ВИНЯТКОВІ ПРАВА ЗАХИСТУ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗМАГАЛЬНОСТІ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РІВНОСТІ СТОРІН У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Б. Яворський1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

З метою забезпечення змагальності та процесуальної рівності у кримінальному

судочинстві Кримінально-процесуальний кодекс наділяє сторону захисту певними

перевагами. У статті, на підставі аналізу чинного законодавства, автор звертає увагу

на частину таких переваг, як виняткові права захисту.

Ключові слова: виняткові права захисту, сторона захисту, сторона обвинувачення.

Після здобуття незалежності в Україні розпочався новий етап її розвитку.

Ситуація насамперед потребувала кардинальних змін у ставленні держави до прав

людини, у системі правоохоронних та судових органів, оскільки вони на той час

перебували у глибокій кризі [5, с. 5]. Це розуміли всі, і не випадково Верховна Рада

України 22 квітня 1992 р., затверджуючи Концепцію судово-правової реформи, у

Розділі І зазначає, що суди не завжди надійно охороняли права і свободи людини,

являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені

були бути провідниками її волі; суд не мав влади, а влада безконтрольно

користувалася судом.

Одним із головних завдань судово-правової реформи було створення

судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність

громадян перед законом, створило б умови для реалізації змагальності сторін і

реалізації принципу презумпції невинуватості. Поступово суд позбувся невластивих

йому функцій обвинувачення, а прокуратура – нагляду за судовою діяльністю.

Кримінальний процес як діяльність уповноважених на те осіб почав набувати щораз

більше і більше демократичних рис. Розпочався перехід від слідчо-розшукового типу

процесу, де основою слугували розшукові елементи (фактично необмежені права

прокурора протиставлялися мізерним правам обвинуваченого), і який був

характерний для радянського періоду, до публічно-змагального, у якому домінує

засада змагальності і обвинувачений наділений комплексом суттєвих прав, якими він

реально може користуватися як сторона процесу.

Кримінально-процесуальний кодекс 21 червня 2001 р. був доповнений ст. 16–1,

яка вперше нормативно закріпила зміст принципу змагальності: сторона

обвинувачення та сторона захисту у судовому процесі користуються рівними

правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості

перед судом. Однак, аналізуючи положення КПК, можна помітити, що сторона

захисту наділяється такими правами, якими не володіє сторона обвинувачення

(наприклад, підсудний у певних випадках має право обирати одноособовий чи

колегіальний розгляд справи, має право на останнє слово тощо). Спробуємо з’ясувати

чому саме так вчинив законодавець і чи не буде це порушувати принципу

змагальності.

Нагадаємо, що рушійною силою кримінального процесу є засада публічності

(офіційності), тому у ст. 4 КПК закріплений обов’язок відповідних державних

органів та посадових осіб у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити

кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події

злочину та осіб, винних у його вчиненні. Отже, потерпілій від злочину стороні

держава зобов’язана надавати офіційний захист і підтримку незалежно від її бажання,

а органи дізнання, слідчі та прокурори, які є стороною обвинувачення, наділені

владними повноваженнями для розслідування злочину (порушують кримінальну

справу, проводять слідчі дії, мають право обирати запобіжні заходи у порядку,

встановленому законом тощо). Через це сторона кримінального переслідування, за

плечима якої стоїть держава, фактично набагато сильніша за захист. С.С. Лєвін

зазначає: „Підозрюваному і обвинуваченому протистоїть серйозна і впливова сила у

вигляді спеціалізованого правоохоронного апарату, наділеного широкими владними

повноваженнями. Більшість підозрюваних і обвинувачених на початковій стадії

провадження, особливо при взятті під варту, знаходяться в стані психічної депресії,

розгубленості, відчувають страх” [4, с. 55].

Російський науковець В.А. Смірнов доречно звертає увагу ще на таке: „У

кримінальному процесі обвинувачений перебуває у значно гіршому становищі, ніж

обвинувач з огляду на сам факт кримінального переслідування – той, хто нападає,

завжди має переваги. Особливо добре це простежується у випадках, коли

розслідування триває досить довго, і обвинувачений місяцями, а то й роками

перебуває під вартою, адже відомо, що суду психологічно набагато легше засудити і

важче виправдати обвинуваченого, який тривалий час перебував під вартою, ніж

того, хто потрапив туди зовсім нещодавно”[8, с. 43– 44].

