§3. Судова влада: стан та напрямки розвитку

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 
РЕКЛАМА
<

Нещодавно на одному з наукових семінарів «Актуальні проблеми судово-правової реформи в Україні» в Інституті держави та права НАН України, який відбувся 19 жовтня 1999р., було висловлено сумнів про існування судової влади в Україні як такої. Ця парадоксальна та крайня точка зору віддзеркалює певною мірою те становище, в якому опинилася судова влада в Україні.

Ще у грудні 1992 року був прийнятий закон «Про статус суддів», який започаткував становлення в Україні судової системи як самостійної гілки влади, що було згодом закріплено у Конституції України.

Новий Основний Закон уперше на конституційному рівні закріпив судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади – законодавчої і виконавчої (ст.6). Судова влада відіграє особливу роль в механізмі державної влади, оскільки вона є арбітром в суперечках про право. Ще в часи стародавніх цивілізацій між людьми виникали незгоди з різних питань і виникала потреба в судових засобах вирішення таких суперечок. «Давні царі, – писав з цього приводу відомий правознавець М.М.Коркунов, – були насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені початки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон». Таким чином, М.Коркунов вважав, що судова влада історично виникла раніше, ніж законодавча.

Лише судова влада, але не законодавча чи виконавча здійснюють правосуддя. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і повинні підкорятися лише закону (ст.129 Конституції України). Цей же принцип закріплено в ст.12 закону України «Про судоустрій». Сутність даного принципу в тому, що при вирішенні судових справ судді незалежні від якихось сторонніх впливів. Суддя вирішує кожну судову справу відповідно до свого внутрішнього переконання, підкоряючись лише закону.

Незалежність суддів гарантується і в самій судовій діяльності. В законодавстві, яке регламентує порядок розгляду справ, закріплені важливі положення, які забезпечують незалежність суддів. Розгляд справ у всіх судах відбувається відкрито (за винятком тих, які відповідно до законодавства розглядаються на закритому засіданні), що ставить під контроль громадськості незалежність суддів, утруднює спроби будь-якого незаконного втручання в судову процедуру.

В цьому гарантії не лише незалежності суду, але й прав і свобод громадян і державності в цілому. Важливо, що суд не лише реалізує принцип справедливості в правозастосовчій практиці, але й виступає як своєрідний арбітр у процесі законодавства. Тим самим суд виступає як засіб стримування і противаги стосовно інших гілок влади. При цьому у судді є певні переваги порівняно з законодавцем в оперативності приведення правопорядку відповідно до вимог життя. Суд, звертаючись до тлумачення Конституції і права, може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати рішення, керуючись не лише буквою, але й духом закону, аксіомами й принципами права. Мова йде, перш за все, про виняткові ситуації, особливо в процесах, що забезпечують такий розподіл і баланс двох інших гілок влади, які в кінцевому рахунку гарантували б верховенство права і справедливості в суспільстві.

Істотна особливість судової влади, яка визначає її справедливість, полягає в особливій процедурі (методах) здійснення. Вона, зокрема, в тому, щоб, як писав видатний державознавець Б.Чичерін, тримати терези, рівні для обох сторін, розглядати права і вимоги кожної і остаточно винести свій вирок.

Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації – правосуддям. Як зазначають Ю.Грошевий і І.Марочкін, поняття «судова влада» і «правосуддя» є близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв’язання правових конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави... Суб’єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси».

Судові органи і установи є інституціями влади у тій частині своєї діяльності, в якій вони, вже поза межами «традиційної» сфери правосуддя – розгляду тягот – видають прерогативні накази загальної дії. Це є рішення, за допомогою яких суди можуть справляти результативний визначальний вплив (такий, що зобов’язує до чогось або забороняє щось) на діяльність юридичних осіб, на поведінку громадян.

