§3. Політична еліта та її специфіка в сучасних умовах : Влада в Україні на зламі другого та третього тисячоліть - О. Бандурка, В. Греченко : Книги по праву, правоведение

§3. Політична еліта та її специфіка в сучасних умовах

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 
РЕКЛАМА
<

Історичний досвід розвитку демократичних країн світу свідчить, що процес творення, розподілу та реалізації влади не передбачає повної та рівноправної участі в ньому усіх громадян. Завжди і скрізь безпосередньо владу здійснює вузьке коло осіб – меншість, яка керує і управляє більшістю. Так було у сиву давнину, в нові та в новітні часи. Ще давньокитайський філософ Конфуцій ділив суспільство на «благородних мужів» (правлячу еліту) і «низьких людей» (простих людей). Ще конкретніше і образніше висловився гетьман Іван Мазепа, який у вірші «Дума» писав:

«…Пора  знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати

І річами керувати.

На корабель поглядимо:

Однак стирник сам керує,

Весь корабель управує;

Пчулка бідна матку має

І оної послухає».

Якщо проаналізувати погляди політологів різних генерацій на проблему політичних еліт, то можна переконатися, що в цій сфері існує значна кількість трактувань. Але що об’єднує усіх авторів, то це визнання елітарності будь-якого суспільства, його неминучого поділу на привілейовану владну меншість і безвладну більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини і суспільства. З роками і перебігом історії склад і принципи репретування еліти змінювалися, але її домінуюче становище щодо мас в основному не змінювалося. Як у калейдоскопі, змінювались на владному Олімпі вожді племен, імператори, князі, царі, генеральні секретарі та президенти, але стосунки панування і підлеглості між ними і більшістю простих людей зберігаються. У зв’язку з цим в еліту намагаються увійти чимало людей, але добровільно поступатися місцем під сонцем ніхто не хоче. Тому перманентна боротьба за владу неминуча.

Можна погодитись з висновками вченого Н.А.Косолапова, який вважає, що в елітарності політичного процесу, відстороненості мас від безпосередньої і повсякденної участі в ньому немає нічого протиприродного і негативного. По-перше, чисто технічно неможливо уявити собі, як могли б практично здійснюватись політичне життя, прийматись та проводитись політичні рішення, якби у всьому цьому безпосередньо брали участь мільйони людей. Сучасне суспільство просто не має для цього практичних можливостей, не кажучи вже про всі складнощі досягнення у такому випадку згоди, компромісів, єдності думки. По-друге, така участь відволікала б людей від інших занять і дезорганізовувало і дестабілізувало всі інші сфери життєдіяльності. По-третє, природна елітарність політики як явища є щось об’єктивне і тому позбавлене печатки «доброго» чи «поганого».

Відомий історик та політолог Володимир Литвин відзначає, що сучасну владу та політичне життя в Україні репрезентують три генерації політиків. Перша й найчисельніша – представники попередньої партійно-державної номенклатури. Більшість з них відігравала помітну роль і раніше. Частина на сприятливому для цього етапі виступила з критикою системи й пішла в опозицію, що забезпечило їй владу сьогодні. Переважно це люди, які добре відчувають політичну кон’юнктуру й будуть діяти відповідно до неї.

Другу групу складають шестидесятники й лідери дисидентського підпілля, які зараз отримали можливість легалізації своїх поглядів та задумів. У боротьбі за владу та її утримання багато хто з них розтринькує моральний капітал, нагромаджений у попередні роки.

Третя генерація – люди, які вперше прийшли в політику, – здебільшого репрезентована у Верховній Раді, представницьких та виконавчих органах на місцях. Ця генерація політиків дуже строката і неоднорідна і може бути розподілена на кілька груп – інтелектуальну, політичну, бізнесову та професійну.

Правлячий клас посткомуністичної України зазнав деяких змін. Ця трансформація була вимушеною і стала способом адаптації «нової» еліти до умов, що змінилися. По-перше, ця група позбавилася комуністичної ідеології, замінивши її на національну. По-друге, незадоволення широких верств результатами комуністичного експерименту правлячий клас спрямував на стару номенклатуру і забезпечив собі легітимність на виборах.

