§2. Порядок набуття і припинення громадянства у зарубіжних країнах : Державне право зарубіжних країн -Бостан - Тимченко : Книги по праву, правоведение

§2. Порядок набуття і припинення громадянства у зарубіжних країнах

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 
РЕКЛАМА
<

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок на­буття і припинення громадянства.

І. Головним і об'єктивно найбільш реальним способом на­буття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами:

"права крові";

"права ґрунту".

Але у ряді країн Латинської Америки набуття громадянст­ва у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З момен­ту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Першим історично був прийнятий принцип "права крові", який бере початок ще з римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип "права ґрунту", що домінував у Європі до кінця XVIII ст. "Право крові" знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).

Законодавство про громадянство переважної більшості сучасних країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є "право крові", що узгоджується з елементами "права ґрунту". Так, за "правом ґрунту" визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. "Право ґрунту" зберігає домінуюче або рівне з "правом крові" значення в латиноамери­канських країнах, а також у країнах, право яких історично по­ходить від англійської правової системи.

Використання у законодавстві різних підходів до визна­чення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевияв­ленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між "правом крові" і "пра­вом ґрунту".

У законодавстві більшості країн не визначаються юри­дичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбача­ються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для за­побігання випадкам біпатризму майже в усіх розвинутих країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іно­земцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оп­тації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встанов­люється в законодавстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'язку з територіальними змінами та ук­ладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.

Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямо зазначається в кон­ституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв'язки історичного характеру. Але біпатризм зви­чайно розглядається як аномалія не тільки в національному, але й у міжнародному праві.

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв'язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних держав. Законодавство ціло­го ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом "права крові" батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадя­нином держави громадянства батька. У більшості країн у цьо­му відношенні визнано рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.

II. Іншим способом набуття громадянства є нату­ралізація, або набуття громадянства за волевиявленням осо­би. Водночас натуралізація - це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в на­данні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматич­ну втрату попереднього громадянства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадянст­ва зазвичай здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляються випадки колективної натуралізації. Останні на­самперед пов'язані з оптацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різновид натуралізації.

Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) воле­виявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обста­вин таке волевиявлення практично відсутнє і лише домис­люється згода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами або вимогами:

а)             головною умовою натуралізації є так зване укорінення.
Згідно цієї умови, особа, яка претендує на здобуття громадян­
ства конкретної держави, повинна до подання відповідної за­
яви протягом певного часу проживати на її території. Встанов­
лення відповідного терміну має на меті надання іноземцеві
можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середо­
вище і належним чином проявити себе. Конституції і законо­
давство   про   громадянство   встановлюють   різні   терміни
укорінення. Звичайним є п'ятирічний термін, хоча в деяких
країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У сканди­
навських країнах термін укорінення визначений у сім років. З
іншого боку, в латиноамериканських країнах він дорівнює
двом рокам.  З юридичної точки зору, умова укорінення
пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку
означає факт постійного проживання особи у відповідній
країні, а також намір обрати її місцем свого постійного прожи­
вання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Серед інших умов слід назвати:

б)            певний рівень матеріального добробуту;

в)             кваліфікацію та професійну підготовку;

г)             повагу до закону;

д)             відсутність заборгованості щодо сплати податків;
є) знання державної мови.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спроще­ний. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедура нату­ралізації, встановлена для осіб корінної національності (Бол­гарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.

Але навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавст­во зарубіжних країн не визнає за особою права на нату­ралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Зазвичай відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави.

Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадян­ства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

1.             Вихід із громадянства здійснюється у вільному або
дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна
процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розгляда­
ють компетентні органи. Вони враховують юридичні й фак­
тичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за пев­
них умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих
країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах визна­ний принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з гро­мадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних служ­бовців та інших. Практично завжди не припускається або су­воро обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

2.             Законодавством окремих країн передбачено втрату
громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за пев­
них умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є на­
туралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановле­
ний дозвільний порядок виходу з громадянства, не припус­
кається його автоматична втрата.  У країнах, де визнаний
принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата
його є звичайною процедурою.

3. Однією з форм припинення громадянства є його позбав­лення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення нату­ралізованого громадянства - денатуралізацією.

Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді призводить до виникнення такого явища як відсутність громадянства (апатризм). Як і подвійне грома­дянство, апатризм з позицій національного і міжнародного права сприймається негативно.


<