Найвищим проявом політичної, владної ролі суду як соціальної інституції взагалі є контроль законодавчого процесу або конституційний нагляд. Як відомо, він полягає в тому, що Верховний Суд держави може кваліфікувати якісь державні закони або їх окремі положення як такі, що суперечать Конституції, і позбавляти їх юридичної сили. Послідовне втілення принципу поділу влади передбачає поширення судового контролю й на виконавчу владу, місцеву (муніципальну) владу.

Повнота судової влади пов’язана з межами компетенції, тобто з обсягом судової влади і завершеністю рішень, що приймаються відповідними органами (п.9 ст.129 Конституції). У даному разі судова влада поширюється на коло відносин, що виникають між різними суб’єктами (між громадянами, громадянами і державою). Рішення та інші акти органів судової влади, які набрали чинності, обов’язкові для усіх органів державної влади, підприємств, установ, посадових осіб і підлягають безумовному виконанню на усій території України.

Наявність судової влади, здатної на високому професійному рівні здійснювати правосуддя на засадах загальності і гласності, є однією з вагомих ознак демократичного розвитку суспільства. Судово-правова реформа в Україні мала на меті трансформацію та вдосконалення форм і процедур розв’язання правових спорів. Ряд етапів реформи пройдено, але якщо розуміти під судово-правовою реформою системні організаційно-функціональні зміни у правосудді, діяльності правоохоронних органів (зокрема адвокатури, нотаріату, в системі виконання покарань, здійсненні експертизи, удосконаленні судового розслідування), то суттєвого оновлення поки що немає. Президент України Л.Кучма, виступаючи у грудні 1999р. на ІV з’їзді суддів України, констатував, що хоча запровадження і зміцнення нового статусу суддів надало їм широкі гарантії незалежності і недоторканності, а кожному громадянинові України – гарантоване незалежне, неупереджене і справедливе судочинство, проте на даному етапі все це значною мірою часто лише декларується. «З різних причин, – сказав Президент України Л.Кучма, – і об’єктивних, і суб’єктивних – ми ще досить далекі від реалізації конституційних положень, що стосуються судочинства. Дуже повільно просувається судово-правова реформа. Вже минула більша частина відведеного на неї терміну – три роки з п’яти, але відчутних зрушень не видно. Багато що, коли не все, впирається у відсутність закону про судовий устрій – базового в реформуванні судової системи. Але, в свою чергу, стримує прийняття законодавства про судочинство».

Відповідно до ст.124 Конституції України юрисдикція суддів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У зв’язку з цим постійно зростає навантаження на суди всіх рівнів. Якщо в 1997р. ними було розглянуто 1 млн. 358 тис. справ, то у 1998р. – 1млн. 700 тис. Ця тенденція збереглася і у 1999 році.

Значна кількість справ розглядається в строки, що істотно перевищують встановлені законом. Це пов’язано, насамперед, з відсутністю коштів на поштові витрати, оплату судових експертиз, відшкодування витрат свідкам та іншим особам, які беруть участь у розгляді судових справ. Адже судова влада систематично фінансується лише на 40%.

Усі концептуальні питання судово-правової реформи вирішено у Конституції, але не припиняються наукові та політичні дискусії навколо того, який суд вищий, хто кому підпорядковується і хто кого призначає на посади. На розгляд Верховної Ради винесено цілих шість проектів закону про судоустрій, які не узгоджуються між собою, а в ряді випадків – з Конституцією. Президент України вважає, що зволікання з прийняттям судово-правової реформи у парламенті були не випадкові. За ними прослідковуються і намагання певних політичних сил поставити суди в залежність від себе, управляти ними. Він кваліфікував це як «порушення Конституції, загрозу демократії». Фактично мова знову йшла про порушення принципу розподілу влад.

Сучасний етап судово-правової реформи має бути спрямований на посилення цілісності й збалансованості цієї системи, узгодженості цілей і дій в окремих ланках (на відміну від попереднього стану, 1990 – 1996 років, коли домінувала тенденція прийняття окремих спеціальних (відомчих) нормативних актів.