Процес трансформації радянської номенклатури у посттоталітарну еліту в Україні відрізнявся від російського двома суттєвими відмінностями. По-перше, Росія успадкувала від СРСР найкраще підготовані і кваліфіковані керівні кадри, які вже мали реальний досвід керівництва державою. Номенклатура інших республік поступалася московській своїми якостями і фактично не мала досвіду в керівництві державою, оскільки державність у цих республіках мала в цілому декоративний, а не функціональний характер. Реальні інститути і важелі державної влади були сконцентровані у загальносоюзному центрі. По-друге, та частина російської номенклатури, яка зберегла за собою командні позиції, пройшла випробування гострою політичною боротьбою з демократичною опозицією, під час якої вона не лише загартувалася й зміцніла, не лише оволоділа демократичною фразеологією, але й засвоїла дещо від самого способу демократичного мислення та поведінки. Політична ж номенклатура в республіці зберегла свої крісла простим політичним маневром, про що вже говорилося вище. У зв’язку з цим зарубіжні експерти відзначали, що український політичний клас «схожий на типову постнаціональну еліту однієї з країн третього світу, але його проблеми, які накопичилися за три століття колоніалізму, 70 років тоталітаризму та 7 років горбачовського періоду, є значно складнішими, ніж ті, що залишили третьому світові його імперіалістичні правителі.

Донедавна в нашій державі правлячою елітою була адміністративно-управлінська інтелігенція як джерело і засіб влади та науково-гуманітарна – як допоміжний персонал при обгрунтуванні доктрини соціалізму та ідеологічному забезпеченні влади адміністративно-управлінської еліти. Тобто у соціальному відношенні еліти в Україні поділялись на адміністративно-управлінську, наукову та військову, в національному відношенні всі ці три елітні групи складалися переважно з представників української та російської національностей.

У березні 1993 року фонд підтримки економічних реформ України та науково-економічна фірма ЕКСОР провели експертизу політичної «ваги» державних, партійних та громадських діячів України. До списку внесли 142 прізвища – це вищі службові особи держави, члени Президії та голови комісій Верховної Ради, члени Кабінету Міністрів, радники Президента, керівники республіканських партій, голів, шерег відомих місцевих діячів, лідери політичних партій, громадських об’єднань та рухів. Рівень їхньої впливовості та популярності визначали 50 незалежних експертів. Серед трійки «призерів» – прізвища, які й сьогодні серед впливових: Л.Кравчук, Л.Кучма, І.Плющ. Є.Марчук – на 13 місці, В.Ющенко – на 20, М.Жулинський – на 24, Ю.Костенко – на 40, О.Мороз – на 59, В.Кононов – на 89. Виявляється, що вищі рейтинги серед українських політиків розподілилися згідно з посадами. Разом з тим у цьому переліку політики, які і сьогодні є активними і, не зважаючи на часті зміни в уряді, вибори у Верховну Раду, які відбулися з того часу двічі, утримуються «на плаву». Разом з тим, впадає в око, що досліджувались тільки політичні діячі, вплив бізнес-еліти тоді ще не став предметом наукового аналізу.

А між тим, якраз з 1994 року спостерігається різке підвищення інтересу до політики і владних структур бізнес-еліти. Активно йде процес утворення лобістських угруповань для «проштовхування» необхідних рішень і законів. «Збивши» капітал і пройшовши стадію «первісного нагромадження», українська бізнес-еліта активно взялася до штурму висот влади. Спочатку бізнес-еліта складалася з директорів державних підприємств, що поступово перетворилися у приватно-державні, а також з керівників та господарів приватних підприємств та фірм змішаної форми власності. До влади намагалися прорватися газова й нафтова олігархія, «аграрне лобі», комерційно-підприємницькі структури, які відтісняли еліту ВПК і металургійних підприємств. Кожне з угруповань мало свої «відомчі» та реальні інтереси. Суттєві розбіжності були між регіональними бізнес-кланами (Донбасу, Криму, Дніпропетровська, Одеси, Києва, Харкова, Галичини); між галузевими об’єднаннями еліт (ВПК, «аграрії», «нафтовики» та ін.); між групами, які політично орієнтувалися на Москву, Київ, Європу, Ізраїль чи на політичні партії (Ліберальну, Рух).

Таким чином, за висновком провідних українських політологів, до складу вітчизняної правлячої еліти належить два підкласи: 1) політики, які займають місця у вищих ешелонах влади на двох її рівнях – центральному та регіональному; 2) суб’єкти економіки і власники, співвласники, керівники, члени правління, інші відповідальні представники державних і нових економічних організацій, такі як спільні підприємства, компанії, банки, фонди, асоціації, акціонерні товариства, недержавні та державні підприємства різних галузей.

