ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ : Державне право зарубіжних країн -Бостан - Тимченко : Книги по праву, правоведение

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 
РЕКЛАМА
<

Завдання 1. Підготувати за бажшням реферат на одну з рекомендованих тем:

Парламенти зарубіжних держав та України: загальні ри­
си та особливості.

Правовий статус депутата: порівняльний аналіз право­
вого становища зарубіжних та вітчизняних парламентаріїв.

Крім того, кожен студент (курсант) може запропонувати свою тему реферату, яка, однак, не повинна виходити за межі теми, що вивчається.

Завдання 2. Складіть анотацію на книгу Шаповала В.М. Зарубіжний парламентаризм. - К., 1993.

Завдання 3. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, розв'яжіть наступні задачі:

Задача №1: "Громадянин Болгарії Павло Стоянов 1972 року народження був висунутий кандидатом в народні пред­ставники Народних Зборів республіки Болгарія на виборах 1992 року. Він має вищу економічну освіту, очолює провідну фірму, але протягом 1991 року був притягнутий до адміністра­тивної відповідальності (у вигляді штрафу) за незаконну діяльність цієї фірми".

Чи має можливість Павло Стоянов бути обраним народ­ним представником?

Задача №2: "Містеру Дж. Сміту, громадянину США, ви­повнилося ЗО років. З них 10 років він проживав на території штату Огайо, але на вибори у верхню палату Конгресу свою кандидатуру він висунув у штаті Масачусетс".

Чи може бути містер Дж. Сміт сенатором від штату Ма­сачусетс?

Задача №3: "Під час сесійного засідання Сенату США бу­ло проведено голосування, в якому взяв участь віце-президент США як головуючий. Голосування по винесеному питанню проводилось вперше, і в результаті нього було з'ясовано, що, окрім голосу віце-президента, голоси сенаторів розділились порівну. Від одного сенатора поступило заперечення щодо процедури".

В чому може полягати це заперечення? Чи була дійсно по­рушена процедура голосування?

Завдання 5. Продовжувати поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:

Парламентаризм - це...

Парламент - це...

Бікамералізм - це...

Індемнітет - це...

Імунітет - це...

Спікер - це...

Квестори- це...

Омбудсмен. - це...

Промульгація- це...

Інтерпеляція- це...

Ш    "І- СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Тема:    Бікамеральні (двопалатні) парламенти та консти­туційно-правовий статус депутатів

ПЛАН

Бікамеральні парламенти: обумовленість їх форму­
вання у сучасних умовах, назви палат.

Способи формування верхніх палат.

З     Компетенція бікамерального парламенту. 4.    Конституційно-правовий статус депутатів.

Методичні рекомендації до семінарського

заняття

Семінарське заняття присвячене двопалатному (бікаме-ральному) парламенту. Нагальна потреба у вивченні цієї теми обумовлена існуванням низки проблем теоретичного і прак­тичного характеру, пов'язаних, зокрема, із необхідністю нетра­диційного для України, але досить популярного в зарубіжних країнах інституту двопалатного парламенту.

Метою заняття є поглиблення, конкретизація і системати­зація отриманих знань з цієї проблеми. Для ефективної підго­товки до семінарського заняття необхідно виконати завдання, які виносяться на самостійну роботу.

При розкритті першого питання слід звернути увагу на те, що двопалатність (бікамералізм) тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, досягнуті між буржу­азією і феодальним класом у їх боротьбі за політичну владу. Верхні палати сприймалися, і певною мірою сприймаються нині, як консервативний за своєю політичною природою еле­мент парламентаризму.

Однопалатні парламенти в Західній Європі (до другої світової війни в умовах демократичного правління) існували лише в Люксембурзі й Фінляндії. У повоєнні роки домінувала тенденція формування однопалатних парламентів. Але в наші дні вона почала втрачати свою силу: Польща, Румунія, Сло­венія, Чехія і Хорватія, а з країн СНД - Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія встановили двопалатну форму побудови парламенту. З перерахованих тільки Росія є федеративною державою, де двопалатна побудова парламентів вважається обов'язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб'єктів федерації та

їх населення.

В унітарних державах існування верхніх палат передусім пояснюється потребами оптимізації парламентської ор­ганізації шляхом забезпечення врівноваженого підходу у пар­ламентській роботі. Це досягається діяльністю верхніх палат, які мають стримувати нижні, забезпечувати зважений законо­давчий процес, унеможливлювати прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігати рівновагу в державному ме­ханізмі.

Палати бікамеральних парламентів, як і самі представ­ницькі органи, мають різні назви. Відносно цих назв існують певні інтернаціональні традиції, які роблять таку різницю відносною. Так, однією з найпоширеніших назв нижньої пала­ти парламенту є "палата представників". Таку назву встано­вили конституції Австралії, Бельгії, Ірландії, Румунії, Уруг­ваю, Філіппін, США, Японії та деяких інших країн. Широко вживаною назвою нижньої палати є "палата депутатів". Вона характерна для парламентів більшості президентських рес­публік Латинської Америки, зокрема Бразилії, Мексики та Чилі. Так називається і нижня палата італійського парламен­ту, а в Іспанії вона дещо трансформована в "конгрес депу­татів". Конституції фіксують й інші назви нижніх палат: "національні збори" (Франція), "палата громад" (Великобри­танія, Канада), "сейм" (Польща) тощо.

