Глава 2.3. Управління в Українських землях за польсько-литовської доби : Державне управління - В.Я. Малиновський : Книги по праву, правоведение

Глава 2.3. Управління в Українських землях за польсько-литовської доби

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 
РЕКЛАМА
<

У XIV ст. історичні події розвивались у несприятливому для України напрямі: Галичина потрапила до складу Польської держави, а Волинь і Наддніпрянщина перейшли під владу Великого князівства Литовського.

Литовське панування внесло ґрунтовні зміни в устрій України. Вся влада у ньому була сконцентрована в руках великого князя, який користувався майже необмеженою владою (він мав законодавчу, виконавчу, військову і судову владу). Молоді князі не були його співрегентами, а тільки радниками і виконавцями його волі. Це дало змогу Литві оминути ту небезпеку, що стала причиною занепаду Києва: вона не розпалася на окремі князівства, а залишилася єдиною державою. Великий князь управляв усіма військовими силами, оголошував війну і мир, розглядав судові справи, здійснював дипломатичні зносини і розпоряджався матеріальними засобами держави. Він також був верховним власником землі на умовах помісного землеволодіння. Його власні маєтності не були чітко розділеними з державними.

При великому князеві функціонувала рада (пани-рада, господарська рада), яка складалася з найвпливовіших васалів князя. Згодом до неї стали входити впливові державні особи (достойники), а також католицькі ієрархи. Будучи дорадчим органом при князеві, рада значно обмежувала владні повноваження князя, який залежав від військової та фінансової допомоги членів цієї ради. У ситуації, коли великий князь був одночасно і королем польським, рада взагалі ставала вищим державним органом держави.

Наприкінці XV ст. у Великому князівстві Литовському з'являється ще один вищий орган влади представницького типу - сейм. У цьому органі

 

парламентського типу головну роль відігравала шляхта, яка прагнула досягти рівня польської шляхетської демократії. У загальних ("вільних") сеймах, де, як правило, обговорювалися фінансові питання, брали участь великий князь, члени ради, вище духовенство і по два шляхтичі від повіту, обраних на повітових шляхетських сеймиках. Поступове зростання політичної ролі сейму проходило паралельно з оформленням шляхетського стану.

Центральна адміністрація Великого князівства Литовського формувалася поступово протягом XV ст. Найвищу державну посаду обіймав маршашж земський, який головував на засіданнях ради у відсутності князя. Він відповідав за проведення церемоній засідань панів-ради, прийомів послів іноземних держав тощо. Його заступником був маршалок двірський, посада котрого походить від колишнього придворного урядовця великого князя. Державна канцелярія підпорядковувалася канцлеру, який мав заступника підканціера. Фінансами держави та князя відав земський підскарбій та його заступник двірський підскарбій. Військове командування здійснювали гетьман земський та гетьман двірський. При гетьманах були земські та двірські хорунжі, які оберігали і носили хоругви.

У загальному можна сказати, що великий князь поділяв верховну владу з княжим родом, потім панами-радою, згодом - із сеймом. Під польським впливом в другій половині XV ст. у Литві впроваджується адміністративний поділ на воєводства і повіти, що згодом перейшов і в Україну. На чолі воєводств стояв воєвода, котрого призначав великий князь на необмежений строк. Його помічником був каштелян.

Провінційні землі мали своє самоуправління, яке обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою та іншими місцевими питаннями, не підриваючи компетенції центральної влади. При такій системі управління велика роль належала місцевим урядовцям, намісникам, воєводам або старостам.

Цю централізовану систему управління Литва запровадила і в Україні. Верховна влада з рук українських князів була передана литовським намісникам, здебільшого синам та родичам великого князя з династії Гедиміновичів, які здійснювали адміністративне управління від імені князя. Українська титулована знать складала численний і неоднорідний прошарок боярства з магнатами і панами у верхівці, які володіли спадщинними землями ("вотчинами") та імунітетними правами. Втративши становище державних володарів, до цієї групи влилися і княжата. Всі вони стали васалами великого князя і брали участь у військових кампаніях зі своїми озброєними загонами.

