ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ : Державне право зарубіжних країн -Бостан - Тимченко : Книги по праву, правоведение

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 
РЕКЛАМА
<

Завдання 1. Використовуючи тексти конституцій за­рубіжних країн, визначте способи закріплення прав та сво­бод громадян. Наведіть приклади.

Завдання 2. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, вирішить наступні задачі:

Задача №1. Громадянин Литви за скоєний злочин був за­суджений до виправних робіт. Він вирішив оскаржити дії су­ду, посилаючись на те, що Конституцією Литви заборонена примусова праця.

Які рішення мають приймати компетентні органи?

Задача №2. Сім'я Сіверсів прийшла до виборчої дільниці, щоб проголосувати за кандидата у президенти Дж. Буша, але їм не дозволили голосувати, мотивуючи це тим, що вони не­гри, нащадки колишніх рабів.

Чи мали право відмовити у голосуванні сім'ї Сіверсів на цих підставах?

Задача №3. Клаус Шульц стверджує, що діями підприємства "Мерседес" було порушено його права. Адміністрація підприємства не прийняла його на роботу і ар­гументувала це тим, що його віросповідання та світогляд не відповідають встановленим на підприємстві вимогам.

Оцініть дії адміністрації, спираючись на конституційне законодавство Німеччини.

1^1    МІ. СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Тема:    Конституційні права людини і громадянина, гарантії їх дотримання

ПЛАН

Класифікація прав і свобод особи. Особисті права і
свободи.

Політичні права і свободи.

Економічні, соціальні і культурні права та обов'язки.

Обов'язки громадян, юридичні гарантій їх консти­
туційних прав і свобод.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Семінарське заняття проводиться у вигляді доповідей згідно плану семінару. Доповідь на 10-12 хв. необхідно готува­ти за допомогою рекомендованої літератури і вказівок викла­дача, які були зроблені на лекції. Метою заняття є поглиблен­ня, конкретизація і систематизація отриманих знань з цієї про­блеми у процесі підготовки до семінару.

Перше питання присвячено класифікації прав і свобод громадян. Конституції й інші норми конституційного (дер­жавного) права зарубіжних країн проголошують права і свободи різного характеру і змісту, тому велике значення має їх кла­сифікація і систематизація.

Залежно від характеру відображених в них суспільних відносин у зарубіжній науці конституційного права виділяють особисті, політичні, соціально-економічні і культурні права. Цей розподіл відображає характер відносин, що виникають між особистістю і державою, а також між самими особистостя­ми. По-перше, як фізична особа особистість наділяється пев­ними особистими правами і свободами; по-друге, особистість як член політичної спільноти, наділяється певними політич­ними правами і свободами. І, нарешті, по-третє, особистість як член громадянського суспільства наділяється певними соціально-економічними правами і свободами. Хоча цей роз­поділ і не можна визнати вичерпним, він, проте, полегшує аналіз конкретних прав і свобод.

Особисті права і свободи - категорія прав і свобод, що прямо не стосуються стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права визначаються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести до непорозуміння, коли йдеть­ся про конституційну (політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної держави.

Західна теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природну, даровану людині не державою, а природою чи бо­гом. На практиці ці права і свободи також носять позитивний характер, тому що вони мають юридичну чинність тільки тоді, коли порядок їх застосування встановлюється законом. До­сить чисельні особисті права і свободи можна умовно роз­поділити на дві основні групи:

а)             права і свободи, що захищають людину від сваволі з
боку інших осіб;

б)            права і свободи, що захищають людину від сваволі з
боку держави.

Перша група особистих прав і свобод нечисленна, причо­му деякі з них містять у собі юридичні гарантії від сваволі як з боку окремих осіб, так і держави одночасно. До цієї категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста недо­торканість (особиста свобода - право на життя і недотор­каність особи, право на опір насильству).

Відповідно до ідей правової держави і верховенства права держава не тільки зобов'язана дотримуватися своїх власних законів, але і не може допускати будь-яких актів сваволі по відношенню до своїх громадян. Ці погляди знайшли свій вираз у тому, що конституційне (державне) право встановлює чис­ленні юридичні гарантії, котрі захищають особистість від сва­волі з боку держави і її органів.

