ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ : Державне право зарубіжних країн -Бостан - Тимченко : Книги по праву, правоведение

Популярное за неделю

Торговое холодильное оборудование. Оборудование для баров и ресторанов.
tehnofriz.ru
adhdportal.com

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 
РЕКЛАМА
<

Завдання 1. Використовуючи літературу з теорії держави і права, та конституційного права України та зарубіжних країн, виписати дефініції форм державного правління, які належать тим чи іншим авторам. Порівняйте їх, зробіть висновки.

Завдання 2. Використовуючи матеріал з теорії держави і права, а також той, що викладений вище, класифікуйте форми державного правління зарубіжних держав та відобразіть ре­зультати вашої роботи у вигляді двох схем. Порівняйте їх, зро­бить висновки.

Завдання 3. Використовуючи тексти (витяги ) з консти­туцій Латвії, США, Франції, Японії, визначте зміст форми правління цих держав.

Завдання 4. Проаналізуйте на основі Конституції Хор­ватії 1990 р. та "Постанови Палати представників Хорватсько­го Державного сабору "Про проголошення Змін Конституції Республіки Хорватія" від 9 листопада 2000 p., зміни, які відбу­лися у змісті форми державного правління Хорватія на­прикінці XX ст.

Завдання 5. Використовуючи досвід організації влади в за­рубіжних країнах, підготуйте пропозиції щодо вдосконалення змісту форм правління української держави у вигляді "мініпроек-ту" Закону України "Про внесення змін у Конституцію України"

Завдання 6. Продовжити поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад:

Державне правління - це

Форма державного правління - це...

Монархія - це...

Абсолютна монархія - це...

Дуалістична монархія - це...

Республіка - це...

Поліархія - це...

Президентська поліархія - це...

Парламентарна поліархія - це...

Змішана поліархія - це...

Імпічмент - це...

Контрасигнування - це...

Інтерпеляція - це..

Тема:    Змішана    форма    поліархічного    правління    в зарубіжних країнах

ПЛАН

Поняття змішаної форми поліархічного правління

Президентсько-парламентарні поліархії в зарубіжних
країнах

Напівпрезидентсько-напівпарламентарні поліархії в
зарубіжних країнах

Напівпарламентарно-напівпрезидентські поліархії в
зарубіжних країнах

Парламентарно-президентські поліархії в зарубіжних
країнах

Форма державного правління України та зарубіжних
країн: порівняльний аналіз.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Семінарське заняття присвячено одній із проблем програм­ної теми № 4.2 "Форми державного правління в зарубіжних країнах", а саме, змішаній формі поліархічного правління, тоб­то такій формі правління, яка 1996 р. була конституціоналізова-на і в Україні. На семінарському занятті доцільно глибше вив­чити досвід організації влади зарубіжних країн, де встановле­ний такий вид поліархічного правління. Підготовку до семінарського заняття необхідно розпочати із ознайомлення з планом семінару та з рекомендованою до нього літературою. З кожного питання плану слід готувати доповідь (виступ) на 8-10 хв. та необхідні матеріали для їх обговорення.

Розкриваючи перше питання, слід звернути увагу на такі теоретичні проблеми як ознаки змішаної форми поліархічного правління та її дефініція.

Змішана поліархія один з самих молодих видів форм дер­жавного правління. Перші спроби її створення і, відповідно, конституціоналізації, були здійсненні ще в 1919 р. Німеччи­ною та Фінляндією, але цілісну ЇЇ модель - прототип змішаної поліархії дала світові Франція часів "П'ятої республіки"

(1958 р.).

Цей вид форми державного правління, як і обидва "старі" класичні: парламентський та президентський безумовно теж є поліархічним, оскільки насамперед базується на деконцентро-ваній системі влади, обумовленій відповідним типом "роз­поділу влад". Останній ми б визначили як "помірний, частко­вий", оскільки він об'єднує у собі риси, характерні для "жорст­кого" (президентського) і "м'якого" (парламентського) типів розподілу влад та обумовленої ними відповідної системи стри­мувань і противаг. Структурно-інституціональна система змішаної поліархії, на відміну від її класичних попередниць, є триархічною, оскільки правління у державі - це результат взаємодії трьох державних інституцій: глави держави, уряду і парламенту, котрі в "ідеалі" мають бути рівновіддалені та відносно автономні один від одного.

За французьким прототипом законодавчу владу представ­ляє парламент, виконавчу - уряд; президент, юридично виве­дений за межі виконавчої влади, є главою держави, котрому відведено місце арбітра у відносинах всіх інших публічних інститутів. "Президент Республіки, - закріплено в СТ.5 Кон­ституції Франції 1958 p., - пильнує за дотриманням Консти­туції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціону­вання державних органів, а також спадковість держави"1.

Концепція президента-арбітра сприйнята в більшості інших країн зі змішаною формою поліархічного правління. В їх основних законах запозичений зміст формулювань Конституції Франції 1958 р., хоча сам термін "арбітраж" та похідні від нього зазвичай не вживаються. Згідно положень президент за­безпечує нормальне функціонування демократичних інсти­тутів (Португалія), функціонування органів державної влади і виступає посередником між державними "владами", а також між державою і суспільством (Румунія). В усіх цих випадках, як і у Франції, президент не наділений повноваженнями, котрі за характером є реально "арбітражними". Певний виняток ста­новить право президента призначати референдум, яке у Порту­галії реалізується на пропозицію парламенту або уряду, в Хор­ватії - на пропозицію уряду, а в Румунії - після консультацій з парламентом'. Формулювання, близькі за своїм змістом до пре­зидентського арбітражу, знайшли місце і в основних законах, прийнятих у деяких пострадянських країнах з відповідною формою державного правління - Білорусі, Киргизстані, Росії. Хоча "президентський арбітраж" претендує на власну озна­ку змішаної форми поліархічного правління і деяким дослідни­ками таким вважається2, на нашу думку, він такого "статусу" не набув, оскільки не є притаманним тільки для цього виду фор­ми державного правління. По суті, положення про "арбітраж глави держави" (справді в різних формулюваннях) використо­вується в конституціях держав з різними формами правління: парламентськими - Греція, Молдова, Угорщина, Туреччина; президентськими - Азербайджан, Грузія, Еритрея, Єгипет, Ко­лумбія, Таджикистан і Туркменистан; деякими африканськи­ми суперпрезидентськими і навіть т.зв. "монархічними" держа­вами3. Відносно останніх можна навести приклад Іспанії, де ко­роль - це "арбітр і гарант узгодженості повсякденної діяльності державних органів"(ст. 56 Конституції) 4.

Поряд з положенням про президентський арбітраж у ст.5 Конституції Франції 1958 р. також уперше йшлося про функції президента як гаранта у певних сферах державної діяльності. Схожі за змістом з французькою конституцією формулювання про главу держави як "гаранта національної незалежності, територіальної цілісності, виконання міжнарод­них договорів та угод" у подальшому були використані в значній частині держав зі змішаною формою правління; таке конституційне формулювання запозичене і в деяких постра­дянських президентських поліархіях.

Конституційні положення про главу держави як арбітра або гаранта мають різні призначення і наслідки в реалізації і пов'язані з реальним статусом глави держави за умов конкрет­ної "внутрішньої" форми держави. В державах з міцними де­мократичними традиціями прийнятною є концепція глави держави як арбітра-судді, в державах з тоталітарними тра­диціями - положення про президента "арбітра" або "гаранта" є своєрідною підставою для активного втручання президента в державно-політичне життя1. Про це свідчить досвід усіх пре­зидентських та змішаних поліархій СНД: Азербайджану, Білорусі, Грузії, Вірменії, Росії, Румунії, Казахстану, Киргиз­стану, України, Узбекистану, Таджикистану, Туркменистану. Таким чином, хоча зазначені вище конституційні поло­ження    породжені    французьким    прототипом    змішаної поліархії, вони, вийшовши за межі цього виду та поширив­шись на інші форми державного правління, не стали її влас­ною ознакою. Серед суто власних ознак змішаної поліархії, які сформувалися на рубежі ХХ-ХХІ ст. і у сукупності характери­зують сучасну змішану форму поліархічного правління, є на­самперед ті, що знаходяться у площині формування президен-тури і уряду та форм політичної відповідальності останнього. При формуванні президентури використовується харак­терна тільки для змішаної форми поліархічного правління процедура. Це знаходить свій вираз у тому, що президент оби­рається позапарламентським шляхом, як у президентській поліархії, але на відміну від останньої, де використовуються непрямі (США) або специфічні (референдум в Єгипті чи Сирії) вибори глави держави, президент у змішаній поліархії обирається виключно прямим всенародним шляхом.

Наступні, властиві змішаній поліархії ознаки, за своєю природою, є дуалістичними. Це знаходить свій вираз, по пер­ше, у тому, що "Глава держави розділяє виконавчу владу з прем'єр-міністром таким чином, що це призводить до структу­ри двоїстої влади"1 або до створення т.зв. "двоголової, ду­алістичної" виконавчої влади. Термін "дуалізм" відносно вико­навчої влади сформулювали французькі автори для пояснен­ня відповідних конституційних положень. Він означає "роз­поділ" виконавчої влади між президентом і урядом, її "розд­воєність", "децентралізацію" тощо2.

Звернемо увагу на те, що за своїм характером ця ознака є не суто юридичною, а політико-правовою, оскільки в той час, коли конституції змішаних поліархій містять змістовні визна­чення уряду як носія виконавчої влади, в більшості з них відсутні приписи про належність виконавчої влади президен­тові, здійснення її президентом. Але така його роль закріплена в різних положеннях, наприклад, про те, що президент визна­чає структуру уряду, утворює, реорганізовує та ліквідує, як правило за поданням глави уряду, міністерства та інші цент­ральні органи виконавчої влади, скасовує урядові акти, прий­має безпосередню участь в роботі уряду. Слід відзначити, що і у такий спосіб юридично закріплені пропорції "розподілу" виконавчої влади між президентом і урядом та роль останньо­го в здійснені виконавчої влади.

У певній групі країн, серед них перш за все посттоталітар-них, уряд, як правило, є органом, який організаційно залежить від президента і функціонально пов'язаний з ним, а прем'єр-міністр - лише формальний глава уряду. У здійсненні впливу на уряд президент спирається, зазвичай, ще й на апарат -адміністрацію, який складається з його найближчих співробітників. Цей апарат, забезпечуючи інформацією главу держави, бере активну участь, хоча і непрямо (шляхом пропо­зицій і зауважень), в підготовці і прийнятті важливих політич­них рішень. В деяких державах (Білорусь, Росія, Україна, Франція) адміністрація президента фактично дублює офіційний уряд. Це явище особливо серйозне, бо, як правило, статус апарату не регулюється безпосередньо конституцією або законами, а лише відповідними актами президента, перед яким адміністрація є політично відповідальною.

В інших країнах значення уряду як складової державного механізму порівняно вагоміше, він є самодостатнім органом виконавчої влади. Про це свідчать визначені в конституціях компетенційні зв'язки між парламентом, урядом і президен­том. Більш значущим є і статус прем'єр-міністра, який висту­пає реальним главою уряду.

По-друге, дуалізм у системі влади змішаної поліархії про­являється у тому, що уряд формується при участі президента і парламенту (нижньої палати). В абсолютній більшості країн з такою формою правління президент пропонує кандидатуру глави уряду для затвердження парламенту і, після отримання його згоди (елемент парламентаризму), призначає весь склад уряду (елемент президенціалізму). Однак такий порядок не характерний, для деяких "старих" змішаних поліархій, напри­клад, Франції, де глава уряду, який призначається президен­том, не вимагає формально-юридичної згоди парламенту, хоча фактично призначати прем'єр-міністра, що не має підтримки вищого законодавчого органу, він не може.

По-третє, дуалізм проявляється у подвійній відповідаль­ності уряду перед главою держави і водночас перед законодавчим органом. 3 одного боку уряд несе відповідальність перед президентом, який може звільнити прем'єр-міністра, окремого міністра і відправити весь уряд у відставку. З іншого - уряд відповідальний (підзвітний) перед парламентом. Це знаходить свій вираз в ухваленні (або неухваленні) парламентом програ­ми урядової діяльності (інвеститура уряду) та результатів її ви­конання, прийнятті резолюції осуду або недовіри уряду (після інтерпеляції), котрі можуть мати наслідком відставку уряду.

Система стримувань і противаг у змішаних поліархіях теж об'єднує у собі елементи президентської і парламентарної поліархій. Як елементи останньої конституціями визначені інститути контрасигнатури, сумісності депутатського мандату з посадою в уряді, право останнього на законодавчу ініціативу та право президента на розпуск парламенту, але на відміну від "справжньої" парламентарної держави, у змішаній ці процеду­ри певною мірою обмежені та жорстко конституційно регла­ментовані. Серед рис президентської поліархії, що проявля­ються у взаєминах президента з парламентом у державах зі змішаної формою поліархічного правління слід відзначити такі: можливість президента накласти вето на прийняті парла­ментом законопроекти, з одного боку, і можливість вищого за­конодавчого органу застосувати до глави держави, у випадках, передбачених законом, суду імпічменту - з іншого.

У більш конкретизованому вигляді зазначені вище ознаки змішаної поліархії будуть такими:

1) структура системи вищих органів законодавчої і вико­навчої влади держави побудована на засадах притаманного їй "помірного, часткового" типу поділу влад і складається з трьох відносно автономних інституцій: президента, уряду та парла­менту. Це знаходить вираз у тому, що:

а) президент і парламент мають одне й те ж джерело фор­мування - народ, громадян, котрі безпосередньо обирають їх (президента і парламентаріїв) у ході загальних прямих ви­борів;

б)            виконавча влада відокремлена від глави держави і юри­
дично відноситься до уряду;

в)             повноваження глави держави і глави уряду здійсню­
ються різними особами: президентом і, як правило, головою
уряду (прем'єр-міністром);

2) Президент і парламент у структурно-функціональному відношенні рівновіддалені від уряду і у своєму впливі на нього не мають переваги. Ця рівновага досягається :

а)             дуалістичною процедурою формування уряду, коли ос­
танній створюється при обов'язковій участі президента і пар­
ламенту;

б)            таким же дуалістичним порядком несення відповідаль­
ності, коли уряд може бути відправлений у відставку і прези­
дентом, і парламентом;

в)             баланс влад забезпечується системою стримувань та
противаг, котра передбачає:

що акти, які промульговуються президентом, у визна­
чених конституцією межах, можуть бути контрасигно­
вані з боку глави уряду або відповідного міністра;

що президент має право вето на законопроекти, прий­
няті парламентом, а також, у жорстко визначених кон­
ституцією межах, право розпуску вищого законодав­
чого органу;

що парламент у свою чергу, використовуючи процеду­
ри усунення від влади президента або ж імпічменту, має
право притягати главу держави до відповідальності.

