§1. Нація, національна ідея та влада : Влада в Україні на зламі другого та третього тисячоліть - О. Бандурка, В. Греченко : Книги по праву, правоведение

§1. Нація, національна ідея та влада

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 
РЕКЛАМА
<

«Націю звеличують великі цілі і діла» – так назвав своє щорічне послання Верховній Раді України Президент України Л.Кучма, оприлюднивши його 22 лютого 2000р. В ньому він виклав підходи, які повинні бути закладені в основу політики Української держави на 2000 – 2004 роки. Президент зазначив найголовніші і найзагальніші завдання, котрі стоять перед усіма гілками влади. Він, зокрема, сказав: «Утвердитися і вибороти право на гідне життя зможуть лише ті нації і ті країни, які невідкладно, вже сьогодні зуміють вибрати для себе лінію та логіку динамічного і неухильного економічного зростання, правильно визначають свої пріоритети і своїх партнерів, убезпечать себе від витіснення на узбіччя загальноцивілізаційного процесу».

Проблеми, які стоять перед Україною, народи Європи вирішували протягом кількох століть і зрозуміло, що реалізувати їх за перше десятиліття незалежності, в умовах трансформації суспільного ладу і необхідності подолання глибокої багатоаспектної кризи було неможливо. До цього слід ще додати фактори, пов’язані безпосередньо з політичним розвитком української нації. Багатовікове поневолення України деформувало наш менталітет, суспільну свідомість і психологію. На це вплинуло і геополітичне становище України, про що ще великий гетьман України Богдан Хмельницький говорив так: «Розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і незручної для укріплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків».

Комплекс меншовартості, «малоросійськості», периферійно-провінціальний синдром насаджувався століттями, і ці риси, на жаль, прижилися краще, ніж нам того хотілося б. Характеризуючи менталітет українця, Микола Костомаров ще півтора століття тому писав: «…мінливість, нестача ясної цілі, перервність руху, прагнення до створення і розкладання створеного – все, що неминуче випливало з переваги особистості над спільністю».

Історія України свідчить, що соціальні питання у боротьбі за свободу і незалежність набували найістотнішого значення. Сьогодні геніальним пророцтвом звучать слова Володимира Винниченка, сказані за 70 років до падіння радянської влади. «Ми програли, – писав він, – бо недооцінювали соціальний фактор, більшовики програють, бо недооцінюють національний».

Разом з тим здобуття державної незалежності – не самоціль, а необхідна передумова і дійовий засіб побудови громадянського суспільства та правової держави, що гарантувала б і реально забезпечувала права і цінності кожної особи. Утворення та формування нації є політичний процес, а сама нація – нерозривна єдність держави та громадянського суспільства. Не лише етнічні фактори лежать в основі будь-якої нації – ні сьогодні, ні в минулому не можна виявити моноетнічної нації, а головним чином, і передусім фактори політичні, де формуючою та консолідуючою силою виступає держава, яка керується чітко усвідомленою загальнонаціональною ідеєю. Органічний зв’язок між державою, суспільством і громадянами – зв’язок не тільки і не стільки матеріальний, скільки політичний, культурний та духовний, що дає людям почуття належності до єдиної спільноти, чудово показав Ж.-Ж. Руссо, який писав: «Не стіни і не люди створюють батьківщину: це роблять закони, права, звичаї, образ правління, конституція, всім цим обумовлений спосіб життя. Батьківщина знаходиться у відносинах між державою та її громадянами; коли вона змінюється чи знищується, – зникає й держава».

Історична практика підтверджує тісний зв’язок між нацією і державою. Процеси формування націй і викликані ними політичні рухи об’єктивно вели до утворення держав. Не випадково у XVIII – на початку ХІХ ст. виникає поняття національної держави. Вже в Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції у 1789 році, проголошувалось: «Джерелом суверенної влади є нація. Ніякі установи, жоден індивід не можуть мати влади, яка не йде явно від нації».

