1.1. Історичні засади конституційного права зарубіжних країн та основні етапи його розвитку : Державне право зарубіжних країн -Бостан - Тимченко : Книги по праву, правоведение

1.1. Історичні засади конституційного права зарубіжних країн та основні етапи його розвитку

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 
РЕКЛАМА
<

В історії конституційного права можна виділити кілька етапів. Перший етап - друга половина XVII cm. - кінець XVIII cm. - це час, коли у провідних зарубіжних країнах сфор­мувалися засади конституційного права як самостійної й авто­номної галузі національного права. її соціальним призначен­ням став захист прав та законних інтересів людини від можли­вих неправомірних дій з боку держави, її органів та посадових осіб. Для цього необхідне було правове обмеження публічної влади суворими рамками права і тим більше - ліквідація умов, за яких можливі зловживання і свавілля з її боку.

В умовах панування абсолютизму можливість формуван­ня особливої системи правових норм, котрі б могли обмежити цю владу, була майже виключена. Тільки повалення абсолю­тизму й ліквідація відповідних режимів створили реальні умо­ви формування особливої системи правових норм, які були покликані утвердити як вищі цінності - свободу індивіда, пра­ва і свободи людини та підкорити таким цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади.

Становлення конституційного права як галузі національ­ного права — тривалий і далеко не завжди прямолінійний про­цес. Об'єднання окремих норм та інститутів у систему залежа­ло від ступеня практичної реалізації головних принципів по­будови держави нової епохи (і конституційного права) - пар­ламентаризму та конституціоналізму. Початок їх втілення в державне життя пов'язаний насамперед з історією Англії.

Як відомо, історія англійського парламенту бере свій по­чаток ще від XIII ст., але парламентаризм як система взаємодії держави й суспільства, для якої характерним є виз­нання провідної ролі парламенту у здійсненні державою своїх функцій, став об'єктивною необхідністю, коли буржуазія стала самостійною силою та прагнула до самовираження. Це стало­ся в роки англійської революції середини XVII ст. і особливо після неї, коли у правових актах ("Білль про права" 1689 р. та ін.) було визначено провідне місце парламенту в системі ор­ганів влади: за ним закріплювалися законодавчі повноважен­ня; міністри стали відповідальними перед парламентом (пер­ший випадок колективної відставки кабінету мав місце у 1782 р. через поразку Британії у війні з американськими ко­лоніями), кабінет став формуватися на партійних засадах (уперше це сталося в 1727 р. - С.Б). Яскравим свідченням ут­вердження парламентаризму в Англії став перехід її форми правління від так званої дуалістичної монархії до парла­ментської.

Поява конституціоналізму - політико-правового стану, при якому управління державними справами здійснюється у визначених конституціями межах, - теж пов'язана з Англією ("історична конституція" Англії - "Велика хартія вільностей" 1215 p., "Петиція про право" 1628 p., інші парламентські акти вже певним чином визначали межі здійснення державної вла­ди), але затвердження його як одного з основних принципів конституційного права (певним чином через невдалий досвід створення Англією своєї писаної конституції - Знаряддя управління 1653 р.) пов'язане з досвідом Франції й особливо Сполучених Штатів Америки.

До числа фундаментальних документів цих країн, які сприяли формуванню конституційно-правових основ і стали віхою в процесі утвердження конституціоналізму та станов­ленні конституційного права, відносяться американська Дек­ларація незалежності 1776 р. та французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року.

В американській Декларації на рівні нормативного право­вого акту було підтверджено те, що тільки народ є джерелом влади, а сама держава та уряд мають право на існування тільки в тому разі, якщо вони служать людині та захищають її інтере­си. У французькій Декларації міститься спеціальна стаття, де зазначається, що народ, який не знає гарантій основних прав та свобод і принципу поділу влади, не має конституції. Мова тут іде про те, що справжній конституційний лад, який закріплюється в нормах конституційного права, має ґрунтува­тися на певних принципах, до числа яких віднесені насампе­ред основні права та свободи людини і принцип поділу влади, який повинен перешкодити узурпації влади і зловживання нею.

