КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ У ДЕРЖАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

К. Марисюк1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: markos1976@rambler.ru

У статті досліджено питання кримінальної відповідальності за порушення

законодавства у сфері свободи віросповідання. Поле дослідження обмежене

державами Європейського Союзу. Проаналізовано чинні кримінальні кодекси держав

регіону з погляду закріплення у них норм, що стосуються сфери свободи

віросповідання.

Ключові слова: свобода віросповідання, законодавство, кримінальна

відповідальність.

Захист основних прав та свобод людини і громадянина є первинним завданням

кожної демократичної та соціальної держави. Саме на це наголошує й ст. 3

Конституції України: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і

спрямованість діяльності держави… Утвердження і забезпечення прав і свобод

людини є головним обов’язком держави”. І чи не найважливішим при цьому є

дослідження кримінально-правового захисту прав людини, в тому числі й права на

свободу віросповідання.

Питання кримінально-правової відповідальності за порушення законодавства у

сфері свободи віросповідання досліджували такі вчені як Р. Ташакбаров,

А. Алєксєєвський, М. Палій та інші, однак вони зосереджували свою увагу або на

дуже вузьких проблемах (див., наприклад, Ташакбаров Р. Уголовная ответственность

за посягательства на личность и права граждан под видом исполнения религиозных

обрядов. Омск, 1981; Палій М. Кримінологічна оцінка законодавства України про

свободу совісті // Право України. – 1999. – № 12), або ж загалом охоплювали питання

свободи віросповідання, окремо не досліджуючи положення кримінально-правової

сфери (див., наприклад, Алексеевский А. Религиозная безопасность России: термины

и определения. Москва; Белгород, 1997). Детальне дослідження нормативно-правової

бази у цій сфері, в тому числі й щодо держав Європейського Союзу, взагалі відсутнє.

Саме на заповнення прогалин у наукових дослідженнях цього регіону й спрямована

запропонована стаття. Розуміючи складність проблеми, автор зосереджує свою увагу

на питаннях кримінально-правової відповідальності за порушення законодавства у

сфері свободи віросповідання лише найхарактерніших держав регіону.

За обсягом правового регулювання кримінальної відповідальності за порушення

законодавства у сфері свободи віросповідання КК держав Європейського Союзу

умовно можна поділити на дві групи. Саме за цим принципом буде зроблено спробу

дослідити їх зміст.

Першу групу становлять ті КК держав ЄС, які не криміналізують діяння у сфері

свободи віросповідання. До них належать, наприклад, КК Франції 1993 р., КК Іспанії

1995 р., КК Швеції 1962 р. та ін. При цьому не можна вести мову про те, що

законодавці зазначених держав взагалі не визнають за потрібне криміналізувати

діяння у цій сфері, а, швидше за все, всього лише не приділяють цим питанням

достатньої уваги. Підтвердженням цієї тези слугує й те, що КК усіх держав ЄС (у

тому числі й названих вище) закріплюють як ознаку суб’єктивної сторони окремих

складів злочинів вчинення останніх з релігійних мотивів. Такими, наприклад, можна

вважати ст. R. 625–7 КК Франції, яка визнає кримінально-караним “непублічне

підбурювання до дискримінації, ненависті чи насилля щодо якоїсь особи чи групи

осіб у зв’язку з їх походженням чи приналежністю або неприналежністю, реальною

чи допустимою до певної етнічної групи, нації, раси чи релігії”, а також ст. 8 гл. 16

КК Швеції, яка визнає злочинцем “особу, яка в поширеній заяві чи повідомленні

погрожує чи виражає неповагу до національної, етнічної чи іншої подібної групи

людей з посиланням на…чи релігійні переконання”. До таких норм можна віднести й

ч. 5 ст. 197 КК Іспанії, яка визнає злочинним діяння особи, яка “з метою розкриття

таємних відомостей чи порушення недоторканості приватного життя іншої особи без

її відома заволодіє її паперами, листами, повідомленнями по електронній пошті чи

іншими документами або перехоплює її телефонні розмови, чи використовує різні

технічні засоби для прослуховування передачі, запису чи відтворення звуку чи

зображення або інші засоби зв’язку, якщо при цьому були розкриті відомості

особистого характеру, проявляючі ідеології, релігію, вірування…”. Закріплюють цей

мотив і деякі інші склади злочинів.