Синтезуючи наведені ознаки, можна сформулювати дефініцію змішаної форми державного правління - одного з наймолодших видів форми поліархічного правління, який по­роджений теорією і практикою державного будівництва XX ст.

Змішана поліархія являє собою засновану на "помірному або частковому" типові розподілу влад структурно-інсти-туціональну систему вищих органів законодавчої, президентсь­кої та урядової влади, де головний реалізатор правління в державі - виконавча влада в особі очолюваного прем'єр-міністром уряду - формується за спільною участю створених у резуль­таті загальних і прямих всенародних виборів парламенту та президента і несе таку ж подвійну відповідальність перед ними. Наведені ознаки та дефініція дають в цілому уявлення про "узагальнений тип" теоретико-юридичної моделі змішаної форми державного правління. В той же час аналіз їх юридич­них конструкцій, котрі знайшли закріплення в конституціях окремих держав, свідчить про те, що їх юридичний зміст ха­рактеризується   поліваріантністю.   Така   поліваріантність зовнішньо знайшла відображення у назві зазначеного виду форми правління. Діапазон цієї назви, на відмінну від класич­них видів, є дуже широким. Французький державознавець М.Дюверже назвав змішану поліархію "напівпрезидентською республікою"'. В той час, коли деякі зарубіжні дослідники, на­приклад, Дж.Сарторі у цьому питанні повністю сприйняли по­зицію французького вченого, додавши до напівпрезидентської ще синонім "змішана", інші, наприклад, Шугарт і Кейрі, виділяють "два типи режимів: (і) прем'єро-президентський і (іі) президентсько-парламентський2. В пострадянській літера­турі "розкид" цих назв ще більший: їх нерідко також назива­ють "змішаними (напівпрезидентськими) республіками"3, "напівпрезидентськими    чи    напівпарламентськими    рес­публіками"4, "напівпрезидентсько-напівпарламентськими рес­публіками"5, "парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними або, що зовсім невдало (на думку В.Ша-повала), напівпрезидентськими республіками"1.

Наведене показує, що відповідь на питання про назву цьо­го виду поліархічного правління, як і зазначалось раніше, є не­однозначною. Це, на нашу думку, пов'язано з порушенням ме­тодологічної ієрархії (загальне, особливе та одиничне) розгля­ду досліджуваного явища. Як зазначалося, аналіз юридичного змісту змішаних форм державного правління свідчить про їх особливі прояви в конкретних державах. Поява цієї терміно­логічної плутанини обумовлена тим, що стан форми правління останніх і відповідно їх назва ототожнюється з за­гальним видом зазначеної форми правління. Вихід із цієї ситу­ації нам бачиться у визначенні назви загального виду, виділенні у межах самого виду його особливих підвидів та виз­наченні їх назви за допомогою деяких запропонованих суча­сними державознавцями термінів.

Для позначення самого виду назва "напівпрезидентська республіка" (поліархія), що була започаткована М.Дюверже, є, як стверджує В.Шаповал (і ми з цим згодні) дійсно невдалою. Це з точки зору як формальної логіки, так і відображеного у цій назві відповідного змісту. Логічно "напівпрезидентську ре­спубліку" слід розуміти як половину президентської форми державного правління, в той час як французький прототип та подібні їм поліархії містять ще частину парламентських еле­ментів. При співвідношенні їх 50% на 50% може виникнути за­питання, на яке важко дати чітку відповідь: якою є вона -напівпрезидентською, або ж напівпарламентарною.

Інші назви, типу "президентсько-парламентарні" або ж на­впаки, "парламентарно-президентські" ще більше, на наш по­гляд, невдалі, оскільки містять вказівку на домінування тих чи інших елементів, порушуючи тим самим рівновагу системи.

Найбільш виправданою для позначення самого виду форми правління, слідом за В.Шаповалом, Дж.Сарторі, вважаємо на­зву "змішана поліархія", хоча слід визнати, що за точністю сформульованого у ній змісту цей термін поступається позна­ченням двох класичних форм державного правління.

На користь використання терміну "змішана" говорить те, що цей якісно новий вид форми державного правління створе­ний у результаті "змішування" елементів президентської та парламентарної поліархій. В такій за природою інтегрованій справжній системі (Дж.Сарторі)1 інститут глави держави ут­ворюється позапарламентським шляхом (як у президентській поліархії), завжди безпосередньо виборцями (власна ознака); органом виконавчої влади є уряд (як у парламентарній поліархії);   повноваження   глави  держави   і   глави  уряду здійснюються   різними   особами   (як   у   парламентарній поліархії); інститут президента формально-юридично виведе­ний за межі виконавчої влади (як у більшості парламентарних поліархій); уряд формується за участю президента й парла­менту (як у парламентарній поліархії), він відповідальний пе­ред президентом (як у президентській поліархії) та підзвітний парламенту (як у парламентарній поліархії). Рівновага між президентом і парламентом спирається на відповідну систему стримувань і противаг, яка знаходить свій прояв у тому, що президент має право: а) використати вето на законопроекти, прийняті парламентом (як у президентській поліархії), б) роз­пустити парламент (як у парламентарній поліархії), в) висту­пити з законодавчою ініціативою (власна ознака); парламент має право притягати президента до відповідальності, викорис­товуючи   процедуру   імпічменту   (як   у   президентській поліархії); президентська влада може бути послаблена урядо­вою через використання останньою контрасигнатури (як у парламентарній поліархії); депутатський мандат несумісний із посадою в інших органах державної влади (як у прези­дентській поліархії).

Термін "змішана" використовується і для позначення фор­ми правління української держави. "За наших умов, - зазначає В.Шаповал, - саме термін "змішана республіканська форма державного правління" набув офіційного звучання: представ­ляючи 20 березня 1996 року у Верховній Раді України проект нової Конституції України, Президент України у своїй до­повіді для позначення запропонованої у проекті форми правління використав саме цей термін"1.

Термін "змішана" для позначення виду форми державного правління є придатним ще й тому, що він є "нейтральний" і "широкий" за змістом і допускає "коливання" особливих кон­кретних форм "в межах однієї системи" (Дж.Сарторі), сталість якої від цього коливання не порушується2. Під цими коливан­нями американський вчений розуміє насамперед політичні прояви змішаної поліархії, які залежно від певних партійно-політичних обставин відхиляються від юридичного прототи­пу. Але такі коливання або точніше відхилення від "середин­ного типу" в межах усього виду змішаної поліархії спостеріга­ються, як зазначалося, і у змісті теоретико-юридичних або ж конституційних моделей. "Особливості такого "розподілу", -зазначає В.Шаповал, - в різних державах спричинили появу класифікацій самої змішаної республіканської форми правління. Якщо основні повноваження у сфері виконавчої влади належать президенту, цю форму нерідко класифікують як президентсько-парламентську республіку. В разі ж концен­трації відповідних повноважень в уряді - як парламентсько-президентську"3. Але незважаючи на те, що, за думкою В.Шаповала, "наведена класифікація ґрунтується на досить абст­рактних критеріях визначення обсягів повноважень президен­та і уряду як носіїв виконавчої влади" і "на їх основі неможли­во чітко розмежувати та встановити зазначені різновиди змішаної республіканської форми"1, після започаткування політичної реформи в Україні (серпень 2002 р.) вона стала за­гальновживаною у вітчизняному політичному лексиконі.

Проведений нами аналіз юридичних конструкцій існую­чих на сьогодні змішаних поліархій в більше ніж двадцяти державах Європи та Азії свідчить про те, що закріплений в конституціях їх зміст дійсно характеризується певним відхи­ленням сукупності її елементів від "серединного типу" у бік президентської або ж парламентарної форм державного правління. Ці умовні підвиди, і у цьому ми згодні з В.Шапова-лом, не слід називати "президентсько-парламентськими" і "парламентарно-президентськими", оскільки їх терміно­логічні позначення передбачають більш конкретний рівень пе­реваги президентських або ж парламентських елементів у змісті змішаної форми державного правління. Найбільш при­датними у цьому сенсі для позначення підвидів змішаної поліархії, їх певних "відхилень" у бік президентської або ж парламентарної форм державного правління ми вважаємо змішані поліархії "з домінуванням президентських елементів" і "з домінуванням парламентських елементів".

До держав, змішана форма правління котрих характери­зується домінуванням президентських елементів, на нашу дум­ку, відносяться: Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Південна Корея, Росія, Україна, Франція, Шрі-Ланка. Однак більш детальний аналіз юридичних конструкцій їх форм правління свідчить про те, що ступінь домінування цих "прези­дентських" елементів є різним. Це дає підстави і можливість для здійснення ще одного рівня класифікації - поділу зазначеного підвиду на різновиди. Такими, на нашу думку, можуть бути: президентсько-парламентарна поліархія, де перевага прези­дентських елементів над парламентськими є суттєвою і напітрезидентсько-напівпарламентарна поліархія, в структурі якої спостерігається певний баланс елементів "парламентариз­му" та "президенціалізму" з незначною перевагою останнього.

Схожа ситуація спостерігається і в тій групі держав, форми правління яких характеризуються домінуванням парламентсь­ких елементів. Аналіз конституційних моделей форм держав­ного правління таких країн, як Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Литва, Македонія, Польща, Португалія, Словенія, Румунія, Фінляндія та Хорватія свідчить про те, що в одних з них в системі верховної влади спостерігається певний баланс елементів "президенціалізму" та "парламентаризму" з незнач­ною перевагою останнього - це напівпарламентарно-напівпре-зидентський різновид змішаної поліархії, а в інших - де парла­ментські елементи суттєво домінують над президентськими -створений так званий парламентарно-президентський різно­вид змішаної форми поліархічного правління. Кожен з цих різновидів форм державного правління має стати предметом безпосереднього розгляду у процесі семінарського заняття.

Друге питання має бути присвячене аналізу консти­туційних моделей президентсько-парламентарних поліархій, до яких з переліку вищенаведених "змішаних" держав, на на­шу думку, можна віднести Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Корею (Південну) Росію та Шрі-Ланку.

Глави держав - президенти - в цих країнах наділені по­вноваженнями, близькими до глави держави президентської поліархії. Окрім Президента Кореї всі вони наділені статусом "гаранта...", конституційне формулювання, яке у змішаних поліархіях завжди, а в цих країнах тим паче, було основою для наділення глав держав найширшими повноваженнями.

З точки зору впливу глави держави на виконавчу владу найближчим до президентської поліархії є Корея. Президент Кореї згідно СТ.66 Конституції, очолює так звану Екзек'ютиву, якій належить виконавча влада. Поняття екзек'ютиви включає Президента, уряд (Державну Раду), міністерства і Службу державного аудиту та інспекцій. Головою Державної Ради є Президент, а його заступником визначено Прем'єр-міністра. Прем'єр-міністра призначає Президент за згодою Національ­них Зборів. Відповідно до ст. 86 Конституції, "Прем'єр-міністр допомагає Президенту і керує міністерствами під началом Президента". Інших членів Державної Ради призначає Прези­дент за рекомендацією Прем'єр-міністра. Вони покликані "до­помагати Президенту у веденні державних справ і брати участь в обговоренні таких справ" (ст.87). Більшість інших пи­тань, котрі має обговорювати Державна Рада, пов'язані з ре­алізацією конкретних конституційних повноважень Прези­дента: ініціювання винесення на розгляд референдуму питань "доленосного значення", укладення і ратифікація міжнарод­них договорів, проголошення війна і укладення миру; прий­няття декретів на основі делегованих парламентом повнова­жень; видання актів, що мають силу закону за певних, "надзви­чайних," умов і з наступним парламентським схваленням'.

На відміну від Кореї, де, по суті, виконавча влада здійснюється президентом, в Білорусі, Росії, Казахстані та Киргизстані, згідно відповідних положень конституцій, її здійснює уряд, який, однак, знаходиться під значним впливом президентських структур. Це обумовлено, перш за все тим, що президенти, як правило, беруть активну участь у формуванні органів виконавчої влади: призначають прем'єр-міністрів, виз­начають структуру уряду в цілому або його окремих частин, головують на засіданнях уряду, приймають рішення про його відставку, ліквідують і реорганізовують центральні органи ви­конавчої влади, які не входять до структури уряду тощо. Серед інших повноважень президентів цих держав — право президентів утворювати і очолювати Раду безпеки та інші ко­ординаційні органи, керувати збройними силами, звертатись до парламентів із щорічними посланнями про становище в країні, про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політи­ки держави, оголошувати референдуми, вести переговори і ук­ладати міжнародні угоди, в Казахстані, після консультацій з Прем'єр-міністром і головами палат парламенту оголошувати надзвичайний стан і застосовувати збройні сили з "негайним інформуванням" парламенту (п.16, ст.44 Конституції)1.

Специфіка державного устрою Росії, як вже було зазначе­но, обумовила появу у Президента додаткових повноважень, пов'язаних із узгоджувальними процедурами для вирішення розбіжностей між органами федерації та органами суб'єктів федерації, а також між органами самих суб'єктів. Він має пра­во до розв'язання даного питання відповідним судом зупиня­ти дію актів органів виконавчої влади суб'єктів федерації у ви­падку, коли вони суперечать Конституції та законам, міжна­родним зобов'язанням держави або порушують права і свобо­ди людини і громадянина (ст.85)2.

Ще одним фактором, який підсилює становище глави дер­жави , є його повноваження в сфері здійснення законодавчої влади. По-перше, слід відзначити нетипове для парламентсь­ких і президентських, та характерне, у цілому, для змішаних поліархій право законодавчої ініціативи президента, яке об'єктивно підсилює його статус. З країн, які нами розгляда­ються, право законодавчої ініціативи мають президенти Біло­русі, Росії, Киргизстану. Конституція Кореї це питання обхо­дить, а Конституція Казахстану вказує, що глава держави такого право не має. В той же час Президентові Казахстану нада­но право визначати пріоритетність розгляду законопроектів, а також проголошувати законопроекти терміновими (ст.61). Останнє означає, що парламент має розглянути відповідний законопроект протягом місяця від дня його ініціювання і якщо така вимога не буде виконана, Президент вправі видати указ, котрий має силу закону. Цей указ діє до прийняття парламен­том нового закону. Президентові Білорусі теж надано право визначити терміновість розгляду законів (протягом 10 днів з моменту внесення його на розгляд), на основі спеціального за­кону, прийнятого парламентом, йому надано право видавати декрети (ст.ст.99, 191)', а Президентові Киргизстану на термін не більше року - указів, що мають силу закону (ст.68)2. Нада­на конституціями така можливість суттєво посилює прези­дентську владу в цих країнах.

По-друге, слід відзначити право глави держави накласти вето на закони або повернути їх для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов'язана з процедурою про­мульгації закону і певною мірою є її альтернативою. Незважа­ючи на здавалось би однакове значення навантаження, між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону, яка може бути висунута главою держави до закінчення терміну промульгації, процедурно менше зв'язує парламент. Вона практично є пропозицією ще раз обговорити зміст зако­ну і провести по ньому голосування. Повторно закон має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів, хоч іноді для цього достатньо простої більшості, тобто більшості кворуму. Прий­нятий у такий спосіб закон передається главі держави, який зобов'язаний його підписати і обнародувати у визначений конституцією термін. Відповідні процедури встановлені ос­новними законами більшості парламентських та змішаних держав. Але в усіх країнах, які нами розглядаються (окрім Ко­реї. —С.Б.), використовується право вето.