Ці два підкласи взаємопов’язані. З одного боку, представники економічної еліти входять до складу усіх «гілок» і рівнів влади, з другого – політична еліта включена до управління економікою, до бізнесу. Тому, хоча різниця між політичною та економічною елітами зберігається, правомірно говорити про правлячу еліту як про єдиний правлячий клас суспільства.

Інститут соціології України спільно з соціологічною та маркетинговою службою «Соціс – Гелап» провели загальнонаціональні опитування щодо розуміння населенням суті еліти. Результати досліджень свідчать, що 44% опитуваних вважають елітою найбагатших людей, 42% – тих, хто обіймає високі посади. Лише 15% респондентів відносять до еліти найкращих, найздібніших, видатних у своїй галузі людей. Тобто нині еліту розуміють передовсім як правлячу верхівку, а не як інтелектуальну силу суспільства. Це деформоване сприйняття еліти, що є ознакою перехідного, нестабільного і морально нерозвиненого суспільства. Відомо, що в демократичному, стабільному, морально розвиненому суспільстві правляча еліта – це люди, які мають добру освіту, досить високу моральність, не порушують закон.

Більш конкретно слово «еліта» у населення асоціюється, насамперед, із президентом (41%), міністрами (31%), народними депутатами (32%), бізнесменами (31%), керівниками банків (21%). Науковців асоціюють з елітою лише 12% опитаних. Були й такі, що віднесли до еліти лідерів злочинних угруповань – 14% респондентів, що немало, і ще більше тих, хто вважає елітою науковців. Це досить насторожуючий симптом.

Про інтенсифікацію процесу «входження у владу» бізнесу свідчить той факт, що до Верховної Ради у 1998р. потрапили 185 (41%) підприємців. До цього треба додати 12 – 15% замаскованих бізнесменів, які мають свої підприємства на підставних осіб. 150 бізнесменів пройшли за мажоритарними списками. З партійних списків найбільша кількість людей бізнесу була у Партії зелених: з 19 місць – 16 бізнесменів. Разом кількість бізнесменів у новому парламенті становить близько 55%. (У парламенті 1994 – 1998рр. було 32 підприємці). Ця тенденція знаходить свій вияв і теоретичне обгрунтування в деяких науковців, які стверджують, що «при владі повинні бути багаті люди, які намагаються самовиразитися як особистості».

Процес формування правлячої еліти України характеризується зіткненням різних тенденцій. Однією з них є чіткіша диференціація еліт за сферами діяльності: в політиці, економіці, культурі, управлінні.

За 1994 – 1999рр. для України є характерними тенденції консолідації політичної еліти й посилення апарату президента; основою еліти поступово стає номенклатура, яка тісно пов’язана з бізнесом і директоратом.

Ще одна тенденція розвитку політичної еліти в Україні – постійна зміна і боротьба «генерацій», політиків, зв’язки на зразок «клієнтел», «лобізм» як форма політико-економічного тиску. Відбувається процес зміни поколінь. Цей процес має тенденцію до посилення, тому що бізнесові структури України мають ще «молодший код генерації». Спільність «генераційної єдності» зумовила те, що політичні змагання тривають тепер у площині генерацій.

За вдалим виразом авторів книги «Політична еліта України: теорія і практика трансформації», в Україні «…суспільство нагадує багатоденну велогонку: одні падають і сходять з дистанції, інші знаходять в собі сили продовжувати боротись після падіння, дехто виходить в лідери».

Дуже цікавий аналіз соціально-демографічних аспектів кадрового складу апаратів Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів, державних комітетів, державних адміністрацій, а також вищих судових інстанцій країни здійснив президент Міжнародної кадрової академії Г.Щокін. Вагомим показником при аналізі політичної еліти суспільства є віковий параметр. Результати досліджень засвідчили, що більшість представників політичної еліти України мають вік: від 40 до 50 років – 49,5%, від 50 до 60 – 38,9%, від 60 і старше – 8%.

Осіб віком 30 – 40 років – 3,6%. Найбільша кількість осіб такої вікової групи працює в Адміністрації Президента України, а найменша – в Кабінеті Міністрів – 0,8%.

З 875 респондентів, що репрезентували вищу виконавчу владу України, 312 мали технічну освіту, 342 – сільськогосподарську, 106 – гуманітарну, 74 – економічну, 31 – юридичну.