Виражені в певних правах зазначені гарантії складають другу групу прав і свобод. Серед них перш за все слід відзначи­ти недоторканність особи та житла, головний зміст якої - за­хист від необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох кон­ституціях англійська процесуальна процедура "habeas corpus", встановлена законом ще в XVII ст., передбачає перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і прак­тиці Франції та деяких інших країн прийняті більш широкі по­няття безпеки особи, які містять не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Недоторканність житла передбачає захист не тільки від свавільних обшуків і виїмок, постою солдатів, поліцейських вторгнень, але і захист від свавільних дій з боку окремих осіб.

Свобода приватного життя є об'єктом постійних пося­гань з боку карних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практи­кою, її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує проблема розмежуван­ня легальної та нелегальної практики поліції, інших карних


органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя. Нерідко розв'язанню цієї проблеми перешкоджають самі зако­нодавчі акти, невизначеність окремих положень яких дозво­ляє припускатися до різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.

Таємниця кореспонденції значною мірою забезпечується закріпленою законом вимогою по відношенню до правоохо­ронних органів одержувати спеціальний дозвіл суду для пер­люстрації листів і прослуховування телефонних розмов. Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо статичні за формулюваннями права і сво­боди, що становлять зміст цього поняття (таємниця листуван­ня, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначе­на як свобода від посягань на інформацію приватного характе­ру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах, але практично всюди посяганням визнають не лише перехоп­лення відповідної інформації, а й неофіційне збирання інфор­мації у так званих банках даних та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права порушені.

Одним з найважливіших особистих прав людини є свобо­да пересування і вибору місця проживання. Серед інших особи­стих прав і свобод, наданих законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне укладання шлю­бу, заборона катувань і незвичайних покарань та ін.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визна­читися щодо права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і сво­бод. У старих конституціях право на приватну власність про­голошувалось як одне з природних прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід сприйма­ти не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст ос­танніх.

У другому питанні необхідно дати характеристику політичних прав і свобод, якими громадянин держави наділяється як член політичної спільноти. Вони визначають його правове становище в системі суспільних відносин, що ви­никають у процесі здійснення державної влади. Сучасні кон­ституції визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знайшло своє вираження в принципі "рівність усіх перед законом". Громадяни наділяються широким колом політичних прав і свобод. У поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах вони проголошуються прак­тично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення має ви­борча правосуб'єктність громадянина, яка полягає у тому, що він володіє активним та пасивним виборчим правом. Це відкриває для громадян не тільки можливість брати участь у формуванні представницьких установ, але і проводити до них своїх представників.

Особливе значення має група прав, що забезпечують сво­боду висловлення думок. У цю групу входить свобода слова, друку, право на отримання інформації, а також свобода поши­рення інформації. Багато теоретиків зазначають, що кожна лю­дина має право висловлювати будь-які думки і судження з будь-якого питання і що в дійсно демократичній країні пови­нен існувати "вільний ринок ідей". Але загальним правилом є те, що свобода висловлення думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США ще в 1931 році ухва­лив: "Свобода слова і свобода преси... не є абсолютними права­ми, і держава може карати за зловживання ними". Законодав­ство США передбачає покарання за наступні види зловживань свободою висловлення думок: за наклеп і образу, за непри­стойність, за підбурювання до здійснення злочину чи правопо­рушення, за образу суду, за заколотні заклики.

У число духовних свобод, проголошуваних консти­туціями, входить свобода совісті, що історично виникла як віротерпимість, тобто визнане державою за кожним громадя­нином право сповідати будь-яку релігію. Свобода совісті при­пускає відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

У деяких старих конституціях встановлювалось проголо­шення державної церкви (Англія, Норвегія, Колумбія). Багато повоєнних конституцій, особливо мусульманського світу, теж проголошують державну релігію. Наприклад у ст.З Консти­туції Ісламської республіки Пакистан 1973 року записано: "Іслам є державною релігією Пакистану".

