ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

О. Колб1

Волинський державний університет імені Лесі Українки

вул. Винниченка, 30, 45000 Луцьк, Україна

тел.(03322) 4–33–29

У статті проаналізовано правову базу діяльності установ виконання покарань.

Автор зробив висновок про те, що нині в Україні відсутній спеціальний закон з питань

профілактики злочинів, а регулювання їх підзаконними актами суперечить Конституції

України.

Констатовані проблеми не дозволяють повною мірою використати потужний

внутрішній потенціал установ виконання покарань у досягненні мети і завдань

кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Автор навів низку

пропозицій з метою усунення виявлених недоліків правового забезпечення

кримінально-виконавчої діяльності.

Ключові слова: виконання покарання, засуджений, профілактика злочинів.

Як відомо, правове забезпечення (регулювання) – це форма юридичного впливу

на суспільні відносини, що здійснюється державою за допомогою всіх правових

засобів з метою їх упорядкування, закріплення і забезпечення [1, с. 254]. Керуючись

аналізом правової бази діяльності установ виконання покарань (далі – УВП), варто

констатувати, що на сьогодні належних умов для ефективного їх функціонування в

Україні ще не створено. Зміст цієї проблеми полягає в тому, що якщо для реалізації

таких закріплених в ст. 50 Кримінального кодексу України (КК) та в ст. 1

Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК) елементів мети покарання як кара

та виправлення засуджених, законодавець зконструював відповідні правові терміни,

категорії та інститути, то відносно іншої функції – запобігання вчиненню злочинів як

засудженими, так й іншими особами – подібних кроків не зробив. Ускладнює

зазначену проблему й те, що нині в Україні немає спеціального закону з питань

профілактики злочинів, а регулювання їх підзаконними актами суперечить вимогам

ст. ст. 19 та 63 Конституції України, відповідно до яких правообмеження щодо

засуджених мають встановлюватись лише законом. Водночас, ні в КПК Україні, ні в

Законі України від 23.06.2005 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу”

(ДКВС) [2], ні в інших нормативно-правових актах не зазначені конкретні норми, які

б забезпечували діяльність персоналу УВП у цій галузі. За таких умов чи не єдиним

гласним правовим підґрунтям для здійснення превентивної функції кримінально-

виконавчого законодавства є Правила внутрішнього розпорядку установ виконання

покарань (ПВР УВП), у п. 57 яких зазначеного положення про те, що з метою

підтримання належного правопорядку в УВП, попередження злочинів та

правопорушень до засуджених застосовують комплекс спеціальних профілактичних

засобів щодо виявлення, постановки на облік та організації нагляду за особами,

схильними до правопорушень [3, с. 38–39].

На підставі досліджень робимо висновок, що змістовно така діяльність персоналу

ДКВС полягає у тому, що відносно певної категорії засуджених вводять додаткові

обмеження особистого характеру, які не витікають з обвинувального вироку суду,

тобто спотворюється таким чином природа кримінальної відповідальності [4, с. 27]. З

іншого боку, порушується принцип рівності засуджених перед законом (ст. 5 КВК) та

ч. 2 ст. 7 цього ж правового джерела, що визначає основи правового статусу

засуджених. За офіційними даними об’єктами профілактичного впливу в УВП щорічно

стають більш ніж 15 % осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі

[5, с. 68]. У буквальному розумінні та тлумаченні змісту вимог закону про

правообмеження засуджених цю категорію осіб можна з упевненістю зачислити до так

званих у кримінології потенційних жертв злочину [6, с. 130–133]. А враховуючи те, що

одним із завдань кримінально-виконавчого законодавства України є запобігання

тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із

засудженими, та відсутність у національному правовому полі визначення терміна

“катування”, проблема профілактики злочинів в УВП стає глобальною – переростає в

площину захисту прав людини в умовах ізоляції від суспільства для того, щоб

покарання не перетворювалось у свій антипод – спричинювало новий злочин [7, с. 322].