"Сенат"є майже універсальною назвою для верхніх палат, її мають верхні палати парламенту США і всіх президентських республік Латинської Америки. В Європі таку назву одер­жали верхні палати парламентів Білорусі, Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Польщі, Румунії, Чехії і Франції. До речі, у пре­зидентському проекті Конституції України від 24 лютого 1996 року теж була запропонована ця назва щодо верхньої палати. Серед інших країн можна назвати Австралію, Казахстан, Кана­ду, Філіппіни та багато інших. Сама ж назва верхньої палати парламенту "сенат" була вперше прийнята конституцією СІЛА 1787 р. і запозичена з політичної історії Стародавнього Риму. Характерно, що після прийняття американської консти­туції місцевість у столиці країни, де розташована будівля кон­гресу, стала називатися "Капітолієм". Таку саму назву мала височина в Римі за часів рабовласницької держави, де знахо­дився римський сенат.

В окремих федеративних державах назви палат не лише відображають таку форму державного устрою, а й несуть на собі відбиток різного характеру представництва в палатах. Так, в Австрії нижня палата називається національною радою, а верхня - федеральною радою. В Швейцарії, відповідно, -союзна рада і рада кантонів, в Індії - народна палата і палата штатів, в Югославії - віче громадян і віче республік. Назва па­лат парламенту ФРН - бундестаг і бундесрат - засвідчує ли­ше федеративний устрій держави.

Є приклади, коли в назвах палат лише умовно позна­чається їх формальне становище в рамках самого представ­ницького органу. Так, у Нідерландах верхня палата парламен­ту називається першою палатою, а нижня - другою.

Стосовно назви можливо майбутнього українського пар­ламенту і його палат, то, на нашу думку, назвою всього парла­менту має залишатись стара назва, тобто Верховна Рада. Це вказує, з одного боку, на те, що даний орган влади є головним - верховним у законотворчому процесі, а з іншого - на істо­ричні коріння терміну "Рада", який використовується в Ук­раїні ще з козацьких часів. Відносно палат, на нашу думку, теж слід дотримуватись історичного принципу і відхилити назву, яка вже була запропонована у президентському проекті від 24 лютого 1996 p., а саме "Сенат", який більш підходить для ро­манської групи країн, ніж для слов'янських. Тому доцільним було б при визначенні назв палат бікамерального українсько­го парламенту спиратися на два критерії: історичний і пред­ставництво інтересів тих чи інших соціальних груп. Тоді, на­приклад, можуть бути використані для нижньої палати назви "Національна Рада", "Рада народних депутатів", для верхньої - "Рада представників".

При підготовці другого питання слід звернути увагу на те, що суттєве значення в характеристиці побудови двопалатних парламентів має порядок їх формування. Нижні палати двопа­латних парламентів, як і однопалатні в цілому, практично скрізь формуються на основі прямих виборів. При цьому в за­конодавстві зазвичай фіксується норма представництва, тобто визначається середня кількість виборців, від якої в палату (парламент) обирається один депутат. Такий порядок форму­вання нижніх палат забезпечує представницький характер парламенту в цілому.

Порядок формування верхніх палат має суттєві відмінності і відрізняється від прийнятого для нижніх. Можна виділити декілька основних способів формування верхніх палат:

/, Формування верхніх палат із застосуванням прямих ви­борів, їх нерідко проводять не тільки на основі виборчого пра­ва з більш високим віковим цензом, а й з використанням інших виборчих систем. Зокрема, так формують іспанський, польський, румунський і чеський сенати, а також палату рад­ників парламенту Японії.

Прямі вибори до верхніх палат парламентів деяких феде­ративних держав мають свої особливості. Представництво в таких палатах насамперед враховує наявність суб'єктів феде­рації. Від кожного суб'єкта обирається рівна кількість депу­татів. Так, сенат конгресу США обирається безпосередньо виборчим корпусом за принципом "по два сенатори від кожного штату". На таких же засадах відбуваються вибори верхніх па­лат парламентів Венесуели, Мексики і Бразилії. У Швейцарії до ради кантонів обирають по два представники від кожного суб'єкта федерації. Для цього у 22 кантонах проводять прямі вибори, в одному відповідна процедура відбувається в рамках кантонального представницького органу кантону.

У верхній палаті парламенту Австралії представництво за­безпечують 12 сенаторів від кожного штату і два сенатори від кожної з так званих територій, що не мають статусу штату. В колишній Югославії до складу верхньої палати входять 40 де­путатів, обраних у рівній кількості від республік - суб'єктів цієї федерації (Сербії і Чорногорії). За аналогічними або близькими до них принципами формується повністю або част­ково склад верхніх палат парламентів таких федеративних держав, як Малайзія та Нігерія.

Розглянута практика формування верхніх палат призво­дить до фактичного порушення принципу рівного представ­ництва у масштабах усієї країни, тому що суб'єкти федерацій мають різну чисельність населення і, отже, різняться кількісним складом виборчого корпусу.

Існують країни, де принцип рівного представництва суб'єктів федерацій у верхніх палатах парламентів трансфор­мувався у рівне представництво від адміністративно-тери­торіальних одиниць. Так, у Хорватії до палати округів обира­ють по три представники від кожної відповідної одиниці.

2. Формування верхніх палат шляхом непрямих, багатос­тупеневих виборів. Прикладом може бути сенат парламенту Франції, який за конституцією забезпечує представництво "територіальних колективів" республіки, а також французів, що проживають за межами країни.