Незважаючи на те, що Литовська держава не була державою українською, все ж литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. За браком людей для управління своїми величезними

 

володіннями литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати високі адміністративні посади в центральних державних установах і урядах. Українські князі і пани належали до великокняжої ради, маючи таким чином вплив на всі державні справи. Вони посідали навіть посади міністрів і гетьманів, тобто мали рівноправне становище з корінними литовцями. Руська (українська, білоруська) мова стала офіційною мовою уряду, а православна церква займала привілейоване становище. Ось чому українська аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі, будучи глибоко прив'язаною до неї, патріотично служачи їй та дбаючи про її розквіт та могутність.

Отже, двохсотлітній період (з сер.XIV ст. до Люблінської унії 1569 p.), прожитий у Великому князівстві Литовському, мав позитивне значення в розвитку українського державотворення. Адже фактично влада в українських землях належала місцевій знаті, яка займала свої місця як у центральних органах управління, так і на місцевому рівні, обіймаючи майже всі вищі посади - намісників, воєвод, каштелянів, старост.

Міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв'язку з землею, в XIV-XV ст. відокремилися від села і стали самостійними організаціями. Причиною виділення міст був ріст населення, яке займалося виключно ремеслами і торгівлею, а також поширенням німецького права. Воно полягало у тому, що місто з усією своєю територією виходило з-під управління місцевої адміністративної влади і одержувало самоврядування з власним управлінням і судом. Вся влада в місті належала магістрату, під керівництвом війта, який спочатку призначався князем, а потім обирався. Магістрат складався з двох колегій - лави (скабінату) як судової колегії у кримінальних справах і ради, яка відала адміністративними справами та цивільним судом. Від цього пішли назви урядовців магістрату - лавники і райці. Лаву очолював війт, раду - буримістр. Внаслідок тривалої боротьби між найзаможнішою верхівкою міста та ремісниками і купцями, які вимагали участі в міському самоврядуванні, виник додатковий орган управління квадрагінтавірат, або колегія сорока мужів. Цей орган виконував в основному фінансово-господарські функції в місті. Очолював колегію регент, який входив до складу магістрату.

І хоча місцеве самоврядування цих земель не було дуже широким, за винятком більших міст, які мали виборну міську раду і лавничий суд, а менші містечка і міста управлялися старостами або паничами-дідичами, все ж таки життєві локальні справи вирішувалися на місцевому рівні. Міста за належністю поділялися на державні і приватні, а за юридичним статусом -на привілейовані і непривілейовані. Відповідно до цього здійснювалось управління містом.

Міста зберегли український характер, а великі міста, такі як Київ, Луцьк отримали привілеї, які забезпечували їм розвиток промисловості і торгівлі. Міський патриціат (міські багатирі) складалися з місцевих людей.

 

Магдебурзьке право, яке отримали чимало українських міст, сприяло розвитку місцевого самоврядування.

Найменшою адміністративною одиницею в повіті були села. Сільські уряди були виборними і самоврядними. Очолювали громаду отаман, або старшина, який здійснював управління разом із громадською радою. Отаман і рада обиралися щороку на зборах громади.

Литовський статут, кодекс Великого князівства спиралися на законодавчу традицію Київської держави. Урядування в органах державного управління і судочинстві велося "руською" мовою, на цій мові складено всі без винятку документи, акти, урядові книги. Канцелярії створили свій окремий, місцевий стиль, своєрідну мову діловодства того часу.

У Великому князівстві Литовському існували адміністративно-територіальні одиниці, які займали особливе місце в структурі адміністративно-правового підпорядкування держави. Це насамперед -Запорізька Січ, яка виникла на дніпровському острові Хортиця в середині XVI ст. Саме тут зароджувався визвольний козацький рух, який привів до відновлення державності.

Ці надбання часів Великого князівства Литовського залишилися для українського народу політичним капіталом на пізніші часи. Розвиток політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державного життя, які Наддніпрянщина прожила у складі Литовської держави.

З Люблінською унією 1569 року закінчується перехідна литовсько-руська доба в історії України перехідна між княжим періодом і майбутньою козацькою добою. Політичне об'єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту (букв, республіка) не залишало надій на відновлення української державності. Адже, як свідчила доля Галичини, котра першою потрапила під польське панування, з переходом українських земель від Литви до Польщі, було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти.

Українські землі складали основну частину Речі Посполитої, яка перетворилась у найбільшу в Європі державу. Із загальної кількості населення (7,5 млн. чол.) українці становили майже 2 млн., тобто 28 відсотків.

Після 1569 р. були ліквідовані залишки адміністративної системи давніх руських князівств, що зберігалися у Великому князівстві Литовському. Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке (Руське), Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське та Белзьке. На чолі воєводств стояли воєводи, на чолі повітів -старости і каштеляни (коменданти) фортець. Власне, змін в інших адміністративних одиницях не відбулося через те, що польські порядки ще раніше були впроваджені у Великому князівстві Литовському.

 

У федеративній польсько-литовській державі мав бути спільний монарх, який обирався на єдиних виборах (елекції) та коронувався одночасно королем польським і великим князем литовським. Спільним ставали також сейм і сенат, проводилась єдина зовнішня політика, вводилася спільна монета і податки. Окремими залишалися лише державний герб і печатка, адміністрація і місцеве управління, законодавство, фінанси та військо.

Політична єдність Польщі та Литви грунтувалась, як і більшість подібних союзів, на компромісах. Так була досягнута єдність щодо державної влади: запроваджувався єдиний законодавчий орган - спільний сейм, куди входили магнати і шляхта, верхівка католицького духовенства. Одночасно було утворено подвійну виконавчу владу окремі уряди зі своїми міністрами. З метою уникнення польського чи литовського сепаратизму виконавчих влад утворювався єдиний контрольний орган у спільному сеймі. У волостях і повітах існували волосні і повітові сеймики, де шляхта обирала своїх представників до спільного сейму Речі Посполитої та до Трибуналу й судових і фінансових урядів у своєму повіті.

Українська шляхта за Волинським привілеєм зрівнювалась у правах з польською і могла обіймати всі посади, до сенаторської включно. Представники волинської влади (духовної і світської) мали виняткове право на участь у виконавчій владі на Волині (це було зроблено як поступка для відомих шляхетських родів князів Чорторийських, Острозьких, Корецьких, Вишневецьких). Брацлавщина була прилучена до Волинського привілею, Київщина отримала окремий привілей, ідентичний за змістом з Волинським. У результаті українська знать, формально нічого не втрачаючи, отримала доступ до влади у великій централізованій державі, прилучаючись до багатої європейської культури.

З іншої сторони, український народ, про якого не було особливої згадки у статтях, став об'єктом широкої польської полонізації. Польські магнати Замойські, Тарнавські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Жолкевські та ін. займали величезні українські території, творячи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків - цілі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх областей, займаючи найвищі посади в органах державного управління -воєвод, каштелянів (сановник, котрий засідав у сенаті), старостів, безжально експлуатуючи природні багатства України. Дрібні землевласники були проти них безсилими, адже усі скарги до влади чи судові процеси не давали ніякого результату, оскільки магнати тримали в своїх руках усю виконавчу владу. Польська шляхта вороже ставилася до всього чужого: поступово польська мова, католицизм поширилися на зразок Галичини. Все це викликало посилення соціального та національного гноблення та несло в собі зародки майбутньої визвольної боротьби українського народу проти полонізації.

 

З уведенням Магдебурзького права поліпшилося становище міщан, але з нього скористалися насамперед польські колоністи. Савмоврядування українського міщанства обмежувалося: тоді як управління містами віддавалося польському міщанству, українцям діставався лише невеликий квартал для помешкання. Українське населення було обмежене у міських правах його не допускали до цехів, не дозволяли вести торгівлю, будувати церкви тощо. Але найбільше потерпіло від унії українське селянство, яке втратило право на землю та отримало посилене обмеження своїх прав.

Таким чином, українські землі з XIV ст до середини XVII ст. пройшли кілька якісно відмінних етапів свого розвитку: від подолання феодальної роздробленості при відсутності своєї держави, через автономність і розвиток місцевих владних органів управління до повного підпорядкування польській державній структурі управління; від консолідації народності, через злет національної свідомості і духовної культури до боротьби за збереження українського народу як етнічної єдності в умовах ополячення і покатоличення; від окремих козацьких ватаг на Подніпров'ї до могутньої Запорізької Січі, яка взяла на себе роль захисника українських земель від татарсько-турецької агресії та очолила визвольні зусилля народу за національне визволення і створення власної держави.3


<