У нинішньому Кабінеті Міністрів, який очолює Віктор Ющенко, з 20 членів Кабінету 8 (40%) мають наукові ступені і звання, в тому числі 3 (15%) – доктора наук (М.Жулинський, І.Кириленко, В.Кремень). 3 члени Кабінету мають науковий ступінь в галузі економічних наук; серед віце-прем’єрів та міністрів є також доктори і кандидати філологічних, технічних, юридичних, філософських, медичних наук, а міністр аграрної політики Іван Кириленко є кандидатом історичних та доктором економічних наук. В цілому за освітою в центральних органах виконавчої влади переважають економісти.

Правляча еліта 90-х років – це переважно колишні працівники радянсько-партійного апарату, народногосподарський актив при тонкій верстві національної інтелігенції.

Зміни в ментальності, свідомості є процесами надзвичайно складними й тривалими, тим паче, коли національна державність формується реформістським чином, тобто еліта пересувається переважно по горизонталі.

В Адміністрації Президента перевагу мають люди з технічною освітою, що зумовлює зосередження уваги правлячої еліти на економічних питаннях. Друге місце посідають юристи – 13,6%, на третьому перебувають економісти, природничники, гуманітарії – разом 18,1%.

А.Панарін вважає, що внутрішні мотивації і зовнішні пріоритети сьогоднішньої еліти такі, що ефективною політичною елітою сьогодні може бути лише гуманітарна еліта.

Але серед української правлячої еліти незначне місце посідає група спеціалістів або тих, хто міг би досконально наладити механізм управління процесами спадкоємності духовної культури на даному етапі розвитку нашого суспільства. А це, в свою чергу, призводить до нераціонального та неповного використовування духовної культурної спадщини як світової, так і української, до засилля масової культури, до гальмування (свідомого чи несвідомого) процесів духовної творчості внаслідок матеріальної та фінансової скрути, до знецінення загальнолюдських цінностей.

Разом з тим ми маємо багато прикладів переходу з освітньо-культурної сфери у світ політики. Як і в політиці, у науці й освіті ширше поле для маневрування, менше твердих правил діяльності, більший акцент робиться на етичні аспекти, значний вплив має уміння поширити своє переконання, емоційний стиль діяльності, красномовність. М.Вебер писав: «Переважно три риси є вирішальними для політика: пристрасть, почуття відповідальності, окомір».

Зрілість політичної еліти визначається не тільки тим, що при ухваленні політичних рішень вона спирається на думку більшості, а й тим, як враховується думка, інтереси й права меншості. А також тим, як лідери можуть передбачати розвиток політичної ситуації і таким чином випередити думку більшості, в якій, природно, переважають консервативні настрої.

Сьогодні в Україні протистоять один одному два підходи до політичної влади: міфологічний і реалістичний. «Міфологічністи» обмежують вихід пошуками «доброго царя», «вождя нації», який мобілізує народ і поведе його до світлого майбутнього. Міфи такої спрямованості досить характерні для посттоталітарних країн і випливають із закріпленої століттями віри в доброго, справедливого самодержця, який поганих урядовців усуне і наведе, нарешті, порядок. «Реалісти» намагаються створити інститути політичної влади, котрі мають забезпечити нормальне функціонування суспільства.

У політології побутує поширене визначення: політики живуть майбутніми виборами, державні діячі – майбутнім нації і держави. Моніторинг засобів масової інформації показує, що в нашій країні політичний процес більшою мірою зводиться до політиканства, ніж до політики. Міжкланові й міжпартійні «розбірки» все ще превалюють над державницькими підходами до вирішення політичних, соціально-економічних та ідеологічних проблем.

«Політику роблять головою, а не якими-небудь іншими частинами тіла чи душі, – писав М.Вебер. Політик повинен уміти поєднати ці ознаки, адже «сила політичної особистості», насамперед, означає, що вона має ці риси». Вебер також писав, що в політиків є два смертельні гріхи: перший – це відхід від суті справи, другий – безвідповідальність.

Хоч це було написано багато десятиліть тому, але, на жаль, може бути застосовано і до значної частини представників сьогоднішньої української політичної еліти. Як відзначає Президент України Л.Кучма, «головний недолік деяких українських політиків… – це небажання чи невміння обговорювати дійсний стан речей, реальну ситуацію. Замість цього їм властива пристрасть до беззмістовних гасел, з яких не випливає ніяких дій. Одні політики просто надають перевагу маніпулюванню громадською думкою і голосами, боючись обговорювати серйозні, значні для суспільства проблеми. Інші – не можуть розлучитися з привабливими для багатьох, але такими, що давно втратили сенс, символами типу безповоротно відійшовшого в минуле «комунізму» чи часто беззмістовного «націоналізму».