Сенаторів обирають спеціальні колегії, що утворюються в департаментах - одиницях адміністративно-територіального поділу. До складу кожної такої колегії входять депутати


національних зборів (нижньої палати) від департаменту, гене­ральні радники (члени представницького органу самовряду­вання) і делегати від муніципальних органів комун - найниж­чої ланки адміністративно-територіального поділу. Враховую­чи те, що депутати національних зборів і генеральні радники департаментів самі обрані населенням, а делегатів від комун обирають муніципалітети, тобто обрані населенням відповідних територій представницькі органи самоврядуван­ня, вибори до сенату французького парламенту слід визнати дво- і триступеневими.

Верхня (перша) палата у Нідерландах формується на ос­нові двоступеневих виборів. її члени обираються провінційни­ми штатами, які є представницькими органами самоврядуван­ня. З використанням процедури непрямих виборів заміщу­ються всі або частина місць у верхніх палатах парламентів де­яких інших країн.

Непрямі вибори у верхню палату парламенту Австрії ма­ють теж свої особливості. Законодавчі органи (ландтаги) зе­мель обирають своїх представників до федеральної ради. Кількість цих представників залежить від чисельності насе­лення суб'єктів федерації і може бути від трьох до дванадцяти. При цьому члени федеральної ради обираються на терміни власних повноважень ландтагів. Враховуючи, що ці строки різняться, депутати верхньої палати федерального парламенту перебувають не в рівному становищі.

Порядок формування верхньої палати парламенту Сло­венії - національної ради відрізняється своєрідністю. її члени також займають свої місця у представницькому органі за ре­зультатами непрямих виборів. Однак найважливішим є те, що представництво в цій палаті має, по суті, корпоративний ха­рактер: з 40 радників по чотири обираються від підприємців, від осіб, зайнятих за наймом, від фермерів, представників так званого малого бізнесу і "вільних" професій, шість - від різно­го роду громадських об'єднань і установ, що займаються неприбутковою діяльністю, і 22 - від територій. Усі радники обираються на п'ять років, хоча порядок їх виборів не однако­вий. Подібне представництво іноді називають реальним. Воно відомо історії парламентаризму. Проте на сьогодні така прак­тика майже унікальна. Тому не дивно, що конституційні по­вноваження верхньої палати парламенту Словенії мають об­межений характер.

Своєрідним є досвід Норвегії. Представницький орган формується як єдина колегія на основі загальних виборів. Але після його обрання самі депутати вирішують шляхом голосу­вання, хто з них буде засідати у верхній палаті, а хто - в нижній. У норвезькому Стортингу двопалатність утворюється в результаті розподілу обраних депутатів на Лагтинг (1/4 час­тина) і Одельстинг (3/4 від загального складу парламенту).

3.             Формування верхньої палати на невиборній основі, шля­
хом призначення. Саме так заміщуються місця в бундесраті
ФРН: його члени призначаються урядами земель зі свого
власного складу. Кількість членів бундесрату від кожної землі
залежить від кількості її населення і встановлена в межах від
трьох до шести. Під час голосування в бундесраті всі голоси
від окремої землі подаються як один голос.

У Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за ре­комендацією прем'єр-міністра. Сенатори можуть займати своє місце до досягнення ними 75-річного віку. В основу фор­мування сенату покладений принцип нерівного представ­ництва від різних провінцій. Зокрема, по 24 місця в палаті ма­ють такі провінції, як Онтаріо і Квебек. Від інших провінцій може бути призначено десять, шість або чотири сенатори. Та­кий розподіл місць у палаті враховує кількість населення різних провінцій, рівень їх економічного розвитку та ряд інших факторів.

4.             Формування верхніх палат на змішаній основі. В цьому
випадку в різних співвідношеннях поєднуються вибори, при­
значення, а іноді заміщення депутатських місць за посадою або навіть за власним правом. Наприклад, у Росії, використову­ються непрямі вибори і призначення. Згідно зі ст. 95 Консти­туції Росії в Раду Федерації, що виступає як специфічне пред­ставництво членів Федерації, входять по два представники від кожного суб'єкта Федерації: по одному від представницького (законодавчого) і виконавчого органів державної влади.

Посадовий принцип формування Ради Федерації в Росії має свої плюси і мінуси. Головна перевага полягає в тому, що у верхній палаті парламенту присутні посадові особи суб'єкта Федерації, які керують ним і краще інших знають ситуацію в даному суб'єкті, його проблеми. Присутність таких осіб з усіх суб'єктів Федерації дозволяє дати найбільш зважену оцінку кожного законопроекту, співвіднести його з інтересами всіх суб'єктів Федерації і кожного окремо. Засідання ради Феде­рації являють собою чудову школу досвіду для всіх її суб'єктів, особисті контакти дозволяють знаходити ком­проміси, усувати протиріччя, що виникають між суб'єктами

Федерації.

Разом з тим, при такому персональному складі Рада Феде­рації не може працювати в повну силу як постійно діючий ор­ган: його членам необхідна присутність на місцях. Керівники суб'єктів не можуть надовго відриватися від своїх місць і три­валий час проводити на сесіях у Москві. Тому з приходом В.Путіна до влади почались певні зміни у порядку формуван­ня верхньої палати російського парламенту.