Вето на закон, на відміну від повернення на повторний розгляд, є більш активним вторгненням у законодавчий про­цес. Застосування главою держави процедури вето потребує повторного проходження закону у парламенті, хоча, як прави­ло, у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення прий­мається за результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За цієї умови вето глави держави вва­жається подоланим. В Білорусі, Киргизстані та Росії воно до­лається кваліфікованою більшістю у дві третини від складу кожної з палат парламенту, а в Казахстані протягом місяця на спільному засіданні обох палат парламенту у дві третини го­лосів від загального числа членів кожної з палат. У випадку недотримання вказаного терміну або коли ж вето Президента не подолане, закон вважається не прийнятим або прийнятим у редакції, запропонованій главою держави.

В той же час певну противагу президентській владі скла­дає право парламенту притягати до конституційної відповідальності її носія1. Імпічмент, як форма такої відповідальності, використовується лише у Кореї, де відповідна процедура застосовується за умов, якщо відповідна особа (Президент, член уряду, Конституційного Суду, інші по­садові особи -- С.Б.) під час здійснення своїх повноважень по­рушила Конституцію або законодавство. Відповідна ініціатива вноситься до Національних Зборів від імені третини їх складу (відносно Президента - від імені половини), а рішення про усунення приймається абсолютною більшістю голосів членів парламенту (у випадку з Президентом - кваліфікованою більшістю у дві третини).

В усіх пострадянських президентсько-парламентських поліархіях використовуються більш складні, порівняно з імпічментом, процедури усунення зі свого поста глави держа­ви. Конституційною підставою для цього є обвинувачення в державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину. В Росії Президент може бути усунутий Радою Федерації (верхньою палатою) на підставі висунутого Державною думою (нижньою палатою) і підтвердженого висновком Верховного Суду рішен­ня про наявність у діях Президента ознак злочину та виснов­ком Конституційного Суду про дотримання встановленого по­рядку висунення обвинувачення. Відповідні рішення палат Федеральних Зборів (парламенту) мають бути прийняті двома третинами голосів від загальної кількості в кожній з них(ст.93). В Білорусі рішення про звинувачення приймається нижнь­ою палатою Національних Зборів - Палатою Представників на основі абсолютної більшості голосів. Розслідування прово­диться верхньою палатою - Радою Республіки. Президент вва­жається усунутим з поста, якщо за відповідне рішення прого­лосувало дві третини членів кожної палати парламенту (ст.88). Рішення про обвинувачення Президента у Казахстані приймається більшістю голосів нижньої палати - Мажилісу. Відповідне розслідування проводиться верхньою палатою -Сенатом. Остаточне рішення про усунення Президента ухва­люється на спільному засіданні палат більшістю не менше, ніж три чверті від загальної кількості голосів членів кожної з палат за наявністю висновку Верховного Суду щодо обґрунтова­ності обвинувачення і висновку Конституційної Ради про до­тримання встановлених конституційних процедур (ст.47).

В Киргизстані Президент може бути усунутий з поста за рішенням однієї з палат - Зборів Народних Представників на основі обвинувачення, сформульованого Законодавчими Зборами (іншою палатою) і підтриманого висновком Консти--уційного Суду. Рішення про обвинувачення і про усунення Президента з поста мають бути ухвалені кваліфікованою більшістю голосів у дві третини від складу відповідних палат

(СТ.51).

Неухвалення рішення про усунення Президента протягом двох (Казахстан, Киргизстан), або трьох (Росія) місяців від дня висунення обвинувачення тягне за собою визнання цього обвинувачення відхиленим. Водночас в Казахстані відхилення обвинувачення проти Президента на будь-якій стадії відповідної процедури тягне дострокове припинення повнова­жень депутатів Мажиліса, які ініціювали розгляд питання про усунення Президента з поста глави держави.

Якщо синтезувати парламентські ознаки, що знайшли своє закріплення в конституціях зазначених держав, слід за­уважити, що дещо окремо стоїть Корея, де використовується контрасигнатура. Це означає, що усі акти і рішення Президен­та мають бути підписані з боку глави уряду та міністра, котрий відповідає за їх виконання. Але контрасигнатура в Кореї вико­нує характерну для президентської форми правління роль "підсилювача" влади президента. У цьому ж напрямку діє ще один парламентський елемент - право парламенту -Національних зборів - здійснювати контроль за урядом. Але воно є досить обмеженим. Зокрема, парламент абсолютною більшістю голосів членів парламенту може рекомендувати Президенту усунути з посади главу або інших членів уряду, таке   рішення   однак   не   зобов'язує   Президента  чинити

відповідні дії.

Що стосується пострадянських країн, то тут більш-менш чітко знайшли свій прояв такі елементи парламентарної поліархії як: наявність окремого органу виконавчої влади -уряду на чолі з прем'єр-міністром, участь парламенту у фор­муванні уряду та контроль за його діяльністю, право глави держави за певних умов розпускати парламент.

Виконавчу владу в Росії здійснює Уряд Російської Феде­рації  на  чолі  з   Головою   Уряду,  які  несуть  політичну відповідальність перед Державною думою - вона може прий­мати резолюцію осуду або недовіри (ст.ст. ПО, 117). У цій ча­стині Конституція Білорусі копіює основний закон Росії. В Казахстані за Конституцією "уряд здійснює виконавчу владу Республіки Казахстан, очолює систему виконавчих органів і здійснює керівництво їх діяльністю" (ст.64). У своїй діяль­ності уряд несе відповідальність перед Президентом і є підзвітним парламенту. Члени уряду також у певних випадках підзвітні палатам парламенту, які можуть приймати резо­люцію осуду. Як і в Казахстані, Вищим органом виконавчої державної влади в Киргизькій Республіці, є Уряд (ст.70). Він підконтрольний Президенту, і в той же час глава Уряду -Прем'єр-міністр - щорічно подає до палат Жогорку Кенеша звіт про роботу Уряду. Збори Народних Представників мо­жуть висловити недовіру Прем'єр-міністру більшістю у дві третини від їх складу.

Щодо конституційних можливостей президентів розпус­кати законодавчі органи, то у Білорусі це може здійснитись відносно нижньої палати у разі висловлення Уряду вотуму не­довіри, або дворазової відмови дати згоду на призначення Прем'єр-міністра; і відносно всього парламенту - на основі висновку Конституційного Суду про систематичне або грубе порушення палатами парламенту Конституції (ст.94). Дер­жавна дума Росії може бути достроково розпущена Президен­том або після триразового відхилення нею кандидатур на по­саду глави уряду, поданих самим же Президентом, або за умов, якщо Державна дума протягом трьох місяців повторно висло­вить недовіру уряду (ст.109).

В Казахстані парламент може бути розпущений у разі ви­казання ним недовіри уряду або дворазової відмови дати зго­ду на призначення Прем'єр-міністра (ст.63), а у Киргизстані, якщо протягом трьох місяців Збори Народних Представників повторно висловлять недовіру Прем'єр-міністру, глава держа­ви приймає рішення про відставку уряду або розпускає палату (ст.63). В обох державах у випадку кризи, спричиненої нездо­ланними протиріччями між палатами, або парламентами з іншими сферами державної влади глави держав мають право (в Киргизстані за результатами спеціального референдуму -С.Б.) розпустити парламенти.

У Шрі-Ланка Президент є не тільки главою держави, а і главою уряду, склад якого він формує на свій розсуд . З огля­ду на це форма її правління нагадує "вашингтонську" модель. Те що Президент має право законодавчої ініціативи, а також на свій розсуд і в односторонньому порядку уповноважений оминути законодавчий орган шляхом винесення на загально­народний референдум будь-якого законопроекту, відхиленого парламентом, надає їй рис латиноамериканської моделі прези­дентської форми правління. І лише наявність можливості у парламенту висловлювати вотум недовіри та відправити кабінет міністрів у відставку, "повертає" форму правління Шрі-Ланки у межі змішаної поліархії із суттєвим домінуван­ням президентських елементів. Відомо, у цій країні багато років йде громадянська війна, тому, як вірно відзначає Дж.Сарторі, її "систему варто оцінювати за її функціонуван­ням в сприятливішій ситуації, коли вона почне плавання у спокійніших водах"1.

Узагальнення конституційних положень держав, що ха­рактеризуються більш ніж у Шрі-Ланка стабільною ситу­ацією, дає можливість визначити деякі характерні риси юри­дичної моделі президентсько-парламентарної поліархії.

По-перше, президент як глава держави, обирається шля­хом загальних та прямих виборів, тобто отримує свій мандат безпосередньо від народу. Це обумовлює його місце і роль у системі вищих органів державної влади, дає можливість у необхідних випадках протиставити себе обраному таким же шляхом парламенту. Більше того, конституційне закріплення статусу президента як "арбітра" та "гаранта..." наділяють главу держави президентсько-парламентарної поліархії ширшими повноваженнями в сфері владних відносин ніж главу держави президентської поліархії. Останній, як раніше зазначалося, у класичній президентській поліархії не має права законодавчої ініціативи, розпуску парламенту тощо.

По-друге, президент приймає участь у формуванні уряду і хоча він не є головою уряду і не займає посади прем'єр-міністра у сфері виконавчої влади, наділяється консти­туційними повноваженнями подібними повноваженням глави держави президентської поліархії. Зокрема, він має право го­ловувати на засіданнях уряду, як правило, може і сам склика­ти ці засідання; володіє прерогативою затверджувати декрети і постанови, ухвалені урядом; визначає воєнну доктрину, згідно з посадою є верховним головнокомандувачем збройних сил і за певних умов запроваджує надзвичайну ситуацію в країні. Якщо до цього додати, що президент має право прово­дити з власної ініціативи загальнонародні референдуми, а йо­го акти та рішення (за виключенням Кореї, хоча і там вона підсилює повноваження президента. - С.Б.) не потребують контрасигнації з боку уряду, можна стверджувати, що прези­дент в такій республіці займає домінуюче положення у системі вищих органів державної влади і вирішальним чином впливає на процеси "правління" у державі.

По-третє, уряд при такій формі правління за консти­туційними формулюваннями є відповідальним перед прези­дентом і підзвітним парламенту. Це подвійне становище обу­мовлює слабкість уряду, який може бути відправлений у відставку як главою держави так і представницьким органом. По-четверте, існуюча система стримувань і противаг при такій формі правління є розбалансованою і сприяє посиленню президентської влади. Наявність у глави держави права законодавчої ініціативи і права вето на ухвалені парламентом зако-иіачно посилює його можливість втручатися у законодав­чий процес. Характерна для парламентських форм процедура розпуску парламенту (можливість якого у даному випадку є обмеженою визначеними конституціями нормами - СБ.), особливо при формуванні уряду або оголошенні йому не­довіри теж посилює президента, а не уряд, як це має бути.

При підготовці третього питання аналізу мають бути піддані конституційні моделі напівпрезидентсько-напівпарла-ментарних поліархій. До них слід віднести, на нашу думку, Вірменію, Україну та Францію, донедавна також Фінляндію (1999 р.) та Хорватію (2000 р.)1. У системі елементів форми правління Вірменії, України та Франції хоча і спостерігається певний баланс, все ж незначним рівнем домінування характе­ризується інститут президента. Це насамперед обумовлено до­сить широким колом повноважень обраного безпосередньо на­родом президента у системі вищих органів державної влади.

За Конституцією Вірменії 1995 р. повноваження Прези­дента є близькими до повноважень глави держави у прези­дентській республіці. Глава держави, згідно ст. 49 Конституції, "забезпечує дотримання Конституції, нормальне функціону­вання законодавчої, виконавчої і судової влади. Президент Ре­спубліки є гарантом незалежності, територіальної цілісності і безпеки Республіки"2. Він призначає і звільняє Прем'єр-міністра, а за поданням останнього - інших членів уряду, виз­начає структуру і порядок діяльності Уряду, скликає й веде йо­го засідання. Президент також призначає і звільняє генераль­ного прокурора, чотирьох суддів Конституційного Суду, призначає суддів загальних судів і прокурорів усіх рівнів. Серед інших його повноважень слід відзначити право здійснювати за­гальне керівництво зовнішньою політикою, укладати міжна­родні договори. Президент є головнокомандувачем збройних сил, він же призначає виший командний склад збройних сил, приймає рішення щодо їх використання у випадках озброєного нападу або наявності його безпосередньої загрози, проголо­шення Національними Зборами війни, вводить воєнний стан і може оголосити мобілізацію. При цьому Конституція не перед­бачає контрасигнації актів Президента з боку Уряду.

Досить широкі повноваження глави держави Французької республіки. Згідно діючої Конституції Франції (1958 р.) він зобов'язаний, як вже нами було зазначено, забезпечити "своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів" (ст. 5), на власний розсуд призначає Прем'єр-міністра, припи­няє повноваження глави уряду після вручення останнім заяви про відставку уряду. За пропозицією Прем'єр-міністра він призначає інших членів уряду, функції яких визнані не­сумісними не тільки з депутатським мандатом, але і з будь-якою іншою посадою на державній службі; підписує норма­тивно-правові акти (ордонанси і декрети), які були обговорені в Раді Міністрів (назва уряду, коли в ньому головує Прези­дент); здійснює призначення на цивільні і військові посади на державній службі. Президент є головнокомандувачем зброй­ними силами, він головує у спеціальних державних органах -радах і вищих комітетах національної оборони. В умовах, коли "інститути    Республіки,    незалежність   нації   (держави), цілісність її території або виконання її міжнародних зо­бов'язань є під серйозною і безпосередньою загрозою, а нор­мальне функціонування органів державної влади, утворених відповідно до Конституції, порушене" (ст.16), Президент во­лодіє надзвичайними повноваженнями - після офіційних кон­сультацій з Прем'єр-міністром, головами палат парламенту, а також з Конституційною Радою він може вживати будь які заходи залежно від обставин. Це рішення він доводить спеціаль­ним посланням до нації. Крім того, Президент наділений пра­вом вимагати нового обговорення прийнятого у парламенті за­кону або окремих його статей, і парламент не може відмовити проведенні такого обговорення. За пропозицією уряду у період сесії парламенту або за спільною пропозицією палат парламенту Президент може винести на референдум законо­проекти з ряду питань.