До другої групи належать КК, які безпосередньо криміналізують діяння,

пов’язані із порушенням законодавства у сфері свободи віросповідання.

Найпоширенішою нормою у цій сфері є образа віросповідання чи релігії. Такого

типу норми містяться у КК Данії 1997 р. (§ 140), КК ФРН 1871 р. (§ 166), КК Австрії

1974 р. (§ 188), КК Голландії 1886 р. (ст. ст. 147, 147 а), КК Сан-Марино 1974 р.

(ст. 260), КК Польщі 1997 р. (ст. 196) та ін. Варто зазначити, що, незважаючи на

фактичну синонімічність назв, зазначені вище норми спрямовані на охорону далеко

не тотожних суспільних відносин. Наприклад, § 140 КК Данії вважає злочинцем

“будь-яку особу, що публічно висміює чи ображає догми чи богослужіння будь-якого

законно існуючого релігійного товариства в даній державі”. Параграф 188 КК Австрії

криміналізує діяння особи, яка “публічно дискредитує особу чи річ, яка є предметом

пошановування церкви чи релігійного об’єднання, розташованих на території

Австрії, допустимі на підставі закону звичай чи релігійне діяння такої церкви чи

релігійного об’єднання або висміює їх за таких обставин, за яких її поведінка може

викликати обґрунтоване суспільне обурення”.

Дещо виходить за межі згаданих вище положень КК Польщі, ст. 196 якого визнає

злочинцем того, “хто ображає релігійні почуття інших осіб, публічно зневажаючи

об’єкт релігійного вірування чи місце, призначене для публічного відправлення

релігійних обрядів”.

Іншим шляхом пішов КК ФРН, ст. 166 якого складається не з однієї частини (що

притаманно зазначеним вище нормам цієї групи), а з двох. ч. 1 ст. 166 КК ФРН

визнає злочинцем того, “хто публічно чи шляхом поширення письмових матеріалів

ображає у будь-який спосіб зміст релігійних віровчень чи світоглядів іншої особи,

якщо такі дії викликають порушення громадського порядку”. У ч. 2 цієї ж статті

німецький законодавець криміналізує дії тієї особи, яка “публічно або шляхом

поширення письмових матеріалів ображає церкву, діючу на території держави, чи

інше релігійне товариство чи світоглядне об’єднання, їх організації чи звичаї, якщо її

дії викликають порушення громадського порядку”.

Двома статтями врегульовує окреслені суспільні відносини КК Голландії, який

визнає злочинцем “1) особу, яка публічно, усно, у письмовій формі, чи з допомогою

зображення, ображає релігійні почуття злісним богохульством; 2) особу, яка висміює

священика під час законного виконання ним своїх обов’язків; 3) особу, яка робить

зневажливі заяви щодо предметів, що використовуються для релігійних святкувань в

той час і у тому місці, де такі святкування проводяться” (ст. 147). Однак, цього

голландському законодавцю видалось замало, і він окремо (ст. 147 а) криміналізував

діяння особи, “яка поширює, публічно виставляє напоказ чи вивішує на плакатах

письмовий матеріал чи зображення, що містить заяви, які ображають релігійні

почуття своїм злісним чи богохульним характером, чи у якої є такий у наявності, щоб

поширювати, публічно виставляти напоказ чи вивішувати на плакатах, підлягає

покаранню…”

Однак, видається, найширше коло суспільних відносин охороняється ст. 260 КК

Республіки Сан-Марино, яка, маючи названу “Глум над релігією”, встановлює

відповідальність не лише щодо “будь-якої особи, яка паплюжить символи якоїсь

релігії, яка не суперечить моральним підвалинам, паплюжить предмети культу чи

поклоніння або публічно висміює культові дії” (ч. 1 ст. 260), а й криміналізує дії

“особи, яка ображає честь і престиж священика при виконанні ним своїх функцій”

(ч. 2 ст. 260), а також “особи, яка паплюжить Святі мощі Сан-Марино” (ч. 3 ст. 260).