Доброю ознакою є вже те, що розширюється судова юрисдикція, збільшується кількість справ, які стають предметом судового та досудового розгляду правових спорів. Зростає дійовість третейських судів. На черзі – вжиття заходів щодо поглиблення диференціації судової процедури з огляду на значення конкретного порушення права та наявність спору між учасниками судочинства.

Конкретика спрямування реформи має бути пов’язана зі створенням належної правової, політичної та соціально-економічної бази діяльності основних ланок системи судових і правоохоронних органів: судів, що розглядають справи по суті (як І інстанція), прокурорів, слідчих, органів дізнання та державного виконання судових рішень – тобто ланок місцевого рівня, найбільш наближеного до реальної правоохоронної діяльності.

Труднощі здійснення реформи прямо пов’язані з її фінансуванням. За деякими підрахунками впровадження судово-правової реформи коштуватиме близько 3 млрд. грн. на рік. Фінансування Верховного Суду йде окремо, обласні суди отримують фінанси безпосередньо від Міністерства юстиції, а районні – через обласне управління юстиції. Фахівці вважають, що лише тоді, коли суди утворять єдину систему, можна буде говорити про захист саме державних інтересів.

Масштаби діяльності судів зросли у зв’язку з розширенням юрисдикції судів, високим рівнем злочинності і корупції в державі. Але, як вважає Президент України, є факти неадекватного реагування судових органів на загострення криміногенної ситуації. Досить поширене явище – надто м’які підходи до тих, хто посягає на економічні устої держави, скоює тяжкі злочини проти особи. Через м’якість покарання скасовується кожен п’ятий з винесених вироків. А на цьому фоні – роки позбавлення волі за копійчані крадіжки.

Верховна Рада України 7 квітня 1999р. прийняла за основу два з шести внесених на розгляд парламенту законопроекти про судоустрій. Серед них і один із авторів цієї книги, але при доопрацюванні цих документів повинні враховуватись і положення інших законопроектів, автори яких є відомими фахівцями права).

Всі автори законопроектів прагнули наповнити конкретним змістом загальні конституційні положення, які стосуються судової влади та її структури. У проектах В.Сіренка та В.Шишкіна з метою забезпечення належних умов діяльності судів та органів суддівського самоврядування на відміну від існуючої практики пропонується вирішувати це питання через створення цілком нового для української судової системи органу – Державної системи адміністрації з підпорядкованими їй управліннями на місцях. На думку В.Євдокимова – голови Вищої ради юстиції України впровадження такого допоміжного органу в системі судової влади може бути доцільним за умови конкретного окреслення його функцій, які повинні сприяти належному вирішенню основного завдання судової системи – судочинства.

Важливою проблемою і завданням судів є судовий контроль за діяльністю органів державної влади. У ст.55 Конституції України проголошено: «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». В Основний Закон як одне з основних прав громадян було включено всеохоплюючу гарантію права звертатися до суду. У повсякденному житті ця конституційна гарантія здійснюється через систему судів і інстанцій апеляційного та касаційного рівнів.

Дві причини обумовлюють необхідність високого рівня українського права щодо прав і свобод громадян: особливе підкреслення розподілу влад і прав громадянина є реакцією на державну тиранію в роки розвитку першої фази комунізму, і у 80-ті роки в Україні набирала сили течія, яка вимагала участі громадян у здійсненні державної влади, щоб забезпечити її контролювання і одночасно досягти ширшого визнання державних рішень.

Важливими факторами для адміністративної діяльності і контролю за діяльністю органів державного управління, як пише перший заступник Голови Верховнго Суду України В.Стефаник, є наступні.

1. Віра в державу. Ототожнення з державою може сформуватися лише у тому разі, коли вона є демократичною і правовою країною, яка ставиться до громадян не як до об’єктів своїх дій, поважає їх права і зміцнює юридичну надійність, перш за все, передбачуваність своїх рішень.