Змішаним шляхом формуються верхні палати і в деяких інших країнах. Так, в Ірландії на термін повноважень верхньої палати прем'єр-міністр може призначити одинадцять сена­торів, які мають ті самі права, що і їх обрані колеги. Як прави­ло, у такий спосіб до парламенту проводяться ті керівники правлячої партії, які не були обрані в нижню палату. В Італії крім 315 виборних депутатів сенату є ще дві категорії сена­торів: а) кожний колишній президент республіки, якщо він не подав у відставку, стає довічно сенатором; б) Президент може призначати довічними сенаторами ще 5 громадян, які услави­ли батьківщину видатними заслугами в різних сферах суспільного життя . Майже такий порядок існує і в Хорватії.

У Парламенті Казахстану дві палати: Сенат і Мажиліс. Се­нат утворюють депутати, які обираються у складі двох пред­ставників від кожної області, міст республіканського значення і столиці Республіки Казахстан. Формування Сенату здійснюється на основі непрямого виборчого права. Депутати Сенату обираються на спільному засіданні депутатів усіх представницьких органів державної влади відповідно області, міста республіканського значення і столиці Республіки. Сім депутатів Сенату призначаються Президентом Республіки на термін повноважень Парламенту, тобто на чотири роки. Вво­диться періодична ротація Сенату - половина депутатів Сена­ту переобирається кожні два роки (ст. 51 Конституції). При цьому чергові вибори проводяться не пізніше ніж за два місяці до закінчення терміну повноважень сенаторів.

У Бельгії крім обраних сенаторів депутатами верхньої па­лати стають принци королівської крові.

5. Формування верхньої палати парламенту Великобри­танії - палата лордів формується невиборним способом заміщення депутатських місць. Тут сполучаються практич­но всі невиборні способи заміщення депутатських місць. До того ж при формуванні цієї палати застосовуються принципи суто феодального походження. За своїм складом палата лордів є формально найчисельнішою серед верхніх палат парла­ментів країн світу: право займати її лави має близько 1200 чо­ловік. Певні порівняння тут можливі лише з всекитайськими зборами народних представників, які за Конституцією КНР є вищим органом державної влади. До їх складу входить близь­ко трьох тисяч депутатів.

Переважну більшість членів палати лордів становлять так звані спадкові лорди. Зараз їх приблизно вісімсот, але з 1999 року (коли був прийнятий відповідний закон) вони не передають, як раніше, свої титули герцогів, маркізів, графів і віконтів у спадщину разом з місцем у палаті. Вони по суті поповнили групу довічних лордів, яка поступово утворилася з кінця 50-х років XX ст. (нині їх понад 350 чоловік). Такий титул на­дається монархом за поданням прем'єр-міністра відставним політикам, діячам науки, культури тощо. Свій титул і місце в палаті вони зберігають довічно, але не мають права передавати нащадкам. Довічні лорди є найбільш динамічним елементом палати. Фактично саме вони забезпечують її збереження як державного інституту, приймаючи активну участь у парла­ментській роботі.

Членами палати лордів є також так звані судові лорди, або лорди-юристи, яких призначає монарх здебільшого з числа суддів одного з вищих судів - апеляційного суду, та лорди, які є членами палати на підставах успадкування або довічного призначення і які раніше обіймали певні судові посади. Статус судового лорда має і лорд-канцлер, який являє собою унікаль­ну державно-правову фігуру. Він обіймає ряд судових посад, очолює палату лордів в цілому і є членом кабінету міністрів (уряду), якому підпорядковане державне управління у сфері юстиції. В його особі поєднуються функції органів трьох влад - законодавчої, виконавчої, судової.

Лорди-юристи формально наділені тими ж правами, що й інші члени палати. Але фактично вони не беруть участі в за­гальних засіданнях палати, якщо там не розглядаються питан­ня організації судоустрою і судочинства. Засідання самих лордів-юристів визначаються як форма діяльності вищого су­ду Великобританії - суду палати лордів.

Нарешті, до складу палати лордів входять так звані ду­ховні лорди. Це ієрархи церкви, які репрезентують її тут. На­явність такого представництва в палаті відображає особливий характер зв'язків, що існують між церквою і державою.

Палата лордів парламенту Великобританії - унікальне явище в сучасному державно-політичному житті розвинутих країн. Вона не має вагомих владних повноважень, а її консти­туційне становище чи не найбільш умовне серед усіх верхніх палат парламентів.

Узагальнення зарубіжного досвіду дає підстави висловити наступне. Спільною рисою наведених способів формування верхньої палати парламенту є те, що кожен з них передбачає формування верхньої палати як стримуючої структури в дво­палатному парламенті. Співставляючи способи формування верхніх палат з їх правовим статусом, можна визначити на­ступну закономірність: чим далі процес формування цих палат знаходиться від виборчого корпусу, тим менший обсяг їх ком­петенції. З цього випливає те, що найсильнішими і найвпли-вовішими є ті верхні палати, які обираються прямими вибора­ми, найслабшими - ті, які формуються без участі виборчого корпусу.

Виходячи з зарубіжного досвіду таких же унітарних дер­жав як і Україна, наприклад Італії або Франції де чисельність верхніх палат складають відповідно 33% і 41% від загальної кількості всього парламенту, доцільним для України була б чисельність верхньої палати 120, а нижньої - 180 депутатів.