Класик політології і соціології М.Вебер розглядав націю перш за все як політичну категорію, розрізняючи три взаємопов’язані першооснови нації. По-перше, деякий об’єктивний фактор, що об’єднує різних людей і відрізняє їх одна від одного. По-друге, вияв цього фактора у вигляді джерела однакових цінностей, які створюють почуття солідарності. По-третє, вираз цієї солідарності в автономних політичних інститутах. За М.Вебером, спільність людей вважається нацією лише тоді, коли об’єднана чи прагне об’єднатися у власній автономній державі.

У рамках концепції «нація – держава» нація є відображенням спільності, тоді як громадянське суспільство, навпаки, є виразником приватного, егоїстичного інтересу. Так, приватний інтерес громадян з’єднується з його спільною метою, і один знаходить своє задоволення в іншому. Цей принцип надзвичайно важливий, хоча для його перемоги потрібна боротьба проти перетворення приватного інтересу в домінанту, важка та тривала самодисципліна суспільства, доки цей принцип не стане домінуючим. Але коли це відбудеться, наступить момент найбільш повного відображення державою суспільного національного інтересу, момент тотожності державного та національного інтересу, момент самоусвідомлення нації.

У зв’язку з цим доречно навести думку одного з найвизначніших політологів іспанця Х.Ортеги-і-Гассета, який підкреслює, що «…секрет успіху національної держави слід шукати в його специфічно державній діяльності, планах, устремліннях, – словом, в політиці, а не в сторонніх областях, біології чи географії».

На зламі другого і третього тисячоліть український народ поєднує в собі дві характерні риси. Перша з них – це винятковий досвід історичного розвитку нації, яка пройшла і злети, і падіння, досвід відновлення втраченого, збереження нації в умовах жорсткої експлуатації загарбниками, втрат і неодноразового відновлення державності, відчайдушної боротьби за виживання практично з усіма історичними та географічними сусідами, які дивилися на наш край, як на свої колонії, з безпощадним розоренням наших людських і природних ресурсів спустошуючими набігами завойовників. Друга риса, як вважає М.Згуровський, пов’язана з тим, що отримані у кінці століття довгождані свобода та незалежність удесятиряють сили нації на шляху створення міцної сучасної європейської держави.

Держава сприяє національному згуртуванню та інституціоналізації нації, хоча не замінює і не скасовує її. Але правильно зазначив російський вчений Л.Тихомиров: «Нація є основою, при слабкості якої слабка і держава; держава, що послаблює націю, тим самим доводить свою неспроможність».

Суть держави різними політичними силами розуміється по-різному. Одні виходять з позиції, що держава повинна бути наднаціональною, керуватися насамперед своїми «чисто» державними інтересами, відігравати роль третейського судді в національних суперечках. Другі вважають, що краще мати багатонаціональну державу, яка була б здатна ліберально регулювати міжетнічні протиборства. Треті – що необхідна унітарна національна держава, яка має забезпечити нормальний розвиток економіки та культури, що відповідає національним інтересам. Четверті проголошують, що національна держава є основною політичною цінністю, але надалі вона може об’єднатися з іншими незалежними в міжнародні асоціації чи конфедерації.

Чотири причини зумовили те, що дискусія про національну державу і справжні межі державної політики набула такої сили за останні роки. Перша – явище глобалізації. Це багатогранний розвиток, що охоплює економіку, технологію та культуру. Друга – велика сила, що підриває статус національної держави, – політична інтеграція. Третя загроза національній державі (особливо в Україні) – це нападки на національну ідею, ринкові реформи, демократію.

Четверта і остання загроза державі, що криється глибоко в трьох інших, – економічна криза 80-х років та стагнація виробництва в Україні.

Слід враховувати, що нація виступає назовні як специфічний соціальний об’єкт, як реальний носій певних інтересів, волі, цінностей культури, національних почуттів (національної гідності, національної гордості, певної національної чутливості). Нація є, перш за все, носієм національних інтересів, які бувають національно-специфічними, тобто такими, які притаманні лише національним спільнотам (інтереси розвитку національної духовності, національної культури, мови, морального принципу нації та ін.), і загальнонаціональними, в реалізації яких зацікавлено все суспільство.