Однією з найважливіших свобод є свобода союзів і свобода асоціацій, що у сучасну епоху проголошується конституціями всіх демократичних держав.

Свобода союзів означає законодавче визнання за всіма гро­мадянами права на створення професійних спілок для захисту своїх інтересів. Професійні спілки створюються явочним по­рядком. Вони наділяються правами юридичної особи, а їхні ста­тути підлягають реєстрації в компетентних державних органах.

Проголошувана конституціями зарубіжних країн свобода асоціацій означає надання громадянам права на створення політичних партій та інших громадських організацій.

До числа інших прав і свобод політичного характеру відносяться свобода мітингів і свобода зборів.

Третє питання присвячено характеристиці соціально-еко­номічних та культурних прав і свобод, що визначають правове становище особистості як члена громадянського суспільства.

Найважливішим з цих прав є право на володіння ірозпоря-дження приватною власністю. Це фундаментальне право за­безпечено всіма засобами юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої держави. У ранніх кон­ституціях принцип святості і недоторканності приватної влас­ності був доведений до логічного завершення. Це знайшло свій вираз в забороні яких-небудь конфіскацій чи реквізицій не інакше як у суворо встановлених законом випадках (як пра­вило, за вироком суду чи у військових цілях). У нових конституціях закріплена можливість відчуження приватної власності в інтересах суспільства (Іспанія, Італія, ФРН та ін.).

Після другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії, Гватемали, Коста-Ріки, Габону, Бангладеш, Ма­рокко, ряду інших держав було проголошено право на працю.

Деякі післявоєнні конституції проголошують також право на рівну плату за рівну працю і право на відпочинок, що іноді розглядають як органічне продовження права на працю (ст.36 Конституції Італії). Дуже докладно соціально-економічні пра­ва трудящих регламентуються в Главі II Конституції Федера­тивної Республіки Бразилії 1988 року. Іноді основний закон містить лише згадку про ці права, як, наприклад, у ст.54 Кон­ституції Уругваю.

Найважливішим правом трудящих є право на страйк, що проголошується або визнається державним правом усіх демо­кратичних країн. У той же час закордонне трудове законодав­ство передбачає різні способи і методи обмеження цього пра­ва. Особливо поширеним є заборона загальних та політичних страйків, страйків солідарності, пікетувань.

У четвертому питанні необхідно схарактеризувати закріплені в конституційному законодавстві а) обов'язки гро­мадян та б) юридичні гарантій їх прав і свобод.

А) Інститут обов'язків громадян почав юридично форму­ватися лише після другої світової війни. Традиційними обов'язками, які держава покладала на своїх громадян, були: підпорядкування законам і іншим нормативним актам, сплата податків і військова повинність. У новітніх конституціях з'яв­ляється не тільки сам термін "обов'язки громадян", але навіть відповідні глави і розділи (в італійській конституції ч.І "Права й обов'язки громадян", у конституції Венесуели ч.ІП "Осо­бисті і громадянські права й обов'язки", у конституції Іспанії секція 2 Глави І "Про права й обов'язки громадян").

Поряд із проголошенням свободи праці і навіть права на працю в деяких конституціях декларується обов'язок працювати. Так, конституція Гватемали встановлює: "Праця є правом. Всяка особа зобов'язана своєю працею сприяти соціальному прогресу і добробуту. Жебрацтво карається" (ст.112); у кон­ституції Іспанії зазначається: "Всі іспанці мають право на пра­цю і зобов'язані працювати..." (ст. 35).

Аналогічні норми містяться в конституціях Панами, Уруг­ваю, Японії, Габонської Республіки і деяких інших. Незважаю­чи на усю свою декларативність, цей обов'язок демократичний за своїм характером, тому що він зміцнює легальні позиції тру­дящих у їх боротьбі проти безробіття.

Досить широке поширення отримало проголошення тако­го обов'язку, як турбота про дітей. Так, у ст. ЗО конституції Італійської Республіки проголошується: "Батьки мають право і зобов'язані утримувати, навчати і виховувати дітей, навіть якщо вони народжені поза шлюбом".