Формування нижньої палати українського парламенту можна було б здійснювати за пропорційною виборчою систе­мою. Щодо верхньої палати, то цікавим є спосіб, який викори­стовується зараз у Словенії. Мова йде про формування пала­ти, по суті, на корпоративній основі, де б своє представництво мали представники: а) територій (областей), б) великих і се­редніх підприємців, в) осіб, зайнятих за наймом, і "вільних" професій г) селян, які займаються саме сільськогосподарсь­кою діяльністю, д) так званого малого бізнесу , є) різного роду громадських об'єднань і установ, що займаються неприбутко­вою діяльністю. В цьому випадку мають бути застосовані прямі вибори (для територій), непрямі - для обрання пред­ставників зазначених корпорацій (тобто спочатку обираються так звані "вибірники" від області, які на всеукраїнському з'їзді і обирають своїх представників). У наших умовах такий спосіб певною мірою відображав би інтереси широкого кола регіональних представників і суттєво відрізнявся б від спосо­бу формування нижньої палати.

Третє питання присвячено компетенції палат бікамераль-них парламентів.

У державному праві країн з бікамеральними парламента­ми, як правило, повноваження палат розподіляються неодна­ково. Якщо законом передбачена відставка уряду за рішенням парламенту, коли допускається достроковий розпуск депу­татів, то ці правила звичайно відносяться не до обох, а тільки до нижньої палати.

Взагалі право не робить формальних розходжень у ста­тусі і повноваженнях палат, хоча їх реальне становище, як правило, відрізняється. Основне навантаження в законо­давчій роботі зазвичай несе нижня палата, а за верхньою зали­шається узгодження прийнятих рішень. Однак у більшості бікамеральних парламентів повноваження палат виразно не збігаються. Причому ступінь розбіжності може бути різною. В одних випадках значення верхньої палати невелике. Вона існує або як данина традиції (палата лордів у Великобри­танії), або як установа, наділена переважно контрольними по­вноваженнями. Це так звані слабкі верхні палати. Вони, як правило, можуть лише відкласти ухвалення парламентського рішення, з яким не згодні, але не можуть перешкодити йому. Найчастіше це стосується законодавчого процесу. Так, палата лордів британського Парламенту може затримати прийнятий палатою общин білль (законопроект) не більше ніж на рік, а якщо білль - фінансовий, то не більше ніж на місяць (ч. 1 ст. 1 Акта про Парламент 1911 року, ст. 1 Акта 1949 року про зміну Акта про Парламент 1911 року). Польський Сейм може абсолютною більшістю голосів відхилити заперечення Сена­ту проти прийнятого ним закону (ч. З ст. 121 Конституції Польщі).

В інших країнах існують так звані сильні верхні палати, які характеризується тим, що без їх згоди рішення парламенту не може бути прийнятим. Так, з частини другої розділу 7 статті І Конституції США недвозначно випливає те, що жоден білль не стане законом, якщо не буде прийнятий кожною з палат Конгресу. Те ж витікає з положення ст. 70 італійської Консти­туції: "Законодавча функція здійснюється спільно обома Па­латами".

Водночас кожна з них має деякі власні прерогативи. На­приклад, палата представників у Конгресі США має виключне право готувати і приймати до розгляду законопроекти з фінан­сових питань, а сенату залишається право схвалити прийня­тий представниками (конгресменами) акт або висловити свої заперечення щодо нього. Зате право затверджувати урядові і судові призначення, ратифікувати міжнародні договори нале­жить тільки сенату. В інших випадках палати Конгресу на рівних підставах беруть участь у прийнятті законів і викону­ють інші функції, властиві парламенту.

Змішані випадки також зустрічаються. Так, згідно з ст.45 і 46 французької Конституції, законопроект може без кінця "хо­дити" між Національними зборами і Сенатом (метод "чов­ника"), якщо не втрутиться Уряд, за вимогою якого остаточне рішення й приймається Національними зборами (це не відно­ситься до проектів органічних законів, що стосуються Сенату, за якими згода Сенату необхідна у всіх випадках). Німецький Бундесрат - типова слабка верхня палата, однак ст.81 Основ­ного Закону передбачає випадок, коли потрібний Федераль­ному уряду закон, з яким не згоден Бундестаг, приймається, власне кажучи, Бундесратом.

Спостерігається тенденція, за якою чим менш демокра­тичний порядок формування верхньої палати, тим вона слабкіше. Досвід США, Великобританії, Італії, Франції це підтверджує. Однак це все-таки не більше, ніж тенденція. То­му що є приклади слабких верхніх палат, які сформовані цілком демократично, скажімо, польський Сенат, члени якого обираються безпосередньо громадянами, як і сенатори США або Італії.

Ще одна тенденція, яка випливає з відзначеного характеру різних верхніх палат - коли верхня палата сильна, компе­тенція обох палат збігається цілком або значною частиною і при цьому спеціальні повноваження верхньої палати часом більш значні, ніж нижньої; і навпаки, при слабкій верхній па­латі повноваження палат бувають розведені за предметами ве­дення, причому нижня палата має переваги. Наприклад, у США - типовій країні із сильною верхньою палатою -спеціальні повноваження палат невеликі і взаємно врівнова­жені. Якщо Сенат має права давати згоду на призначення Пре­зидентом посадових осіб і на ратифікацію ним міжнародних договорів, то палата представників першою розглядає біллі, що відносяться до збору державних прибутків. У процедурі імпічменту палата представників користується виключним правом ініціативи, а сенат - виключним правом прийняття рішення. Можна, звичайно, сказати, що повноваження сенату врівноважені повноваженнями палати представників недо­статньо, і з цим важко сперечатися, але визначений баланс все ж є. Стосовно всіх інших питань повноваження верхньої і нижньої палат однакові. Подібні приклади дають Конституції Колумбії і Югославії.