Зараз немає якогось однозначного тлумачення національної держави, але їй все ж таки притаманні: а) єдність і територіальна стабільність; б) концентрація суверенної політичної влади в руках еліти, що стоїть над іншими групами; в) формування залежних від еліти збройних сил; г) створення єдиної національної бюрократії; д) розвиток демократичної судової системи.

Історична практика показує, що без державного захисту і сприяння влади неможливий культурний поступ нації, формування національної економіки, забезпечення соціальної злагоди, гарантування свободи та суверенності кожного громадянина і становлення громадянського суспільства. Саме з урахуванням вказаних зовнішніх і внутрішніх напрямків діяльності виявляється особливе прагнення держави як умови національного відродження.

Декларування національної держави – це необхідна, проте лише перша акція в самовизначенні нації як суб’єкта політики. Для реалізації декларації необхідні певні об’єктивні умови, розв’язання досить складних проблем. Для України становлення сучасної самостійної держави виявилося непростим – і економічно, і політично, і психологічно. Формування української модерної нації після проголошення незалежності відзначається істотними регіональними відмінностями, що ускладнює націотворчі та державотворчі процеси в Україні.

В ході реформування українського суспільства в «старій» нації має долатися лише негативне, пов’язане з недавнім минулим, і отримувати подальший розвиток все, породжене на національних та загальнолюдських цінностях як національно-визвольною боротьбою, так і новою демократичною культурою.

По-перше, йдеться про зростання впливу національної сфери на всі інші: в першу чергу, на суспільно-політичні сфери суспільства, і на темпи соціального та науково-технічного прогресу в цілому. По-друге, інтереси нації повинні співпадати з інтересами всього суспільства, тому пріоритетним є ставлення суспільства, зокрема держави та владних інститутів, до суверенності та нагальних потреб людини, до інтересів соціальної спільності, якою є нація.

Національні інтереси є суттєвим фактором політичної системи, основою для функціонування інших її елементів – держави, громадських об’єднань, політичних партій та громадян. З іншого боку, ці інтереси формуються всіма складовими елементами політичної системи.

Українська нація як сталий соціально-етнічний організм ще не завершила свою національну консолідацію, і ознаки дезінтеграції в українському суспільстві пов’язані з тим, що національний фактор ще не виявляє себе як певна державотворча спільнота з загальними ідеями та інтересами.

Мистецтво влади полягає в тому, щоб поєднати політичні, соціальні інтереси на основі загальнонаціональної ідеї.

«Етнічна ідея, – пише А.Свідзінський, – має величезну внутрішню силу, і об’єднуюча цінність її усвідомлюється значною частиною етносу, незважаючи на спроби дискредитації її як тоталітарною, так і індивідуальною ідеологіями». Ще більшого значення в умовах перехідного суспільства набуває національна ідея, серцевиною якої є ідеологія державництва. Основна функція цієї ідеології – консолідація українського суспільства. Порушення ідеалів і системи цінностей радянського періоду, вакуум конструктивної державницької ідеології за відсутності соціальних передумов розвитку демократичної особистості (яка мала б внутрішні потреби в державності і переймалася б відповідним ступенем відповідальності за неї) – все це, безумовно, свідчить про нагальну потребу суспільства в новій ідеології як дійовому, століттями перевіреному засобі його збереження від розколу. Василь Кремень та Василь Ткаченко вважають, що одним з найконструктивніших елементів такої ідеології мало б стати усвідомлення того, що всі нині сущі покоління родом з радянського суспільства. «Ми успадкували його славу й спокутуємо його гріхи, – пишуть ці автори. – Без усвідомлення цього ми не зможемо вийти на новий етап розуміння тих завдань, до розв’язання яких нас кличе поступ історії». Думка цілком слушна, вона пов’язана з першим етапом національного відродження, розвитком національної самосвідомості. На другому, нинішньому етапі національно-державного будівництва виникає завдання створення сучасної національної державної доктрини.

