм, дадаїзм та ін.

Агіографія (грец. hagios – святий і grapho – пишу, описую) – вид церковної літератури, який вміщує описи життя святих.

Агональність (грец. agon – боротьба, змагання) – змагальність. А. створила необхідні соціопсихологічні умови щодо виникнення почуття заздрості, яке стимулювало художню діяльність.

Академізм (франц. academisme) – 1) дбайливе ставлення до традицій, високий професіоналізм, відмова від модних віянь у мистецтві; 2) напрямок у класичних мистецтвах, який сформувався у європейській культурі XVII – XVIII ст.

Акварель (франц. aquarelle, лат. aqua – вода) – 1) фарби (звичайно з клеєм), що розчиняються у воді й легко змивається нею; 2) техніка живопису, особливостями котрої є прозорість акварельних фарб, крізь які просвічують тон і фактура основи (найчастіше паперу), чистота кольору.

Акробатика (грец. akrobateo – ходжу навшпиньки, лізу вгору) – жанр мистецтва, вид гімнастики, який включає поодинокі або групові вправи у вигляді стрибків, підтримок, пірамід тощо.

Акрополь (грец. akropolis) – укріплена частина давньогрецького міста, яка розташована на підвищенні.

Акт (лат. actus – дія, actum – документ) – 1) вчинок, дія; 2) закінчена частина драматичного твору або театральної вистави; 3) (нім. akt) – в образотворчому мистецтві зображення людської постаті.

Алегорія (грец. allegoria – іносказання) – умовна форма висловлювання, коли наочний образ означає дещо інше, відмінне від його звичайного тлумачення.

Амфітеатр (грец. amphi – з обох боків, навкруги, theatron – місце видовищ) – 1) у театрі Давньої Греції місця для глядачів, які розташовані напівколом на схилах пагорбів; 2) у давньому Римі відкрита споруда для гладіаторських боїв і цькування диких звірів, у котрій місця для глядачів розташовані уступами навколо овальної арени; 3) у сучасних театральних, концертних залах, цирках місця у залі глядачів, які розташовані за партером.

Анімізм (лат. anima; animus – душа, дух) – спосіб мислення, заснований на вірі в існуванні душ і духів. Є основою первісної культури.

Антаблемент (франц. entablement, table – стіл, дошка) – верхня горизонтальна частина споруди, яка спирається на колони. Складовий елемент класичного архітектурного ордеру. А. поділяється на архітрав, фриз і карниз.

Антрепренер (франц. entrepreneur – підприємець) – власник, орендар, утримувач приватного видовищного закладу (театру, цирку).

Апсида, Абсида (грец. hapsis – родовий відмінок, hapsidos – склепіння) – виступ будівлі, напівкруглий, гранатовий або прямокутний у плані, перекритий напівкуполом або зімкнутим напівсклепінням.

Аріозо (італ. arioso) – 1) невелика арія наспівно-декламаційного характеру (проміжне між арією й речитативом); 2) наспівний характер гри або співу.

Арія (італ. aria) – 1) закінчений за будовою епізод (номер) в опері, оперетті, ораторії або кантаті, що виконується співаком-солістом у супроводі оркестру; 2) рід інструментальної музичної п’єси наспівного характеру.

Арка (лат. arcus – дуга, вигин) – криволінійне перекриття прорізів у стіні або простори між двома опорами (стовпами, колонами, пілонами).

Аркада (франц. arcade) – кілька однакових арок.

Архетип (грец. arche – початок, typos – образ) – 1) першообраз, прообраз, ідея; 2) споконвічні образи, які лежать в основі загальнолюдських художніх творів; 3) найдавніший текст, з якого беруть свій початок інші тексти письмових пам’яток.

Архітектура (лат. architectura, грец. – architekton – будівник) – 1) вид мистецтва, метою якого є створення споруд, що відповідають утилітарним і духовним потребам людей; 20 діяльність щодо проектування й керівництва процесами будування споруд, яка поєднує в собі художні, технічні, наукові начала; 3) сукупність характерних ознак споруд певного періоду загальної історії.

Архітрав (грец. archi – головний і лат. trabe – балка) – в архітектурних ордерах балка, нижня з трьох горизонтальних частин антаблементу, що лежить на капітелях колони.

Атланти (грец. atlas, atlantos) – колони у вигляді чоловічих фігур, які підтримують архітектурні перекриття.

Аттик (грец. attikos – аттичний) – стінка, яка зводиться над карнизом, що увінчує архітектурну споруду. Часто прикрашається рельєфами або написами. Як правило, завершує тріумфальну арку.

Багатоголосся – вид музики, що передбачає одночасне звучання декількох голосів.

Базиліка (грец. basilike – царський дім) – споруда, прямокутна у плані, що розділена всередині рядами колон або стовпів на повздовжні частини (нави), середні з яких мають більшу висоту, ніж інші.

Байка – 1) коротке оповідання у віршах або прозі з моральним висновком, який надає йому алегоричного значення; 2) жанр літератури.

Балада (франц. ballade, пізньолат. ballo – танцюю) – хорова пісня у середньовічній західноєвропейській поезії, пізніше – невеликий сюжетний вірш. В основі Б. найчастіше лежить якийсь надзвичайний випадок, історична подія або легенда.

Балет (франц. ballet – танець) - 1) вид мистецтва, який сполучає хореографію, музику і драматургійний задум, представлений у танцювально-музичних образах; 2) музично-драматичний твір, який виконується засобами танцю й пантоміми.

Бальний танець (англ. ballroom dances; ісп. balle) – 1) вид побутового танцю, що виконувався на танцювальних вечорах (балах); 2) вид сценічного танцю, заснований на цілеспрямованому створенні художнього образу.

Барди (кельт. bard) – народні співці давніх кельтських племен. Згодом стали професіональними поетами – мандрівниками або такими, що жили при князівських дворах.

Барельєф (франц. bas-relif – низький рельєф) – скульптурне зображення або орнамент, що виступає над площиною фону менш ніж на половину об’єму предмета, що зображується.

Барми – коштовні плічка, прикрашені зображеннями релігійного характеру у візантійських імператорів, руських князів і царів XVIII ст., які надягалися під час коронацій й урочистих виходів.

Бароко (португ. perrola barroca – перлина неправильної форми; італ. barocco – вибагливий, химерний) – художній напрямок у мистецтві кінця XVI – першої половини XVIII ст. Б. властиві контрастність, напруженість, динамічність образів, прагнення до величі й розкішності, до поєднання реальності та ілюзій, до злиття мистецтв.

Берегиня (Оберіга) – у давньоукраїнській міфології найдавніша богиня добра та захисту людини від усілякого зла.

Бестселер (англ. best seller, best  - кращий, sell – продаватися) – книга, що має особливий комерційний успіх, користується широким читацьким попитом і видається великим тиражем.

Билина – 1) жанр руського фольклору; 2) героїко-патріотична пісня – сказання про богатирів та історичні події Давньої Русі.

Блюз (англ. blues, скорочене від blue devils – меланхолія, журба) – спочатку сольна сільська, а потім міська лірична пісня американських негрів переважно сумного елегійного змісту.

Боді-арт (англ. body – тіло) – течія всередині концептуального мистецтва, яка виникла на Заході у 60 – 70-х рр. ХХ ст. і заснована на використанні тіла людини, що подається у вигляді матеріалу творчості.

Братства – національно-релігійні й просвітницькі суспільні організації XV – XVIII ст. при православних церквах України, які боролися проти національного гноблення, насильницького окатоличування православного населення. За структурою нагадували міські цехи, мали статути. Відкривали школи, типографії, колегіуми.

Буфонада (італ. buffonata – блюзнірство) – 1) у цирку, на естраді, в театрі – акцентовано зовнішнє комічне перебільшення, іноді окарикатурення персонажів, дій, явищ; 2) акторська гра, побудована на використанні підкреслено комічних, блазенських прийомів; 3) блюзнірство.

Ваганти (лат. vagantes – бродячі, блукаючі) – у середні віки в Західній Європі мандрівні актори: втікачі-ченці, студенти-недоучки, виконавці пародійних, любовних, застільних пісень, учасники гостросатиричних вистав, які складали вірші латинською мовою.

Вертеп (у перекладі з давньослов’янського – печера, місце для укриття; місце, де нібито народився Христос) – 1) народний український ляльковий театр, розповсюджений у XVII – XIX ст.; 2) невеликий ящик у вигляді двопоперхового будиночка з ляльками-маріонетками, що був місцем для обладнання лялькових вистав за біблійними й комічними сюжетами; 3) народне українське дійство, яке розігрувалося акторами за біблійними й побутовими сюжетами.

Вестерн (англ. western – західний) – жанр американського мистецтва, який здобув розповсюдження й за межами США. Його змістом є героїзація перших переселенців Америки.

Види мистецтва – історично усталені форми художньо-творчої діяльності, що розрізняються засобами матеріального втілення художнього змісту (література, музика, кіно, театр, живопис, скульптура, архітектура тощо).

Вівтар (лат. altar, altus – високий) – 1) місце для жертвоприношень, жертовник; 2) східна частина християнського храму, де міститься престол православної церкви.

Вірш (грец. stichos – ряд, рядок) – художня мова, яка за звуком розчленована на відносно короткі відрізки, котрі сприймаються як співставленні й розмірні.

Вітраж (франц. vitrage, лат. vitrum – скло) – 1) орнаментальна або сюжетна композиція, яка створюється за допомогою прозорого кольорового скла, що пропускає світло, частини якого скріплюються свинцевим переплетінням; 2) вид образотворчого мистецтва.

Водевіль (франц. vaudeville, van de Vire – долина річки Вір у Нормандії) – 1) п’єса комедійного характеру з піснями-куплетами, романсами і танцями; 2) заключна куплетна пісенька у п’єсі-водевілі, комічній опері або комедії; 3) вулична міська пісенька у Франції XVI ст.

Вокал (франц. vocal) – співацьке мистецтво.

Вокаліз (франц. vocalise) – 1) вправа для співу тільки на голосних звуках без тексту; 2) музична концертна п’єса для такого виконання.

Вокальна музика – призначена для співу музика, в якій голосу належить головна роль.

Гармонія (грец. harmonia – скріплення, злагодженість, співрозмірність) – оптимальне взаємоузгодження різного у складі цілого, що відповідає естетичним критеріям довершеності, краси.

Герменевтика (грец. hermeneutike, hermeneuo – тлумачу, коментую, поясняю) – 1) мистецтво тлумачення текстів; 2) вчення про принципи інтерпретації текстів.

Гімн (грец. hymnos – хвала) – урочиста пісня на вірші програмного характеру. Г. бувають державні, революційні, військові, релігійні і т.п., на честь історичних подій, героїв тощо.