Повноваження палат, як видно, неоднакові. Вони зале­жать від конкретних умов країни, традицій законодавства, по­рядку формування державного апарату тощо. В деяких країнах, у тому числі і в Росії, законопроекти вносяться тільки в нижню палату і спочатку розглядаються тільки там, а в США вони можуть вноситися в будь-яку палату і розглядатися кож­ною з них. У США посадову особу, що очолює прокуратуру (він же міністр юстиції), призначає президент тільки після згоди сенату, причому необхідно 2/3 голосів, а в іншій прези­дентській республіці (Бразилії) такої згоди не потрібно, у Росії голову Центрального банку призначає на посаду і звільняє нижня палата (Державна Дума), а в Бразилії - Сенат. Різноманітність у вирішенні таких питань величезна. Але тут простежується певна загальна тенденція, яка має бути вра­хована при формуванні парламенту. Вона полягає в тому, що формування органів, які безпосередньо впливають на гро­мадську думку (наприклад, загальнодержавних рад з радіомовлення і телебачення), здійснюються не одним орга­ном, а за згодою органів, що представляють різні гілки влади. Це часто також відноситься до загальнодержавних централь­них органів контролю, до вищих органів суддівського само­врядування, які здійснюють рішення кадрових і інших ор­ганізаційних питань діяльності суддів і судів (вищим радам магістратури й ін.).

На компетенцію верхніх палат, окрім способу формуван­ня, певним чином впливає і термін повноважень (так званий термін легіслатури) членів верхніх палат. Так, у конгресі США членів нижньої палати обирають на два роки, а верхньої - на шість. У парламенті Австралії - відповідно на три і шість років, у Чехії і Японії - на чотири і шість, у Франції - на п'ять і дев'ять.

Однак головною особливістю парламентів з різними термінами повноважень палат є те, що склад верхніх палат ча­стково оновлюється. У США і Чехії кожні два роки оби­рається третина членів сенату, у Франції це відбувається кожні три роки. В Австралії та Японії кожні три роки онов­люється половина складу верхніх палат. На думку теоретиків зарубіжного парламентаризму, такий порядок має на меті за­безпечити спадковість у роботі представницького органу.

Принцип часткового переобрання членів верхніх палат створює їм певні організаційно-функціональні переваги перед нижніми палатами в процесі парламентської діяльності. Ці пе­реваги можуть мати суттєве значення, наприклад, коли верхня палата відхиляє законопроект, прийнятий нижньою палатою незадовго до закінчення терміну її повноважень. Природно, що немає ніяких гарантій вчасного узгодження цього законо­проекту палатами. Ще більш проблематичним є повторне прийняття законопроекту новим складом нижньої палати. В умовах часткового переобрання верхня палата набуває якості постійного елементу парламентської побудови.

У ряді країн, де верхні палати повністю або частково фор­муються на основі виборчих процедур, встановлені однакові терміни повноважень обох палат. У Бельгії, Іспанії, Нідерлан­дах, Польщі, Румунії, Хорватії, Швейцарії і Югославії - це чо­тири роки, в Італії та Ірландії - п'ять років.

Таким чином, наведене вище свідчить, що палати бікаме-ральних парламентів можуть бути наділені різним обсягом компетенції, але це має на меті посилення ефективності робо­ти парламенту. Кожна з наведених вище моделей виправдовує себе в тій країні, де вона застосовується. Тому абсолютизувати розглянуті риси парламентської побудови не слід. Значення їх треба пов'язувати з більш загальними факторами, що супрово­джують державно-правовий розвиток тієї чи іншої країни. Зрештою, форми парламентської організації та діяльності завжди наповнюються певним суспільно-політичним змістом.

Стосовно компетенції палат, через призму побудови дво­палатного парламенту, можна висунути таку правову новелу. Законодавча ініціатива може бути спрямована до верхньої чи нижньої палати. Щодо прийняття законів палати мають теж рівні права, але прийняте рішення повинно бути ухвалене 1/3 голосів іншої палати. Президент не може призначити Гене­рального прокурора, голову Національного банку, міністра внутрішніх справ та міністра оборони без згоди нижньої пала­ти. Ратифікація міжнародних договорів - виключна компе­тенція нижньої палати. Всупереч існуючій практиці, на нашу думку, пріоритет щодо фінансових питань слід надати верхній палаті, яка виражає інтереси регіонів та певних професійних і бізнесових кіл. Найбільш важливі рішення приймаються ¾ голосів від усього складу Верховної Ради. Такими питаннями є: внесення змін до Конституції України, призначення всеук­раїнського референдуму, оголошення за поданням Президента стану війни і укладання миру, ухвалення застосування Зброй­них Сил, усунення Президента з посади в порядку імпічменту, призначення третини складу Конституційного Суду України. Якщо нижня палата перестає функціонувати, можливе тимча­сове делегування її повноважень верхній палаті, і навпаки.

Розглядаючи четверте питання, особливу увагу слід звер­нути на зміст депутатського мандата, який складається з депу­татського 1) імунітету та 2) індемнітету.

1. Треба зазначити, що депутатський імунітет - це право парламентаря користуватися захистом з боку представниць­кого органу від арешту і деяких інших процесуальних дій, пов'язаних з обмеженням особистих прав і свобод, а також від судового переслідування на підставі порушення кримінальної справи та відповідного звинувачення. Зміст і обсяг депутатсь­кого імунітету в різних країнах неоднаковий, але ніде він не має абсолютного характеру.

