3.2. Абсолютна монархія : Державне право зарубіжних країн -Бостан - Тимченко : Книги по праву, правоведение

3.2. Абсолютна монархія

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 
РЕКЛАМА
<

Абсолютна монархія як форма правління держави колиш­нього станово-кастового суспільства зберегла основні свої ри­си передусім на арабському Сході. Така її живучість пояс­нюється наявністю "благодатної" соціально-економічної бази і відсутністю характерних для класичного абсолютизму гос­трих соціальних суперечностей. Це обумовлено багатими при­родними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дозволяє абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально спрямовану політику і таким чином гальмувати об'єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще знаходяться, та їх перехід до громадянського суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна ба­за, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів. Від останнього сучасну аб­солютну монархію відрізняє також те, що її зміст, як правило, визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході, зазвичай, називаються нізамами. Однак вони виступа­ють певним прикриттям, її "сучасною оболонкою", оскільки походять від монарха, котрий є джерелом всієї влади у дер­жаві. І нарешті, у державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного роду дорадчих установ, котрі, однак, одно­осібну владу монарха ніяким чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню, на нашу думку, доцільно було б визначити як неабсолютну.

На сьогодні до держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Бруней, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію1, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав досить динамічний, тому що цілком залежить від волі одного монар­ха. Це, наприклад, знайшло своє підтвердження у Бахрейні, який, після набуття 14 червня 1971 р. незалежності, обрав для себе дуалістичну форму монархічного правління. За прийня­тою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визна­чався емір, він же - верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав емір. Конституція перед­бачала створення однопалатного парламенту - Національних зборів у складі членів уряду та ЗО депутатів, що обиралися б населенням на 4 роки. Але справа до цього не дійшла, у 1975 р. емір, призупинивши дію конституції, розпустив парламент, і тим самим, по суті, встановив замість дуалістичної абсолютну монархію. її зміст не змінився і тоді, коли через 17 років, у грудні 1992 p., був сформований спеціальний державний орган - рада (шура) з ЗО чоловіків, котра на дорадчих началах, як прийнято в цих країнах, брала участь у розробці проектів за­конів, що затверджуються главою держави1.

Схожим є і зміст форми правління Саудівської Аравії. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням вла­ди сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король водночас є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними сила­ми; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і за­гальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розгля­дається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Ра­да міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним нізами уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регу­люється спеціальним нізамом 1958 року. Консультативна ра­да, організація якої регулюється спеціальним нізамом 1992 p., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів нізамів, підготовлених Радою міністрів. Він призна­чається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 ро­ки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди2.

Як зазначалося, характерною рисою неоабсолютної мо­нархії є те, що її владна конструкція може бути закріпленою у "конституції" або ж прирівняних до неї законодавчих актах. Так, у Саудівській Аравії ст.5 конституційного документу (нізаму) 1992 р. декларує: "система влади у Королівстві Са­удівська Аравія - монархічна. Влада належить синам короля -засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів...". Ст.5 Конституції ("Базового статуту держави" Оману 1996 р. проголошує, що "система правління - султанська ("монархічна"). І далі міститься поло­ження, відповідно до якого влада буде успадкована по чо­ловічій лінії нащадками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Ана­логічні положення містяться в конституціях Бахрейну, Катару, котрі проголошують своїх монархів також "недоторканними" персонами.

На "конституційному" рівні, як правило, закріплюється правове становище монарха, його широкі повноваження, і в першу чергу в сфері виконавчої влади. Наприклад, у Консти­туції Бахрейну прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Ката­ру також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст.18). Глава держави тут має повнова­ження на призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. До наведеного додамо, що до компе­тенції монархів цих країн належить прийняття законів, їх ра­тифікація, повсюдно монарх є верховним головнокомандува­чем1.   "Конституційні"   норми,   які  надають  такій  формі правління певний "ореол" легітимності, ще більше підвищу­ють правлячий статус глави держави, посилюють його абсо­лютну владу.