2. Принцип розподілу влад вимагає взаємного контролю гілок державної влади.

3. Якщо державна влада порушує права громадянина, він повинен мати можливість звернутись до незалежного суду. Ця гарантія права звернення до суду не має винятків, тобто якихось не охоплених правом ділянок не існує. Усі без винятку дії органів державного управління у будь-яких формах можуть бути перевірені органами правосуддя. Якщо законодавець порушує конституційні права громадянина, той може звертатися до Конституційного Суду. Коли права громадянина порушує виконавча влада, він може звернутись до загальних судів.

4. Конституційна гарантія права звернення до суду має сенс лише у тому разі, коли громадянин в усіх важливих сферах життя має матеріальні права по відношенню до держави, які держава згідно з рішенням суду повинна здійснювати. Маються на увазі передусім права людини на основні права, передбачені Конституцією, без конкретизації їх іншими законами, безліч правових претензій у звичайних законах і таких, які випливають з так званих загальних правових принципів. Виконавчі органи і суди зобов’язані організовувати свою діяльність так, щоб вона підтримувала насамперед основні права (захист основних прав процедурою).

У Конституції України встановлено, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. «Сьогодні перед незалежною Україною стоїть завдання розбудови правової держави, – пише міністр юстиції України С.Станік, – забезпечення становлення повноцінного громадянського суспільства. І найважливішим кроком у напрямі реалізації цього завдання є не тільки декларування, а й реальне забезпечення пріоритету прав і свобод людини».

Для забезпечення стабільності конституційного ладу, дотримання конституційних настанов, їх реального впливу на життя велике значення має цілеспрямована діяльність по захисту Конституції не лише Верховної Ради і Президента України, але й інших владних структур. У цьому плані важливою є роль такого інституту як Конституційний Суд – єдиного органу конституційної юрисдикції.

Конституційне правосуддя не відноситься лише до перевірки конституційності законів, інших нормативно-правових актів, а покликано забезпечити верховенство Конституції як основи національної правової системи, захист прав і свобод громадян, дотримання принципу розподілу влад. Разом з тим в ст.124 розділу VIII «Правосуддя» йдеться про здійснення правосуддя виключно судами та при здійсненні судочинства Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Тим самим підкреслюється особлива роль цього судового органу і його завдання: стежити в установлених законом формах і процедурах за відповідністю Конституції України законів та інших правових актів, гарантування її верховенства.

Назва розділу «Правосуддя» не адекватна терміну «судова влада», вжитому в ст.6 Конституції України, оскільки правосуддя означає зміст судової влади, один з основних видів її діяльності. Через судочинство як правову форму судової юрисдикції здійснюється конституційний контроль за законами, іншими нормативними актами; захищаються та охороняються права особи і організацій; притягуються до відповідальності особи, які вчинили правопорушення тощо, тобто здійснюється судова влада. Відповідно до ст.124 Конституції України судова влада в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. На підставі цього В.Скомороха – Голова Конституційного Суду України робить висновок, що Конституційний Суд України є однією з ланок єдиної судової влади (згідно з частиною першою ст.147 Конституції України – єдиним органом конституційної юрисдикції), який здійснює судочинство шляхом вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, і дає офіційне тлумачення Конституції України (частина друга ст.147 Конституції).

Проте є інші точки зору. В політологічній та юридичній літературі поряд з класичними гілками влади розрізняються й інші, в тому числі і контрольно-наглядова. В.Я.Тацій та Ю.М.Грошевий відзначають, що в Конституції України повинні бути передбачені механізми, що забезпечують перевірку конституційності будь-якого закону (окрім прийнятого шляхом референдуму) та іншого нормативного акта, які займають самостійне місце і організаційно відділені від інших гілок влади. М.В.Цвік вважає, що для забезпечення гарантій найбільшої незалежності і ефективності діяльності по забезпеченню верховенства і реалізації правових засобів відповідні наглядові і контрольні органи повинні утворюватись за межами кожної з традиційних гілок влади. Тому він пропонує поряд з владою народного представництва (законодавчою), виконавчою та судовою виділити четверту – контрольно-наглядову. Вона необхідна, на його думку, для забезпечення стримувань і противаг, недопущення порушень законів у сфері функціонування інших влад.

Вирішення питання про кількість гілок державної влади, про критерії їх виділення в самостійні гілки, про основи, форми, методи, напрямки їх взаємодії – це не лише теоретична, але й практична проблема, що стосується ефективності функціонування державного механізму в цілому, тенденцій його розвитку, якості реалізації ним функцій держави, забезпечення стабільності конституційного ладу.

В історії політичної думки кількість гілок влади, які пропонувалося встановити, коливалася від двох до семи. Серед них, окрім трьох традиційних, називались також установча, контрольна, федеративна, виборча, зовнішньополітична, військова. Але переважаючим завжди було вирізнення законодавчої, виконавчої та судової. Ю.М.Тодика вважає, що є всі підстави віднести Конституційний Суд і прокуратуру до контрольно-наглядової гілки влади – влади, яка досить специфічна за функціями, які вона реалізовує.

За його аргументацією, контрольно-наглядова влада також являє собою систему, як і законодавча, і виконавча влади. В це системне утворення входять Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура. Усіх їх об’єднує функціональна єдність, оскільки вони реалізують контрольно-наглядову функцію в державному механізмі республіки, і ця їх діяльність є основною.

М.В.Цвік вважає, що було б помилкою такі контрольно-наглядові органи, як Конституційний Суд і прокуратура, відносити до судової влади, оскільки функцією останньої є правосуддя, а наглядово-контрольної – захист конституційного ладу. Безумовно, між цими гілками влади, як і між іншими, є тісний взаємозв’язок. Здійснення правосуддя зміцнює конституційний лад, а діяльність щодо прокурорського нагляду має першорядне значення для здійснення правосуддя і реалізації правозастосовчих актів. Але, на відміну від контрольно-наглядової влади, судова влада, здійснюючи правосуддя, не лише розглядає питання про наявність правопорушень в діяльності державних структур, окремих громадян, посадових осіб і громадських об’єднань, але й вирішує питання про їх відповідальність. Суди оголошують остаточні рішення, пов’язані з встановленням юридичних фактів, вирішенням конфліктів та протиріч, які виникають у суспільстві. При цьому вони виходять з необхідності захисту прав громадян. Здійснюючи правосуддя, судова влада діє у чітко регламентованих законом процесуальних формах.

Оригінальну і цікаву точку зору на цю проблему висловив відомий правознавець В.Чиркін. Як він вважає, в звичній концепції тріади влад в основі кожної з них знаходиться юридична трансформація певної функції державної влади: кожна з цих гілок влади знаходить організаційне відбиття в певному органі чи системі однорідних органів. У кожного виду органів свій основний профіль роботи. Разом з тим контрольна діяльність як така властива в тій чи іншій мірі майже усілякому державному органу. Але вона не є для них головною. На відміну від «побічного» і «часткового контролю» у будь-якої держави є відповідальна контрольна функція, яка випливає з сутності публічної державної влади, яка й реалізується особливою гілкою влади – контрольною. Чиркін підкреслює два критерії виділення контролю в самостійну владу: а) універсальність контрольної функції державної влади; б) наявність органів чи системи однорідних органів, для яких контрольна діяльність є основоположною.