За певних умов глави всіх цих держав можуть бути усу­нені зі свого поста, що теж є характерною ознакою прези­дентської республіки. Наприклад, Президенти Вірменії та Ук­раїни можуть бути усунені з посади у разі державної зради або вчинення іншого тяжкого злочину. Згідно СТ.57 Конституції Вірменії рішення про це приймають Національні Збори на ос­нові більшості у дві третини голосів від загальної кількості де­путатів. Такому рішенню має передувати відповідний висно­вок Конституційного Суду, зроблений за попереднім звернен­ням парламенту. Президент Франції може бути притягнутий до відповідальності тільки за державну зраду. Зокрема, стаття 68 Конституції Франції визначає, що Президентові може бути пред'явлено звинувачення обома палатами парламенту абсо­лютною більшістю голосів, а справа розглядатиметься у спеціальному органі - Високій палаті правосуддя. Найбільш складною є передбачена ст.111 процедура притягнення до відповідальності Президента України, яка самим Основним законом визначена як імпічмент.

З наведеного можна зробити висновок, що президенти ма­ють повноваження, подібні повноваженням глав держав пре­зидентських республік. Вони беруть участь у формуванні уря­ду, мають право головувати на засіданнях уряду, як правило, можуть і самі скликати ці засідання; володіють прерогативою затверджувати декрети і постанови, ухвалені урядом; можуть втручатись у законотворчий процес, маючи право вето; визна­чають воєнну доктрину, згідно з посадою є верховними головнокомандувачами збройних сил, а за певних умов запровад­жують надзвичайний стан в країні. Крім того в конституціях цих держав закріплено положення президента як "гаранта..." або "арбітра...", що посилює позиції президента. Процедура "імпічменту", яка є дуже складною, таке становище президен­та, як правило, не послаблює. Тобто можна стверджувати, що президент займає домінуюче положення у системі вищих ор­ганів державної влади і як в президентсько-парламентарній поліархії суттєво впливає на процеси "правління" у державі.

Але на відміну від президентсько-парламентарної, напівпрезидентсько-напівпарламентарна поліархія характери­зується більш значущими ознаками парламентарної поліархії.

Відносно Вірменії, відзначимо, по-перше, те, що згідно СТ.85 Конституції, "виконавчу владу в Республіці Вірменія здійснює Уряд Республіки Вірменія", хоча прерогативи Пре­зидента у цьому питанні сильно ЇЇ послаблюють. Зокрема, про­позиції про структуру і порядок діяльності Уряду вносяться Прем'єр-міністром, але остаточне рішення приймає Прези­дент, останній також засвідчує підписані Прем'єр-міністром Постанови Уряду, в разі необхідності доручає Прем'єр-міністрові вести засідання Уряду.

По-друге, у Конституції держави передбачена процедура надання парламентської інвеститури Уряду. Сформований Президентом Уряд у двадцятиденний термін має подати для ухвалення Національними Зборами (однопалатний парла­мент. - С.Б.) програму своєї діяльності, що означає постанов­ку питання про вотум довіри. Протягом певного часу парла­мент повинен прийняти відповідне рішення абсолютною більшістю голосів. У випадку прийняття рішення про не­довіру Прем'єр-міністр подає Президенту заяву про відставку Уряду. Якщо з цього питання парламентом прийнято пози­тивне рішення, то "з метою законодавчого забезпечення про­грами діяльності Уряду" останній може бути уповноважений Національними Зборами приймати постанови, що мають силу закону (ст.78 Конституції). Ці постанови підписує Президент.

Вони діють протягом встановленого парламентом терміну і не можуть суперечити законам. У даному випадку маємо справу з характерним для парламентських країн явищем - "делегу­ванням законодавства" виконавчій владі.

По-третє, Уряд може поставити у парламенті питання про довіру у зв'язку з розглядом внесеного ним законопроекту і в разі необхідності у зв'язку з цим або іншими питаннями (справді, це конституційне положення недостатньо конкрети­зовано. - С.Б.) Президент, проконсультувавшись з головою парламенту і Прем'єр-міністром, може розпустити Націо­нальні Збори і призначити дострокові вибори.

У Франції елементи президентської республіки обумов­лені широкими прерогативами Президента, певною мірою врівноважуються деякими парламентськими елементами. По-перше, за Конституцією, відносно самостійне місце у системі органів державної влади займає Уряд, який "визначає і здійснює політику нації"(ст. 20). Його діяльністю керує Прем'єр-міністр, який у разі необхідності головує замість Пре­зидента на засіданнях рад і комітетів національної оборони. Це ж саме він може робити і на засіданнях Ради Міністрів, однак тільки у "виключних випадках" за дорученням Президента і за "визначеним порядком денним" (ст. 21). По-друге, у відно­шенні до парламенту уряд має право законодавчої ініціативи, може вимагати скликання парламенту, може виступати в пар­ламенті, а також вимагати передачі (делегування) уряду зако­нодавчих повноважень (ст.38). По-третє, Уряд в цілому несе політичну відповідальність перед парламентом: Національні Збори можуть висловити йому недовіру шляхом прийняття резолюції осуду уряду або запровадити процедуру інтерпе­ляції1, яка теж може призвести до відставки уряду. По-четверте, Президент, після консультацій з Прем'єр-міністром і голо­вами палат, може розпустити Національні збори (ст.12). По-п'яте, Президент політичної відповідальності ні перед ким не несе, тому що згідно СТ.19 Конституції, найважливіші його ак­ти і рішення, за виключенням вказаних в статтях 8 (перший абзац),11,12, 16, 18, 54 і 61, потребують формального контра­сигнування з боку глави уряду і в разі необхідності -відповідального міністра.

Синтезуючи наведене, ми приходимо до висновку, що су­купність елементів президентської поліархії у системі досліджуваного нами різновиду суттєво не відрізняється від президентсько-парламентарного різновиду.

1.             Президент як глава держави також обирається шляхом
загальних та виключно прямих виборів. Це обумовлює його
важливе місце і роль у системі вищих органів державної вла­
ди, які посилюються закріпленим в конституціях положенням
про президента "гаранта..." або "арбітра" між владами.

2.             Президент бере участь у формуванні уряду і хоча він не
є головою уряду і не займає посади прем'єр-міністра, у сфері
виконавчої влади наділяється конституційними повноважен­
нями, подібними повноваженням глави держави президентсь­
кої поліархії. Зокрема, він має право головувати на засіданнях
уряду і, як правило, може сам скликати ці засідання; визначає
воєнну доктрину, згідно з посадою є верховним головнокоман-
дуючем збройних сил і за певних умов запроваджує надзви­
чайну ситуацію в країні. Президент володіє прерогативою за­
тверджувати декрети і постанови, ухвалені урядом; має право
законодавчої ініціативи (окрім Франції. - С.Б.) і право вето на
ухвалені парламентом закони, що значно посилює його мож­
ливість втручатися у законодавчий процес.

3. Уряд при такій формі правління за конституційними формулюваннями є відповідальним перед президентом, який може відправити його у відставку.

Але на відміну від президентсько-парламентарної, прези­дентські ознаки напівпрезидентсько-напівпарламентарної архії мають певну противагу з боку парламентських, які зменшують вплив президента на уряд.

Це, по-перше, обумовлено тим, що парламент як і прези­дент, бере участь у формуванні уряду, який в свою чергу несе од ним визначену конституцією відповідальність.

По-друге, це наявність процедури прийняття програми .ряду і з боку парламенту. У Вірменії вона має "ранг" інвести­тури уряду, тобто кандидат на посаду глави уряду (або уряд в цілому) має у встановлений конституцією термін подати пар­ламентові або його нижній палаті урядову програму, щоб от­римати довіру. У протилежному випадку - має сформуватися новий уряд. В Україні ця процедура не має таких наслідків, але вона може проявитись при звіті уряду, коли незадоволе-ний тим, як виконується урядова програма, парламент може приймати резолюцію осуду та відправити уряд у відставку.

По-третє, в цих державах, за винятком, Вірменії, викорис­товується інститут контрасигнатури. Але сфера застосування цієї процедури, яка в парламентських країнах використо­вується майже завжди і з усіх питань, в напівпрезидентсько-напівпарламентських поліархіях є обмеженою, що наочно вид­но на прикладі України та Франції.

По-четверте, глави держав мають право розпускати парла­мент: у Вірменії та Франції після консультування із прем'єр-міністрами та керівництвом парламенту (головою у Вірменії, головами палат у Франції), в Україні із визначених консти­туцією питань.

Таким чином, розглядаючи характерні риси напівпрези-дентсько-напівпарламентарної форми державного правління, можна констатувати, що між ознаками президентської і озна­ками парламентарної поліархій в цій системі існує певна рівновага. Хоча президентура тут теж домінує у своєму впливі на уряд, міра цього впливу, у силу достатньої противаги парла­ментських елементів, є нижче ніж в президентсько-парла­ментських поліархіях.

Четверте питання семінарського заняття має бути при­свячене характеристиці напівпарламентарно-напівпрези-дентських поліархій. До держав де встановлений такий різно­вид змішаної форми поліархічного правління, ми б віднесли Болгарію1, Литву, Македонію, Польщу, Португалію, Сло­венію, Румунію.

Серед ознак змішаної поліархії, що знаходять відображен­ня в їх формах правління, слід відзначити насамперед обрання президентів безпосередньо громадянами на визначений кон­ституцією, як правило, 5-річний термін. Своєрідністю відзна­чається структура президентури у Болгарії, де Президент, згідно СТ.92 Конституції, у своїй діяльності "користується до­помогою віце-президента", який обирається шляхом загаль­них і прямих виборів за одним з главою держави бюлетенем (ст.94-95), тобто за процедурою, притаманною суто прези­дентським поліархіям.

Серед президентських елементів форм правління цих дер­жав слід відзначити передусім наявність у президентів повно­важень, функціонально поєднаних із сферою виконавчої вла­ди. Президент Португалії згідно ст.133 Конституції2 призначає Прем'єр-міністра, відправляє у відставку Уряд та звільняє з посади його главу, за пропозицією Прем'єр-міністра призна­чає або усуває з посади членів Уряду, за проханням Прем'єр-міністра головує в Раді міністрів. Крім цього він має право призначати на інші посади в центральних та автономних об­ласних органах влади, бути Верховним головнокомандуючим Збройних Сил, проголошувати надзвичайний стан та стан об­логи тощо (ст.134). При Президенті Португалії (що не характерно для інших держав цієї групи.— С.Б.) діє консультатив­ний орган (Державна рада), яка за своїм складом та повнова­женнями відрізняється від консультативних "рад національ­ної оборони або безпеки" (Польща, Хорватія). Згідно ст.142 Конституції до складу Державної ради, окрім самого глави держави, входять голова Асамблеї Республіки (однопалатного парламенту), Прем'єр-міністр, голова Конституційного Три­буналу, уповноважений парламенту з питань прав людини (проведор юстиції), глави урядів автономій, а також усі ко­лишні президенти, котрі не були усунені зі своїх постів. Окрім цього, по п'ять членів ради призначає Президент і обирає Асамблея Республіки. Державна рада є досить впливовим ор­ганом, оскільки значна частина її рішень потребує санкціону­вання або підтримки у вигляді рекомендацій з її боку.

Президент Польщі має право висувати кандидатуру і при­значати Голову Ради Міністрів (п.П, ст.144; ст.154), приймати відставку Ради Міністрів (п.12, ст.144), призначати на вищі су­дові та інші посади (п.п.20т23,25-26, ст.144), призначати і відкликати представників в іноземних державах і при міжна­родних організаціях, за поданням глави уряду оголошувати за­гальну або часткову мобілізацію, вводити на три місяці надзви­чайний стан, який може бути продовжений ще на два місяці за згодою Сейму (нижньої палати парламенту)1. За Конституцією, дорадчим органом при Президенті з питань внутрішньої та зовнішньої безпеки є Рада національної безпеки.

Участь Президента Румунії у формуванні та діяльності уряду полягає у тому, що він пропонує кандидатуру Прем'єр-міністра, здійснює за пропозицією останнього зміни в Уряді, може брати участь в урядових засіданнях, де обговорюються питання "національного значення", або, на прохання Прем'єр-міністра, головує на всіх засіданнях Уряду, де він присутній, є головою Верховної ради оборони, здійснює деякі інші владні повноваження (ст.85, 87, 91-94, 102)1.

Литовський Президент призначає і звільняє Прем'єр-міністра, міністрів, інших державних посадових осіб, котрі не­суть відповідальність перед ним; вирішує важливі питання внутрішньої політики і разом з урядом здійснює зовнішню політику; оголошує у встановленому законом порядку і пев­них випадках надзвичайний стан з наступним затвердженням відповідного рішення Сеймом (парламентом); виступає у Сеймі з річними доповідями про становище у державі, внутрішню і зовнішню політику (ст.84)2. У Македонії глава держави пропонує кандидатури у склад уряду та Консти­туційного Суду; призначає та звільняє інших посадових осіб, що визначаються Конституцією та законами; виступає (що­найменше раз на рік) перед Зборами (однопалатним парла­ментом. - С.Б.) з питань, що належать до його компетенції; є головою Ради безпеки, яка розглядає питання безпеки і обо­рони та вносить до Зборів і уряду відповідні пропозиції (ст.84)3.

До компетенції Президента Словенії відноситься висунен­ня кандидатури Голови Уряду, призначення державних служ­бовців, призначення та звільнення з посади послів тощо (ст.107 Конституції)4. Майже аналогічними є й закріплені СТ.98 Конституції повноваження Президента Болгарії1. Слід також відзначити повноваження президентів, які пов'язані із їх можливістю втручання в законотворчій процес. Це, зокрема, досягається шляхом використання главами держав права за­конодавчої ініціативи, відкладального вето та видання актів, що мають силу законів.

Що стосується законодавчої ініціативи, то таким консти­туційним  правом  наділені  тільки  президенти  Литви  та

Польщі.

Відкладальне вето так чи інакше використовується у всіх зазначених країнах, але воно має деякі свої особливості. Пер­шою з них є те, що порівняно з США, вето глав держав напівпарламентарно-напівпрезидентських поліархій до­лається легше. Виходячи з досить розпливчастих норм ст.77 Конституції Румунії, котра закріплює, що "2. До промульгації Президент може один раз вимагати перегляд закону Парла­ментом. 3. Якщо Президент потребував перегляду закону або якщо потребував перевірки його конституційності, промуль­гація здійснюється не пізніше десяти днів (у перший раз це 20 днів. - С.Б.) після отримання закону, прийнятого після пере­гляду, або отримання рішення Конституційного Суду, яке підтверджує його конституційність", можна зробити висновок про доволі спрощений порядок подолання в цій країні прези­дентського вето.