Гіпербола (грец. hyperbole – перебільшення) – надмірне образне перебільшення тих чи інших ознак зображуваного предмета чи явища, яке використовується для підсилення художнього враження.

Гіперреалізм (англ. hyperrealism – надреалізм, фотореалізм) – художній напрямок, що виник наприкінці 60-х рр. ХХ ст., який ґрунтується на імітації властивостей фотографії: на автоматичній візуальній фіксації зримого світу, документальній точності, кольорі, фактурі тощо, на монтажі фотоматеріалу.

Гліптика (грец. gliptike, від glypho – вирізую) – мистецтво різьблення на коштовних або напівкоштовних каменях.

Горельєф (франц. haut-relitf – високий рельєф) – скульптурне зображення, що виступає над площиною фону більш, ніж на половину обсягу предмета, що зображується.

Готичний стиль, готика (італ. gotico – готський, від назви германського племені готів) – 1) художній стиль між серединою XII i XV – XVI ст. у Західній, Центральній, і почасти, Східній Європі; 2) архітектурний тип собору, заснованого на каркасній системі, в якій стрілчасті арки спираються на стовпи, що надає змогу створювати надзвичайні за висотою й обсягами інтер’єри в будівлі, прорізувати стіни величезними вікнами з багатокольоровими вітражами; 3) період західноєвропейського середньовіччя, що відрізнявся посиленим інтересом до реального світу, природи, людських переживань.

Гравюра (франц. gravure) – 1) вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного або поглибленого малюнка, що виконується різними засобами гравірування на поверхні спеціальної пластини; 2) пластина, на якій вигрануване зображення; 3) відбиток з гравірувальної пластини.

Графіка (грец. graphike, grapho – пишу, креслю, малюю) – вид образотворчого мистецтва, який включає малюнок і друковані художні твори, основу якого складають лінія, контраст чорного й білого.

Гротеск (франц. grotesque – химерний, вигадливий, смішний, комічний) – художній прийом, коли люди або предмети зображуються у фантастично перебільшеному, потворно-комічному вигляді.

Гумор (англ. humour – чудацтва, вдача, настрій) – 1) доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, вміння підмічати й виставляти на сміх забавне й безглузде у життєвих явищах; 2) зображення чого-небудь у смішному вигляді незлобливо й співчутливо; 3) форма прояву комічного.

Дадаїзм (франц. dadaisme – безладний дитячий белькіт) – модерністська течія в західноєвропейському, переважно німецькому й французькому мистецтві, що існувала у 1916 – 1924 рр., програмою якої був протест проти традиціоналізму й умовностей у мистецтві засобами абсурду.

Деісус (грец. deesis – моління) – композиція, яка містить зображення Христа (посередині) і звернених до нього у молитовних позах Богоматері й Іоанна Хрестителя.

Декаденство (лат. decadenta – занепад) – загальна назва явищ культури кінця XIX – початку ХХ ст., що визначилися настроями індивідуалізму, безнадійності, неприйняття життя.

Декламація (лат. declamatio – вправа у красномовстві) – мистецтво виразного, художнього читання віршів або прози.

Декоративне мистецтво – вид мистецтва, пов’язаний із художнім оформленням навколишнього середовища й задоволенням естетичних потреб людини. Включає різні мистецтва, що сприяють прикрашенню творів архітектури, садів і парків, створюють художні вироби для суспільно і приватного побуту.

Декоративно-прикладне мистецтво – різновид декоративного мистецтва, пов’язаний із створенням художніх виробів, що мають практичне призначення у суспільному й приватному побуті, і художньою обробкою утилітарних предметів.

Декораційне мистецтво (пізньолат. decoratio – прикрашення) – мистецтво оформлення сцени, павільйону, знімальної площадки, яке створює зоровий образ спектаклю, фільму.

Детектив (англ. detective – розкриття) – пригодницький художній твір, присвячений розкриттю заплутаних злочинів.

Джаз (англ. jazz) – 1) вид музичного мистецтва, що склався наприкінці XIX ст. в результаті взаємодії європейської й африканської культур і затвердився, у першу чергу, в американському негритянському середовищі. Характерними рисами Д. є імпровізаційна основа, специфічний вокальний й інструментальний спосіб здобування звуків, відмінне від академічної музики фразування, а також складна багатопланова ритмічна структура й інтонаційна будова; 2) оркестр, що складається, переважно, з духових й ударних інструментів і призначається для виконання джазової музики.

Дизайн (англ. design – креслення, малюнок, проект) – художнє конструювання предметів, проектування естетичного оформлення промислових виробів, предметного середовища.

Дивізіонізм (лат. divisio – розподіл) – напрям у образотворчому мистецтві кінця XIX – початку ХХ ст., прихильники якого використовували оптичні засоби змішування плям чистого кольору.

Діалог (грец. dialogos – розмова, бесіда) – 1) особлива форма усної мови, що являє собою розмову двох або кількох осіб; 2) літературний твір, написаний у формі бесіди.

Діоніс (грец. dionysos) – у давньогрецькій міфології бог рослинності, вина й веселощів, покровитель виноградарства й виноробства; інакше – Вакх, Бахус.

Діорама (грец. dia – через, крізь і herama – вид, видовище) – 1) вид живопису, де зображення виконується на спеціально освітлювальному матеріалі, що просвічується; 2) картина з об’ємним переднім планом, на відміну від панорами охоплює не весь обшир горизонту, а лише його частину.

Дія – 1) розвиток подій, що складає основу сюжету художнього твору; 2) закінчена частина спектаклю, п’єси.

Документальний кінофільм – 1) кінофільм, створений на основі знімання подій реального життя; 2) вид кіномистецтва.

Дольмени (франц. dolmen, бретонське tol – стіл і men – камінь) – один із видів мегалітичних будівель. Д. складаються з величезних кам’яних брил і плит, поставлених вертикально й перекритих зверху однією або кількома плитами.

Драма (грец. drama – дія) – 1) один із основних родів художньої літератури (поряд із лірикою й епосом), який являє собою твори, написані в діалогічній формі для виконання на сцені; 2) окремий твір, що належить до цього роду літератури і відзначається психологічною глибиною конфліктів.

Драматичний театр – вид театру, де вистави створюються на основі драматургічних творів.

Драматургія (грец. dramaturgia) – 1) сукупність драматичних творів якого-небудь письменника, народу, епохи; 2) теорія, мистецтво побудови драматичного твору; 3) сюжетно-композиційна основа окремих театральних або кінематографічних творів.

Дума – епічно-ліричний жанр української словесно-музичної народної творчості XV – XVII ст. Д. мали історичний зміст, відрізнялися вільною ритмікою, імпровізаційністю, складали основну частину репертуару співаків-кобзарів (бандуристів), оповідали, головним чином, про боротьбу українців проти іноземних гнобителів.

Еквілібристика (лат. aegulibris – зрівноважений) – 1) жанр циркового мистецтва; 2) здатність актора утримувати рівновагу при нестійкому положенні тіла (на дроті, кулі тощо).

Екзистенціалізм (пізньолат. exisistenta – існування) – 1) напрямок сучасної філософії; 2) естетична теорія, яка виникла на початку ХХ ст. і заснована на філософії існування. У центрі стоїть проблема особи, її ставлення до Бога, до людей. Людина пізнає свою суть у критичних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть) і через це пізнання отримує свободу, яка означає вибір самого себе, своєї суті і накладає на особу відповідальність за все, що відбувається у світі; 3) художня творчість, заснована на цій теорії.

Еклектизм (грец. eklektikos – той, що вибирає) – механічне поєднання різних стилів, різноманітних художніх елементів.

Екслібрис (лат. exlibtis – з книг) – художньо виконаний знак з ім’ям власника книги або символічним малюнком, який наклеюють на внутрішню сторону оправлення, обкладинки.

Експозиція (лат. expositio – демонстрування) – 1) розміщення експонатів за певною системою (хронологічною, типологічною тощо) у музеях і на виставках; 2) перший розділ сонатної форми, в якому викладаються основні теми творів, а також перша частина фуги, яка містить проведення теми в усіх голосах; 3) зображення розстановки персонажів і обставин у художніх творах, яке безпосередньо й де попереду, відбувається до розгортання фабульної дії.

Експресіонізм (франц. expression – вираження, виразність) – художній напрямок у західноєвропейському мистецтві 10 – 20-х рр. ХХ ст., який проголосив вираження суті сучасної дійсності через неспокійний рух, зіткнення сил, що ворожі природній людині.

Ексцентрика (лат. excentricus) – у театрі, кіно, цирку, на естраді загострено-комедійне, часто гротескове зображення алогічних, безглуздих дій персонажу.

Емаль (франц. email) – міцне склоподібне покриття, яке наносять на металевий предмет і закріплюють випалюванням.

Епізод (грец. epeisodium – вставка) – частина художнього твору, його самостійна одиниця.

Епітет (грец. epithefon – прикладка) – образне визначення предмета, явища, що надає їм додаткової художньої характеристики.

Епопея (грец. epopua – зібрання сказань) – 1) велика оповідь у віршах або прозі про значні історичні події; 2) складна, тривала розповідь, у якій йдеться про ряд визначних подій; 3) жанр епічної літератури.

Епос (грец. epos – слово) – 1) давня історико-героїчна пісня; 2) рід художньої літератури.

Естамп (франц. estampe) – відбиток художнього зображення з друкарської форми, нанесеної на камінь, метал, деревину, лінолеум за допомогою різних матеріалів і різних технік; 2) техніка отримання графічного зображення; 3) вид графіки.

Естрада (франц. estrade) – 1) синтетичний вид мистецтва, який вміщує малі форми драматургії і вокального мистецтва, музики, хореографії, цирку тощо; 2) сценічна площадка (постійна або тимчасова) для концертних виступів артистів.

Есхатологія (грец. eschatos – останній і ...логія) – релігійне вчення про кінець світу, яке покладається в основу ряду художніх творів.

Жанр (франц. genre – рід, вид) – 1) внутрішній розподіл в усіх видах мистецтва, що склався історично; 2) живопис, що втілює побутові сюжети (жанровий живопис); 3) тип художнього твору у поєднанні специфічних ознак його форми і змісту.

Живопис – вид образотворчого мистецтва, специфіка якого полягає у створенні художніх творів за допомогою кольору, який наносять на будь-яку поверхню.

Жонглер (франц. jongleur) – 1) мандрівний комедіант і музикант середньовічної Франції; 2) цирковий артист, який володіє мистецтвом підкидати й ловити одночасно декілька предметів.

Зав’язка – 1) початок, вихідний пункт якихось дій, подій; 2) подія, що є початком (зав’язуванням) дії (розвитку фабули); часто знаменує виникнення конфлікту між дійовими особами.