Ще Євріпід поділив громадян на три класи – багаті, що не приносять ніякої користі і завжди жадібні до наживи, бідні, що не мають нічого і яких постійно гризуть заздрощі, і середній клас – міцні власники, «рятівники держави». Але класифікація цього давньогрецького драматурга хоч і образна, але некоректна, і це було видно ще у Стародавній Греції. Що стосується багатих – представників бізнес-еліти, то їх роль у сучасному суспільстві неоднозначна. Сама лише констатація факту проникнення багатих людей до влади мало що дає. Суттєвим є те, які наслідки такої «інтервенції у владу»: позитивне це явище чи негативне?

Гроші майже завжди втілювали владу, а значить диктували політичні чи економічні процеси. Це досить рельєфно виявляється в період криз, коли суспільство досить відчутно починає управлятися не тільки офіційними владними структурами, але й групами, класами, які мають реальну силу, в першу чергу, силу грошей. Наявність капіталу призводить до особливого різновиду влади – економічної, яка не сформована у відповідні інститути і на відміну від політичної чи військової влади вона позбавлена навіть зовнішньої атрибутики. Плутократія, економічна влада і є кінцеве втілення багатства, накопиченого з головною метою – панувати.

Гроші – суттєвий елемент тиску на політичну владу, бо без них влада не зможе здійснити ніяку політику, не зможе забезпечити соціальної рівноваги у суспільстві. Розвиток виробництва, стимулювання малого та середнього бізнесу, фінансування соціологічної сфери, науки, освіти, культури, оборони і т.д. неможливе без достатніх капіталовкладень. Реальне управління великими грошовими потоками показує реальну владну силу. Відомий фінансовий магнат Ротшільд любив говорити: «Дайте мені управляти грошима країни, і мені не має діла, хто створює закони». Таке становище дало підстави відомому соціологу О.Зінов’єву зробити висновок про те, що у системі влад держави «до трьох традиційних його частин – до законодавчої, виконавчої й судової влад – слід додати четверту, грошову».

На наш погляд, О.Зінов’єв не правий – плутократія не є окремою гілкою влади, вона присутня відкрито чи латентно, опосередковано в кожній з гілок влади. Велика політика розглядається як великий бізнес, який дозволяє «добувати» великі гроші. Про це чітко і відверто сказав один з президентів впливової російської компанії РОСПРОМ – ЮКОС М.Ходорковський: «Якщо ми класифікуємо сфери людської діяльності за рівнем доходності, – то виявиться, що найприбутковіша справа – це політика». В політиці частіш за все шукають не істину, а прибуток. Вигоди від політики прагнуть отримати не лише можновладці, але й багаті прошарки суспільства. З метою найприбутковішого використання свого комітету вони різними способами (від створення лобістських структур, груп тиску в парламенті – до обрання за високі політичні пости) впливають на владні структури, добиваються пільг, режиму найбільшого сприяння.

Таким чином, політика в Україні (як і в Росії) – це, за висловом Т.Кашкарової, – функція високопоставленого крісла і функція грошей.

У зв’язку з цим алармістські констатації деяких політологів про проникнення бізнесу до влади можна розглядати певною мірою як рудимент соціалістичного менталітету. У суспільстві, де панують товарно-грошові відносини, неминучий вплив олігархів на владу. Мова може йти про спрямованість цієї інтервенції плутократів і про певні рамки їх діяльності, які повинні бути лише у правовому полі. Якщо мова йде про розграбування національних багатств України, вивіз величезних коштів, «зароблених» незаконним шляхом за кордоном (найяскравіший приклад – «справа Лазаренка»), то тут двох думок бути не може. Такому проникненню у владу слід покласти край.

Вплив кримінальних структур на регіональну політичну еліту найрельєфніше було видно на прикладі Автономної Республіки Крим. Кримінальні клани контролюють частину бізнесу на півострові й активно впливають на політичні процеси. Але останнім часом, завдяки активним діям МВС у Криму, їх вплив значно послаблено.