У Болгарії закон вважається прийнятим, якщо при по­вторному голосуванні він отримав "більшість, більше ніж по­ловина голосів всіх народних представників" (п.2. ст.101 Кон­ституції). Така ж більшість необхідна для подолання вета Пре­зидента в Македонії (ст.75 Конституції). В Португалії Прези­дент зобов'язаний промульгувати закон, якщо парламент (Асамблея Республіки) підтверджує своє перше голосуванн абсолютною більшістю голосів депутатів. Такої більшості од­нак недостатньо для подолання вета Президента відносно дек­ретів, що мають стати органічними законами або ж таких, що "присвячені наступним питанням: а) міжнародним відноси­нам; Ь) розмежуванню державного сектора, приватного секто­ра, кооперативного і громадського сектора власності на засоби виробництва; с) регулювання виборів актами, що передбачені Конституцією, і не приймаються у формі органічних законів". Для цього необхідна кваліфікована більшість у "дві третини голосів депутатів, які присутні на засіданні і за кількістю пере­вищують абсолютну більшість повноважних депутатів..." (п.2,3 СТ.136 Конституції Португалії). Схожим є порядок подо­лання президентського вето в Литві, де повторно розглянутий Сеймом закон вважається прийнятим, якщо за закон проголо­сувало більше половини, а за конституційний закон - не мен­ше трьох п'ятих усіх членів Сейму (ст.72 Конституції). Такої ж кваліфікованої більшості "у три п'ятих голосів у присутності не менш половини законного числа депутатів", згідно п.5, СТ.122 Конституції, має набрати польський Сейм для подолан­ня президентського вето.

Інша особливість, пов'язана з використанням процедури повторного перегляду закону полягає у тому, що у Словенії президентське вето взагалі конституцією не передбачено. Таке право надано Державній раді, органу "представництва носіїв соціальних, економічних, професіональних і місцевих інте­ресів (ст.96 Конституції), котра виконує функції верхньої па­лати, її вето долається нижньою палатою, якщо при повторно­му розгляді закон приймається більшістю голосів від загаль­ної кількості депутатів, за винятком випадків, "коли відповідно Конституції для прийняття закону, що обгово­рюється необхідна більша кількість голосів".

Відсутність у президента Словенії права вета певною мірою компенсується конституційним положенням про мож­ливість видавати акти (укази), "коли Скупщина не може бути скликана у період стану війни або під час надзвичайного стану" (ст.108 Конституції). В цих випадках видані президентом акти, що мають силу закону, повинні бути затверджені нижніми па­латами як тільки вони почнуть свою роботу в нормальному ре­жимі. В протилежному випадку вони є недійсними.

Характеристику правового статусу президентів цієї групи держав з точки зору впливу глав держав на виконавчу та зако­нодавчу владу не можна вважати повною, якщо не звертати увагу ще на одне важливе конституційне положення, котре юридично і фактично посилює позиції глав держав зі зміша­ною формою правління, даючи їм змогу активніше втручатись в управління державними справами. Маємо на увазі юридич­ну норму про президента як "арбітра..." або "гаранта...", яка знайшла своє закріплення тільки в конституціях Польщі, Пор­тугалії та Румунії. З огляду на це, можна зробити висновок, що правовий статус глав інших держав цієї групи: Болгарії, Лит­ви, Македонії та Словенії, де частіше за все президенти визна­чаються як посадові особи, що є главами держав та представ­ляють її всередині країни та за кордоном, слабше ніж їх вище­зазначених колег.

Одна з ознак президентської, як утім і змішаної поліархії, знаходить свій прояв у конституційній можливості усунення глави держави з його поста. Найбільш деталізована ця проце­дура у Конституції Польщі, де вказано, що за порушення Кон­ституції або закону, скоєння злочину Президент може бути притягнений до відповідальності перед спеціальним судом -Державним Трибуналом (п.1, ст.145). Рішення про звинува­чення приймається Народними Зборами (тобто на спеціаль­ному спільному засіданні Сейму і Сенату) більшістю не мен­ше, ніж дві третини від їх складу. Члени Державного Трибуна­лу обираються Сеймом на термін його повноважень, причому депутати і сенатори не можуть бути туди обрані. До відповідальності перед Державним Трибуналом у відповідних випадках можуть бути притягнені члени уряду та деякі інші державні посадові особи. Схожа з польською є процедура при­тягнення до відповідальності Президента Португалії. За скоєні ним злочини, пов'язані з виконанням своїх обов'язків, Президент Республіки відповідає перед Верховним Судом, який приймає відповідне рішення після отримання ініційова­ного однією п'ятою та ухваленого двома третинами голосів парламентарів відповідного "подання-рішення". За скоєні зло­чини, що не пов'язані з виконанням своїх обов'язків, Прези­дент Республіки відповідає після закінчення терміну своїх по­вноважень перед судом загальної юрисдикції (ст.130 Консти­туції). Президент або Віце-президент Болгарії згідно ст.103 Конституції можуть нести відповідальність тільки за пору­шення Конституції та державну зраду. У такому випадку об­винувачення висувається за пропозицією не менше однієї чверті народних представників і вважається підтриманим На­родними зборами у тому випадку, коли більше двох третин парламенту проголосувало за цю пропозицію. Остаточне рішення про усунення з посади цих двох вищих посадових осіб у місячний термін приймає Конституційний Суд.

Президент Македонії, в разі порушення Конституції, може бути усунутий з поста достроково за однаковою процедурою, яка розпочинається за рішенням Зборів (ст.87 Конституції), прийнятим двома третинами від їх складу. Такою же кваліфікованою більшістю Конституційний Суд приймає ос­таточне рішення щодо усунення президента з поста і відповідно про припинення чинності його мандату. Майже аналогічні норми містить ст.109 Конституції Словенії. Вона зокрема передбачає, що якщо під час виконання своїх повно­важень Президент діє всупереч Конституції або серйозно по­рушує закон, за поданням нижньої палати парламенту (Скуп­щини), він може бути усунутий двома третинами голосів Кон­ституційного Суду. Питання про усунення Президента Литви з посади у порядку імпічменту Сейм може вирішувати трьома п'ятими голосів парламентаріїв у випадку грубого порушення главою держави Конституції або присяги, а також у випадку виявлення факту вчинення злочину (ст.74, 86).

В усіх зазначених державах процедура усунення глави держави з посади здійснюється за загальною схемою: ініційо­ване та ухвалене кваліфікованою більшістю (3/5, 2/3) голосів депутатів парламенту (нижньою палатою) відповідне рішення затверджується конституційним, верховним або ж спеціально створеним судом. І тільки Румунія у цьому плані дещо стоїть осторонь, оскільки прийняте після отримання висновку Кон­ституційного Суду більшістю голосів на спільному засіданні палат парламенту рішення про усунення з поста Президента за "скоєння тяжких діянь, що порушують положення Консти­туції" (ст.95), має бути затверджене на референдумі, який про­водиться протягом місяця.

Такими є основні президентські елементи у напівпарла-ментарно-напівпрезидентській поліархії. Але при існуючій в формі правління цих держав певній рівновазі президентських та парламентських елементів, останні все ж домінують.

1. Це наявність уряду на чолі з головою, який є більш са­мостійним у своїх діях, ніж голови урядів напівпрезидентсько-напівпарламентських і тим паче президентсько-парламентсь­ких поліархій. Міра участі парламенту у формуванні уряду сильніша ніж президента. Це обумовлено використанням при формуванні органу виконавчої влади так званої інвеститури уряду, яка безпосередньо передбачена конституціями Литви, Македонії, Польщі, Португалії та Румунії.

Згідно ст. 185-187 Конституції Португалії "вищим орга­ном державного управління" є Уряд - Рада Міністрів, який, як вже було зазначено вище, формується при участі Президента (ст.190). Але всі його дії у цьому плані можуть бути нейт­ралізовані з боку парламенту, якщо уряд не одержує інвести­тури. Для цього не пізніше десяти днів після призначення Прем'єр-міністра програма уряду має бути подана на розгляд Асамблеї Республіки. У разі відхилення цієї програми уряд повинен піти у відставку (ст. 195). В Литві Прем'єр-міністр мо­же бути призначений Президентом тільки після схвалення Сеймом відповідної кандидатури. Протягом п'ятнадцяти днів з моменту його призначення він пропонує Сейму утворений ним та затверджений Президентом уряд і подає на розгляд програму уряду. Одержує він інвеституру в разі схвалення йо­го програми більшістю голосів депутатів, які беруть участь у засіданні Сейму (ст.92 Конституції).

В Польщі призначена Президентом Рада Міністрів в особі його Голови у двотижневий термін після його призначення і формування складу уряду подає Сеймові програму діяльності уряду з метою отримати вотум довіри. У разі невдачі сформу­вати уряд через зазначену процедуру, сам Сейм обирає Голову Ради Міністрів з числа тих, хто попередньо був запропонова­ний до складу уряду. Президент зобов'язаний затвердити об­раного нижньою палатою главу уряду. Якщо передбачена Кон­ституцією процедура формування уряду виявиться безрезуль­татною, Президент, заслухавши думку голів обох палат парла­менту, може "припинити термін повноважень Сейму і призна­чити вибори" (ст.154 Конституції). Подібною є процедура формування уряду і у Румунії, який, згідно ст.101 Конституції, здійснює внутрішню і зовнішню політику країни і керує дер­жавним управлінням". Формування румунського Уряду почи­нається з пропозиції кандидатури на посаду Прем'єр-міністра, яку визначає Президент із урахуванням розкладу партійно-політичних сил у парламенті. Відповідний кандидат формує склад Уряду і разом з цим складом і проектом урядової про­грами постає перед кожною палатою парламенту - Сенатом і Палатою Депутатів, де він має одержати інвеституру. Призна­чені у такий спосіб Прем'єр-міністр та інші члени уряду скла­дають присягу перед Президентом. У Македонії запропонова­ний главою держави кандидат на посаду Прем'єр-міністра по­винен представляти політичну партію або партії, які мають більшість місць у Зборах (однопалатному парламенті). Цей кандидат подає до Зборів урядову програму та пропонує склад Уряду, які мають бути затверджені шляхом голосування більшістю голосів від загальної кількості представників.

Формування уряду в Болгарії та Словенії не передбачає інвеститури, але здійснюється за характерною для парла­ментських країн процедурою. Кандидатуру на заміщення по­сади Голови Ради Міністрів Болгарії, який "здійснює керівництво загальною політикою уряду, координує її і несе за неї відповідальність" (ст.108 Конституції), пропонує Прези­дент після консультацій з парламентськими групами. Інших членів уряду призначають Народні Збори за поданням його глави. Усі члени уряду складають присягу перед парламентом і подають у відставку перед новообраними Народними Збора­ми (ст.84,99,109 Конституції). В Словенії Президент, прокон­сультувавшись попередньо з лідерами парламентських груп (фракцій), пропонує Скупщині кандидата на посаду Прем'єр-міністра, який обирається більшістю голосів усіх депутатів. За певних умов, у разі невдалої спроби обрати Прем'єр-міністра, Скупщина може бути розпущена Президентом. Інших членів уряду призначає та звільняє Скупщина за пропозицією Прем'єр-міністра. Термін повноважень Уряду припиняється, коли збирається новообрана Скупщина (ст.111, 112, 115).

2. Уряди цих країн несуть відповідальність перед своїми парламентами. Ст.108. Конституції Румунії "Відповідальність Уряду", зокрема проголошує: "1. Уряд несе політичну відповідальність за усю свою діяльність тільки перед Парла­ментом. Кожний член уряду солідарно з іншими його членами несе політичну відповідальність за діяльність Уряду та його акти". В Португалії парламент може приймати резолюцію осу­ду Уряду в разі невиконання ним програми або з іншого пи­тання, яке представляє національний інтерес (ст.197 Консти­туції), а в Болгарії - у результаті ініційованого однією п'ятою частиною парламентарів питання про недовіру Раді Міністрів або ж її голові, коли за це проголосувало більше половини депутатів болгарського парламенту (ст.89 Конституції). Голо­вною формою парламентського контролю в Македонії є інтер­пеляція, яка, згідно СТ.72 Конституції, за ініціативою не менш ніж п'яти депутатів "може бути внесена кожній особі, що зай­має державну посаду, Уряду і кожному його члену окремо і може стосуватись питань діяльності державного органу". В той же час Збори за ініціативою 20 депутатів мають право вис­ловити Уряду недовіру, останньому ж надано право порушити перед Зборами питання про довіру (ст.92-94 Конституції). Як­що у всіх випадках проти Уряду висловлюється більшість від загальної кількості депутатів, він має піти у відставку.

Інтерпеляція, як форма парламентського контролю вико­ристовується і в інших країнах. У Литві вона може бути пред'явлена Прем'єр-міністрові або міністру за ініціативою однієї п'ятої членів Сейму і якщо відповідь на неї цих посадо­вих осіб парламентом вважається незадовільною, "більшістю голосів усіх членів Сейму" Уряду висловлюється недовіра (ст.61 Конституції). Крім цього відставка литовського уряду може бути спричинена, якщо такою ж більшістю приймається резолюція недовіри після звіту про свою діяльність, який, згідно СТ.101 Конституції, зобов'язані зробити Уряд або окре­мий міністр на вимогу Сейму. В Словенії інтерпеляція може бути ініційована групою, чисельністю не менше десяти депу­татів. Якщо після її обговорення більшість депутатів вислови­ли недовіру Уряду або окремому міністру, Державні збори зміщують Уряд або міністра (ст.118 Конституції). В Польщі, згідно СТ.115 Конституції "Голова Ради Міністрів і інші члени Ради Міністрів зобов'язані дати відповіді на депутатські інтер­пеляції і запити протягом 21 дня".

Крім процедури інтерпеляції, котра, на відміну від Маке­донії, в Словенії та Литві не є основною формою парламентсь­кого контролю, Державні збори Словенії можуть також висло­вити Урядові недовіру. Але відставка уряду, за німецьким зраз­ком, здійснюється на основі т.зв. "конструктивного вотуму", коли більшістю голосів від загального числа депутатів парла­мент обирає нового Голову Уряду (ст.116 Конституції). Такий же порядок застосовується і в Польщі, де Сейм (нижня палата) може відправити Раду Міністрів у відставку, якщо пропозиція про недовіру з вказівкою на ім'я кандидата на посаду глави уряду була підтримана "більшістю законного числа депу-татів"(ст.158 Конституції). Але в той час як для ініціювання та­кого "конструктивного вотуму" в Словенії потрібно не менш ніж 10 голосів депутатів, у Польщі - 46 голосів. Ще більше - 69 голосів депутатів - необхідно для ініціювання відставки окре­мого польського міністра, яка здійснюється, коли недовіру йо­му висловлено також "більшістю законного числа депутатів" Сейму (ст.159 Конституції).

3. Глава держави - президент, як і в парламентарній поліархії, має право розпуску законодавчого органу.