Тому для того, щоб процес мав змагальний характер, у кримінальному

судочинстві, на відміну від цивільного, де рівність сторін досягається за рахунок

надання сторонам рівних прав, сторона захисту наділяється певними перевагами

(„favor defensionis”). Частиною цих переваг і будуть виняткові права захисту. З

огляду на це, видається помилковим погляд, який висловив М. Бобилєв про те, що

законодавець проявив непослідовність у реалізації принципу змагальності і наділив

одну сторону – сторону захисту – значно більшими можливостями [1, с. 28–29].

Одним із виняткових прав захисту, як уже було зазначено, є право

обвинуваченого обирати одноособовий чи колегіальний розгляд у справах про

злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк

більш ніж десять років. Про право заявити таке клопотання слідчий зобов’язаний

роз’яснити обвинуваченому під час оголошення про закінчення досудового слідства і

пред’явлення матеріалів справи для ознайомлення, про що зазначають у

відповідному протоколі (ч. 1 ст. 218 КПК).

Ще одним надзвичайно важливим правом обвинуваченого (підсудного) є право

давати показання або відмовитися від дачі показань. Воно прямо випливає із

закріпленого у ст. 62 Конституції України принципу презумпції невинуватості та

положення ст. 63 Конституції України відповідно до якого ніхто не зобов’язаний

доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обов’язок роз’яснити таке право

обвинуваченому покладений на слідчого при пред’явленні обвинувачення, а

підсудному – на головуючого у судовому засіданні. Реалізуючи таке право,

обвинувачений (підсудний) має право відмовитися від давання показань, при цьому

така відмова не може тлумачитися як визнання особою вини і враховуватися як

обставина, що обтяжує відповідальність, адже обов’язок доказування покладений на

сторону обвинувачення. Закон забороняє перекладати цей обов’язок на

обвинуваченого. Крім того, під загрозою кримінальної відповідальності (ст. 373 КК)

заборонено примушувати особу давати показання шляхом насильства, погроз та

інших незаконних дій. У будь-який момент судового розгляду підсудний може дати

показання – повідомити судові нові або нагадати уже відомі дані, дати пояснення

стосовно показів інших осіб чи інших доказів, які розглянув чи розглядає суд.

Також важливо пам’ятати, що обвинувачений (підсудний) не несе обов’язку

давати лише правдиві показання і він не є суб’єктом злочину, передбаченого ст. 384

КК (Завідомо неправдиве показання). Однак у юридичній літературі щодо цього

питання трапляються і цілком протилежні погляди. Наприклад, М. Костін вважає, що

надання обвинуваченим завідомо неправдивих показань не може розглядатися як

допустимий спосіб його захисту, оскільки це не зумовлено його законними

інтересами, суперечить публічним інтересам, інтересам правосуддя, не відповідає

принципу рівності сторін. Тому вчений пропонує встановити кримінальну

відповідальність обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) за надання ним

завідомо неправдивих показань [3, с. 101]. З такою позицією автора важко

погодитися, адже у такому разі інтереси держави і мотиви боротьби зі злочинністю

домінуватимуть над людиною, її життям і здоров’ям_____, честю і гідністю, що є

неприпустимим у демократичному суспільстві.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 КПК, визнавши зібрані докази у справі достатніми для

складання обвинувального висновку і ознайомивши потерпілого, цивільного

позивача та відповідача з матеріалами справи, слідчий оголошує обвинуваченому про

закінчення досудового слідства і пред’являє матеріали справи для ознайомлення.