Відомий український історик Я.Дашкевич чітко сформулював три передумови утворення та утвердження новітньої української суспільно-політичної ідеології.

Перша передумова – ідеологію треба будувати з використанням українських суспільно-політичних традицій, враховуючи сучасну стадію розвитку нації і непривабливий стан держави, з метою накреслення перспективи подальшого їх (нації і держави) розвитку.

Друга передумова – ідеологічна концепція мусить грунтуватися на світовому рівні ідеєтворчих процесів, що мають довготривалі й різнобічні та різнорейкові шляхи історичного розвитку. Відповідати цьому рівню повинна наукова і філософська база сучасної української ідеології.

Третя передумова – новочасна українська ідеологія має мати активно наступальний характер, а не захисний і оборонний стосовно ідеологічно ворожих українству або таких, що взагалі ігнорують його існування заради власних шовіністично-імперських чи глобальних інтересів.

Погоджуючись з цими думками, автори відзначають, що говорячи про наступальний характер української ідеології, ми маємо на увазі не її агресивність і заперечення всього іншого «неукраїнського», а про подолання інертності, байдужості, індиферентності у тих випадках, коли мова буде йти про «своє», українське. Мова не йде про моноідеологію на державному рівні, побудовану лише на вузьконаціональних поглядах. Це суперечило б загальнолюдським цінностям, правам народів, національних меншин та особистості.

Цілком поділяємо думку, висловлену Президентом України Л.Кучмою про те, що нам треба не лише наповнити новим змістом національну ідею, а й виробити і цілеспрямовано задіяти нову ідеологію державотворення. Їх наріжним каменем повинен стати не принцип руйнування, а принцип творення, будівництва та утвердження України як цивілізованої держави, забезпечення для людини гідних умов життя. Президент відзначив, що сьогодні дуже актуальною є тема патріотизму. Її актуальність посилюється двома факторами: завданнями внутрішнього облаштування України; глобалізацією політичних та економічних процесів. «Патріотизм і відстоювання інтересів своєї країни, – підкреслив Президент України, – можуть стати стрижневими компонентами української національної ідеї, консолідації народу та влади, політичних сил, зміцнення єдності держави».

Складовою української національної ідеї з позицій сьогодення є дії, спрямовані на консолідацію української нації, кристалізацію національного характеру, національної свідомості і національного світогляду. Це також боротьба за збереження і розвиток національної мови, культури, літератури, за створення національної школи, тобто боротьба за національне відродження.

Українська ідея – це, передусім, патріотизм і національна гордість, самоповага і одночасно несприйняття шовінізму, у якій би формі він не виявлявся, зверхності до інших народів, це міжнаціональна злагода і гармонія.

Втіленням української ідеї є любов до свого народу, турбота про його кращу долю, щастя, добробут і гідність. Сьогодні українська ідея – це, насамперед, творення держави, назва якої «Україна».

«Українська національна ідея, – пише А.М.Черненко, – теоретичне обгрунтування та усвідомлення економічних, політичних, культурних запитів, засад самоврядування українства, а також форм спілкування з іншими народами на основі національно-правової рівності і шляхів до їх реалізації».