Зиккурат – давня культова споруда у вигляді вежі, яка складається з поставлених один на одного паралелепіпедів або зрізаних пірамід (від 3 до 7), що не мають інтер’єру (виняток – верхній об’єм, у якому містилося святилище).

Зміст і форма художньої культури – основоположні поняття, через які узагальнюються уявлення про зовнішні і внутрішні сторони художнього життя. Зміст і форма реально нерозривні: З. – те, що становить суть художнього явища, Ф. – організація, побудова, структура, спосіб його існування.

Ікона (грец. eikon – зображення, образ) – 1) у християнському культі зображення Ісуса Христа, Богоматері і святих; 2) твори станкового живопису, що мають культове призначення.

Іконографія (грец. eikon – зображення + ... графія) – 1) систематичне вивчення і опис зображень якого-небудь сюжету або особи, тлумачення їхнього сенсу, символіки й атрибутів; 2) строго встановлені правила зображення певного сюжету або особи; 3) сукупність зображень будь-якої особи або міфологічного персонажу.

Іконологія (грец. eikon – зображення і logos – слово, вчення) – напрямок у мистецтві ХХ ст., котрий досліджує сюжети і зображувальні мотиви у художніх творах, перш за все, в іконах.

Іконопис – християнський культовий станковий живопис.

Іконостас (ікона + грец. stasis – місце стояння) – перегородка з іконами і різьбленими дверима у православному храмі, яка відокремлює вівтарну частину від його основної частини.

Ілюзіонізм (франц. illusionnisme) – 1) вид циркового й естрадного мистецтва, заснований на умінні артистів створювати за допомогою спеціальних прийомів і апаратури видимість чудес; 2) в образотворчому мистецтві – омана очей, що створює враження реального існування зображуваного простору і предметів і нібито стирає грань між реальним і зображуваним світом.

Імпресіонізм (франц. impressionnisme, impression – враження) – напрямок у мистецтві останньої третини XIX – початку ХХ ст., який характеризується прагненням зберегти світ у його рухомості, мінливості, передати короткочасні враження від цього світу.

Імпровізація (лат. improvisus – непередбачений, раптовий) – 1) складання віршів, музики тощо в момент виконання; 2) виступ з чим-небудь не підготовленим заздалегідь; 3) твір, створений таким чином.

Інструментальна музика – музика, що виконується на музичних інструментах, на противагу вокальній (співу).

Інсценіровка (лат. in – на + scena – сцена) – 1) переробка літературного твору для театру або кіно; 2) драматичний твір, який з’являється в результаті цього.

Інтермедія (лат. intermedius – проміжний, середній) – 1) невелика п’єса, переважно комедійного характеру, яка часто включає музичні і балетні номери, що розігрується між діями драматичного спектаклю, музичної драми або опери; 2) невелика вставна музична п’єса, що виконується між актами в опері.

Інтернаціональне – те, що об’єднує народи, виникає на основі їхньої взаємодії, значуще для кожного з них, входить до художнього життя природно й органічно.

Іронія (грец. eironeia – удавання) – 1) форма комічного, один із засобів створення комедійного образу; 2) тонкий, прихований глум; 3) стилістичний прийом контрасту видимого й прихованого смислу висловлювання, що створює ефект насмішки; найчастіше – заздалегідь передбачена невідповідність позитивного значення й негативного підтексту.

Каватина (італ. cavatina) – невелика оперна арія переважно лірико-розповідного характеру, іноді інструментальна п’єса наспівного характеру.

Кадр – окремий знімок, фотографія, що рухається, сцена на кіноплівці.

Казка – 1) епічний, переважно прозовий твір чарівного, авантюрного або побутового характеру з настановою на вигадку; 2) жанр епічної літератури; 3) один із головних жанрів фольклору.

Калокагатія (грец. kalos – прекрасний, agathos – добрий) – гармонійне сполучення зовнішніх (фізичних) і внутрішніх (духовних) позитивних якостей людини, яке ґрунтується на ідеалі єдності добра і краси.

Канон (грец. kanon – норма, правило) – 1) зведення положень, твердо встановлених і загальноприйнятих; 2) біблейський К. – сукупність книг Біблії, що визнаються церквою богонатхненними і застосовуються при богослужінні як Священне писання; 3) церковний К. – встановлені християнською церквою правила у сфері віровчення, культу, організації церкви; 4) К. у мистецтві – сукупність художніх прийомів або правил, що вважаються обов’язковими у той чи іншій період, а також твори, які вважаються взірцем; 5) К. у музиці – форма багатоголосної музики; велика хорова композиція (у православній церкві).

Канопа (грец. kanobos – від назви міста у Давньому Єгипті) – посудина для зберігання нутрощів бальзамованого небіжчика у Давньому Єгипті або попелу після кремації в Етрурії, кришка якої мала вигляд голови померлого або бога.

Кант (лат. cantus – спів, пісня) – рід побутової багатоголосної пісні (спочатку на релігійні тексти), розповсюдженої у Польщі, Білорусії, в Україні і Росії в XVII – XVIII ст., яка виконувалася ансамблем співаком або хором без супроводу.

Кантата (італ. cantata, лат. canto – співаю) – 1) великий вокально-інструментальний твір, переважно для солістів, хору й оркестру урочистого, радісного, ліричного, скорботного або розповідного характеру. К. бувають світські й духовні (релігійні); 2) багаточастинний віршований твір до урочистої події або за міфологічною тематикою.

Канцона (італ. canzone – пісня) – 1) у середньовічній поезії трубадурів віршоване послання; 2) старовинна багатоголосна або одноголосна пісня з акомпанементом; 3) рід інструментальної п’єси зі співучою мелодією.

Капітель (пізньолат. capitellum – головка) – верхня частина вертикальної опори – стовпа, колони або пілястри.

Каріатида (грец. karyatides) – жіноча статуя, котра підтримує, подібно до колони, перекриття будівлі.

Карниз (нім. karnies) – 1)верхня виступаюча частина антаблементу в архітектурних ордерах; 2) горизонтальний виступ на стіні, який підтримує покрівлю будівлі і захищає стіну від води.

Кассандра (грец. Kassandra) – 1) у давньогрецькому епосі дочка троянського царя Пріама та його жінки Гекуби, - пророчиця, зловісним пророкуванням котрої ніхто не вірив; 2) передвісниця лиха.

Катарсис (грец. katharsis – очищення) – термін, який запровадив Аристотель у вченні про трагедію («Поетика»), що означає очищення духу за допомогою страху й співчуття.

Кераміка (грец. keramikos – череп’яний, гончарний) – 1) гончарне мистецтво; 2) вироби з природної глини.

Кінематографія (грец. kinema – рух + ... графія) – мистецтво, яке виникло на основі отримання зображення рухомих об’єктів на світлочутливій плівці, передбачає відтворення одержаних зображень на великому екрані у розрахунку на одночасне спільне сприйняття багатьма людьми.

Кінематографічний план – розміщення об’єктів на зображенні; поділяється на передній, середній, задній П. за розташуванням об’єктів; на загальний, крупний П. – за розмірами об’єктів.

Кінетичне мистецтво (грец. kinema – рух) – течія в мистецтві кінця ХХ ст., для якої характерно, що художні твори – різновид скульптури, спорудженої з механічних елементів, які рухаються.

Кінодраматургія – мистецтво побудови сценарію як основи кінофільму.

Кіномистецтво – вид мистецтва, твори якого створюються за допомогою кіноз’йомних подій – реальних, спеціально інсценованих або відтворених засобами мультиплікації. К. синтезує естетичні ознаки літератури, театру, образотворчого мистецтва й музики на основі виразних засобів, які властиві лише йому – монтаж, кадр, ракурс, план.

Кінофільм (англ. film – плівка) – 1) сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці, які пов’язані єдиним сюжетом і призначаються для відтворення на екрані; 2) твір кіномистецтва.

Класицизм (лат. classicus – першокласний, взірцевий) – 1) художній напрямок у мистецтві XVII – початку XIX ст. в Європі, для якого були характерні суворі стилістичні нормативи й ієрархія вищих і нижчих жанрів за античними зразками. К. характеризується підвищеною увагою до громадянських проблем, відображає життя в образах ідеальних, які тяжіють до загальної норми, зразка; 2) художній стиль у Європі і відповідна йому естетична теорія, що базувалася на зразках античного мистецтва.

Класичний танець – вид сценічного танцю, заснованого на системі виразних засобів хореографічного мистецтва, який передбачає додержання основних нормативних правил.

Клоун (англ. clown) – 1) артист цирку, який використовує комедійно-буфонадні засоби виразності; 2) комічний персонаж – простак у п’єсах англійських драматургів XVI ст., потім у пантомімах, балаганних виставах.

Клоунада (англ. clown) – 1) жанр циркового мистецтва; 2) текст клоунської сценки; 3) цирковий номер за участю клоунів.

Кобзар – 1) український народний музикант і співець, виконавець народних пісень і дум, який супроводжує спів грою на кобзі (бандурі); 2) назва збірки поетичних творів Т.Г. Шевченка.

Колізей (лат. colosseum – величезний, колосальний) – амфітеатр Флавіїв у Римі – пам’ятка давньоримської архітектури (75 – 80 рр. н.е.), використовувався для гладіаторських боїв та інших видовищ.

Колаж (франц. collage – наклеювання) – засіб створення художнього твору за допомогою різноманітних елементів.

Колона (франц. colonne, лат. columna – стовп) – архітектурно оброблена вертикальна опора, стрижневий елемент будівлі.

Колорит (лат. color – колір) – система кольорових сполучень у творах образотворчого мистецтва.

Колт – давньоруська жіноча, найчастіше парна, прикраса XI – XIII ст. у вигляді порожнистої підвіски.

Комедія (грец. komodia) – 1) вистава у Стародавній Греції, яка розвинулася з пісень, що виконувалися під час карнавальних процесій на честь бога Діоніса; 2) жанр драми, у котрому характери, позиції й діалоги викликають сміх; 3) удавання, лицемірна поведінка.

Комедія дель арте (італ. comedia dell’arte – комедія масок) – вид італійського театру XVI – XVII ст., спектаклі котрого створювалися методом імпровізації на основі сценарія.

Комікс (англ. comica, множина від comis – комічний, смішний) – серія малюнків з короткими супровідними текстами, що створюють зв’язану розповідь.

Композиція (лат. compositio – розташування, складання, створення) – 1) у мистецтві – конкретна побудова, внутрішня структура художнього твору; 2) музичний, живописний, скульптурний або графічний твір; 3) твір, який вміщує різні види мистецтв.