Обвинувачений із захисником мають право уважно вивчати всі матеріали справи та

робити з них виписки, при цьому забороняється їх обмежувати в часі, за умови, що

вони не зловживають своїми правами. Під час ознайомлення з матеріалами справи

закон надає можливість стороні захисту заявляти клопотання (про доповнення

слідства, зміну кваліфікації, закриття справи тощо), які слідчий зобов’язаний

задовольнити, якщо обставини, для з’ясування яких вони заявлені, мають значення

для справи. У випадку проведення додаткових слідчих дій або коли до справи були

приєднані нові матеріали, слідчий, відповідно до ст. 222 КПК, зобов’язаний

ознайомити з ними обвинуваченого та його захисника. Недотримання органами

досудового слідства зазначених вимог, відповідно до п. 11 ч. 2. ст. 370 КПК, є

істотним порушенням кримінально-процесуального закону і тягне направлення

справи на додаткове розслідування (п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду

України № 8 від 24 жовтня 2003 р. „Про застосування законодавства, яке забезпечує

право на захист у кримінальному судочинстві”).

Скориставшись цим правом, обвинувачений із захисником отримають повну

інформацію про те, чим обґрунтовує свою позицію сторона обвинувачення, і це дасть

їм змогу належно підготуватися до захисту. Інакше кажучи, слідчий, ознайомлюючи

сторону захисту з усіма доказами, які є у справі, до початку судового розгляду

фактично „розкриває перед нею карти”. Сторона захисту у цьому плані отримує

беззаперечну перевагу, адже вона не несе обов’язку ознайомлювати сторону

обвинувачення з доказами, якими володіє, і може подати їх безпосередньо до суду

(такий висновок можна зробити з аналізу ст. 43 та 263 КПК). Крім того, під час

підготовки до захисту та його здійснення захисник використовує спеціальні тактичні

прийоми і, після осмислення фактичних обставин учиненого та на підставі аналізу

матеріалів досудового слідства, володіючи інформацією про всі обвинувальні докази,

він будує тактику захисту у суді [2, с. 156–158].

Потрібно зазначити, що, наприклад, С. Погодін та Р. Тугушев у наданні стороні

захисту права подавати докази безпосередньо до суду, не ознайомлюючи з ними

сторону обвинувачення, вбачають порушення принципу змагальності та

рівноправності сторін і надання невиправданої переваги захисту [6, с. 44]. Однак така

перевага сторони, що захищається, як уже зазначено, зумовлена специфікою

кримінального процесу і спрямована на забезпечення змагальності та рівності сторін,

а не на їхнє порушення.

У судових дебатах, як у суді першої, так і апеляційної інстанції, захисник

виступає з промовою після обвинувача. І якщо після цього прокурор ще раз візьме

слово – для заперечення, суд зобов’язаний надати можливість захисникові

висловитися з тією метою, щоб судові дебати закінчилися його виступом. Право

останньої репліки у судових дебатах завжди належить підсудному. Перед

видаленням до нарадчої кімнати для постановлення вироку суд зобов’язаний надати

підсудному останнє слово. Ненадання підсудному можливості виступати у судових

дебатах з останнім словом є істотним порушенням кримінально-процесуального

закону і є підставою для скасування вироку (п. 13 ч. 2 ст. 370 КПК, абз. 2 п. 19

Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 24 жовтня 2003 р. „Про

застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному

судочинстві”).

Зазначимо, що право виступати останнім у судових дебатах та право на останнє

слово є надзвичайно важливими для захисту, адже зрозуміло те, що за інших рівних

умов, найбільше впливає на свідомість людини та інформація, яку вона отримує

останньою. Тому юридично грамотно побудована промова захисника чи останнє

слово підсудного можуть суттєво вплинути на позицію суду, особливо, якщо до

складу суду входять народні засідателі чи присяжні.

Аналізуючи положення кримінально-процесуального законодавства, які

регулюють провадження з перевірки вироків, постанов і ухвал суду, можна помітити,

що сторона захисту і тут має певні переваги. Зокрема, згідно зі ст. 348 КПК,

засуджений має право подавати апеляцію у межах, що стосується його інтересів, а

потерпілий – лише у межах вимог, заявлених ним у суді першої інстанції. Апеляцію

на вирок відповідні особи мають право подати протягом п’ятнадцяти днів з моменту

проголошення вироку, а засуджений, який перебуває під вартою – в цей же строк, але

з моменту отримання копії вироку.

Особа, яка подала апеляційну чи касаційну скаргу (подання) на судове рішення,

має право внести до неї зміни або доповнення. Однак, якщо внесення змін, які

тягнуть за собою погіршення становища засудженого або виправданого, за межами

строків на апеляційне чи касаційне оскарження не допускається, то внесення змін, що

покращують становище засудженого, строком не обмежено.