За допомогою нової ідеології існуюча багатобарвна етнокультура і політична спільність повинна усвідомити себе як український народ, своє місце і роль в історії людства. Таке важливе завдання може виконати не окрема ідеологія класу, верстви, соціальної групи, а інтегративна ідеологія, яка могла б об’єднати у загальному незгодних в окремостях етносів, еліт, політичних сил, осіб і яка б деякий час виконувала роль загальнонаціональної ідеології. Так вважають автори книги «Політична еліта України: теорія і практика трансформації». Вони висловлюють думку, що національна ідеологія сьогодні не може виконувати роль серцевини інтегративної ідеології, як, наприклад, це було в 1989 – 1991 роках. Вони аргументують це тим, що Україна поряд з економічною, політичною та соціальною кризою переживає ще й кризу духовну. Іде жорстока боротьба духовних цінностей тоталітарного минулого і національно-демократичного майбутнього. Ліберальні, соціал-демократичні, християнсько-демократичні, консервативні ідеї дуже повільно входять в духовний світ українського суспільства. Навіть національно-патріотичні ідеї незалежності країни частково втратили популярність на тлі всеосяжної суспільної кризи. «В такій ситуації, – пишуть вищевказані автори, – «національна ідея» не сприймається не тільки неукраїнськими етносами, але і частиною українців. Тобто в Україні на даному етапі не визріли умови створення інтегративної ідеології на основі суто національної ідеї». Автори вважають, що на переломі тисячоліть раціональніше ставити питання про інтегративну ідеологію на основі ідей справедливості, правди, порядку, покладені в бази своєрідного «суспільного договору» на час подолання суспільної кризи без втрати орієнтирів на розбудову незалежної країни.

Важко не погодитись з цими міркуваннями авторів, тим більше, що вони не відкидають проблему створення інтегративної ідеології на базі національної ідеї, а пропонують сполучати її з іншими ідеями, які відповідають інтересам більшості народу і даному етапу історичного розвитку України. Разом з тим хотіли б відзначити, що національна ідея в широкому розумінні не суперечить ідеям справедливості, правди, порядку. Вони є її складовою частиною. Національна ідея – це не тільки ідея незалежності і примату національного, про що ми вже писали вище.

В деяких публікаціях висловлюються думки, що в Україні взагалі немає національної ідеї. Як пише П.П.Толочко, «…те, що ми намагалися і намагаємося видавати за національну ідею, в дійсності є, в кращому випадку, етнічною українською, не здатною консолідувати весь народ України на надзусилля в будівництві нового життя». Ця сентенція говорить про те, що національна ідея по-різному розуміється науковцями і політиками і, дійсно, усталеної точки зору немає. Але відсутність загальноприйнятого формулювання ще не означає відсутності ідеї. У зв’язку з цим хотілося б нагадати слова відомого українського мислителя В.Липинського, який писав; «Нація – це реалізація хотіння до буття нації. Коли нема хотіння, висловленого в формі ідеї, – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізовується в матеріальних формах держави».

Національна ідея – це соціально-психологічний феномен, який має багатошарову структуру, де співіснують ідеї, погляди, почуття широкого спектру, від національного – до націоналістичного. Національна ідея – це сукупність ідей, система поглядів на об’єднання націй навколо спільної мети, спрямованої на здобуття державності та подальший її розвиток. Національна ідея також передбачає забезпечення економічного зростання нації, посилення ролі національної держави в розміщуванні економічних ресурсів і задоволенні економічних потреб суспільства.

У зв’язку з цим не можна погодитись з тими авторами, які пишуть, що всі провали та невдачі владна еліта України пов’язує з національною ідеєю, що вона дискредитувала цю ідею. Так, наприклад, М.Павловський пише, що «…частина владної еліти і політичних лідерів непатріотичної орієнтації, а також лідери держави, псевдореформатори знайшли виправдання перед народом своїм бездарним діям, що призвели до розвалу економіки, зубожіння широких мас населення, в тому, що «національна ідея не спрацювала…»

Такі випади проти нинішніх лідерів держави є абсолютно безпідставними, оскільки нинішній Президент України, представники його Адміністрації неодноразово вказували на необхідність формулювання національної ідеї, її значення і суть на кожному з конкретних етапів розвитку самостійної України. І, звичайно, не потребує особливих коментарів твердження М.Павловського про те, що у книзі П.Лазаренка (мова йде про книгу «Україна – останній шанс. – К., 1998) «…найбільш повно й всебічно відображена не тільки національна ідея, а й тісно пов’язана з нею проблема національних інтересів». Як П.Лазаренко розуміє «національні інтереси», тепер усім широко відомо.