Конструктивізм (лат. constructio – побудова) – напрямок у радянській художній культурі 20-х рр. ХХ ст., який висував на передній план конструктивно-технічну сторону художньої творчості. Його основна настанова – зближення мистецтва з практикою індустріального побуту.

Конфлікт (лат. conflictus – зіткнення) – зіткнення сторін, думок, сил.

Концептуальне мистецтво (англ. concept – поняття, ідея, загальне уявлення) – напрямок мистецтва, котрий розглядає художній твір як спосіб демонстрації понять, що вживаються у наукових дисциплінах: філософії, антропології, соціології, мистецтвознавстві та ін. Для ілюстрації понять використовуються різні матеріали: літературні тексти, графіка, відеозаписи, людське тіло, природні об’єкти, промислові вироби, що дає змогу уникнути асоціацій, пов’язаних із застосуванням традиційних матеріалів.

Концерт (італ. concerto – концерт, буквально – змагання голосів) – 1) музичний твір для одного або кількох соліруючих інструментів і оркестру; 2) публічне виконання художніх творів за заздалегідь складеною програмою.

Кора (грец. kore – дівчина) – у давньогрецькому мистецтві статуя прямостоячої дівчини в одязі.

Кордебалет (франц. corps de ballet, corps – особовий склад і ballet – балет) – артисти балету, котрі виконують групові, масові танці.

Космогонія (грец. kosmogonia – походження світу) – система уявлень про походження космосу, космічних тіл, втілена у міфах, сказаннях, легендах давнього світу.

Кромлех (бретонський crom – коло і lech – камінь) – один із видів мегалітичних будівель. К. складаються з величезних кам’яних плит і стовпів у вигляді круглого муру.

Кругла скульптура – скульптурне зображення, яке розраховано на огляд з багатьох точок.

Ксилографія (грец. xylon – зрубане дерево) – гравюра на деревині.

Кубізм (франц. coube – куб) – напрямок у мистецтві, який зародився у Франції на початку ХХ ст. Ґрунтується на прагненні художників, розкладаючи предмет на площини, уподібнюючи його найпростішим тілам – кулі, конусу, кубу – створити нову художню реальність, виявляючи геометричну структуру об’єкта.

Кульмінація (лат. culmen, culminis – вершина) – 1) момент найвищого напруження, піднесення, розвитку чого-небудь; 2) момент найвищого напруження у розвитку дії, що максимально загострює художній конфлікт.

Культура (лат. cultura – вирощування, обробка, виховання, освіта, розвиток) – явище, яке існує і функціонує у людському суспільстві. Існують різні підходи до визначення культури, які фіксують ті чи інші її ознаки і якості: аксіологічний, що вбачає у культурі систему духовних цінностей; гуманітарний, що розглядає культуру, як вияв сутнісних сил людини; інформаційний, що розуміє культуру як соціальну пам’ять людства, накопичення соціальної інформації; семіотичний, що уявляє культуру як сукупність знакових систем, де соціальна інформація кодується, зберігається, транслюється; технологічний, що тлумачить культуру як спосіб діяльності; евристичний, що розглядає культуру як творчий потенціал діяльності тощо.

Існує понад 250 визначень культури.

«Культура – це міра людського у самій людині, міра моральності» - І. Кант.

«Культура – це подолання смерті». – В. Іванов.

«Культура – це спроможність діяння й поведінки за умов неповного знання». – М. Мамардашвілі.

«Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способи їх створення, вміння використовувати їх для прогресу людства, передавати їх від покоління до покоління». – А. Спіркін.

«Культура – це особлива форма предметного буття, утворена людською діяльністю». – М. Каган.

«Культура – це реалізовані цінності. Це діяльність, що відзначається знаком плюс і служить благу людства». – А. Гулига.

Як робоче визначення К. можна обрати таке. К. – це розвиток сутнісних сил людей (людини, групи, етносу, суспільства в цілому) у процесі їхньої творчої діяльності, спрямованої на створення, збереження, обмін, розподіл, розповсюдження і споживання матеріальних і духовних цінностей шляхом їхнього розпредмечування (засвоєння культурної спадщини) і опредмечування (переходу у форму, що сприймається наочно).

Курос (грец. kuros) – у давньогрецькому мистецтві статуя оголеного юнака-атлета.

Куртуазна література (франц. caurtois – чемний, лицарський) – придворно-лицарська течія в європейській літературі XII – XIV ст., представлена лірикою трубадурів, труверів, мінезингерів, лицарськими романами.

Левкас (грец. leukos – білий) – крейдяний ґрунт живопису та графіки.

Легенда (лат. legenda – буквально те, що має бути прочитане) – 1) у середньовічному письменстві – житіє святого і релігійно-моралістичне оповідання, притча; 2) у фольклорі – усне народне оповідання про чудесне, яке сприймалося оповідачем і слухачем як достовірне, котре увійшло до традиції; 3) у новітній літературі – будь-який твір, що відрізняється поетичною вигадкою, але претендує на достовірність; 4) у вжитку – щось неймовірне, вигадка.

Ліногравюра – 1) вид друкованої графіки, що являє собою відбиток, зроблений на папері із зображення, яке виконано на лінолеумі; 2) гравюра на лінолеумі.

Ліра (грец. lyra) – 1) давньогрецький музичний інструмент; 2) багатострунні смичкові музичні інструменти Західної Європи XVI – XVIII ст.; 3) струнний музичний інструмент, в якому для видобування звуків використовували колесо, що оберталося; 4) символ мистецтва.

Лірика (грец. lyrikos – те, що виконується під акомпанемент ліри) – рід літератури з використанням, переважно, віршованої форми, предметом відбиття котрого є стан внутрішнього світу поета.

Ліричний герой – характерний для ліричної поезії герой, який має самостійне буття відносно до того чи іншого тексту й до біографії автора; що виникає у свідомості читача, слухача на основі сприймання змісту твору.

Літографія – гравюра на камені (вапняку).

Літопис – 1) вид розповідної літератури в Росії; 2) пам’ятка історичного розповідання XI – XVII ст., історично прози давньої Русі; 3) один із основних жанрів староруської літератури, де оповідь велася із року в рік, не має аналогів в інших середньовічних літературах.

Літургія – християнське богослужіння, у православних – обідня, у католиків і лютеран – меса. Літургія включає читання уривків із Біблії, урочистий спів, молитви й ряд символічних дій і процесів, алегорично зображуючих життя і смерть Христа.

Літургійна драма (лат. litera – літера) – від релігійної вистави, що входить до складу пасхальної або різдвяної церковної служби (літургії) і ґрунтується на інсценуванні окремих епізодів Євангелія.

Ляльковий театр – вид театру, вистави якого створюються за допомогою ляльок.

Магія (лат. magia, грец. mageia – чаклунство, чарування) – віра у надприродні здібності людини (чаклуна, мага) діяти на людей, тварин, явища природи, а також на уявлюваних духів і богів через чаклунство, чарівництво, чарування, обряди. Визначає культуру первісного суспільства.

Мадригал (франц. madrigal, пізньолат. matricale – пісня рідною мовою) – 1) короткий вірш пасторально-любовного характеру; 2) пізніше – віршований комплімент, адресований дамі; 3) невеликий музично-поетичний твір для декількох голосів з інструментальним супроводом.

Маньєризм (італ. maniera – манера, стиль) – художня течія західноєвропейського мистецтва XVI ст., що виникла у період кризи культури Відродження. М. стверджував нестійкість, трагічні дисонанси битви, владу ірраціональних сил, суб’єктивність мистецтва.

Марш (франц. marche, буквально – хід, рух уперед) – музичний жанр, що відрізняється строго розміреним темпом, чітким ритмом.

Мастаба (араб. буквально – кам’яна лава) – назва гробниць давньоєгипетської знаті, збудованих у вигляді лежачого бруса з нахиленими до центру стінами, у підземній погребальній камері котрих містилися статуї, рельєфи, розписи.

Мегалітичні споруди (грец. megas – величезний і lithos – камінь) – культові споруди 3 – 2-го тис. до н.е. з величезних необроблених або напівоброблених кам’яних брил.

Мелодія (грец. melodia – спів, пісня) – художньо осмислений послідовний ряд музичних звуків різної висоти, організованих ритмічно й інтонаційно.

Мелодрама (грец. melos – пісня + драма) – 1) жанр драматургії, п’єса з гострою інтригою, різким протиставленням добра і зла, з перебільшеною емоційністю; 2) музично-драматичний твір, в котрому діалоги й монологи чергуються з музикою або супроводжуються нею.

Менгіри (бретонський – menhir, men – камінь і hir – довгий) – вид мегалітичних споруд, котрий складається з одного блоку каменя, що вертикально вкопаний у землю (вис. від 4 – 5 м до 20 м). М. іноді створюють довгі алеї або розміщуються у формі кола; мабуть, мали культове призначення.

Менестрель (франц. menestrel, пізньолат. ministralis – той, хто перебуває на службі) – 1) співець, потішник і декламатор (звичайно і поет доби середньовіччя, що перебував на службі при дворі феодального сеньйора, або мандрував; 2) в Англії і Франції XIV – XVIII ст. назва музиканта-професіонала.

Менталітет (лат. mens – розум, мислення, напрямок думок, склад душі) – особливий якісний душевний стан людей.

Ментальність (лат. mens – розум, мислення, напрямок думок, склад душі) – сукупність станів, орієнтирів, настанов, спрямованих на сприйняття, відчування, усвідомлення і зміну світу певним чином.

Меса (франц. messe, пізньолат. missa) – 1) назва літургії, прийнята у католицькій церкві; 2) багатоголосний циклічний хоровий музичний твір на текст літургії; 3) концертний твір, що виходить за межі культової музики.

Метафора (грец. metaphora – переміщення) – перенесення якостей одного предмета (явища) на інший за ознакою, яка є загальною для обох порівнювальних компонентів.

Мистецтво – одна з форм суспільної свідомості, спосіб практично-духовного освоєння світу через художній образ. Воно спрямоване не до утилітарного освоєння світу і не до його раціонального вивчення, а до світу почуттів і переживань людини.

М. розвивається як система конкретних видів (музика, література, живопис, скульптура та ін.), які засновані на специфічних засобах відображення дійності.

Структура М. відрізняється гнучкістю, рухомістю, варіаційною складністю.

Існує велика кількість визначень М.:

«Мистецтво – це самосвідомість культури». – М. Каган.

«Мистецтво – охоронець цілісної особистості, культури і життєвого досвіду людства». – Ю. Борєв.

«Мистецтво – це ... робота думки, що шукає розуміння світу і робить цей світ зрозумілим... – це відображення серця художника на всіх предметах, котрих він торкається». – О. Роден.

«Мистецтво – мислення в художніх образах». – А. Гулига.