Іншою нормою, традиційно притаманною значній кількості КК держав ЄС у

досліджуваній сфері є перешкоджання відправленню релігійних обрядів, культів. Це

діяння визначають злочинним, наприклад, згідно з § 167 КК ФРН, § 189 КК Австрії,

ст. 405 КК Італії, ст. 145 та 146 КК Голландії, ст. 262 КК Республіки Сан-Марино,

ст. 195 КК Польщі, ст. 151 КК Латвії, ст. 138 КК Естонії та ін. Варто зазначити, що й

відносно кола закріплюваних у зазначених статтях суспільних відносин, законодавці

держав ЄС є далеко не одностайними. Наприклад, § 167 КК ФРН “Перешкоджання

відправленню релігійних обрядів, культів” визнає злочинцем особу, “яка 1) умисно і

в грубій формі порушує богослужіння чи богослужбову діяльність церкви, що діє на

території держави, чи іншого релігійного товариства, або 2) вчиняє образливе

безчинство у місці, призначеному для проведення богослужіння такого релігійного

товариства”.

Дещо по-іншому трактує зазначену сферу § 189 КК Австрії, вважаючи злочинцем

особу, яка “застосовуючи насильство чи погрозу його застосування, перешкоджає

відправленню такого релігійного акту розташованих на території Австрії церкви чи

релігійного об’єднання або порушує його”. Однак, на цьому австрійський

законодавець не спиняється, криміналізуючи у ч. 2 цього ж параграфа дії того, хто

“1. У місці, призначеному для допустимого на підставі закону відправлення

релігійних обрядів розташованих на території Австрії церкви чи релігійного

об’єднання; 2. При проведенні допустимого на підставі закону публічного

богослужіння чи окремого релігійного акту розташованих на території Австрії

церкви чи релігійного об’єднання; 3. Глумиться над предметом, безпосередньо

призначеним для допустимого на підставі закону богослужіння чи окремого

релігійного акту, розташованих на території Австрії церкви чи релігійного

об’єднання так, що це може викликати обґрунтоване суспільне обурення”.

Проте чи не найбільше уваги цьому питанню приділяє голландський

законодавець, який написав про досліджувані правовідносини аж дві статті. Оскільки

такого роду положення не є традиційними для держав ЄС, та й інших регіонів світу,

процитуємо ці статті повністю: “ст. 145. Особа, яка актом насильства заважає

проведенню законного громадського зібрання, що має за мету сповідувати релігію чи

вірування, чи законної церемонії сповідання релігії чи вірування,…, підлягає

покаранню… ст. 146. Особа, яка шляхом створення безпорядку чи шуму умисно

зриває законне громадське зібрання, що має за мету сповідувати релігію чи

вірування, чи законну церемонію сповідання релігії чи вірування,…, підлягає

покаранню…”.

У той час, коли зазначені вище КК прагнуть у диспозиціях відповідних норм

закріпити якомога більше коло ознак діяння, деякі КК, як-от КК Сан-Марино, КК

Польщі, КК Латвії та КК Естонії, звужують їх об’єм фактично до мінімуму.

Наприклад, ст. 262 КК Республіки Сан-Марино “Порушення богослужіння”, визнає

злочинцем “будь-яку особу, яка перешкоджає проведенню чи виконанню функцій,

церемоній чи релігійних процесій, які проводяться з участю священика”. ст. 151 КК

Латвійської республіки 1998 р. встановлює кримінальну відповідальність за “умисне

перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, якщо воно не порушує закон і не

пов’язане з посяганням на права особи”. Також лише за наявності певних обставин

криміналізує такого роду діяння КК Естонської республіки, який у ст. 138 визнає

злочином “перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, якщо вони не порушують

громадського порядку і не завдають шкоди здоров’ю і моральності”. ст. 195 КК

Польщі взагалі визнає злочинцем лише ту особу, “яка злісно перешкоджає

публічному виконання релігійного акту церкви чи іншого визнаннєвого союзу”.

Ще однією нормою, притаманною, щоправда, лише деяким державам ЄС, є

порушення рівності громадян залежно від їхнього віросповідання чи ставлення до

релігії. Такого роду статті містяться у КК Польщі та КК Латвійської республіки.

Наприклад, ст. 194 КК Польщі визнає злочинцем особу, “яка обмежує людину в

належних їй правах у зв’язку з її приналежністю чи неприналежністю до релігії”.

Дещо ширше тлумачить досліджувану сферу КК Латвії, ст. 150 якого криміналізує

“пряме чи непряме обмеження прав осіб, створення будь-яких переваг для осіб у

зв’язку з їх ставленням до релігії, за винятком діяльності в установах релігійних

конфесій, а також образа релігійних почуттів осіб чи розпалення ворожнечі у зв’язку

з їх ставленням до релігії чи атеїзму”.

Найпоширенішим видом покарання, передбаченим за порушення законодавства у

сфері свободи віросповідання, є позбавлення волі на певний строк. При цьому, строк

позбавлення волі у різних державах може досить суттєво відрізнятися. Зокрема, КК

держав ЄС передбачають зазначене покарання строком до двох місяців (ст. ст. 146,

147 а КК Голландії), до трьох місяців (ст. 147 КК Голландії), до шести місяців

(наприклад, § § 188, ч. 2 189 КК Австрії), до одного року (ст. 145 КК Голландії), до

двох років (ч. 1 § 189 КК Австрії, ст. ст. 194–196 КК Польщі, ст. 150 КК Латвійської

республіки), до трьох років (§ § 166, 167 КК ФРН) тощо.

Наступним за поширеністю видом покарання є штраф. Його застосування

передбачено за вчинення діянь, передбачених § 140 КК Данії, § § 188 та 189 КК

Австрії, § § 166 та 167 КК ФРН, ст. 145–147 а КК Голландії, ст. ст. 194–196 КК Польщі,

ст. 150 та 151 КК Латвійської республіки, ст. 138 КК Естонської республіки та ін.

Окрім зазначених видів покарань, КК держав ЄС згадують і про обмеження волі

(наприклад, ст. ст. 194–196 КК Польщі), поміщення під варту (§ 140 КК Данії), арешт

(ст. 138 КК Естонської республіки), примусові роботи (ст. ст. 150 та 151 КК

Латвійської республіки) тощо.

Підсумовуючи, варто зазначити, що це дослідження є лише спробою привернути

увагу до питань кримінально-правової відповідальності за порушення законодавства

у сфері свободи віросповідання у державах Європейського Союзу, що б дало

можливість хоча б частково заповнити прогалини в дослідженнях цього питання як

зарубіжних держав різних регіонів, так і України, а також створити більш повну

картину кримінально-правового врегулювання питань свободи віросповідання як

європейського континенту, так і світу загалом.

1. Italia. Codice Penale del 19 ottobre 1930 // Gazzetta Ufficiale, n. 253 del 28–10–1930.

2. Kodeks karny RP Polskiej 1997 r. Warszawa: PWN, 1997.

3. Алексеевский А. Религиозная безопасность России: термины и определения. М. –

Белгород, 1997.

4. Палій М. Кримінологічна оцінка законодавства України про свободу совісті // Право

України. – 1999. – № 12. – С. 91–93.

5. Ташакбаров Р. Уголовная ответственность за посягательства на личность и права

граждан под видом исполнения религиозных обрядов. – Омск, 1981.

6. Уголовный кодекс Австрии. М.: Зерцало-М, 2001.

7. Уголовный кодекс Голландии. С. –Пб.: Юридический центр Пресс, 2001.

8. Уголовный кодекс Дании. С. –Пб.: Юридический центр Пресс, 2001.

9. Уголовный кодекс Испании. – М.: Зерцало, 1998.

10. Уголовный кодекс Латвийской республики. С.–Пб.: Юридический центр Пресс, 2001.

11. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино. С.–Пб.: Юридический центр Пресс, 2002.

12. Уголовный кодекс ФРГ. – М.: Зерцало, 2000.

13. Уголовный кодекс Швеции. С. –Пб.: Юридический центр Пресс, 2001.

14. Уголовный кодекс Эстонской республики. С.–Пб.: Юридический центр Пресс, 2001.