В.Верстюк, аналізуючи перспективи утвердження національної ідеї, вказує на негативні фактори, які можуть стримувати цей процес. На його думку, це пов’язане, перш за все, «з певною традицією все національне розглядати через призму націоналістичного, зведенням української національної культури тоталітарним режимом до меж провінціальної культури, а по-друге, не приховуваними спробами проімперських, прокомуністичних сил взяти реванш за поразку, по-третє, слабким усвідомленням конструктивної сили національної ідеї».

Більшість дослідників наголошують на тому, що національна ідея виступає як внутрішній чинник нації, тоді як зовнішнім виступає державність, що сила національної ідеї обумовлюється поєднанням в ній чуттєвого та національного начала, що вона включає як чітко визначену мету – ідеал, до якого прагне нація, так і шляхи реалізації цього ідеалу.

Характерною особливістю національної ідеї є її саморозгортання, яке можливе за умов еволюційного розвитку. Національною не може бути ідея, нав’язана ззовні, введена декретом чи указом. Рівень духовності національної ідеї залежить від цивілізованості суспільства, кожний новий етап його розвитку обумовлює необхідність уточнення ступеня духовності в національній ідеї.

Національна ідея має виражати волю, бути надбанням не лише українського етносу, але й усієї української людності, української спільності, органічно поєднувати етноісторичні цінності із громадянськими, гуманістичними, загальнолюдськими цінностями. Саме такий підхід дозволяє розглядати українську національну ідею як ідею України, що є Вітчизною всіх громадян, незалежно від національності, які пов’язали свою долю з українською землею і докладають зусиль до творення в ній демократичного суспільства.

Національна ідея, за визначенням О.Забужко, є синтетичним поглядом на свою національну (етнічну) спільноту як єдиний, розгорнутий у соціальному часі й «соціальному» просторі континуум і водночас як на суб’єкт всезагального історичного процесу.

Розглядаючи проблему національної ідеї, необхідно враховувати конкретно-історичні обставини, основні тенденції і особливості державотворення в сучасній Україні. Як зазначає академік НАН України Іван Курас, «…своєрідність ситуації, що склалася в Україні, полягає в тому, що відбуваються два паралельні процеси – становлення державності й подальша консолідація української нації як багатоетнічної, полікультурної спільноти».

Національна ідея, з одного боку, є концентрованим виразом права нації на самовизначення, а з іншого – детермінує місце нації у загальнолюдському вимірі, зміцнює зв’язки нації з загальнолюдською цивілізацією та її головними цінностями.

Деякі дослідники, розглядаючи національну ідею з філософської точки зору, відзначають, що в «історико-філософській традиції, започаткованій ще І.Кантом, під ідеєю не розуміється певна надчуттєва реальність, яка володіє реальним буттям і осягається з допомогою розуму. Це лише уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про завдання, яке воно перед собою ставить». Михайло Степенко вважає, що саме це дає підставу П.Толочку твердити, що у нас немає національної ідеї.

Близькими до цієї точки зору є розмірковування Ф.М. Рудича. Він вважає, що «національна ідея – не ідеологія у вузькому значенні слова, а проект спільного життя громадян даної держави. Національна ідея – це те, до чого прагне нація відповідно до своїх здібностей і можливостей». На це хотіли б зауважити, що національна ідея все ж є й ідеологією (системою поглядів) якраз у вузькому значенні цього слова. Національна ідея у даному випадку виступає як концентрований вираз національної ідеології.