«Мистецтво є інтуїція». – Б. Кроче.

«Мистецтво – суб’єктивний вираз індивідуального душевного стану художника». – Дж.К. Арган.

М. притаманні такі функції:

- естетична, спрямована на формування й розвиток естетичних смаків, здібностей і потреб людини, вироблення ціннісних орієнтацій, пробудження творчого духу і бажання творити за законами краси, формування вміння здійснювати естетичну діяльність;

- пізнавальна, що забезпечує пізнання світу, формування світогляду;

- сугестивна, що передбачає навіювання певного строю думок і почуттів, певний гіпнотичний плив на психіку людини;

- виховна, спрямована на формування цілісної особистості;

- комунікативна, що забезпечує спілкування людей;

- прогностична (кассандрівська), що полягає у передбаченні майбутнього;

- компенсаторна, що передбачає зберігання і відновлення психічної рівноваги людини;

- катарсична, що сприяє очищенню внутрішнього світу людини через його співчуття до героїв художніх творів;

- гедоністична, яка дає людині радість естетичної насолоди;

- розважальна, яка забезпечує відпочинок і розваги.

Мистецтво абсурду (лат. absurdus – безглуздий) – 1) прояв авангардизму; 2) поняття, що відтворює явища у літературі й театрі Заходу 50 – 60-х рр. ХХ ст., пов’язані з уявленнями про світ як про абсурди, які ґрунтуються на песимізмі, некомунікабельності, передчутті загибелі.

Мімесис (грец. mimesis – імітація) – термін давньогрецької філософії, що характеризує сутність творчості, у тому числі й художньої.

Мінезингери (нім. minnesinger – співець любові) – німецькі поети-співці при германських дворах XII – XIII ст., котрі перейняли традиції провансальських трубадурів. Оспівували лицарську доблесть і самовіддане служіння дамі.

Мініатюра (лат. minium – киновар: червона фарба для розцвічування заголовних літер, франц. miniature, італ. miniatura) – 1) художній твір, як правило, живописний, малих розмірів, який відрізняється особливо тонкою менарою накладання фарб; 2) у літературі, театрі, музиці, цирку, на естраді – жанр малих форм, невеликий за розміром твір; 3) живописні зображення, що прикрашали й ілюстрували середньовічні рукописи у вигляді заставок, сторінкових ілюстрацій, орнаментально прикрашених буквиць.

Містерія (грец. mysterion – таємниця, таїнство) – 1) вид середньовічної західноєвропейської релігійної вистави: вільні, переважно віршовані інсценівки біблійних епізодів, у яких релігійні сцени чергувалися із вставними комедійно-побутовими сценами й розігрувалися на площах під час релігійних свят; 2) у давніх греків і римлян, у народів Давнього Сходу таємничі релігійні обряди, до участі в яких допускалися лише посвячені.

Міф (грец. mythos – сказання, легенда) – синкретичне відтворення дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій і живих істот, що мисляться цілком реальними.

Міфологія (грец. mythos – легенда, сказання і logos – слово, мова) – 1) сукупність міфів (оповідань, розповідей) про богів, героїв, демонів, духів та ін., що відтворювала уявлення людей про світ, природу і людство; 2) наука, що вивчає міфи; 3) форма свідомості людей.

Модерн (франц. modern – сучасний) – стиль в мистецтві кінця XIX – початку ХХ ст., для якого характерно прагнення до зовнішньої декоративності, м’якість та плавність форм.

Модернізм (франц. moderne – новітній, сучасний) – 1) загальне позначення напрямків мистецтва кінця XIX – XX ст. (кубізм, сюрреалізм, експресіонізм, абстракціонізм, дадаїзм, футуризм тощо). Основа М. – антитрадиціоналізм і антинормативізм; 2) естетична теорія.

Мозаїка (франц. mosaigue) – 1) зображення або візерунок, котрі виконані із використанням кольорових камінців, смальки, керамічних плиток та ін., що застосовувалися переважно для прикрашення будівель; 2) вид образотворчого мистецтва.

Монолог (грец. monos – один, єдиний, грец. logos – мова) – 1) мова діючої особи, головним чином у драматичному творі, що виключена з розмовного спілкування персонажів і не передбачає безпосереднього відгуку; 2) мова на самоті, із самим собою; 3) самостійний номер розмовного жанру, який виконується одним актором.

Монтаж (франц. montage – збирання, складання цілого з готових частин) – 1) творчий і технічний процес у створенні кінофільму, який відбувається після проведення кінозйомок. Включає відбір відзнятих фрагментів у відповідності до сценарію і режисерського задуму, поєднання окремих фрагментів у єдине ціле; 2) перезаписування фонограм; 3) в сучасному мистецтві процес створення художніх творів на засадах поєднання різних елементів.

Монументальна скульптура (лат. monumentum – пам’ятник) – вид скульптури, твори якої створюються для конкретного архітектурного середовища і існують у вигляді монумента або пам’ятника, декоративної скульптури, що прикрашає мости, будинки, сади, парки, мармурові надгробки тощо.

Монументальне мистецтво – рід образотворчих мистецтв, твори яких створюються для конкретного архітектурного середовища, відрізняються значимістю змісту, узагальненістю форм, величезним масштабом.

Монументальний живопис – вид живопису, твори якого створюються для конкретного архітектурного середовища й існують у вигляді мозаїки, фрески, вітражу тощо.

Музика (грец. musike, буквально – мистецтво муз) – вид мистецтва, який відтворює дійсність у звукових художніх образах. М. ґрунтується на здатності людини асоціювати слухові відчуття із власними переживаннями, станами та процесами зовнішнього світу.

Музика кантрі – форма євроамериканської народної музики.

Музично-драматичний театр – вид театру, вистави якого створюються на основі як музично-драматичного, так і драматичного твору.

Мультиплікаційний кінофільм (лат. multiplicatio – множення) – 1) кінофільм, створений шляхом зйомки послідовних фаз руху мальованих (графічна мультиплікація) або об’ємних (об’ємна мультиплікація) об’єктів; 2) вид кіномистецтва.

Нава (неф) (франц. nef, лат. navis – корабель) – витягнуте в довжину приміщення храму (або частина його), як правило, прямокутне у плані, відокремлене рядом колон чи стовпів.

Нарис – 1) у художній літературі один з різновидів оповідання, що відрізняється більшою описовістю і стосується, переважно, соціальних проблем; 2) публіцистичний, у тому числі документальний Н. викладає й аналізує реальні факти і явища суспільного життя, які, як правило, коментуються автором.

Народний танець – вид побутового танцю, який створюється народною творчістю і зберігає риси національного характеру, духовного світу того чи іншого народу.

Натуралізм (лат. nature – природа) – напрямок у мистецтві останньої третини XIX ст., котрий характеризується старанним, безстороннім відтворенням дійсності, намагається подолати умовність мистецтва, перетворити художній твір у точну копію факта.

Натюрморт (франц. nature morte – мертва природа) – жанр образотворчого мистецтва, що характеризується зображенням неживих предметів.

Науково-популярний кінофільм – 1) кінофільм, що викладає у доступній формі основи різних наук і популяризує досягнення в усіх галузях знань; 2) вид кіномистецтва.

Неореалізм (грец. neos – новий, пізньолат. reals – матеріальний, дійсний) – напрямок у літературі й кіно 40 – 50-х рр. ХХ ст., спрямований на показ природної розгримованої дійсності.

Новаторство (пізньолат. novatio – оновлення, зміна) – творча діяльність, у процесі якої виникають раніше невідомі якості, ознаки форми і змісту.

Новела (італ. novella – новина) – 1) невеликий за обсягом твір розповідної літератури, наближений до повісті або оповідання (жанрові межі між цими формами не завжди можуть визначатися) в котрому найчастіше зображуються один – два епізоди з життя одного або кількох осіб; 2) жанр епосу.

Новий роман – різновид французької модерністської прозаїчної літератури 50 – 60-х рр. ХХ ст., котрий культивував безстороннє дослідження особливих, загальнозначущих зразків в життя, які породжуються відчуженням, конформізмом.

Образотворче мистецтво – сукупність видів мистецтва, що відтворюють дійсність у наочних образах, які сприймаються зорово. До О.М. належать: живопис, скульптура, графіка, іконопис, в значній мірі, декоративно-прикладне мистецтво.

Ода (грец. ode – пісня) – 1) урочистий, патетичний, хвалебний твір; 2) оркестрово-хоровий твір урочистого характеру, що оспівує якусь значну подію або подвиг; 3) жанр ліричної поезії й музики.

Одигітрія (грец. hodegetria, hodos – шлях) – іконографічний тип зображення Богоматері, котра стоїть або сидить з Немовлям на руці, коли їхні лики не стикаються.

Оп-арт (англ. op-art, скорочено від optical art – оптичне мистецтво) – течія в європейському, американському живописі й графіці, яка виникла у 40 – 60-ті рр. ХХ ст. і використовує оптичні й кольорові ефекти.

Опера (італ. opera, буквально – твір) – 1) музично-театральний твір, заснований на синтезі слова, сценічної дії й музики, що втілюються за допомогою інструментальної (оркестрової) і вокальної (сольної, хорової) музики; 2) жанр музично-драматичного мистецтва.

Оперетта (італ. operetta, франц. operette, буквально – маленька опера) – 1) музично-театральний твір; переважно комедійного характеру, в якому вокальні й інструментальні музичні номери, а також танці поєднуються з діалогом; 2) жанр музично-драматичного мистецтва.

Оперний театр – вид театру, вистави якого створюються на основі музично-драматичного твору, що базується на єдності слова, сценічної дії, музики, елементів образотворчого мистецтва і втілюється за допомогою інструментальної (оркестрової) і вокальної (вокальної, хорової) музики.

Оповідання – 1) жанр епічної прозаїчної літератури; 2) мала, у порівнянні з повістю, форма оповіді, у якій подається зображення якого-небудь епізоду з життя героя. характеризується короткочасністю зображуваних подій, невеликою кількістю дійових осіб.

Оранта (лат. orans – підіймаючий) – іконографічний тип зображення Богоматері у молитовній позі з піднятими догори руками.

Ораторія (італ. oratorio, пізньолат. oratorium – місце молитви, лат. oro – говорю, молю) – великий музичний твір для співців-солістів, хору й оркестру, який, як правило, складається з декількох частин, написаний на основі драматичного сюжету і призначається переважно для концертного виконання.

Оргія (грец. orgia) – особливі культові свята на честь давньосхідних, давньогрецьких і давньоримських богів.

Ордер (лат. ordo – ряд, порядок) – один із видів архітектурної композиції, що складається з вертикальних несучих частин – підпор у вигляді колон, стовпів і горизонтальних частин – антаблементу.