Литовський Сейм може бути розпущений Президентом, якщо парламент 1) протягом тридцяти днів після подання програми уряду не прийме рішення про неї або якщо після першого подання програми уряду протягом шістдесяти днів двічі підряд парламент не ухвалить її; 2) за пропозицією уря­ду, якщо останньому з боку Сейму висловлюється недовіра (ст.58 Конституції) . Крім цього, Конституцією держави пе­редбачена можливість саморозпуску Сейму та проведення до­строкових виборів. Таке рішення може бути прийняте самим Сеймом більшістю не менше, ніж у три п'ятих голосів усіх де­путатів. Польський президент може розпустити Сейм достро­ково, коли передбачена Конституцією процедура формування уряду виявилася безрезультатною (ст.154), а також за умов, якщо протягом чотирьох місяців після його подання держав­ний бюджет не буде ухвалено палатами (ст.225 Конституції). Водночас Сейм може саморозпуститися, ухваливши відповідне рішення кваліфікованою більшістю у дві третини від свого складу. У разі саморозпуску або розпуску Сейму закінчується достроково і термін повноважень Сенату.

Своє право розпуску парламенту Президент Румунії може реалізувати після консультацій з головами палат і лідерами парламентських груп і за умов, якщо парламент протягом ше­стидесяти днів двічі не зміг висловити довіру Уряду (ст.89 Конституції). При прийнятті рішення про розпуск парламен­ту зобов'язаний також консультуватись з представниками політичних партій та членами Державної ради Президент Португалії (ст.133, 172 Конституції). Право президентів Бол­гарії та Словенії на розпуск парламентів пов'язано з неспро­можністю останніх формувати уряд (ст.102 Конституції Бол­гарії; ст. 111 Конституції Словенії), а Конституція Македонії главі держави такого права взагалі не дає, оскільки ст.63 Ос­новного закону передбачає тільки саморозпуск Зборів у тому випадку, коли більше ніж половина загальної кількості пред­ставників про це приймає рішення.

4. Ще один важливий елемент, характерний для парламен­тарної поліархії, котрий за винятком Словенії, використо­вується в усіх державах з напівпрезидентсько-напівпарламен-тарною формою правління - це контрасигнатура. На значен­ня такого інституту вказує Конституція Португалії, яка у п.2 ст. 140 "Контрасигнація" проголошує, зокрема те, що "відсутність контрасигнації тягне за собою юридичну недійсність актів". Характерною рисою контрасигнації, закріпленої у конституціях цих державах (Болгарія (ст.102-103), Польща (ст.144); Литва (ст.85), Румунія (ст.99), Порту­галія (ст. 140)), є, що контрасигнуванню підлягають не всі ак­ти глави держави, як у суто парламентських державах, а тільки певна їх частина.

Таким чином, аналізуючи закріплений в конституціях за­значених держав порядок формування, організацію та систему взаємовідносин виконавчої та законодавчої влад, ми дійшли висновку, що напівпарламентарно-напівпрезидентській рес­публіці притаманні загальні ознаки змішаної форми поліархічного правління, де порівняно з напівпрезидентського напівпарламентарною поліархією президентські елементи ма­ють більш суттєву противагу з боку парламентських.

По-перше, президент як глава держави обирається шля­хом загальних та виключно прямих виборів, котрі обумовлю­ють його досить міцне місце і роль у системі вищих органів державної влади. Але положення про президента "гаранта..." або "арбітра" між владами, які зазвичай посилюють його вла­ду, містять тільки конституції Польщі, Португалії та Румунії, в той час як відсутність такої норми в інших чотирьох держа­вах цієї групи: Болгарії, Литві, Македонії та Словенії робить їх форми правління більш "парламентаризованими".

По-друге, президент також наділений суттєвими консти­туційними повноваженнями у сфері внутрішньої і зовнішньої політики, але міра їх реалізації не така висока як в президентсь­ко-парламентських та напівпрезидентсько-напівпарламентсь-ких поліархіях. Поясненням цього факту може служити, зокре­ма те, що уряд у цих державах більш залежний від парламенту. Це знаходить свій прояв у передбачених конституціями проце­дурах формування уряду та його відповідальності.

Роль президента при формуванні уряду, як правило, зво­диться до "пропозиції" кандидатури прем'єр-міністра, підбір котрої, як приписують конституції усіх цих держав, так чи інакше має здійснюватись ним з урахуванням співвідношення партійно-політичних сил у парламенті. У п'яти з семи зазначе­них вище держав як додаток до цього використовується про­цедура інвеститури уряду. Саме факт врахування президентом співвідношення партійно-політичних сил у парламенті при формуванні уряду є однією з тих головних рис, котра відрізняє напівпарламентарно-напівпрезидентську поліархію від напівпрезидентсько-напівпарламентарної. Іншою такою ри­сою є те, що уряд несе відповідальність перед парламентом. Там же, де збереглися конституційні положення про "підзвітність" уряду президентові, це для уряду не має особли­вих наслідків, оскільки відставка уряду або його окремих членів може статися виключно за рішенням парламенту; пре­зидент же тільки затверджує цей факт або в кращому випадку вносить зміни у склад уряду (і то за пропозицією Прем'єр-міністра - СБ.). Як форма парламентського контролю в цих країнах широко використовується інтерпеляція.

По-третє, уряд в напівпарламентарно-напівпрезидентсь-ких поліархіях більш автономний від президента, ніж в напівпрезидентсько-напівпарламентських поліархіях. Більш за те, сам глава держави певною мірою, через інститут контра­сигнування його актів з боку уряду або відповідного міністра обмежений у своїх діях відносно виконавчої влади. Додамо до цього, що відсутність у президентів більшості з цих країн (ви­нятком є Литва і Польща. - С.Б.) права на законодавчу ініціативу зменшує його можливість впливати на законодав­чий процес.

По-четверте, певна перевага парламентських елементів над президентськими проявляється у можливості глави держави розпускати, правда в визначених конституцією випадках, пар­ламент, а також у конституційному праві суміщати мандат пар­ламентарія з посадою члена уряду (Польща, Румунія).

Предметом розгляду п'ятого питання семінарського за­няття мають стати форми правління тих держав, які визначені як парламентарно-президентські.

Парламентарно-президентська поліархія за юридичними ознаками є своєрідною протилежністю президентсько-парла­ментарній поліархії. На відміну від останньої, де в системі влади переважають президентські елементи, парламентарно-президентська поліархія характеризується суттєвим доміну­ванням парламентських. До країн, в яких встановлений такий різновид змішаної форми державного правління, ми б віднес­ли Австрію, Ірландію, Ісландію, Фінляндію та Хорватію.

З зазначеного переліку найбільш "парламентаризовани-ми" є перші три країни: Австрія, Ірландія та Ісландія. І це не дивно, оскільки ці змішані поліархії утворювалися на "парламентському" фундаменті шляхом перейняття після Другої світової війни деяких елементів президентської поліархії. Се­ред останніх головним є те, що президенти цих країн замість парламентів стали обиратися безпосередньо громадянами на визначений конституцією термін. Відносно визначення виду форми правління цих держав як у зарубіжній, так і у вітчиз­няній літературі немає єдиної точки зору. Родоначальник вив­чення змішаної форми державного правління М.Дюверже виз­начав їх як "напівпрезидентські"1. Його думку не поділяє Дж. Сарторі, визначаючи Ірландію та Ісландію як "парла­ментські республіки", Австрію як таку, що може приймати і змішану форму2. До "парламентських республік" Австрію та Ісландію відносять окремі російські вчені3, в останній час змінив свою оцінку форми державного правління Австрії, Ірландії та Ісландії зі "змішаної"4 на "парламентську" і вітчиз­няний конституціоналіст В.Шаповал5.

Серед різноманітних точок зору щодо визначення виду форми правління Австрії, Ірландії та Ісландії найбільш слуш­ною вважаємо точку зору М.Дюверже, який визначав їх з од­ного боку як "напівпрезидентські", а з іншого, як такі, що в них "політичною практикою є парламентаризм, а президенти є "символічними керівниками"'. М.Дюверже використовує най­важливіший з точки зору методології підхід в оцінці форми державного правління як соціально-політичного явища, котре має дві грані: юридичну та політико-практичну. Такий методо­логічний підхід, як вже зазначалося, заклав ще наприкінці XIX ст. видатний німецький державознавець Г.Єллінек, який поділяв форми держави (правління) на юридичні та політичні. Юридична форма правління, зазначав Г.Єллінек, міцна і виз­начена, оскільки закріплена конституційними нормами; політична ж форма "як усе неправове в державі, неміцна і не-визначена. Перебуваючи у залежності від конкретних держав­них відносин, вона сама безупинно змінюється так що ледве можливо, і у всякому разі мало плідно, встановлювати міцні категорії для цих, так би мовити, моментальних знімків держа­ви" 2.

Юридичні (конституційні) моделі форм державного правління Австрії, Ірландії та Ісландії, як утім Фінляндії та Хорватії, на нашу думку, відносяться до змішаного виду поліархії, але такі, що за ступенем концентрації елементів пар­ламентаризму знаходяться "на межі" (Дж.Сарторі) змішаної та парламентарної юридичних форм. Вийти за "логіку систе­ми" (змішаної поліархії) їм не дозволяє наявність певних, ха­рактерних суто для них (або президентських поліархій) юри­дичних ознак.

Аналіз змісту чинної Конституції Австрії3 чітко показує, що в структурі форми правління цієї держави суттєво переважають елементи парламентарної поліархії. Це знаходить свій вияв, зо­крема, у тому, що Федеральний Уряд здійснює "вище уп­равління справами Федерації" (ст.69 Федерального консти­туційного закону - далі ФКЗ1); на підставі пропозицій Феде­рального уряду або уповноваженого урядом федерального міністра, якщо інше не передбачено вищезазначеним законом, здійснюються всі дії, на які уповноважений Федеральний пре­зидент (ст.67 ФКЗ); його акти (якщо інше не передбачено Фе­деральним конституційним законом - С.Б.) мають бути контра­сигновані Федеральним канцлером або компетентним феде­ральним міністром. Крім цього Федеральний президент не наділений правом повернення на повторний розгляд закону, прийнятого парламентом, оскільки закони оприлюднює Феде­ральний Канцлер. Очолюваний ним уряд несе колективну і індивідуальну політичну відповідальність перед нижньою пала­тою парламенту— Національна Радою (ст.74 ФКЗ).

Водночас необхідно звернути увагу на наявність в юри­дичній конструкції форми правління Австрії деяких елементів президентської поліархії.

По-перше, це те, що Федеральний Президент та Феде­ральний Уряд визначаються як вищі органи "Виконавчої вла­ди Федерації" (Третій розділ ФКЗ).

По-друге, Федеральний Президент обирається безпосе­редньо виборцями на 6-річний термін з правом переобрання

(ст.60 ФКЗ).

По-третє, Федеральний Президент призначає згідно ст.70 ФКЗ Федерального Канцлера і за його поданням інших членів Федерального Уряду. Звернемо однак увагу і на те, що Феде­ральний конституційний закон: а) ніяким чином не пов'язує формування уряду з парламентом, його партійно-політичним складом (у реальному політичному житті це враховується, Але це є політичною практикою); б) відставка Федерального Уря­ду не потребує контрасигнації з боку Прем'єр-міністра.

По-четверте, статус члена уряду несумісний із депутатсь­ким мандатом (п.2, ст.70 ФКЗ).

Конституційно-правовий статус Федерального президен­та Австрії дійсно обмежений, але дещо сильніше порівняно із правовим становищем глави парламентарної держави. Окрім своїх представницьких повноважень Федеральний президент, як зазначалося, формує та відправляє у відставку Федераль­ний уряд, призначає "федеральних службовців, включаючи офіцерів, і інших посадових осіб Федерації..." (ст.65 ФКЗ), мо­же розпустити нижню палату парламенту - Національну раду, однак з однієї і тієї ж причини він може зробити це лише один раз протягом одного скликання (ст.29 ФКЗ) тощо. Певною мірою становище Федерального президента посилює також більш ускладнений (навіть за мірками президентської поліархії. - С.Б.) конституційно визначений порядок усунен­ня його від поста. Це, згідно ст.ст.68, 142 ФКЗ, може статися тільки за результатами референдуму, ініційованого нижньою палатою парламенту - Національною Радою.

Схожу норму про можливість усунення Президента з поста народом містить і Конституція Ісландії. Згідно ст. 11 Президент може бути усунутий з посади достроково, якщо ініційована трьома чвертями від загальної кількості депутатів Альтингу (однопалатного парламенту) відповідна резолюція на всенарод­ному референдумі (котрий має відбуватись протягом двох ка­лендарних місяців з дня прийняття цієї резолюції) отримає більшість голосів виборців. На відміну від Австрії, однак, ініційована парламентом резолюція може мати для останнього непередбачувані наслідки, оскільки якщо на референдумі вона не буде підтримана народом, Президент розпускає Альтинг '.

Як і в Австрії, ядро юридичної форми правління Ісландії складають парламентарні елементи. Загальне керівництво державними справами здійснює призначений Президентом Кабінет міністрів, який несе відповідальність перед Альтин­гом (ст.14 Конституції). Міністри, згідно СТ.51 Конституції, за посадою мають право бути присутніми на засіданнях Альтин­гу і за бажанням брати участь у читаннях за умов дотримання правил процедури. Вони мають право голосу тільки у тих ви­падках, коли водночас є членами Альтингу, тобто на відміну від Австрії депутат парламенту в Ісландії може одночасно бу­ти і міністром.

Основний закон Ісландії передбачає також інститут кон­трасигнування актів глави держави, але у зміст відповідних конституційних положень, на відміну від парламентських країн, вкладений дещо інший сенс. "Міністр, котрий підписує якусь пропозицію, - зазначається в ст.18 Конституції, - пови­нен, як правило, представити ЇЇ на розгляд Президента". І далі, ст. 19 "Підпис Президента, контрасигнований одним з міністрів, надає юридичної сили законодавчому акту або акту Уряду". Тобто замість характерного для парламентських країн змісту контрасигнування, коли "скріплений підписом міністра акт має бути обов'язково підписаний главою держави", в Ісландії, на нашу думку, зроблено акцент на тому, що позиція міністра, яка попередньо має бути узгоджена з Президентом, набуватиме юридичної сили тільки після його (глави держа­ви) підпису". Це підтверджується, зокрема тим, що Президент має конституційне право (ст.26) не підписати прийнятий пар­ламентом закон. Наслідком цього є те, що останній все ж набу­ває юридичної сили, але тільки до того моменту, поки обстави­ни дозволяють Президентові винести його на референдум: "у випадку відхилення його дія припиняється; у випадку ухва­лення він зберігає силу закону" (ст.26 Конституції).

Наявність навіть цих "відхилень" від класичного парла­ментського прототипу ставить під сумнів можливість характеристики форми державного правління Ісландії як "парламен­тарної республіки". До них додамо те, що "Президент Ісландії обирається народом" (ст.З Конституції) шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки (ст.6 Конституції)1, "виконавча влада здійснюється Президентом та іншими дер­жавними органами виконавчої влади..." (ст.2 Конституції): Президент, котрий "здійснює свою владу через своїх міністрів" (ст.13 Конституції), має право призначати і усувати посадових осіб на державній службі, укладати міжнародні договори, щорічно скликати або відстрочити засідання Альтингу, скли­кати його на надзвичайну сесію у випадку крайньої не­обхідності, в перервах між сесіями парламенту "видавати тим­часові акти, котрі мають силу закону" за умов, що вони не супе­речать Конституції" і після скликання Альтингу одразу ж ним ухвалюються. Зі змісту цієї ж 28 статті Конституції витікає, як­що на "даний фінансовий рік" Альтинг не прийняв бюджет, тимчасовий бюджет може бути виданий Президентом.