Статті 365 і 395 КПК, визначаючи обсяг перевірки справи апеляційним та

касаційним судами, закріплюють правило про те, що вони мають право вийти за межі

апеляційних чи касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого

чи виправданого. Якщо задоволення скарги чи подання дає підстави для прийняття

рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги чи щодо яких не

внесено подання, суд зобов’язаний ухвалити відповідне рішення.

Однією з підстав для перегляду судових рішень в порядку виключного

провадження є неправильне застосування кримінального закону та істотне

порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на

правильність судового рішення. Але такий перегляд заборонено, якщо його метою є

застосування закону про більш тяжкий злочин, збільшення обсягу обвинувачення чи

інше погіршення становища засудженого. Також заборонено переглядати за цією

підставою виправдувальний вирок.

До виключних прав захисту можна віднести і те, що хоча особи, які беруть участь

у справі і не володіють мовою, якою ведеться судочинство, мають право робити

заяви, давати показання, заявляти клопотання, ознайомлюватися з усіма матеріалами

справи, виступати у суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч. 2

ст. 19 КПК), лише обвинувачений має право на отримання слідчих та судових

документів рідною мовою, або мовою, якою він володіє (ч. 3 ст. 19 КПК). Якщо

підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення

перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою

він володіє. Крім того, у КПК йдеться про обов’язковість вручення копії вироку

тільки засудженому або виправданому.

Законодавець надає обвинуваченому можливість з’явитися із зізнанням, щиро

розкаятися або активно сприяти розкриттю злочину. У такому випадку це буде

обставиною, що пом’якшує покарання (п. 1 ч. 1. ст. 66 КК), яку суд зобов’язаний

враховувати у разі його призначення (п. 3 ч. 1. ст. 65 КК).

Крім того, у кримінальному процесі існує таємниця досудового слідства і дані

досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора та у

дозволеному обсязі. Але це правило не поширюється на обвинуваченого чи

підозрюваного, і їх, на відміну від будь-якої іншої особи, не можна притягнути до

кримінальної відповідальності за розголошення таких даних.

Отже, на підставі аналізу Кримінально-процесуального та Кримінального

кодексів, можна стверджувати, що у кримінальному судочинстві сторона захисту

наділена цілим комплексом виняткових прав, основне призначення яких –

забезпечити змагальність процесу. Однак навіть за наявності у сторони, що

захищається, таких прав, сьогодні ще важко говорити про справжню процесуальну

рівність і змагальність. Тому вчені й зазначають, що у кримінальному процесі досі

немає реальної рівноправності, а дію принципу змагальності законодавець обмежив

стадією судового розгляду [7, с. 94; 9, с. 11–17]. З огляду на це, розробникам нового

кримінально-процесуального законодавства варто приділити більшу увагу правовому

становищу сторони захисту, особливо це стосується стадії досудового слідства.

1. Бобылев М. В чью пользу состязательность в уголовном процессе? // Законность. –

2003. – № 11. – с. 28–29.

2. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі. – К.: Атіка,

2003. – 352 с.

3. Костін М. Допустимість способів захисту обвинуваченого для забезпечення його

публічних та особистих інтересів // Право України. – 2006. – № 8 – с. 99–101

4. Левин С.С. Перспективы дальнейшей демократизации права обвиняемого на защиту в

советском уголовном судопроизводстве // Проблемы права на защиту. – Таллин:

Варгус, 1988. – 96 с.

5. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських

стандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.

6. Погодин С., Тугушев Р. Действует ли принцип состязательности на досудебных

стадиях? // Законность__________. – 2005. –№ 3. – с. 44–47.

7. Попелюшко В. Чи можливий справжній змагальний судовий розгляд в українському

кримінальному процесі? // Право України. – 2006. – № 3 – с. 94–97

8. Смирнов А.В. Модели уголовного процесса. – СПб.: Изд-во „Альфа”, 2000. – 112 с.

9. Фріс П.Л., Малєєв А.Ю. Питання реформування кримінально-процесуального

законодавства України та забезпечення рівності учасників кримінального процесу //

Адвокат. – 2002. – № 1 – с. 11–17.