Відомий вчений, а нині й політик Володимир Семиноженко відзначає, що сучасною ідеологією діяльності уряду повинна стати ідеологія національної конкурентоздатності. При цьому він має на увазі «конкурентоздатність не лише товарів, а суспільства в цілому як складного комплексу соціальних, фінансових, товарних, гуманітарних підсистем. Мабуть, лише на цій базі можна побудувати жадані державність, незалежність і патріотизм». І далі: «в основу нової Програми дій уряду… повинно бути закладено розвиток не на базі етнографічного панукраїнізму, а на основі сучасного і динамічного пантехнологізму». Погоджуючись з другою частиною розмірковувань В.Семиноженка, все ж зауважимо, що технократичні підходи не можуть бути єдиним грунтом національної ідеї. Тут необхідне врахування гуманітарних аспектів, поєднання їх з розвитком виробництва, технологій і т.д. Як справедливо зауважує Ф.Рудич, «національні ідеї виражають свою сутність, як правило, в двох-трьох ключових словах». Така спроба зроблена в документі «Україна: поступ до ХХ століття». Найважливішими базовими цінностями нашого суспільства тут визначено: державність, добробут населення та національна безпека України. Очевидно, це і є ті «три кити», на яких повинна базуватись наша національна ідея.

Як нам здається, розуміння суті національної ідеї, її основних складових в цілому вже викристалізувалося в сучасній політичній думці України. Інша справа, що засвоєння, поширення національної ідеї, її втілення, активізація її практичної дії ще недостатні.

Особливу роль у вираженні колективної ідентичності відіграє мовна спільність. Саме українська мова завжди була реальною опорою в процесі національної консолідації, оскільки виконувала важливу культурну і об’єднуючу функції. Найсуттєвішого значення набуває сьогодні соціальна функція української мови. І.Лисяк-Рудницький справедливо вказує на такий аспект цього питання: «Чи українська мова… здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, міському побуті? Коли цього не станеться й поки основною соціальною функцією мови буде функція «колгоспної мови» – до цього часу Україна буде Малоросією».

В нашій країні поширене явище біетнічності, коли людина поєднує себе з двома етносами. За даними соціологічних досліджень, вважають себе виключно українцями близько 57% дорослого населення України; виключно росіянами – близько 11%, а одночасно і українцями і росіянами – 25,26% дорослого населення. При цьому соціально-етнічна структура ускладнюється ще й тим, що навіть серед тих, хто вважає себе виключно українцями, близько 36 – 37% складають українці російськомовні (які у своєму спілкуванні віддають перевагу російській мові). В цілому ж населення України приблизно на 94% складається з трьох великих лінгвоетнічних груп. Відносно найбільша – україномовні українці – складають близько 40% дорослого населення; друга за чисельністю – російськомовні українці – 33 – 34%; третя – російськомовні росіяни – 20 – 21%.

У кінці 1999 року Конституційний Суд за поданням 51 народного депутата прийняв рішення про офіційне тлумачення положень ст.10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. Конституційний Суд вирішив, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч.5 ст.10 Конституції України).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

З цього приводу була піднята ціла кампанія в російській пресі з приводу ніби-то утисків російської мови. При цьому нічого не говорилося про те, чому склалася така мовна ситуація в Україні, як протягом століть проводилася планомірна і цілеспрямована русифікація України та українців. З цього приводу ще 150 років тому добре написав російський демократ О.І.Герцен: «С какой стати украинец, например, променяет свою простодушную речь – ту, на которой он говорил на свободных радах, ту, на которой схоронена в его песнях вся история его – на язык предательского правительства, обманывающего Малороссию, на язык той преступной женщины, которая одной рукой вооружала гайдамаков, другой подписывала указы об укреплении казаков за своими наложниками? Пусть язык наш смоет прежде следы подобострастия, рабства, подлых оборотов, вахмистерской и барской наглости – и тогда уже начнет поучать ближних».

Сьогодні в Україні, на відміну від царських та радянських часів, коли становище національних меншин погіршувалося, а сам український народ пригнічувався і обмежувався в своєму розвитку, прирікався на асиміляцію, російська та інші національні меншини мають сприятливі умови для задоволення своїх мовно-культурних потреб. 24,8% дошкільних закладів освіти в Україні – з російською мовою викладання та змішані українсько-російські. В цілому по Україні 34,1% учнів навчаються російською мовою, функціонує 2561 російська школа. В Україні понад 30 російських театрів різної жанрової спрямованості.