Б) Права і свободи забезпечуються конституційними і су­довими гарантіями.

Конституційні гарантії забезпечені авторитетом самого основного закону. Але конституційна гарантія може стати ре­альною лише в тому випадку, якщо положення, що містяться в ній, будуть конкретизовані і деталізовані у відповідному за­коні, що встановлює механізм застосування цієї гарантії.

Судові гарантії прав і свобод, які спочатку виникли в анг­лосаксонських країнах, сьогодні отримали значне поширення. Зміст судових гарантій зводиться до двох основних положень.

По-перше, громадянину надається право вдаватися до су­дового захисту, коли його права і свободи порушуються як державними органами, так і окремими особами.

По-друге, громадянин наділяється правом звертання до суду з вимогою примусового забезпечення встановлених зако­ном прав і свобод, тобто в цьому випадку мова йде про здійснення суб'єктивного права.

Для здійснення подібних повноважень суду надається право видання актів, що примушують здійснювати відповідні норми права чи забезпечувати їх захист від зазіхання. Так, як­що особі відмовлено міністерством закордонних справ чи іншим компетентним органом у видачі закордонного паспор­та, то вона може звернутися до відповідного суду з вимогою видати наказ, що зобов'язує зазначений орган видати йому за­кордонний паспорт.

У цьому ж порядку можна опротестувати заборону на про­ведення мітингу, арешт газети, незаконне звільнення з роботи тощо.

Судові гарантії, якщо вони належним чином застосову­ються, є дієвим засобом захисту і забезпечення прав і свобод.

В ряді зарубіжних країн зроблено великий позитивний внесок у розвиток політичної демократії і досягнення правової і соціальної захищеності людини. Судові гарантії і послідовне дотримання принципу презумпції невинності слід згадати тут у першу чергу.

У рамках існуючого в багатьох країнах конституційного принципу поділу влади забезпечується незалежність судової влади. Це, у свою чергу, стає фундаментом юридичних га­рантій прав людини. Суди навіть за формальними ознаками не пропускають справи, якщо наявні тільки процедурні пору­шення. Так, у США з ініціативи судової влади введено так зва­не "правило Міранди", відповідно до якого поліцейський у мо­мент затримки (а не пізніше!) зобов'язаний повідомити затри­маній особі перелік її прав:

"1. Ви маєте право не давати свідчень.

Усе, що Ви скажете, може бути і буде використано про­
ти Вас у суді.

Ви маєте право консультуватися з адвокатом, і він може
бути присутнім на Ваших допитах.

Якщо у Вас немає коштів на оплату адвоката, він, якщо
Ви побажаєте, буде призначений до початку допитів.

Ви можете скористатися цими правами в будь-який час
і не відповідати ні на які запитання і не робити ніяких заяв".

У випадку, якщо поліцейський не повідомить хоча б одне з цих прав, це буде вважатися найгрубішим процесуальним порушенням, що само по собі може призвести до виправдання в суді. Потрібно підкреслити реальність цих прав в частині, на­приклад, надання безкоштовної адвокатської допомоги.

Процедурна деталізація забезпечення прав людини є ха­рактерною рисою найбільш розвинених правових систем, а та­кож показником реальності наданих прав. Відзначимо праг­нення до цього в СТ.17 Конституції Іспанії, де сказано: "Кожен затриманий повинен негайно і у зрозумілій йому формі бути проінформованим про його права і підстави його затримання".

Велика кількість, особливо недавно прийнятих, консти­туцій містять прямо виражену заборону катувань і інших при­нижуючих людську гідність дій. Тому, хто, можливо, вважає катуванням яке-небудь колесування чи прикладання гарячих прасок до тіла, буде цікаво довідатися про міжнародне визна­не визначення, дане в "Конвенції проти катувань і інших жор­стоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів повод­ження і покарання", прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 року: "Катування означає будь-яку дію, якою якій-небудь особі навмисно заподіюється сильний біль чи страждання, фізичне чи моральне, щоб одержати від нього чи від третьої особи свідчення або визнання."


<