В деяких країнах депутати користуються імунітетом лише під час парламентських сесій. У Бельгії і Люксембурзі розгляд кримінальної справи депутата може бути припинений на період сесії за вимогою палати, а сам депутат тимчасово звільнений. В Японії депутат, заарештований у канікулярний період, повинен бути безумовно звільнений за рішенням пала­ти. У Франції депутат, переслідуваний за вчинення злочину у період між сесіями, може бути заарештований лише з санкції бюро палати.

В багатьох країнах депутат позбавляється імунітету у ви­падку затримання його на місці злочину. Арешт депутата в та­кому випадку здійснюється без санкції парламенту. У Фінляндії арешт депутата і порушення проти нього криміна­льної справи без санкції парламенту можливі у випадку, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців. У Швеції дозволу парламенту на арешт і переслідування депута­та не потрібно, якщо відповідна міра покарання визначена у два роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії -п'ять років позбавлення волі. Проте і в таких випадках парла­менти можуть до винесення судом вироку вимагати звільнен­ня депутатів, посилаючись на наявність у них імунітету.

Статус депутата в англомовних країнах мало чим відрізняється від юридичного становища звичайних громадян. У Великобританії депутат не може бути позбавлений волі без санкції палати громад у зв'язку з цивільним процесом у суді (відомо, що в деяких країнах закон припускає позбавлення волі банкрутів та боржників) у період сесії і сорока днів до її початку та після її закінчення. Однак він не користується імунітетом проти арешту у зв'язку з порушенням і розсліду­ванням кримінальної справи. Зокрема, для арешту парламен­таря тут достатньо формальної згоди голови палати. Ана­логічні або близькі за змістом положення містяться в праві інших країн, що сприйняли засади британської консти­туційної системи.

У США депутатський імунітет зафіксовано в розділі шос­тому СТ.1 Конституції. Тут, зокрема, записано, що "сенатори і представники... в усіх випадках, крім зради, тяжкого криміна­льного злочину і порушення миру, не можуть бути заарешто­вані під час присутності на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати і під час повернення з неї".

2. Щодо індемнітету, то цей термін має два значення.

2.1. Перше значення - ^відповідальність за висловлення й інші дії при реалізації свого мандата: у палаті, у комітеті (комісії), в інших випадках, коли висловлення носить публічний характер, а також за зміст внесених проектів за­конів і інших рішень, за голосування, питання і запити, ви­правлення і т.п. Приведемо кілька прикладів нормативного встановлення індемнітету.

Іспанська конституція в ч. 1 ст. 71 передбачає більш широ­кий обсяг індемнітету: "Депутати і сенатори будуть користува­тися недоторканістю за думки, висловлені при здійсненні своїх функцій" (тобто не тільки в стінах палати), а Регламент Сенату 1982 року йде ще далі: "Сенатори будуть користувати­ся, навіть після припинення свого мандата, недоторканністю за думки, висловлені в парламентських документах, і за голо­сування при здійсненні своєї функції". Тобто захист іспансь­ких сенаторів у цьому плані носить абсолютний і довічний ха­рактер.

Основний закон ФРН формулює принцип індемнітету не настільки беззастережно. Згідно з ч.і його ст.46 "депутат ні в який час не може переслідуватися ні в судовому, ні в дис­циплінарному порядку чи навіть притягатися до відповідаль­ності поза Бундестагом за своє голосування чи за висловлен­ня, зроблене в Бундестазі чи в одному з його комітетів. Це не відноситься до наклепницьких образ".

Варто згадати ще одну гарантію для парламентарів, перед­бачену конституційним правом ряду країн, що близька як до індемнітету, так і до імунітету. Мова йде про право відмовля­тися від надання показань у якості свідка. Наприклад, ст.79 Конституції Словацької Республіки говорить: "Депутат може відмовитися свідчити в справах, про які довідався при здійсненні своєї функції, навіть і тоді, коли вже перестав бути депутатом". Ще більш широко сформульована дана гарантія в Основному законі Німеччини, згідно з ст.47 якого "депутати мають право не давати показань щодо осіб, що довірили їм як депутатам які-небудь факти або яким вони в цій якості довіри­ли факти, а також про самі такі факти. У межах такого права при відмові від дачі показань виїмка документів не допус­кається".

"Соціалістичне" державне право звичайно не передбачає такої гарантії для депутатів, як індемнітет. У Китаї Закон про організацію Всекитайських зборів народних представників пе-


редбачив її тільки для тих депутатів, що входять до складу Постійного комітету ВЗНП.

У палаті громад Великобританії й у деяких інших парла­ментах існує поняття "злочин проти парламенту", що най­частіше виявляється в нешанобливому ставленні, неповажно­му відношенні до колеги по палаті чи до всієї палати. Скарга на таку поведінку розглядається спочатку в комітеті з привілеїв Палати громад, а потім передається на пленарне засідання Палати, котра у випадку доведеності діяння прий­має рішення щодо міри покарання винного. Такою мірою мо­жуть бути попередження, догана, тимчасове відсторонення від участі в роботі Палати, ув'язнення, виключення зі складу Па­лати. У США й Італії палати формулюють тільки звинувачен­ня у злочині проти парламенту; а потім справа передається до звичайного суду.