Стосовно преси, то за рахунок роздрібної торгівлі та двомовних видань незаперечною є перевага російськомовної друкованої продукції над україномовною.

Нині в Україні закладено політико-правову базу в галузі національних відносин. Вже кілька років діють закони України «Про національні меншини в Україні», «Про біженців» та ін. Ряд правових принципів і процедур, які захищають інтереси меншин, передбачено в законодавчих актах про громадянство, об’єднання громадян, релігійні об’єднання і організації, в основах законодавства про культуру, в законі про мови тощо.

Українська держава взяла на себе зобов’язання захищати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність меншин, створювати умови для її розвитку; здійснювати законодавчі, адміністративні та інші заходи по запобіганню на своїй території будь-якої дискримінації громадян за національною ознакою. Йдеться, зокрема, про явне або приховане обмеження прав громадян у питаннях юридичного захисту, праці, освіти; образу національних почуттів та національної гідності.

Проблеми культурно-освітнього життя національних громад вирішуються в рамках загальнонаціональних, всеукраїнських державних програм розвитку та освіти з урахуванням національної самобутності і менталітету.

Великим актом історичної справедливості в умовах розбудови Української держави є відновлення прав осіб, які були за національною ознакою примусово переселені з території України, здійснення правової, політичної, соціологічної і культурної реабілітації.

Повернення депортованих осіб та їх поселення здійснюється згідно з державними програмами, які розроблені за участю представників депортованих національних меншин і місцевих органів влади.

У цьому аспекті однією з найактуальніших є проблема кримських татар. Етнодемографічна ситуація в Криму має певні особливості. По-перше, титульна нація тут перебуває в меншості (67% – росіяни, 25% – українці). По-друге, у 1989 – 1995рр. на півострів з Середньої Азії повернулось приблизно 250 тис. кримських татар (10% населення Криму), і вони стали третьою за чисельністю етнічною групою у Криму. По-третє, Крим став основним мігранто­приймаючим регіоном України для репатріантів з числа як кримських татар, так і вірмен, болгар, греків, німців.

Але саме татари – це єдиний, крім нечисленних караїмів, етнос, що належить до корінних народів України. Слід зазначити, що вимоги кримських татар щодо набуття ними статусу корінного народу відбивають також загальний рух корінних народів світу проти ототожнення їх з національними меншинами тих держав, де вони проживають, або взагалі з поняттям «меншина» в контексті міжнародного права. Українська влада показала приклад демократичного підходу до розв’язання кримськотатарської проблеми, грунтуючись на таких принципах:

– безперечна підтримка ідеї повернення кримських татар (та інших депортованих народів) на Батьківщину;

– проведення акомодаційних етностратегій, що надає етносам можливість зберігати свою неповторність як культурно-історич­ного феномена.

Як зазначають лідери кримськотатарського народу, на Батьківщину бажають повернутися ще 150 – 200 тис. депортованих кримських татар, тому проблема їх адаптації залишається актуальною. Розглядаючи процес адаптації кримських татар, необхідно відзначити, що тут тісно переплітаються етнічні та соціально-економічні проблеми, розв’язання яких передусім залежить від поліпшення загальної економічної ситуації в Україні, а також від виважених, послідовних дій місцевої влади. З іншого погляду, таке становище репатріантів сприяє їх політизації, підштовхує до активних дій.

Указом Президента України створено консультативно-дорадчий орган – Раду представників кримськотатарського народу з метою оперативнішого розв’язання політико-правових, соціально-економічних та інших проблем, пов’язаних з адаптацією кримськотатарського народу в українське суспільство.

Зміцнення незалежності України, успішне вирішення її головних соціально-економічних проблем – оптимальний шлях розвитку її багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики – піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Завдання влади – використовуючи зростаючий рівень етнополітичної культури, менталітет української нації, забезпечити злагоду і виключити прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії.