§2. Загальна характеристика виборів у зарубіжних країнах : Державне право зарубіжних країн -Бостан - Тимченко : Книги по праву, правоведение

§2. Загальна характеристика виборів у зарубіжних країнах

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 
РЕКЛАМА
<

Вибори є способом формування такого органу як парла­мент і виступають у ролі однієї з визначальних характеристик природи самого народного представництва. Водночас вибори є способом формування інших вищих органів держави, зокре­ма, в "республіках" обирається глава держави - президент.

Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших пред­ставницьких органів. Шляхом прямих виборів обирається гла­ва держави у переважній більшості президентських і змішаних поліархій. На непрямих виборах волевиявлення виборців опо­середковується спеціальною колегією виборців (прези­дентські вибори у США) або самим парламентом чи створено­го на його основі колегії (президентські вибори в "парламен­тарних республіках").

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевияв­лення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою влад­ною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на вибо­рах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю.

Особливістю прямих виборів є те, що вони пов'язані з не­обхідністю узгодження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним поєднанням їх волевияв­лень, що в теорії іноді розглядають як своєрідну угоду. Звідси поява терміну "депутатський мандат". Але, незважаючи на термінологію, взаємовідносини виборців та обранців не можна ототожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільно-правових договорів, зокрема договору доручення. На виборах і при здійсненні мандата волевиявлення виборці та їх обранці не протистоять один одному, що є характерним для цивільно-правових договірних відносин. Ці волевиявлен­ня спрямовані на досягнення однієї мети - заміщення і ре­алізацію цього мандата. Вибори не призводять до виникнення якихось суб'єктивних стосунків між виборцями та обранцями. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандату практично не впливає на зміст конституційно-правового ста­тусу парламентарів. Статус останніх визначається консти­туцією і законодавством, а не волею виборців.

Вибори до представницьких органів проводяться із засто­суванням різних юридичних процедур та проходять кілька стадій. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів необхідно, щоб відповідні документи були підпи­сані певною кількістю виборців по кожному округу (напри­клад, у ФРН - 200 виборців, в Італії - 350).

Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожен громадянин, кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на ви­борах до нижньої палати парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня го­лосування. В англомовних країнах з парламентарними форма­ми правління також прийнятий порядок самовисунення кан­дидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку виборців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний характер. Наприклад, у Великобританії для реєстрації канди­дата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої деся­тьма виборцями.

Особливістю виборчого права країн, де встановлений по­рядок самовисунення кандидатів або формального їх висунен­ня за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої за­стави. Виборча застава - це певна грошова сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент його реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йо­му лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії вибор­ча застава у розмірі 500 ф.ст. не повертається, якщо кандидат зібрав менше ніж 5% загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких станов­лять менше ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для заміщення одного депутатсь­кого мандата за пропорційною виборчою системою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японії, країнам Балтії та багатьом іншим.

У реальному державно-політичному житті висунення кан­дидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де у зв'язку з різними обставинами забезпечена підтримка вибор­цями представників певної партії. За таких умов добір канди­датів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу існу­вання надійних виборчих округів зумовлює так зване десанту­вання, коли висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого зв'язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Зазвичай на виборах у таких округах бало­туються керівники партій.

Суттєвими особливостями характеризується порядок ви­сунення кандидатів у депутати й на виборні посади у США. Тут він практично завжди має суто партійну природу. Майже в усіх штатах законодавчо визначена спрощена процедура ви­сунення кандидатів від так званих встановлених партій. Ними визнані головні політичні партії США - демократична і рес­публіканська. Інші партії набувають статусу встановлених ли­ше після того, як під петицією про висунення їхніх кандидатів буде поставлена певна кількість підписів виборців. У різних штатах ця кількість визначена від кількох тисяч до десятків тисяч підписів. Для визнання партій як встановлених, вони та­кож мають одержати підтримку на самих виборах. Зазвичай, це кілька відсотків від загальної кількості виборців, що брали участь у голосуванні.

Встановлені партії висувають кандидатів шляхом так зва­них первинних виборів - праймеріз. Лише в одному штаті ви­сунення кандидатів відбувається на партійних з'їздах, а ще в чотирьох процедури праймеріз здійснюються паралельно з визначенням кандидатів на з'їздах. З використанням процедур первинних виборів висувають кандидатів у президенти, губер­натори, члени федерального конгресу і законодавчих органів штатів, а також на деякі виборні посади місцевого рівня.

Праймеріз - це висунення кандидата із застосуванням го­лосування виборців. Але на відміну від самих виборів на прай­меріз обираються кандидати на виборні посади, які після цьо­го балотуються у звичайному порядку. Як правило, прай-мерізи мають закритий характер, тобто кожна партія прово­дить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх при­хильників. У семи штатах проводяться відкриті праймерізи, коли у відповідних процедурах беруть участь усі виборці неза­лежно від партійного членства. У південних штатах допус­кається проведення додаткових праймерізів: якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини поданих голосів, про­водиться другий тур за участю двох кандидатів, які здобули найбільшу підтримку в першому турі. У будь-якому випадку первинні вибори мають суто партійний характер.

Порядок висунення кандидатів, подібний праймерізу, існує і в деяких інших країнах. Зокрема, в Бельгії для визначення кандидатів у депутати парламенту проводяться так звані пули. На відміну від американських праймерізів, проце­дури яких визначені законом, пули є суто партійними захода­ми. В пулах мають право брати участь, а іноді й зобов'язані це робити, усі члени партії, яка має намір висунути своїх канди­датів на виборах. Порядок проведення пулів визначений ста­тутами всіх головних політичних партій цієї країни.

Діяльність політичних партій визначає зміст інших стадій виборчого процесу. Вони беруть активну участь у роботі ор­ганів, які створюються для проведення виборів, а в ряді країн - у формуванні таких органів. У деяких країнах політичні партії навіть готують виборчі бюлетені. Саме партії проводять передвиборну агітацію, забезпечують контроль за можливими порушеннями в процесі виборів тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм суто партійної діяльності.

Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей представницької демократії, слід також згадати встанов­лений законодавством окремих країн принцип обов'язкового голосування. Так, у ст. 48 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов'язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так зва­них моральних санкцій: мер - голова представницького орга­ну місцевого самоврядування - у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини пе­редбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям допус­кається можливість адміністративного арешту.

Обов'язковий порядок голосування зумовлює штучне підвищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. Це волевиявлення становить сенс самого виборчого права як суб'єктивного права громадян. Ставлення до голосу­вання і до участі у виборах в цілому як до обов'язку має рацію лише тоді, коли воно самостійно сформувалося у свідомості виборців.


<