Обидва названі документи ґрунтуються на положеннях вчення про природні й невідчужувані права людини, тобто про права і свободи, що невід'ємно належать людській особистості від народження. При цьому не має суттєвого значення розход­ження у формулюваннях американського і французького до­кументів, які говорять про права і свободи, даровані Творцем, чи проголошують, що всі люди народжуються вільними й рівними у правах. Нормативно-правове закріплення природ­них прав людини мало важливе значення для утвердження конституційного права як самостійної галузі права: в резуль­таті були досить чітко з'ясовані призначення й сам предмет конституційного права, основною метою якого ставали забез­печення гарантії здійснення природних і невідчужуваних прав та свобод людини в її відносинах (і протистоянні) з публічною владою.

Однак, якими б важливими не були документи епохи фор­мування національного конституційного права в зарубіжних країнах, не можна не відзначити, що в цілому це був складний, динамічний і суперечливий процес. На розвиток і формування інститутів конституційного права впливало дуже багато фак­торів: історичні, національні й культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, і, нарешті (що особливо важливо), протистояння різних соціальних класів і груп, котрі боролися за державну владу, за закріплення своїх інтересів у нормах права. Та все ж можна стверджувати, що ос­новним напрямком у розвитку конституційного права було динамічне розширення сфери його дії та кола суб'єктів, які ко­ристувалися захистом за допомогою конституційно-правових норм.

Другий етап - XIX - поч. XX cm. - характеризується ліквідацією феодальних пережитків у регулюванні державно-правових відносин, утвердженням конституціоналізму в значній частині країн західної цивілізації й набуттям інститу­тами конституційного права сучасного змісту.

Характерною рисою цього періоду розвитку консти­туційного права є певна однобічність у розвиткові його інсти­тутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в ос­новних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в пер­шу чергу закріплюються інститути, безпосередньо пов'язані зі здійсненням публічної влади. Тобто на цьому етапі продов­жує, як і раніше, домінувати тенденція політизації консти­туційного права. Конституції декларували громадянські (осо­бисті) та політичні (публічні) права і свободи людини та гро­мадянина (у Франції в 1848 р. вперше запроваджується таємне голосування. - СБ.), а з соціально-економічних - зви­чайно тільки право власності. Природно, що в конституційно­му порядку встановлювався устрій державної влади, її поділ на законодавчу, виконавчу й судову, визначалися взаємини між цими гілками влади. У федеративних державах консти­туції регулювали відносини між федерацією в цілому та ЇЇ суб'єктами, визначали статус цих суб'єктів. Є, щоправда, деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Кон­ституція, прийнята в 1791 p., визначала окремі завдання дер­жавної соціальної політики), однак протягом XIX ст. такі ви­нятки суттєвого поширення не набули.

Поряд із політтшзацією вже в XIX ст. проявляється інша тенденція - демократизація конституційного права. Найбільш яскраве своє вираження вона отримала в поступо­вому переході від цензового до загального й рівного виборчо­го права, закріпленні статусу громадянина. Це було результа­том політичної, і насамперед класової боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних ре­форм, котрі дозволили в багатьох випадках уникнути грома­дянських воєн.

На цьому відтинку часу по суті завершилася дискусія про назву галузі права між захисниками державного права як вия­ву необмеженої, бюрократичної, монархічної влади держави з одного боку, і прихильниками конституційного права як демо­кратичного обмеження державного свавілля конституцією - з іншого.

Представники німецької юридичної школи, котрі абсолю­тизували роль держави й зосереджували увагу на ідеї її прима­ту щодо права, зупинилися на "державному праві", а британці, американці та французи, які вихідними для цієї галузі вважа­ли ідеї природного права та конституціоналізму, демократії й законності, - на "конституційному праві". Крім цих принци­пових позицій, вибір назв-термінів обумовлений також певни­ми традиціями слововживання. Наприклад, для романо- та ан­гломовних країн характерним стало вживання терміну "кон­ституційне право", а для германських - "державне право". То­му майже в усіх країнах англо-американської та романської правових сімей використовували термін "конституційне пра­во", а в германській (у XX ст. і колишніх соціалістичних країнах) усталився термін "державне право".

Якщо подивитися на становлення й еволюцію консти­туційного права, можна відразу ж помітити, що первинне коло повноправних суб'єктів конституційно-правових відносин, та й сфера застосування норм конституційного права у XIX ст. були значною мірою обмежені. Тільки в наступному столітті в цьому напрямку був зроблений значний крок уперед.