Офорт (франц. eau-forte – буквально – азотна кислота) – гравюра на металевій пластині.

Памфлет (англ. pamphlet) – 1) злободенний, викривальний твір суспільно-політичної тематики; 2) жанр художньої літератури.

Панорама (грец. horama – вид) – живописна картина, яка охоплює все коло горизонту і сполучається з об’ємними макетами переднього предметного плану; розташовується у круглому залі з центральною оглядовою площадкою і створює ілюзію реального навколишнього простору.

Пантеїзм (грец. pan – все, theos – бог) – філософське вчення, яке зближує поняття «бог» і «природа», ототожнює їх і розглядає природу як втілення божества, визначає спрямованість художньої діяльності.

Пантеон (лат. pantheon, грец. pantheion – місце, присвячене всім богам) – 1) у давніх греків і римлян храм, присвячений всім богам; 2) сукупність всіх богів того чи іншого культу; 3) усипальниця видатних людей.

Пантоміма (грец. pantomimos – актор, який грає за допомогою лише рухів тіла, буквально – той, хто відтворює все імітацією) – 1) вид сценічного мистецтва, в якому основним засобом створення художнього образу є пластична виразність людського тіла (поза, жест, міміка); 2) жанр сучасної естради, цирку.

Парсуна (викривлення слова «персона») – умовна назва творів українського, російського й білоруського портретного живопису кінця XVI – XVII ст., які зберігають прийоми іконопису.

Партер (франц. parterre par – по + terre – земля) – місця у залі для глядачів, розташовані нижче рівня сцени.

Партесний спів (пізньолат. partes – голоси, у переносному смислі – хорова партія) – стиль української й російської багатоголосної хорової музики, яка створюється як на основі церковних, так і світських текстів. Кількість голосів коливається у границях від 3 до 12, іноді до 48. Був відсутній інструментальний супровід.

Пастель (франц. pastel, італ. pastello, pasta – тісто) – 1) кольорові м’які олівці без оправлення, які виготовляють з фарби, крейди і зв’язуючої речовини; 2) художній твір, виконаний такими олівцями; 3) техніка живопису, графіки, заснована на використанні таких олівців.

Пастораль (лат. pastorallis – пастуший) – 1) жанровий різновид новоєвропейської літератури XIV – XVII ст., пов’язаний з ідилічним сприйняттям світу; 2) опера, пантоміма або балет, сюжет яких пов’язаний з ідеалізованим зображенням пастушого життя; 3) вокальний або інструментальний твір, котрий малює картини природи або сцени сільського побуту.

Патерик (грец. paterikon, pater – батько) – збірка життєписів батьків церкви, монахів якого-небудь одного монастиря, звичайно тих, що визначаються церквою святими.

Пейзаж (франц. paysage – місцевість) – жанр живопису, предметом котрого є природа, що оточує людину; призначається не лише для фіксації краси навколишнього світу, а й для відтворення настрою і стану людини.

Периптер (грец. peripteron, pert – навкруги, навколо. біля, pteron – крило, бокова колонада) – основний тип давньогрецького храму, в якому прямокутна будівля з чотирьох боків оточена колонадою.

Перспектива (франц. perspective, лат. perspicio – ясно бачу) – 1) система зображення предметного світу на площині у відповідності із зоровим сприйняттям предметів людиною; 2) сукупність правил побудови зображення тривимірових предметів на площині.

П’єса (франц. piese – шматок, частина) – 1) драматичний твір; 2) невеликий інструментальний музичний твір ліричного віртуозного характеру.

Підтекст – прихований зміст, що відрізняється від прямого значення висловлювання.

Пілястра, пілястр (італ. pilastre, pilo – лат. pilo – стовп) – плоский вертикальний виступ у стіні, який оброблений у формі колони.

Пісня – жанр вокальної музики, заснований на реалізації виразних можливостей людського голосу, особливому типі зв’язку музики й слова, в якому мелодія є узагальненим, підсумковим виразом образного змісту тексту.

Побутовий танець – вид танцю, котрий виконується у повсякденному житті й не потребує професійного навчання.

Повість – жанр епічної прозаїчної літератури, невеликий за розміром, який тяжіє до хронікального сюжету, зосередженому навколо героя, особа й доля котрого розкривається у межах невеликої кількості подій – епізодів.

Поезія (грец. poiesis – творчість) – 1) віршована, ритмічно побудована мова; 2) сукупність віршованих творів якогось народу, часу, поета або групи поетів; 3) мистецтво слова; 4) жанр літератури.

Поезія (вірш) – 1) невеликий ліричний твір, написаний віршами; 2) у XIX – ХХ ст. переважно форма лірики.

Поезія у прозі – ліричний твір у прозаїчній формі, який відрізняється невеликим обсягом, підвищеною емоційністю, звичайно безсюжетною композицією.

Поема (грец. poiema – створення) – 1) поетичний жанр великого обсягу, переважно ліро-епічний; 2) назва деяких музичних творів – невеликих ліричних інструментальних п’єс, крупних одноактних оркестрових творів, вокальних або вокально-симфонічних творів, що складаються з однієї частини.

Полемічна література – жанровий різновид української літератури, що виник на початку XVI ст., головним змістом якого була боротьба проти католицизму, котрий намагався підкорити українську церкву; потім почав набувати виразних рис публіцистики, поєднаної з художністю, був спрямований проти тиску польської шляхти, примусової полонізації, на захист пригноблених верств міщанства, селян.

Поліфонія (грец. poly – багато, багато що, phonia – звук, голос) – вид багатоголосся, заснованого на одночасному сполученні двох і більше самостійних мелодій.

Поп-арт (англ. pop-art – скорочене popular art – загальнодоступне мистецтво) – напрямок у сучасному образотворчому мистецтві, що виник у 50-ті рр. ХХ ст. у США й Великобританії, заснований на поєднанні у творі мистецтва реальних побутових предметів (консервні банки, старі речі, частини автомашини тощо), механічних копій (фотографії, муляжі, репродукції тощо) з їхнім зображенням.

Портик (лат. porticus) – перекриття, що підтримується колонадою або аркадою і створює виступаючу частину будівлі, часто оформляє головний вхід.

Портрет (франц. portrait) – 1) зображення конкретної людини або групи людей у мистецтві; 2) жанр живопису; 3) опис зовнішності персонажу в літературі.

Постмодернізм (лат. past – після, франц. moderne – модернізм – повільний, сучасний) – 1) явище в художній культурі останньої чверті ХХ ст., якому притаманні: постійне звертання до минулих історичних форм  культури, активна взаємодія різних художніх систем в художніх творах; 2) підвищена увага до гнучкого слова, цитатність, відсутність фіксованої стильової, ідеологічної, моральної домінанти; єдиного «я» героя, зовнішня необробленість форми художніх творів.

Пригодницька література – 1) художня проза, що підкоряється завданню цікавого розповідання про події; 2) жанр літератури.

Примітивізм (лат. primitivus – перший, ранній) – художній напрямок кінця XIX – ХХ ст., заснований на слідування нормам мистецтва ранньої стадії розвитку, який відрізняється наївною цілісністю образної побудови й виразною простотою форм.

Продюсер (англ. producer, лат. producere – виробляти, створювати) – власник кінофірми, глава кінокомпанії, який організовує постановку кінофільму або вистави і здійснює фінансовий контроль над нею, іноді й сам є режисером-постановником.

Проза (лат. prosa (oratio) – цілеспрямована мова) – 1) усна або письмова невіршована мова; 2) сукупність невіршованих художніх творів.

Пропілеї (грец. propylon, propylaia – (місце) перед дверима, вхід) – монументальна споруда, яка оформляє вхід у місто, до архітектурного ансамблю.

Психологічний роман – один із різновидів роману, заснований на проникненні у таємниці природи людини шляхом психологічного аналізу, який досліджує духовне життя у його протиріччях і глибинах.

Пуантилізм (франц. pointiller – писати крапками) – течія у мистецтві кінця XIX – початку ХХ ст., зміст якої полягає у створенні художніх творів за допомогою крапок: в живопису – це роздільні мазки правильної, крапкової або прямокутної форми; в музиці – це звуки роз’єднанні паузами або стрибками.

Пуризм (франц. puriame, purus – чистий) – течія у західноєвропейському живописі, яка виникла у Франції у 1918 р., заснована на спрощеному зображенні силуетів звичайних речей.

Ракурс (франц. raccourcir – скорочувати) – 1) зображення об’єкту з різних точок нерухомою або рухомою кінокамерою; 2) прийом операторського мистецтва для побудови зображально-монтажної композиції фільму.

Раціоналізм (лат. rationalis – розумний) – рух у архітектурі ХХ ст., який базується на єдності архітектурної форми конструкції і функціонально обумовленої структури простору.

Реалізм (лат. realis – суттєвий, дійсний) – напрямок у мистецтві, який вважає своїм завданням дати найбільш повне, правдиве відображення дійсності.

Режисер – (лат. regisseir – керую) – постановник вистав, фільмів, естрадних і циркових програм, котрий на основі власного творчого задуму створює нову сценічну художню реальність, поєднує в роботі всіх учасників-акторів, художника, композитора, у кіно – й оператора.

Режисерський задум – творче тлумачення твору для створення нової художньої сценічної реальності – вистави, кінофільму тощо.

Режисура (лат. regissier – керую) постановка вистав, фільмів, естрадних і циркових програм.

Рель’єф (франц. relief, лат. relevo – піднімаю) – вид скульптури, в якому зображення опукле (або заглиблене) щодо площини фону.

Ренесанс (франц. renessanse – відродження) – епоха у розвитку світової культури, яка заступила середньовіччя.

Речитатив (італ. recitativo, recitare – декламувати) – рад вокальної музики, що наближається до природної мови зі збереженням фіксованого музичного ладу і регулярної ритміки, який використовується в опері, ораторії, кантаті, пісні, інструментальній музиці.

Ритм (грец. rhythmos – розмірність, такт) – 1) виразний засіб мистецтва; 2) закономірне чергування музичних звуків; 3) загальна узгодженість звукової побудови віршової мови; 4) реальна звукова побудова конкретного віршового рядка.

Ритуал (лат. ritualis – обрядовий) – 1) сукупність і встановлений порядок обрядових дій під час здійснення якого-небудь релігійного акту; 2) форма складної символічної поведінки, впорядкована форма дій.

Розчулення – іконографічний тип зображення Богоматері, яка стоїть або сидить в немовлям на руці, коли їхні лики стикаються.

Рок-музика (англ. rook – гойдатися, розхитуватися) – напрямок сучасної музичної культури, який склався на основі рок-н-ролу й біт-музики, що зародилася у 50-х рр. ХХ ст. у зв’язку з молодіжним рухом протесту в США, Великобританії й деяких інших країнах Заходу. Веде своє походження також від негритянського міського пісенно-танцювального фольклору, рит-енд-блюзу, музики кантрі. Твори Р.-М. – вільні вокально-інструментальні форми, котрі розгортаються у вигляді потоку імпровізації, засновані на підкресленій просторі інтонаційних формул, багатократних повтореннях того чи іншого мотиву, вільному фразуванні на фоні активної метроритмічної пульсації і виконуються, в основному, електрогітарними й ударними інструментами, рідше – трубами, саксофонами, електроорганами тощо.

Рок-н-ролл (англ. rook and roll – розхитуватися, крутитися) – 1) парний побутовий імпровізаційний танець американського походження, що здобув широкої популярності у середині 50-х рр. ХХ ст.; відрізняється крайньою експресивністю, хореографічними підтримками, нарочитою неуважністю, хореографічними підтримками, нарочитою неуважністю до партнерші; 2) музичний розмір чотири на чотири, музичний темп від помірно швидкого до швидкого.

Рококо (франц. rocaill – раковина) – 1) художній напрямок у мистецтві Європи XVIII ст., для якого характерні тяжіння до асиметрії композиції, дрібна деталювання форми, насичена і разом з тим врівноважена структура декору, витонченість форм, констрат між суворістю зовнішнього вигляду й делікатністю внутрішнього; 2) художній стиль в архітектурі й декоративному мистецтві, що вирізняється примхливою асиметрічною орнаментацією й вишуканістю форм.

Роман (франц. roman – розповідання) – жанр епічної прозаїчної літератури великої форми, який відрізняється різноманітністю дійових осіб і розгалуженістю сюжету, що відтворює складність людських відносин, котрі передують глибокі й складні життєві процеси.

Романс (франц. romance, roman – романський) – 1) музично-поетичний твір для голосу з інструментальним супроводом; 2) інструментальна музична п’єса, для якої характерна переважно мелодійна основа; 3) невеликий ліричний вірш пісенного типу, найчастіше про любов; 4) жанр камерної вокальної музики.

Романський період, романський стиль (франц. roman, лат. romanus – римський) – 1) період західноєвропейського середньовіччя, в якому переважала орієнтація на римські начала.

Романтизм (франц. romantisme) – 1) художній напрямок у мистецтві першої половини XIX ст., для якого характерні підвищений інтерес до особи й духовного світу людини, протиставлення світу реального світу ідеальному, створення образу світу за принципом контрасту з навколишнім життям, з виключними героями й ідеальними прагненнями; 2) світовідчування, якому властива ідеалізація дійсності, мрійливість.

Сага (давньосканд. sage, segja – розповідати) – 1) сказання, легенда; 20 розповідна форма давньоскандинавського і давньоірландського народного епосу, що являє собою легендарно-міфічну повість про богів, героїв у прозі з віршованими вставками.

Сакралізація (лат. sacer – священний) – життя людини в системі релігійних культів та ритуалів.

Сатира (лат. satira – переповнене блюдо, суміш) – 1) викриття людських пороків і недоліків суспільного життя; 2) твори, які містять таке викриття; 3) віршований твір у добу античності й у літературі класицизму, що висміював пороки й недоліки; 4) форма комічного.

Секуляризація (пізньолат. saecularia – мирський, світський) – звільнення людини від релігійного впливу, у тому числі в художній творчості.

Сентименталізм (франц. sentiment – почуття) – 1) художній напрямок у мистецтві другої половини XVIII ст., який оголосив домінантою людської природи почуття, а не розум, шукав шляхи до ідеально-нормативної особи у звільненні й удосконаленні природних почуттів; 2) особливий умонастрій: меланхолійна мрійливість, прихильність до усамітнених роздумів, чутливість.

Серенада (франц. serenada, італ. serenata, sera – вечір) – 1) вечірня пісня під акомпанемент лютні, мандоліни або гітари, що була пов’язана із звертанням до коханої; 2) багаточастний інструментальний музичний твір; 3) жанр камерної музики.

Символізм (франц. symbolisme, грец. symbolon – знак, символ) – 1) художній напрямок у мистецтві кінця XIX ст. – початку ХХ ст., котрий зосереджувався на художньому виразі за допомогою символу явищ та ідей, що перебувають за межами почуттів сприйняття, намагаються прорватися крізь видиму реальність до нетлінної, трансцендентної суті світу; 2) художня течія й естетична концепція, які стверджують як головне у художній творчості несвідоме, інтуїтивне.

Симфонія (грец. symphonia – співзвуччя) – 1) гармонійне поєднання, сполучення багатьох елементів; 2) інструментальний твір, головним чином, для симфонічного оркестру, що складається звичайно з 4-х частин.

Симфонічна музика – інструментальна музика, яка призначається для виконання симфонічним оркестром і являє собою великі твори, що складаються з багатьох частин, а також дрібні музичні п’єси.

Синкретизм (грец. synkretismos – об’єднання) – злитність, нерозчленованість, що характеризує стан первісної культури.

Синопсис (грец. synopsis – огляд) – 1) зведене, сумарне викладання різних поглядів з якогось питання; 2) перший навчально-історичний твір, виданий у Києві, який містив відомості про походження й побут слов’ян, історію Давньоруської держави.

Синтетичні мистецтва – види мистецтв, засновані на поєднанні різних мистецтв у нове художнє начало.

Складень – складна ікона з двох (диптих), трьох (триптих) або декількох (поліптих) частин.

Скоморох – мандруючі, гострі на язик актори у Давній Русі, котрі виступали як співці; музиканти, виконавці сценок, дресирувальники, акробати.

Скульптура (лат. scuiptura, sculpo – висікаю, вирізую) – 1) вид образотворчого мистецтва, котрий засвоює світ у пластичних художніх образах і створює об’ємні зображення, які виліплюють із м’якого матеріалу (глини, воску), висікають з каменю, вирізують з деревини або виливають з бронзи, гіпсу тощо; 2) твори цього виду мистецтва, а також їхня сукупність.

Смальта (нім. smalte, італ. smalto – емаль) – кольорове напівпрозоре скло у вигляді кубиків або пластинок, що застосовується для виготовлення мозаїк.

Соборність – якість переважно російської культури, що базується на ройовому началі, прагненні до єдності, поєднання любові й волі, що не знає над собою зовнішнього авторитету і ґрунтується на незалежному духовному житті кожного.

Солярність (лат. sol – сонце) – культ Сонця і сонячного світла, який відображався у давньої міфології, орнаментах, символіці, кольорів.

Соната (італ. sonata, sonare – звучати) – 1) музичний твір для одного або двох інструментів, який складається звичайно з декількох контрастуючих частин (3 – 4), об’єднаних загальним художнім задумом; 2) до XVII ст. назва будь-якої інструментальної музичної п’єси; 3) музичний жанр.

Сонет (італ. sonetto – звучати) – 1) форма 14-рядкового ліричного віршу з чотирьох завершених строф; 2) жанр поетичної літератури.

Соціалістичний реалізм – 1) напрямок у художньому житті СРСР, який ставив перед собою завдання зображення життя у світлі ідеалів соціалізму;    2) художній метод, заснований на комуністичному суспільно-політичному й естетичному ідеалі; 3) естетична теорія.

Соціально-побутовий роман – один із різновидів роману, що виник у XVIII ст., який розповідає про життя, побут людей і пов’язані з ними соціальні проблеми.

Спадкоємність – 1) зв’язок між явищами й процесами у природі, суспільстві й культурі; 2) одна із закономірностей розвитку художньої культури.

Спектакль (франц. spectacle, лат. spectaculum – видовище) – 1) твір театрального мистецтва; 2) театральна вистава.

Станкове мистецтво – 1) рід образотворчого мистецтва, твори котрого мають самостійний характер і не мають прямого декоративного або утилітарного призначення; 2) твори мистецтва, створені на спеціальному верстаті.

Стела (грец. stele – стовп) – стовп, вертикальна кам’яна плита з написом, рельєфним або живописним зображенням.

Ступа (санскр. – купа землі, каміння) – в індійській архітектурі монументальна буддійська символічна й меморіальна споруда, сховище реліквій.

Супрематизм (лат. supremus – найвищий) – різновид абстракціонізму в живопису початку ХХ ст., заснований на комбінації кольорових геометричних фігур або об’ємних форм.

Сценарій (італ. scenario) – 1) план, сюжетна схема п’єси, опери, балету; 2) літературний твір, що призначається для екранізації або постановки вистави.

Сценічний танець – вид танцю, який виконується професійними танцівниками на сцені.

Сюжет (франц. sujet, буквально предмет) – 1) послідовність і зв’язок подій у творах мистецтва; 2) в образотворчому мистецтві предмет зображення.

Сюїта (франц. suite – ряд, послідовність) – 1) інструментальний музичний твір з кількох контрастуючих частин, об’єднаних загальним художнім задумом, який характеризується відсутністю строгої регламентації щодо кількості частин, їх образної структури і порядку, тісним зв’язком з піснею й танцем; 2) композиція, що складається з декількох танців, об’єднаних однією темою; 3) жанр інструментальної музики.

Сюрреалізм (франц. surrealism – надреалізм) – 1) художній напрямок, що виник у 20-ті рр. ХХ ст. у Франції і проголосив сферу підсвідомості (інстинкти, сновидіння, галюцинації тощо) формами мистецтва; 2) естетична теорія, заснована на розриві логічних зв’язків і заміні їх суб’єктивними асоціаціями.

Танець (польс. taniec, нім. tanz) – вид мистецтва, в якому головним засобом створення художнього образу є рух і положення тіла танцівника, поетично усвідомлені й організовані у часі і просторі.

Ташизм (франц. tache – пляма) – течія у живопису ХХ ст., яка базується на методі безсвідомості і автоматизму творчості і пов’язана з створенням експресивних композицій з вільно покладених плям та мазків.

Театр (грец. theatron – місце для видовищ, видовище) – 1) вид синтетичного мистецтва, у котрому образне відображення дійсності відбувається у формі вистави, яку грають автори перед глядачами; 2) творчий колектив, трупа, що дають спектаклі; 3) особливий тип будівлі, що призначається для театральних вистав.

Телебачення (грец. tele – вдалину, далеко) – 1) засіб масової аудиовізуальної комунікації й екранне видовище, котре відрізняється періодичністю зв’язку з аудиторією, камерністю середовища сприймання, здатністю передавати інформацію про події, обминаючи стадію попереднього запису, можливість звертання до мільйонів фізично роз’єднаних глядачів; 2) передача зображення на відстань; 3) вид мистецтва, що типологічно близький до кіномистецтва.

Темпера (італ. tempera, temperare – змішувати фарби) – 1) техніка живопису фарбами, сполучною речовиною яких є натуральні емульсії (цільне яйце, жовток, соки рослин) або штучні емульсії (водний розчин клею з маслом тощо); 2) картина, написана такими фарбами.

Теогонія (грец. theos – бог + goneia – народження) – міфи про походження богів.

Тотемізм (англ. totem – із мови індійців, що означає «його рід») – образ мислення, заснований на вірі у кровну спорідненість даної родової групи з твариною, рослиною, предметом або явищем природи, на якому базується розвиток культури.

Трагедія (грец. tragodia – пісня козлів) – 1) драматичний жанр, в основі котрого лежить напружена боротьба, особиста або суспільна катастрофа, нерозв’язувана колізія, що звичайно закінчується загибеллю героя; 2) велике нещастя, тяжка подія із згубними наслідками.

Трагікомедія – драматичний жанр, в котрому сполучаються трагедійне й комедійне.

Традиція (лат. traditio – передача) – елементи соціального й культурного наслідування, що передаються від покоління до покоління і зберігаються ним.

Трилер (англ. thrill – дріж, трепет, хвилювання) – пригодницький жанр, де особлива увага приділяється створенню гнітючої, хвилюючої атмосфери очікування чогось страшного.

Тріумфальна арка – 1) криволінійне перекриття простору між двома опорами на честь воєнних перемог і знаменних подій; 2) тип давньоримської монументальної архітектурної споруди.

Трубадури (франц. troubadour, trobar – вишукувати, вирішувати) – 1) провансальські поети-співці XI – XIII ст., що оспівували лицарську куртуазну любов, радість життя; 2) поетична школа, яка розробляла любовно-лицарську тематику.

Трувери (франц. trouvere – знаходити, придумувати, складати) – французькі поети-співці XII – XIII ст., які змагалися з трубадурами і культивували любовно-лицарські теми.

Фабула (лат. fabula – байка, переказ) – у художньому творів ряд подій, про які розповідається в сюжеті.

Фантастика (грец. phantastik – мистецтво уявляти) – 1) художній твір, де сюжет, персонажі створені уявою; 2) жанр мистецтва.

Фаталізм (лат. fatalis – роковий, fatum – рок, доля) – віра у невідворотність долі, обумовленість, рок, на якій базується розвиток культури.

Фетишизм (португ. feitico – чародійство, амулет) – спосіб мислення, заснований на вірі у надприродні властивості окремих неживих предметів, на якому базується розвиток культури.

Фовізм (франц. fowvism – дикість) – течія в образотворчому мистецтві початку ХХ ст., прихильники якої використовують плями яскравого декоративного кольору для створення зображення.

Фольклор (англ. folklor) – 1) народна творчість; 2) твори усної народної творчості.

Формалізм (лат. formalis – те, що належить до форми) – художній напрямок, що виник з кінця XIX – початку ХХ ст. і виходив із визнання принципової суверенності й автономності форми.

Форум (лат. forum) – 1) площа, ринок у Давньому Римі; 2) місце виступів, висловлювань; 3) широкі представницькі збори, з’їзд.

Фотомистецтво (грец. phos – світло) – вид образотворчого мистецтва, твори якого створюються засобами фотографії.

Фреска (італ. fresco – свіжий) – 1) живопис на свіжій вогкій штукатурці фарбами, розведеними водою; 2) твори, які виконуються у цій техніці; 3) вид образотворчого мистецтва.

Фриз (франц. frise) – 1) середня горизонтальна частина антаблементу між архітравом і карнизом; 2) декоративна композиція у вигляді горизонтальної смуги; 3) кайма підлоги, стелі, килими тощо, як правило, прикрашена суцільним орнаментом.

Фронтон (франц. fronton) – верхня частина фасаду будинку у вигляді трикутної площини, обмеженої з боків двосхилим дахом, обрамленим біля основи карнизом.

Фуга (італ. fuga – втеча) – музичний твір, заснований на послідовному повторенні однієї або декількох музичних тем у різних голосах.

Функціоналізм (лат. functio – діяльність) – напрямок у архітектурі ХХ ст., що базується на суворій відповідності будівель та споруд тим виробничим та побутовим процесам, які в них відбуваються.

Футуризм (лат. futurum – майбутнє) – художній авангардистський напрямок у європейському мистецтві 10 – 20-х рр. ХХ ст., який затверджує культ техніки, культ індустріальних міст, динамізм, телеграфний стиль у мистецтві, звуковий «заум» у літературі (поезії), дисгармонії кольору й форми у живописі тощо.

Хепенінг (англ. happening – те, що трапляється, відбувається) – 1) імпровізована безфабульна театралізована дія; 2) вид сценічного мистецтва.

Хорал (нім. choral – пізньолат. cantus choralis – хоровий спів) – рід релігійних хорових співів у католицькій і протестантській церквах.

Хореографія (грец. choriea, танок + ... графія) – 1) весь обсяг танцювальних компонентів, що входять до балету або танцю; 2) запис танцю, мистецтво створення танцю; 3) вид мистецтва.

Хрестово-купольний храм – тип християнського храму, котрий виник у Візантії: купол на парусах спирається на чотири стовпи у центрі будівлі, звідки розходяться чотири склепистих рукава. Зверху будівля храму виглядає як хрести.

Хроніка (грец. chronos – час) – 1) запис історичних подій у часовій послідовності, літопис, один із основних видів середньовічних історичних творів; 2) літературний твір, який вміщує послідовне викладання подій, суспільних або родинних; 3) у періодичній пресі, радіо, кіно тощо повідомлення інформаційного характеру про поточні події; 4) документальний фільм, присвячений поточним подіям.

Художній кінофільм – 1) кінофільм, створений на основі оригінального сценарію, зіграного акторами; 2) вид кіномистецтва.

Художній метод (грец. methodo – шлях дослідження) – спосіб створення художніх творів.

Художній напрям – спільність художніх явищ, існуючих протягом певного часу, заснована на єдності світосприйняття, естетичних поглядів, шляхів і способів відображення життя.

Художній образ – специфічна для мистецтва форма відображення дійсності, форма виразу думок і почуттів художника. Зароджується в уяві автора, втілюється у створюваному ним творі мистецтва і відтворюється уявою глядача, слухача, читача.

Художній символ (грец. symbolon – знак, сивол) – 1) художній образ, що втілює яку-небудь ідею; 2) знак, наділений невичерпною багатозначністю образу; 3) багатозначно-алегоричний і логічно недоступний для пізнання образ.

Художній стиль (лат. stilys, stylus, грец. stylos – паличка, стрижень для письма) – спільність образної системи, засобів художньої виразності, творчих прийомів, обумовлена єдністю художнього змісту. Розрізнюють: 1) С. окремого твору або жанру; 2) індивідуальний С. (творча манера) окремого автора; 3) С. значних художніх напрямів.

Художня діяльність – особливий вид людської діяльності, спрямованої на художнє засвоєння світу, результатом якої є мистецтво.

Х.Д. відтворює світ у його цілісності та злитості, немов би повертає людині її саму у цілісній одвічній сутності. У процесі й результатах Х.Д. відбувається своєрідне подвоєння людського життя, його доповнення, а іноді й заміна.

Художня культура – компонент духовного життя суспільства, що являє собою сукупність художньої діяльності, її продуктів і системи установ, які забезпечують соціальне функціонування мистецтва. Існує у двох формах: предметна форма – результат і процес художньої діяльності, що сприймається наочно; особистісна форма – внутрішній стан людей (суспільства, нації, класу, соціальної групи, людини), їхні художні здібності, потреби, орієнтації, творчі таланти. Процес розвитку Х.К. заснований на переході особистісної форми у предметну (опредметнення) і, навпаки (розпредметнення). Вирішальну роль при цьому грає особистісна форма культури.

Х.К. складається з субстанціональних і функціональних елементів; субстанціональні елементи – ті, що складають суть культури: цінності, норми, традиції, звичаї, обряди, соціальні інститути; функціональні елементи – ті, що забезпечують зміни у художньому житті: художня діяльність щодо створення, збереження, обміну, розподілу, розповсюдження, споживання цінностей, норм, традицій, звичаїв, обрядів, а також соціальні інститути.

Класовий характер Х.К. проявляється в її змісті і спрямованості. реалізується у використанні, інтерпретації, розподілі, розповсюдженні художніх цінностей і видів художньої діяльності, а також у змісті і спрямованості діяльності соціальних інститутів культури, які мають на меті інтереси певних класів і соціальних груп.

Загальнолюдське у Х.К. – те, що визначає належність до загального роду людського, може використовуватися, сприйматися будь-яким класом, будь-якою соціальною групою у будь-якому суспільстві. Воно забезпечує розвиток і вдосконалення людей як представників загального людського роду. Взаємовідносини між класовим і загальнолюдським складні, роз’єднати їх у художній діяльності досить проблематично.

Національне у Х.К. – те, що створюється, розвивається, зберігається етносом – нацією, народом, передається з покоління до покоління, відрізняється своєрідністю і неповторністю, обумовлюється його ментальністю.

Художня література (лат. litera – літера) – вид мистецтва, де носієм образності є слово (словесні висловлювання). Виникає на ґрунті усно-поетичної творчості – фольклору. За допомогою слова реальність осягається розумом компактно й оперативно у всій багатоплановості її проявів, що сприймаються не лише чуттєво.

Художня спадщина – зміст і форми художнього життя минулого, які засвоюються й переосмислюються сучасниками.

Художня творчість – художня діяльність, яка породжує якісно нове, неповторне художнє начало.

Цирк (лат. circus – коло) – 1) вид мистецтва, специфіка якого полягає у створенні художніх образів за допомогою рухів, трюків, акторської майстерності, що вміщує клоунаду, акробатику, еквілібристику, музичну ексцентрику, ілюзіонізм та ін.; 2) будівля з ареною (манежем), де відбуваються циркові вистави; 3) у Давньому Римі місце для кінних змагань колісниць, для цькування звірів, боїв гладіаторів, кулачних боїв тощо.

Шкільна драма – драматургічний твір і театральне дійство, які виникли у середньовічній Західній Європі як засіб виховання й вивчення латинської мови.

Шпалери (нім. spalier) – 1) безворсові настінні килими або оббивні тканини з сюжетними або пейзажними зображеннями, які виготовляються ручним способом; 2) паперовий матеріал, що використовується для внутрішнього оздоблення приміщень.

Шпільман (нім. spielmann) – у середні віки в Германії – мандрівний співець, музикант, актор, акробат.

Штамп (італ. stampa – печатка) – виражальний засіб, який стереотипно переходить від одного художнього твору до іншого.