В умовах інформаційної революції значно зростає роль інформаційної еліти в процесі розробки та ухвалення рішень. До інформаційної еліти відносять провідних працівників засобів масових комунікацій, представників експертної спільноти. Перехідний характер пострадянських суспільств, значна маса маргіналізованого населення, яке не має чітких, усталених світоглядних орієнтацій, значно знижують бар’єр навіювання, полегшують маніпуляції масовою та індивідуальною свідомістю. Крім того, у цих суспільствах нерозв’язаною залишається проблема розробки інтересів спільнот. На цій підставі деякі політологи, наприклад, Олександр Литвиненко робить висновок про те, що «інформаційна еліта на певний час виходить на центральні, зазвичай не властиві їй позиції не тільки в публічних, але й у тіньових ланках процесу ухвалення політико-економічних рішень». Як доказ наводиться прагнення фінансово-політичних угруповань зосередити медіа (інформаційні та пропагандистські) ресурси, увага влади та політиків до проведення всіляких свят, театралізованих масових шоу, концертів, естрадних конкурсів. Однак сам же автор пише про те, що це є прагнення «фінансово-політичних угруповань», «увага влади», тобто диригує процесом бізнес і політична еліта, а інформаційна еліта є засобом цілей цих еліт. У даному випадку це різновид відомої тези про те, чи є засоби масової інформації четвертою владою. На наш погляд, в сучасних умовах, коли газети та журнали є власністю чи контролюються певними політичними силами або конкретними бізнесменами, не може бути мови про самостійність цієї «четвертої влади», яка є в основному рупором, дзеркалом, яке відбиває те, що необхідно політичній чи бізнесовій елітам. Тому навряд чи можна говорити про те, що інформаційна еліта виходить, навіть на певний час, на центральні позиції.

Характерна відміна української правлячої еліти від європейської полягає в тому, що в ній малий відсоток жінок в урядових структурах. Не було жінок в трьох українських урядах, серед голів обласних держадміністрацій, серед голів районних і міських держадміністрацій; у 1997р. на 690 урядовців було 33 жінки. Лише в уряді Віктора Ющенка жінка вперше стала віце-прем’єром (Юлія Тимошенко) і у складі Кабінету Міністрів їх всього 2 (10%).

Водночас жінки беруть участь у формуванні політичних партій. Так, лідерами партій є Н.Вітренко (ПСПУ), С.Стецько (КУН), Ю.Тимошенко («Батьківщина»). Нову жіночу партію намагається організувати В.Гошовська (нині – голова комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці). Жінки складають електорат «лівої» опозиції (переважно літнього віку) – 45–55%, Партії зелених – приблизно 45%, Ліберальної – 35%, НРУ, КУН, РУП – 30–38%.

Для політичної еліти України часів незалежності характерний досить швидкий процес ротації, пов’язаний з періодичними, але постійними змінами прем’єр-міністрів: П.Лазаренко перебував при владі 11 місяців; Є.Марчук – 12; В.Масол – 11; Ю.Звягільський – 10; Л.Кучма – 12; В.Фокін – 19; В.Пустовойтенко – 29 місяців. Така калейдоскопічність призводила до зниження відповідальності і постійної боротьби між різними групами еліти. Середній відсоток оновлення кадрів за 7 років становить 46%.

Для удосконалення управління і керованості державою необхідно покращити підготовку та відбір правлячої еліти України, поставити його на науковий рівень, намагатися уникати негативних явищ у цьому процесі, запобігати появі випадкових осіб. Зараз більшість країн орієнтується на «меритократичний» підхід щодо добору кадрів. (Меритократія – від лат. Merito – за заслугами, по справедливості – влада найдостойніших і найздібніших. Термін увів англійський соціолог М.Янг у 1958р. у книзі «Піднесення меритократії 1870 – 2033»). Одним з його напрямків є елітарний підхід, сутність якого полягає в ієрархічній побудові системи, доступ до якої мають лише перспективні кандидати на початку своєї кар’єри. Про необхідність створення такої системи говорив у своєму виступі з щорічним посланням у Верховній Раді України 22 лютого 2000р. Президент України Л.Кучма, який підкреслив необхідність формування національної еліти в усіх без винятку сферах. Еліта, яка за своїми духовними, інтелектуальними, професійними вимірами була б «осереддям нації, продукувала зі свого середовища її знакові постаті». І далі: «Потенційних лідерів нації треба ретельно і терпеливо шукати зі шкільної та студентської лави… Це нелегко і недешево, бо еліта…, продукція не масова, а штучна. Але без неї немислимі ні повноцінне сьогодення, ні історична перспектива».