Зазначене вище, а також те, що Конституція (ст.16) перед­бачає можливість функціонування спеціального засідання уряду під головуванням Президента у формі Державної ради, на засіданнях котрої розглядаються проекти законів і "важливі державні заходи", свідчить про неможливість визначення юридичної конструкції форми державного правління Ісландії як парламентарної, оскільки за видом вона є змішаною, а за відповідним різновидом останньої - парламентарно-прези­дентською поліархією.

Такою ж ми визначаємо і форму державного правління Ірландії, яка у своєму змісті об'єднує елементи як прези­дентської, так і парламентарної поліархій. На президентські ознаки вказує те, що главою держави є Президент, який оби­рається шляхом загальних і прямих виборів терміном на 7 років з правом одного переобрання (ст.12 Конституції). Він бере участь у формуванні Уряду, виконує інші повноваження, частину з яких Президент здійснює "після консультацій або за узгодженістю" з Державною радою (ст.13). Правовий статус та склад Державної ради Ірландії дещо відрізняється від Держав­ної ради Ісландії. До її складу входять глава уряду та деякі інші посадові особи. Сюди також за їх згодою можуть бути включені колишні президенти, прем'єр-міністри і голови ви­щого суду. Крім цього, сам глава держави може призначити ще сім членів Державної ради. За приписом Конституції (ст.31-32), головним призначенням Державної ради є надання допо­моги і сприяння главі держави у реалізації його компетенції.

Президент має деякі права, котрі можна вважати дис­креційними. Так, повністю на свій розсуд він може відмови­тись від розпуску Палати представників (нижньої палати), як­що про це вносить пропозицію Прем'єр-міністр, котрий втра­тив довіру цієї палати. Після консультацій з Державною ра­дою Президент може передавати будь-який законопроект Вер­ховному суду для визначення ступеня його (або частини його) відповідності Конституції. Він також може відмовитись від підпису законопроекту і винести його на референдум, але на відміну від Ісландії, де використовується подібна процедура, таке рішення Президента в Ірландії повинно мати підтримку більшості верхньої палати - Сенату і не менше 1/3 голосів членів палати Представників. Президент може бути обвинува­чений в скоєнні правопорушення і на цій підставі усунутий з поста. Процедура усунення з поста ірландського президента схожа на процедуру імпічменту американського президента. Звинувачення формулюється однією з палат парламенту, Се­натом або Палатою представників, за рішенням, прийнятим кваліфікованою більшістю у дві третини від її складу. У тако­му випадку інша палата проводить розслідування дій Прези­дента і відповідною більшістю може прийняти рішення про його усунення (ст.12 Конституції).

Серед парламентських елементів слід звернути увагу, на те,    що   за    п.2.    СТ.28    Конституції    "виконавча   влада здійснюється... Урядом або за його уповноваженням". Поря­док формування уряду, його взаємовідносини із парламентом свідчать про перевагу парламентських елементів у системі влади Ірландії. За пропозицією Палати Представників Прези­дент призначає Прем'єр-міністра (ст.13). Після цього, вже на пропозицію Прем'єр-міністра, яка має бути попередньо ухва­лена нижньою палатою, глава держави призначає інших членів Уряду. Також за поданням глави уряду Президент приймає відставку або звільняє з посади будь-якого члена уря­ду. Свої повноваження Президент здійснює "за порадою Уря­ду і на його пропозицію". Зокрема, саме у такий спосіб, за ви­нятком зазначеного вище випадку, він може розпустити Пала­ту Представників (ст.13).

Прем'єр-міністр повинен бути членом Палати Представ­ників, а інші міністри - членами однієї з палат парламенту. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою Пред­ставників, що означає, зокрема, можливість вираження нею йому недовіри (п.5.1., СТ.28). Особливістю Національного Парламенту Ірландії є те, що він складається з Президента і двох палат. Така формула є даниною британській консти­туційній традиції', і означає, що глава держави бере певну участь у законодавчому процесі, зокрема, промульговує прий­няті палатами закони або на вимогу більшості від складу Сена­ту і третини від складу Палати Представників, як вже зазнача­лося, виносить його на референдум.

Таким чином, і в Ірландії елементи парламентарної поліархії суттєво домінують над президентськими і, якщо порівнювати її форму правління з Австрією та Ісландією, то вона буде на "самій межі" з парламентарною поліархією. Змішаний зміст форм правління усіх цих трьох держав, як вже зазначалося, був результатом "президенціалізації" деяких еле­ментів колишньої парламентарної системи влади.

Іншим шляхом до свого парламентсько-президентського змісту дійшли Фінляндія та Хорватія. Оскільки зміна змісту їх форм державного правління була здійсненна у ході консти­туційних реформ, тобто шляхом багато в чому схожим на той, котрий зараз проходить Україна, зосередимо увагу саме на на­копиченому цими країнами конституційно-правовому досвіді перебудови владних відносин у системі вищих органів законо­давчої і виконавчої влади.

Фінляндія дала світові, по суті, перший досвід побудови змішаної республіки, конституювавши її ще в липні 1919 р.1. Протягом 70-ти років її зміст залишався майже незмінним і характеризувався певною перевагою президентських еле­ментів над парламентськими. Звідси і провідна роль, котру відіграла президентура серед інших суб'єктів верховної влади. Питання про необхідність "парламентаризації" форми правління виникло ще у 70-х pp., але воно не зустріло підтрим­ки з боку доволі "сильного" президента У. К. Кекконена, який не міг погодитись з пропозиціями членів створеної консти­туційної комісії про обмеження повноважень глави держави.

1 Історичним "прародичем" змішаної республіки вважається Німеччина, котра деякі риси такої моделі форми державного правління закріпила у т.зв. Веймарській конституції, ухваленій 31 липня 1919 року (Див.: Страхов MM. Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юри­дичних спеціальностей вищих закладів освіти]. Харьків, 1999.—С353; Cap-торі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія. —С.121). Але спра­ведливим буде зазначити, що Фінляндія свою змішану за змістом форму ре­спубліканського правління конституйовала дещо раніше - 17 липня того ж 1919 року. У цей день парламент (Ендускунта), в спеціальному консти­туційному законі юридично закріпив факт набуття колишньою "частиною" Російської імперії державної незалежності та появи на політичній карті Європи суверенної Республіки Фінляндії (Суомі). Цей найважливіший пар­ламентський акт, котрий мав назву "Форма правління", був головним серед інших актів, які до кінця XX ст. у сукупності складали т.зв. некодификовану Конституцію Фінляндії.

Ситуація змінилася після того, коли за станом здоров'я У. К. Кекконен на початку 80-х років минулого століття подав у відставку і замість нього, в 1981 p., главою фінської держави був обраний М.Койвисто. Під час його президентства стали проводитися поетапні зміни у системі відносин законодавчої і виконавчої влади. Спочатку М.Койвисто добровільно посту­пився значною частиною своїх внутрішньополітичних і внутрішньоекономічних повноважень Державній раді (уряду) і така практика згодом була закріплена в актах "Форма правління" та "Про Едускунту". На основі цих змін більшість своїх дій Президент мав здійснювати за згодою Державної ра­ди, а призначення послів і консулів було цілком передане до ведення останньої.

Досить лояльна позиція М.Койвисто, відповідні політичні зміни у Центральній та Східній Європі та здійснені практичні кроки у напрямку вдосконалення змісту форми правління фінської держави на початку 90-х pp. XX ст. підготували ґрунт для проведення протягом останнього десятиліття минулого століття широкої конституційної реформи. В її проведенні можна виділити два етапи: перший - 1991-1995 pp., коли зміни здійснювалися у відповідних законодавчих актах; другий -1995-1999 pp., коли була підготовлена та прийнята нова Кон­ституція Фінляндії.

Здійснені на першому етапі зміни суттєво посилили пар­ламентарні елементи форми правління фінської держави. Це знайшло відображення насамперед у зміцненні ролі парламен­ту та Державної ради: Президент мав призначити прем'єр-міністра і формувати не на власний розсуд, а за узгодженням з керівництвом Едускунти; при висловленні останньої недовіри Державній раді або окремому міністру або за пропозицією прем'єр-міністра Президент був зобов'язаний відправити Дер­жавну раду (або міністра) у відставку; достроковий розпуск Едускунти і призначення нових парламентських виборів глава держави міг здійснити вже за пропозицією прем'єр-міністра.

Ці зміни послабили положення глави держави. Однак на відміну від парламентських республік, у яких прерогативи Президента на практиці обмежені у всіх сферах громадського життя, Президент Фінляндії зберіг за собою ще досить знач­ний обсяг повноважень насамперед у зовнішньополітичній сфері. Головним чинником збереження ним частини своїх ко­лишніх повноважень та своєрідним бар'єром проти їх повної "парламентаризації" послужив новий порядок обрання Прези­дента, який визначався прийнятим 22 липня 1991 р. Законом "Про зміну порядку виборів і повноважень Президента Фінляндської Республіки". Згідно з цим законом фінського Президента замість колишніх вибірників (як у США. —СБ.) стали обирати безпосередньо громадяни.

На другому етапі відповідні зміни у формі правління фінської держави були здійснені разом з підготовкою та прий­няттям нової конституції Фінляндії. Прийнятий 11 червня 1999 р. "Основний закон Фінляндії" набув чинності з 1 берез­ня 2000 р.' Відносно державних інституцій Основний закон ніяких змін не вніс: такими залишались Державна рада (уряд), Едускунта (парламент) і Президент Республіки; останні два органи формувалися на основі виборчої системи, встановленої колишнім законодавством. Водночас Основний закон ще більше змінив та відповідно закріпив домінуюче становище парламенту у системі цих органів.

В ньому зокрема знайшов чіткий вираз парламентський принцип формування Державної ради. Якщо за колишньою Конституцією (Актом "Форма правління. —С.Б.) виконавча влада здійснювалася Президентом, при якому для управлікля країною створювалася Державна рада, то новий Основний За­кон містив припис згідно з яким, "виконавча влада знаходить­ся в руках Президента і Державної ради"(§3). Прем'єр-міністр відповідно до §61 обирається парламентом і формально затвер­джується указом Президента, а інші міністри призначаються останнім за пропозицією прем'єр-міністра. При цьому роль глави держави у визначенні складу Державної ради зведена до мінімуму. Хоча кандидатура прем'єр-міністра пропонується як і раніше Президентом, він уже не може впливати на формуван­ня уряду, оскільки, згідно з Регламентом Едускунти, затверд­женим водночас з Основним законом, ця кандидатура поперед­ньо ретельно аналізується і рекомендується главі держави спеціальним депутатом, призначеним фракціями політичних партій в Едускунті. У Едускунті може бути проведено не більш трьох голосувань по кандидатурі прем'єр-міністра. При цьому кожного разу має пропонуватися нова кандидатура.

Згідно з § 62 Конституції "Державна рада без зволікань повинна представляти свою програму Едускунті у формі за­яви. Таке ж представлення має бути зроблено, коли суттєво змінюється склад Державної ради". Державна рада й окремі міністри       несуть       перед       Едускунтою       політичну відповідальність.   Згідно  з  цим  Президент  зобов'язаний звільнити всю Раду або окремого міністра не тільки на їх про­хання, але і при вираженні їм вотуму недовіри з боку більшості депутатів   Едускунти    (§    64).    Справи   про   юридичну відповідальність Президента, Канцлера юстиції, юридичного уповноваженого Едускунти, міністрів можуть порушуватись конституційною комісією парламенту, котра наділена правом контролю за діяльністю Державної ради. У випадку ухвалення відповідного рішення Едускунтою справа передається до Дер­жавного суду, де обвинувачем виступає Державний прокурор. На відміну від колишнього порядку, міністр не може бути при­тягнутий до відповідальності за незаконні дії і рішення Прези­дента, проти яких він заперечував, якщо ці заперечення були записані до протоколу засідання Уряду.

Нова Конституція Фінляндії суттєво посилила і парла­ментський контроль. Найбільш важливою його ланкою, як і раніше, є конституційна комісія Едускунти, котра вправі знай­омитися з усіма документами і протоколами Державної ради, порушувати питання перед Едускунтою про притягнення до відповідальності міністрів, контролювати роботу омбудсмана і Канцлера юстиції, давати свій висновок щодо питання про ре­золюцію осуду Державній раді. Цій комісії надане право про­водити розслідування з власної ініціативи, за пропозицією Канцлера юстиції, омбудсмана, кожної з інших постійних комісій, а також не менше ніж 10 депутатів. Підставою для пред'явлення обвинувачення в порядку імпічменту є не тільки пряме порушення закону, але й зневажливе ставлення до своїх

обов'язків.

Контрольними повноваженнями в сфері зовнішньої політики наділені Велика комісія і комісія з іноземних справ, яким Державна рада зобов'язана представляти всю необхідну інформацію з питань зовнішньої політики і політики безпеки. Відповідно до §97 Основного закону прем'єр-міністр має за­здалегідь знайомити ці комісії зі справами, котрі підлягають розгляду в Європейському Союзі, а вони вправі направляти в Державну раду свої рекомендації з зазначених питань.

Отже, можна констатувати, що Основний закон не тільки формально поставив Едускунту на перше місце в державному механізмі, але і створив необхідні передумови для забезпечен­ня її верховенства. Обмеживши права Президента, Основний закон прямо зв'язує Едускунту з Державною радою. Він не тільки закріпив формування Ради Едускунтою, але і зо­бов'язує міністрів бути присутніми на її пленарних засіданнях, представляти їй і постійним комісіям усю необхідну інфор­мацію, у т.ч. і з міжнародних справ.

Проте обмеження президентських прерогатив зовсім не оз­начає, що функції глави держави зводяться до чисто представ­ницьких. Конституція зберегла за ним право на призначення цілого ряду посадових осіб, Канцлера юстиції і суддів, внесен­ня законопроектів, у т.ч. тих, що стосуються Аландських островів; право вести засідання Державної Ради, де розглядаються та вирішуються найбільш важливі питання зовнішньої політи­ки, державної безпеки, оборони, внутрішньої політики, держав­ного бюджету. Пропозиції Державної ради, котрі не одержали схвалення Президента, повертаються на додаткове доопрацю­вання. Якщо питання або рішення повинно спрямовуватися в Едускунту, то Президент зобов'язаний погодитися з другою пропозицією Державної ради1.

Досвід "перебудови" змісту форми правління фінської держави шляхом його "парламентаризації", як нами зазнача­лося, міг би бути корисним для тих країн, котрі вирішили піти на схожі зміни. Але слід визнати, що відповідні конституційні формулювання та і сама структура влади Фінляндії, які ви­пробували на собі і шведський, і російський досвід, досвід інших європейських держав, є досить складними за своїм змістом. У цьому плані вигідно відрізняється перебудована у ході проведеної конституційної реформи структура влади в Хорватії. З точки зору практичних потреб, пов'язаних з прове­денням політичної реформи в Україні, саме накопичений хор­ватами досвід перебудови своєї "президентсько-парламентсь­кої республіки" на "парламентсько-президентську" може бути особливо корисним.

Корисність хорватського досвіду для нас обумовлена схожістю процесів державного будівництва, котрі здійснюва­лися в обох країнах протягом останнього десятиліття XX ст. Хорватія - перша з постсоціалістичних країн, яка 22 грудня 1990 p., ще за часів СФРЮ, прийняла нову Конституцію2. 25 червня 1991 р. парламент одноголосно прийняв Декларацію про проголошення суверенної і самостійної республіки Хорватія, а 8 жовтня того ж року - Постанову про припинення усіх державно-правових відносин з колишньою Югославією і проголошення незалежності Республіки Хорватія.

Встановлена Конституцією 1990 р. форма державного правління в Хорватії за своїм змістом стала досить близькою до конституйованого пізніше (1996 р.) в Україні різновиду змішаної республіки. Оскільки, як і в Україні, закріплена Кон­ституцією 1990 р. форма правління хорватської держави на­лежним чином не показала своєї ефективності, на рубежі століть вона була реформована. Прийнята 9 листопада 2000 р. Постанова Палати представників Хорватського Державного сабору "Про проголошення Змін Конституції Республіки Хор­ватія"1 суттєво "парламентаризовала" зміст форми державного правління Хорватії. Оцінити ступінь кардинальних змін, здійснених хорватським законодавцем у цьому напрямку можливо, порівнюючи відповідні норми Конституції 1990 р. та "Постанови..." парламенту від 9 листопада 2000 р.

Форма державного правління Хорватії за Конституцією 1990 р. характеризувалася наявністю у системі законодавчої і виконавчої влади певного балансу президентських та парла­ментських елементів, але із незначною перевагою інституту глави держави у його впливі на уряд. Останнє забезпечувалось конституційним положенням про те, що обраний шляхом за­гальних і прямих виборів терміном на п'ять років Президент виступав "гарантом дотримання Конституції, забезпечення те­риторіальної цілісності та єдності Республіки і належного функціонування державної влади" (ст. 94 Конституції), тобто положення, котре в постсоціалістичних країнах сприймалося (і сприймається) як аргумент на користь "піднесення" Прези­дента над іншими суб'єктами влади саме через "претензію" глави держави на безпосереднє керівництво тими державними органами, які насамперед "силою" можуть забезпечити дотри­мання вищезазначеної конституційної норми. "Постанова..." 2000 р. (ст.ЗЗ) скоригувала зміст цієї статті Конституції: "Пре­зидент Республіки, - закріплюється в ній, - піклується про ре­гулярну і узгоджену діяльність державної влади, а також її стабільність. Президент Республіки несе відповідальність за захист незалежності та територіальної цілісності Республіки Хорватія".

"Постанова..." 2000 р. суттєво обмежила повноваження Президента. Якщо за Конституцією 1990 р. він, по суті, на власний розсуд міг оголошувати референдум відповідно до Конституції, призначати на посаду та звільняти з посади Прем'єр-міністра,  за  поданням  останнього  призначати  і звільняти інших членів уряду (ст.98); скликати засідання Уря­ду та вносити до їх порядку денного питання на розгляд, голо­вувати на тих засіданнях, у яких бере участь (ст.102), призна­чати   членів   очолюваного   ним   спеціального   органу   -Національної ради оборони, будучи Головнокомандувачем збройних сил, призначати та звільняти з посад склад Зброй­них Сил (ст.100); призначати та відкликати дипломатичних представників (ст.99); видавати укази, які мають силу закону, та вживати надзвичайних заходів у випадку стану війни або за наявності "безпосередньої загрози незалежності та єдності Ре­спубліки, або коли інші органи державної влади позбавлені стійкої здатності виконувати свої конституційні обов'язки" (ст.101), то за новою редакцією відповідних конституційних статей перелік цих повноважень глави держави або скороче­ний, або пов'язаний з контрасигнатурою, яка раніше була пе­редбачена тільки при прийнятті Президентом рішення про розпуск Палати представників (нижня палата парламенту -Хорватського Державного Сабору,—С.Б.)

Згідно з  новою редакцією зазначених вище консти­туційних положень Президент вже "вручає мандат на формування Уряду тій особі, котра на основі розподілу депутатських місць у Палаті представників і після проведених консультацій користується довірою більшості депутатів Палати представ­ників" (ст.98 Конституції 1990 р. / ст.37 "Постанови..." 2000 р. - далі: 98/37); він може "пропонувати Уряду скликати засідання уряду і розглядати певні питання.... може бути при­сутній на засіданні Уряду та приймати участь у розгляді пи­тань" (102/41); співпрацювати з Урядом " у формуванні і про­веденні зовнішньої політики. За пропозицією Уряду і при на­явності контрасигнатури голови Уряду Президент приймає рішення про встановлення дипломатичних та консульських представництв", у такий же спосіб, але за згодою компетентно­го комітету парламенту "призначає та відкликає дипломатич­них представників за кордоном" (99/38).

"Постанова..." 2000 р. (ст.39) взагалі вилучила із ст.100 Конституції 1990 р. ту частину, котра закріплювала прези­дентські повноваження щодо Національної ради оборони. На­далі Президент, як Головнокомандувач збройних сил, мав пра­во внести зміни не у весь, а тільки "у командний склад Зброй­них Сил", а "у випадку безпосередньої загрози незалежності, єдності і існуванню держави" він "може при наявності контра­сигнатури голови Уряду віддати наказ про використання Збройних Сил без оголошення військового стану."

Суттєво обмежені передбачені ст.101 Конституції 1990 р. законодавчі повноваження Президента. За новою редакцією цієї статті він може під час військового стану видавати укази, які мають силу закону "на підставах та повноваженнях, отри­маних від Палати Представників Хорватського Сабору", а у випадках "безпосередньої загрози незалежності, єдності та існуванню держави або коли органи державної влади не в змозі постійно виконувати свої конституційні обов'язки" такі укази Президент може видавати тільки "за пропозицією голо­ви Уряду та при наявності його контрасигнатури" (ст.40 "По­станови..." 2000 p.).

Більше ніж раніше пов'язано з парламентом та Урядом право Президента про розпуск Палати представників. Ст.104 Конституції у новій редакції закріплює, що Президент може розпустити Палату Представників Хорватського сабору за пропозицією Уряду і при наявності контрасигнатури голови Уряду, попередньо проконсультувавшись з представниками парламентських груп (раніше - тільки з Головою Палати), як­що вона висловила недовіру Урядові або не затвердила дер­жавний бюджет протягом ста двадцяти днів (раніше - тільки місяць), як його було внесено у палату (ст.104). Закріплення нової норми про те, що Палата представників також може бу­ти розпущена Президентом, якщо вона після відставки Уряду протягом тридцяти днів не висловила довіру новому кандида­ту на посаду голови Уряду і членам Уряду (ст.53 "Постано­ви..." 2000 p.), теж свідчить про посилення парламентських елементів форми державного правління Хорватії і відповідно послаблення президентських. Останнє також підтверджується новим змістом СТ.106 Конституції. Якщо раніше Президенту у здійсненні його функцій допомогу надавали "Президентське віче, а також інші дорадчі та допоміжні органи", то за нової ре­дакції цієї статті допомогу Президенту надають тільки "до­радчі органи", котрі формуються за колишнім порядком. Але "нове продовження" цієї статті регламентує, що "неприпусти­мо призначення посадових осіб за умов недотримання прин­цип поділу влад. Дорадчі, спеціальні і інші функції здійсню­ються в Адміністрації Президента Республіки. Організація і коло повноважень Адміністрації Президента регулюються за­коном і її регламентом" (ст.46 "Постанови..." 2000 p.).

Майже без змін залишилися статті 81 та!05 Основного за­кону Хорватії. Нова редакція ст.81 також не наділяє Прези­дента правом вето, яке, по суті, здійснюється верхньою пала­тою парламенту - Палатою жупаній. Повернений нею (в пе­редбачених Конституцією випадках) закон в Палату представ­ників долає це "вето", якщо при повторному розгляді остання прийме його більшістю голосів від загальної кількості депу­татів, за винятком випадків, коли для прийняття рішення не­обхідна більшість не менше ніж двох третин голосів Палати представників (ст.24 "Постанови ..." 2000 p.).

Стаття 105 Конституції регламентує процедуру достроко­вого усунення з поста глави держави за порушення Консти­туції. Це може статися, якщо таке рішення Палати Представ­ників, прийняте двома третинами від їх складу протягом міся­ця (раніше термін не був вказаний), буде підтверджено такою ж кваліфікованою більшістю членів Конституційного Суду. Водночас незвичним для сучасних конституцій є зміст нової, доданої до СТ.105 Конституції, ст. 105(a), котра закріплює, що Президент може бути затриманий під варту і без згоди Кон­ституційного суду, але "тільки у тому випадку, якщо він був застигнутий в момент скоєння злочину, за який передбачена кара не менше п'яти років позбавлення волі" (ст.45 "Постано­ви ..." 2000 p.).

Зміст нової редакції статей 107-114 Конституції Хорватії, котрі регламентують правовий статус Уряду, свідчить про суттєве посилення на нього впливу парламенту.

По-перше, це знайшло відображення у тому, що центр ва­ги у питанні про відповідальність уряду перемістився у бік Хорватського сабору, а точніше його нижньої палати. Якщо СТ.111 Конституції 1990 р. закріплювала підзвітність Уряду Президентові Республіки та Палаті представників Сабору Ре­спубліки Хорватія, то СТ.112 в новій редакції визначила і закріпила підзвітність Уряду тільки Палаті представників Хорватського Сабору (ст.52 "Постанови..." 2000 p.).

По-друге, Президент, по суті, втратив колишнє право на свій розсуд підбирати кандидатуру на посаду голови Уряду і має це робити обов'язково з урахуванням позиції тих партійно-політичних сил, котрі "користуються довірою більшості депу­татів Палати представників" (ст.98 Конституції 1990 р. / ст.37 "Постанови..." 2000 p.). Раніше цю довіру (інвеституру) призначений Президентом Прем'єр-міністр (та запропоновані ним не пізніше ніж через 15 днів після призначення кандидатур міністрів. - С.Б.) міг отримати в разі, якщо за такий склад Уря­ду проголосувала більшість членів Палати Представників (ст.ПЗ Конституції). Після внесення відповідних змін "канди­дат на посаду голови Уряду повинен негайно після формуван­ня Уряду і не пізніше тридцяти днів з моменту прийняття ман­дату (на формування Уряду.—С.Б.) запропонувати Палаті представників Хорватського сабору програму (раніше цього положення не було.— С.Б.) і склад Уряду та просити про вика­зання довіри. Уряд вступає на посаду після отримання вотуму довіри усіх депутатів Палати представників"( 109/48). Свідчи­ти про наявність такої довіри має голова Хорватського сабору (парламенту), без підпису (контрасигнатури) якого Президент не може остаточно призначити голову Уряду, а останній, в свою чергу, - інших членів уряду"( 109/48).

Завершуючи аналіз форм правління вищезазначених дер­жав, ми дійшли висновку, що за юридичними ознаками, котрі знаходять свій прояв у закріплених в конституціях повнова­женнях відповідних органів державної влади, вони є парла­ментарно-президентськими, тобто змішаними поліархіями із суттєвим домінуванням парламентських елементів. Про це свідчить в першу чергу те, що виконавча влада зосереджена в уряді, процес формування якого знаходиться майже повністю під контролем парламенту. Участь президентів у цьому силь­но нагадує аналогічну процедуру в парламентських країнах, де існує конституційний обов'язок призначення глави уряду, інших міністрів тільки з урахуванням співвідношення партійно-політичних сил у парламенті. Як ми бачимо, в тій чи іншій формі це передбачають конституції всіх згаданих дер­жав. Додамо до цього, що уряди несуть відповідальність ви­ключно перед законодавчим органом, у більшості з них вико­ристовується інститут контрасигнатури, в деяких випадках президент може розпустити парламент.

Водночас ці держави за своїми формально-юридичними ознаками не можна віднести до парламентських. Вважати їх змішаними, на нашу думку, було б достатньо тільки через те, що президентська влада легітимізується таким же шляхом як і законодавча - безпосередньо народом. За своєю юридичною природою президент "рівний" парламенту, оскільки, на нашу думку, правий Ж.Лінц, коли стверджує, що "не існує жодного демократичного принципу, щоб розв'язати розбіжності між виконавчою (президентською. - С.Б.) і законодавчою владою відносно того, яка з них дійсно виражає волю народу'". Але окрім цього, як нами вже було показано вище, деякі парламен­тарні елементи не мають абсолютного характеру. Це сто­сується контрасигнатури, котра хоча і використовується ши­роко, все ж обмежена законодавчо закріпленим переліком, а також права президента на розпуск парламенту, котре обумов­лено не тільки "побажанням" цього Прем'єр-міністра, а відповідними приписами конституції.

Особливо хотілося б звернути увагу на наявність в трьох країнах: Ірландії, Ісландії та Фінляндії спеціального органу -Державної Ради. Але якщо в останніх двох країнах - це, по суті, уряд, засідання котрого проходять під головуванням пре­зидента (для класичних парламентських держав це не харак­терно. - СБ.), то в Ірландії - це консультативний орган, кот­рий допомагає Президентові в управлінні державними справа­ми, послабляючи тим самим певною мірою уряд. Цей орган, на нашу думку, має багатий потенціал у сфері узгодження по­зицій представників різних гілок влади. Утворення подібного органу, вважаємо, було б доцільним в змішаних поліархіях із нестабільною соціально-політичною ситуацією та конфрон­таційним партійно-політичним станом. Певною мірою ко­рисність такої консультативної інституції підтвердила Порту­галія, правовий статус Державної ради якої, конституйований, вірогідно, під впливом Ірландії.

Нагадаємо, що зазначене вище стосується саме "юридич­ного, конституційного змісту" змішаних поліархій. На прак­тиці ж вони, як і інші види форми державного правління, мо­жуть набувати різних політичних проявів.

З шостого питання необхідно підготувати цільовий вис­туп або реферат на тему: "Форми державного правління Ук­раїни та зарубіжних країн: порівняльний аналіз". Його метою має бути пошук найбільш вдалих зарубіжних конструкцій ор­ганізації верховної влади, використання котрих в Україні спри­яли б вдосконаленню змісту форми правління української дер­жави. При підготовці цільового виступу (доповіді), реферату, творчої роботи тощо можна використовувати викладене вище, а також матеріал, що міститься в додатковій літературі.


<