Третій етап - початок XX ст. - до сьогодні. У цей час кон­ституційне право остаточно набуває сучасного вигляду, вдос­коналюється, стає головною галуззю національного права пе­реважної більшості країн світу.

Посилення соціально-класових конфліктів у XX ст. при­вело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регу­лювати основи всього суспільного ладу, включаючи його політичну, економічну, соціальну й духовно-культурну підси­стеми, зобов'язуючи державу проводити в цих сферах політи­ку, що сприяє створенню та зміцненню суспільно прийнятно­го балансу соціальних інтересів. Перелік конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними та соціально-культурними правами і свободами (те ж стосується і обов'язків), суб'єктами яких переважно стають "працюючі", а точніше кажучи, працівники найманої праці. З'являються та­кож конституційні права та свободи підприємців, робото­давців. Таким чином, у конституційному праві цього часу про­являється тенденція його соціалізації.

Першою конституцією, в якій стала досить помітною тен­денція соціалізації, була Політична конституція Мексикансь­ких Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р. Вона була резуль­татом перемоги в цій країні демократичної революції, вміщує спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, до­кладно регулює відносини між працею і капіталом та ряд га­рантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони.

Зміцненню у світовій конституційній практиці розгляну­тої тенденції чимало сприяли "соціалістичні" конституції, на­самперед радянські. Саме вони, починаючи зі сталінської Кон­ституції СРСР 1936 року, в переліку конституційних прав і свобод головний акцент робили на соціально-економічних правах, хоча основне з них - право на працю як право на одер­жання гарантованої роботи з оплатою праці по його кількості і якості - юридичного механізму реалізації мати просто не мо­же.

Проте законодавець у демократичних країнах уже не міг, як колись, ігнорувати соціально-класові відмінності. Саме існування "соціалістичних" та "націонал-соціалістичних" то­талітарних режимів, що виникли на основі обґрунтованого соціального протесту трудящих, показало світові ту грізну не­безпеку, яка можлива через обмеження демократичної держа­ви роллю "нічного охоронця", сподівання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи міжкла-сові відносини. Потрібні були конституційні засоби перероз­поділу суспільного багатства з метою недопущення небезпеч­ного майнового розшарування, соціальної несправедливості, породжуваної стихійною дією ринку .

Конституції, прийняті після другої світової війни у країнах, що вступили чи повернулися на шлях демократично­го розвитку, приділяють значну увагу регулюванню соціаль­них відносин у широкому та вузькому розуміннях. Напри­клад, частина І Конституції Італійської Республіки (І947 р.) містить глави, присвячені відповідно цивільним (особисті і майнові права, свободи та гарантії), етико-соціальним, еко­номічним (права, свободи та гарантії трудящих, відносини власності), політичним (політичні права, свободи й гарантії) відносинам.

У зв'язку з розглянутою тенденцією слід відзначити також інстпитуціоналізацію    (закріплення    правового    статусу) ітичних партій, а в ряді випадків - інших громадських об'єднань. У минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніякого відображення зазвичай не знаходило. Тепер же визначення їх політичної ролі стає невід'ємною час­тиною будь-якої демократичної конституції, з'являються спеціальні закони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців, інших інститутів громадянського

суспільства

Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційно­го права, як його демократизація. Поряд з розширенням пе­реліку конституційно проголошуваних прав і свобод людини та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і роз­виваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну та конституційну юстицію, омбуд-сменів (парламентських уповноважених з прав людини - СБ.), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом тощо.

В останні десятиріччя XX ст. простежується тенденція інтернаціоналізації конституційного права, котра виявляється насамперед у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним пра­вом, унаслідок чого між ними часом стирається чітка межа.

Існування відзначених тенденцій не означає, що консти­туційно-правовий розвиток кожної країни здійснюється в " точній відповідності до них: в окремих країнах бувають перерви в їх дії і навіть рух назад. Так, навряд чи можна стверджувати, що чинна конституція Французької Республіки 1958 р. є більш демократичною, ніж попередня, прийнята в 1946 році. Однак огляд саме генеральної лінії розвитку конституційного права зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про незво­ротність зазначених тенденцій, котрі обумовлені соціальним прогресом.