Нинішня практика, з урахуванням означених прогалин у термінологічному апараті та

механізмах правового регулювання питань профілактики злочинів в УВП, призводить

до того, що _____щорічно міжнародні експерти визнають жертвами катувань у місцях

позбавлення волі України більше 30 % ув’язнених під варту і засуджених [8, с. 27].

На наш погляд, головними обставинами, що детермінують вказаний стан речей у

ДКВС України, є:

– відсутність норм, що забезпечують діяльність персоналу УВП у галузі

запобігання вчиненню злочинів.

Зміст цієї проблеми полягає в тому, що донині в нашій країні суб’єкти

правотворчості вперто ігнорують вимоги ст. 8 Конституції України, у якій закріплено

принцип верховенства права. З огляду на це, відсутність спеціального закону та

відповідних норм у КВК і регулювання питань профілактики злочинів відомчими

нормативними актами Державного департаменту України з питань виконання

покарань (ДДУПВП) є матеріальним доказом існуючої в Україні “девальвації” норм і

принципів Основного закону.

– деяка нелогічність і неструктурованість побудови інститутів права в чинному

КВК України.

Зокрема, для реалізації такого завдання, як кара, у цьому Законі є спеціальна глава

16 “Режим у колоніях та засоби його забезпечення”; для досягнення мети застосування

основних засобів виправлення і ресоціалізації (ст_____. 6 КВК) – глави 17–19 тощо.

Водночас, у КВК жодним словом не обмовлено про реальні механізми реалізації

завдання по запобіганню вчиненню злочинів засудженими, не визначені об’єкти

профілактики, засоби і методи впливу на них, межі правообмежень, правовий статус

суб’єктів цих правовідносин тощо.

– формальна визначеність окремих норм КВК, що лише означають правові явища

і стани, але не регулюють конкретно існуючі правові відносини.

Зокрема, ні до чого не зобов’язують громадські організації і трудові колективи

вимоги ст. ст. 160–161 КВК України, що слугують для відрегулювання питання

громадського контролю за особами, звільненими від відбування покарання, з огляду

на те, що державний примус (а означений контроль є однією із форм примусу), як

видно з вимог ст. 50 КК України, – це виключне право держави.

– так звані “старі” технології, що їх використовує законодавець у сучасних

умовах під час створення нових правових актів, які сліпо копіюють набутий досвід у

галузі правотворчості (колишніх шкіл радянської епохи, де пріоритетними були

інтереси держави, а не особи) та через поспішність і безсистемність відтворюють

лише формальні аспекти міжнародно-правової практики у законодавчій діяльності.

Наприклад, у ст. 57 Конституції України зазначено положення про те, що

кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Проте як у цьому контексті

зрозуміти положення ст. 155 КВК України “Правовий статус осіб, які відбули

покарання”, в якій не зазначено жодного слова про правообмеження, що

встановлюються для такої категорії громадян, їх об’єм, часові межі та ін.

Донині в чинному законодавстві не визначені такі поняття і терміни як

“порушник встановленого порядку відбування покарання”, “сумлінна поведінка і

ставлення до праці” та інші, що мають виключне значення для зміни правового

статусу засудженого під час відбування покарання.

Встановивши у гл. 2 КВК України “правовий статус засуджених”, законодавець

зовсім нічого не сказав про обмеження загальногромадянських прав і свобод

засуджених, їх меж параметрів тощо.

Усі зазначені та інші недоречності в правовому забезпеченні діяльності

персоналу УВП не лише знижують рівень профілактики злочинів, але й не дають

повною мірою використати потужний внутрішній потенціал ДКВС України у

досягненні мети і завдань кримінального та кримінально-виконавчого законодавства.

Не менш очевидним є й інший висновок: боротись з антисуспільними явищами,

до яких належить злочинність, варто тільки законними методами і засобами, оскільки

в іншому випадку суспільство не лише не знищуватиме їхнє джерело, а буде

відтворюватись у нових, небезпечніших формах [9, с. 56].

З метою профілактики злочинів відповідно до вимог законності варто, на наше

переконання, вжити таких заходів:

Доповнити розділ III КВК України “Виконання у вигляді позбавлення волі”

главою 22–1 “Запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так і іншими особами

нормами” такого змісту:

– ст. 149–1 “Запобігання вчиненню злочинів”, у якій дати визначення зазначеної

діяльності в УВП, взявши за основу поняття, що зазначене в ст. 1 проекту Закону

України від 12.05.98 р. “Про профілактику злочинів” [10, с. 182];

– ст. 149–2 “Мета профілактичної діяльності в УВП”, виклавши її в редакції, що

зазначена в п. 57 ПВР УВП;

– ст. 149–3 “Об’єкти профілактичного впливу”, до яких зачислити: так званих

“пригноблених” [11, с. 146]; злісних порушників установленого порядку відбування

покарання (ст. 133 КВК); осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини (умисні вбивства,

бандитизм, створення злочинних організацій, тощо); засуджених за злочини, що

передбачені розділом ХIII Особливої частини КК “Злочини у сфері обігу

наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші

злочини проти здоров’я населення” та ін.;

– ст. 149–4 “Соціально-правові наслідки застосування заходів по запобіганню

злочинів”, до яких віднести ті правообмеження, що витікають з факту незастосування

до засудженого інституту звільнення від покарання та його відбування (ст. ст. 74–

87 КК); встановлення адміністративного нагляду (ст. ст. 158–159 КВК); застосування

примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (ст. ст. 92–96 КК);

– на законодавчому рівні визначитись у таких термінах як “порушення

встановленого порядку відбування покарання”, “довів своє виправлення тощо; тобто

дати автентичне тлумачення змісту цих правових категорій [12, с. 28];

– прийняти спеціальний Закон України “Про запобігання вчиненню злочинів”.

Необхідність внесення доповнень у чинний КВК України є очевидною: як

зазначено в ч. 3 ст. 63 Конституції _____України, засуджений користується всіма правами

людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені

вироком суду. Тому застосування у сьогоднішніх умовах традиційних засобів

регулювання питань, що пов’язані з правообмеженням для конкретної особи (на рівні

підзаконних нормативних актів), варто визнати незаконним.

1. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами,

тестами): Підручник. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.

2. Закон України від 23.06.05 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу

України” // Офіційний вісник України. – 2005. – № 29. – ст. 1697.

3. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: Затверджені наказом

Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.03 р.

№ 275. – К.: ДДУПВП, 2004. – 61 с.

4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова,

В.В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.; Х.: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.

5. Оперативно-службова і виробничо-господарська діяльність органів і установ виконання

покарань України у 1998 році. – К.: Інформ. бюлетень ДДУПВП, 1999. – 83 с.

6. Кримінологія: Підручник / За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 414 с.

7. Преступность среди социальных подсистем. Новая концепция и отрасли

криминологии / Под ред. Д.А. Шестакова. – С-Пб.: Изд-во “Юридический центр

Пресс”, 2003. – 353 с.

8. Висновки й рекомендації Комітету ООН проти катувань: Україна // Аспект: Інформ.

бюлетень. – Донецьк: Донецький Меморіал, 2002. – № 1 (6). – С. 27–28.

9. Бандурка А.М. Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и

противодействия: Монография. – Харьков: Гос. спец. изд-во “Основа”, 2003. – 368 с.

10. Проект Закону України від 12.05.98 р. “Про профілактику злочинів” // Кримінологія і

Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навч.

посібн. / За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Атіка, 2001. – С. 182–193.

11. Пугач В.О., Непочатова О.В. Кримінальна субкультура та поширення її в Україні //

Вісті Кримінологічної асоціації. Альманах. Вип. 1. – Харків: Вид-во Національного

університету внутрішніх справ, 2004. – с. 144–147.

12. Фріс П.А. Кримінальне право України: Загальна частина: Навч. Посібн. – К.: Центр

навчальної літератури, 2004. – 362 с.