2.2. Інше значення терміна "індемнітет", яке можна зустріти в конституціях і інших актах, - це винагорода парла­ментаря. Воно може складатися з різного роду виплат: платні, компенсацій витрат на утримання допоміжного персоналу, проїзду, використання засобів зв'язку тощо. Вже Конституція США встановила в розд.6 ст.І, що "сенатори і представники будуть за свої послуги одержувати компенсацію, обумовлену законом і яка виплачуватиметься Казначейством Сполучених Штатів". У 1848 році депутатська винагорода була встановле­на у Франції, у 1911 році - у Великобританії.

У суспільстві з цього приводу виникали дискусії. "Соціалістична" доктрина народного представництва виходи­ла з того, що депутат, як вказувалося вище, повинен керувати державою, не залишаючи своєї основної роботи: депутатська функція розглядалася як неосновна, здійснювана після вико­нання "уроку" продуктивної роботи (В.І. Ленін), а отже, не підлягала особливій оплаті, не вважаючи відшкодування ви­никлих витрат або втраченого заробітку. Наприклад, у ст. 80 кубинської Конституції сказано: "Положення депутата не передбачає ні особистих привілеїв, ні матеріальних вигод. Депу­тати Національної Асамблеї Народної Влади будуть сполуча­ти депутатські функції зі своїми звичайними обов'язками і за­дачами. У тій мірі, в якій це необхідно для депутатської діяль­ності, вони будуть користуватися неоплачуваною відпусткою й одержувати винагороду, еквівалентну їх заробітній платі і додатковим витратам, що вони несуть у зв'язку з виконанням депутатських обов'язків".

У демократичних же країнах, де парламентар реально бере участь в ініціюванні, розробці і прийнятті найважливіших дер­жавних рішень, така діяльність вимагає від нього про­фесіоналізації і значних матеріальних витрат. Парламентар має потребу в консультаціях фахівців, які безкоштовно їх не надають, йому необхідне постійне проживання в столиці, часті поїздки до виборців, систематичне користування зв'язком і т.д. Тому парламентська винагорода, ще й до того ж висока, розглядається нині як нормальне явище.

Винагорода французького парламентаря в три рази більша середнього рівня заробітної плати. Плюс до цього він одержує фіксовані суми, що дорівнюють 1/4 винагороди, на наймання житла і службові витрати. Держава оплачує послу­ги двох помічників і секретаріату депутата. Він може 40 разів на рік безкоштовно злітати у свій виборчий округ і назад і без­коштовно користуватися телефонним та поштовим зв'язком.

У США винагорода членів Конгресу також багаторазово перевищує середній рівень заробітної плати. У 1993 році кон­гресмени і сенатори одержали по 10 750 доларів на місяць при тому, що середня заробітна плата шахтаря складала 2660 до­ларів, а в робітників у промисловому виробництві - менше 2 тис. доларів. Правда, це порівняння, наведене газетою, не зовсім показове. Член Конгресу повинен володіти значно більш високою кваліфікацією, ніж промисловий робітник. Порівнювати, напевно, треба було б із середнім прибутком усіх тих, хто живе на заробітну плату. Американські парламентарі також отримують кошти на утримання свого допоміжно­го апарату, причому сенатори розміщують свої канцелярії як у Вашингтоні, так і в столиці того штату, у якому обрані. Пока­зовим є те, що в сенаторів розмір виплат залежить від чисель­ності населення штату, який він представляє. Конгресмени от­римують на це суму, яка більша в 3,7 від їхнього окладу (бри­танські парламентарі - 1,3). Членам Конгресу США надають­ся безкоштовно транспорт, у тому числі при зарубіжних поїздках, і зв'язок, а також медичне обслуговування. Сенатор від великого Штату коштує платникам податків більше 1 млн. доларів на рік.

Якщо порівнювати винагороди парламентарів з утриман­ням членів урядів, то, наприклад, у Великобританії депутати Парламенту одержують 49% від окладу члена Кабінету чи 69% від окладу молодшого міністра.

У ряді країн, включаючи США, парламентарі, які досягли визначеного віку (він коливається від 45 до 65 років) і безу­пинно входили до складу парламенту визначене число років (починаючи звичайно з 8—10 років), одержують право на спеціальну пенсію, виплачувану незалежно від пенсій за інши­ми підставами.

Таким чином, виходячи з зарубіжного досвіду при зміненні депутатського імунітету в Конституції України, мож­на було б узяти за зразок розділ 6, статті 1 Конституції США в якій зазначено, що "сенатори і представники... в усіх випадках, крім зради, тяжкого кримінального злочину і порушення ми­ру, не можуть бути заарештовані під час присутності на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати і під час повер­нення з неї". Інший можливий варіант - коли право позбавити депутата недоторканності має не взагалі парламент або палата, а керівні органи парламенту (палати), голова парламенту та віце-спікери. Вважаємо, що запропоновані варіанти могли б сприяти більшій відповідальності українських народних об­ранців перед виборцями.

Щодо індемнітету, то в ч.2, статті 80 Конституції України його поняття вживається у значенні "невідповідальність за ре­зультати голосування або висловлювання в парламенті та йо­го органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп". Ми погоджуємося з таким формулюванням, але вважаємо що положення даної норми необхідно дещо конкретизувати, до­давши до 4.2 статті 80 " ...словесно, або іншими діями". Це, на нашу думку, має стримувати депутатів від сварок та інших дій, які порушують нормальну роботу Верховної Ради.


<