Говорячи про юридичну природу рішень Конституційного Суду, вчені-правознавці виділяють такі їх особливості:

1) це правові акти органу державної влади, який характеризується державно-владним велінням, а саме:

– рішення приймаються спеціально уповноваженим Конституцією і Законом судовим органом – Конституційним Судом;

– під час їх прийняття судді Конституційного Суду незалежні і підкоряються лише Конституції та законам України; вони є остаточними і не можуть бути оскаржені;

2) рішення посідають особливе місце в системі правових актів. Ухвалюючи їх, Конституційний Суд інтерпретує Конституцію, з’ясовує конституційний зміст тих або інших законів, встановлює факт неконституційності конкретних правових норм і в результаті формує єдине конституційне праворозуміння;

3) рішення приймаються в особливому порядку, визначеному главою 8 Закону;

4) юридична сила рішень має правові наслідки – закони та інші правові акти, за рішенням Конституційного Суду визнані повністю чи в окремій частині неконституційними, втрачають чинність (ст.152 Конституції) з дня ухвалення рішень про це.

Важливе значення для визначення місця Конституційного Суду в системі державних органів влади має вирішення питання про юридичну природу актів Конституційного Суду. В юридичній літературі акти Конституційного Суду визначаються по-різному: як правозастосовчі, нормативно-правові, як джерело права.

На думку судді Конституційного Суду В.Шаповала, за будь-яких умов конституційно і законодавчо визначена компетенція Конституційного Суду не передбачає здійснення нормотворчості, не пов’язаної з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи. Рішення і висновки Конституційного Суду не можуть мати характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Що ж до визнання нормативності вищезгаданих актів Конституційного Суду, насамперед його рішень про офіційне тлумачення, то, як вважає Шаповал, цього не можна робити, виходячи з принципів, покладених в основу самої Конституції. Насамперед йдеться про принципи поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Визначення за цими рішеннями Конституційного Суду не тільки юридичної, а й нормативної природи фактично призвело б до того, що він був би поставлений над усім державним механізмом і навіть над самою Конституцією.

Одним з важливих питань, пов’язаних з проблемою розподілу влад, є питання про роль і місце прокуратури в державному механізмі.

Як відомо, питанням регламентації діяльності прокуратури присвячено сьомий розділ Конституції, де вказано, що вона становить єдину систему, на яку покладається, зокрема нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, а також нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах і при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом. Таким чином, Конституцією не передбачені функції здійснення загального нагляду і проведення попереднього слідства.

Разом з тим у статті 9 п’ятнадцятого розділу Перехідних положень вказується, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства до введення в дію законів, які регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Тобто за прокуратурою тимчасово зберігається функція загального нагляду.

В літературі висловлюються різні думки щодо визначення конституційно-правового статусу і місця прокуратури в державній структурі України. Ще на початку 90-х років висловлювалась точка зору, що прокуратура повинна входити в судову гілку влади. Інші автори вважали, що її не можна віднести ні до судової, ні до виконавчої гілок влади, оскільки «прокуратура є одним з механізмів законодавчої влади, а не придатком системи органів правосуддя». Є ще точка зору, що прокуратура повинна розвиватися як спеціалізований, професійний, незалежний орган нагляду за дотриманням законів і повинна залишатися повноправним інститутом парламенту України за наглядом за дотриманням законів і лише йому підвладним. Таку думку висловив, зокрема, Г.Ворсінов. Н.Костенко вважає, що, навпаки, прокуратура повинна бути структурою президентської влади, яка б від імені Президента України здійснювала контроль за виконанням законів і указів Президента.

Останнім часом все частіше висловлюється думка, що діяльність прокуратури має особливий характер і тому вона не повинна організаційно належати до жодної з гілок влади. В.Тацій вважає, що «а) підпорядкування прокуратури виконавчій або судовій владі у теперішній час може зруйнувати систему «стримань і противаг», яка склалася у державі; б) жодний з існуючих державних органів не може взяти на себе наглядову функцію прокуратури за виконанням законів учасниками суспільних відносин; в) реалії сьогодення вимагають більш повного розкриття правозахисного потенціалу прокуратури як гаранта законності та Конституції». Він висловлює думку, що «слід відкинути міркування про «піднаглядовість суду прокуратурі» і випливаюче звідси прагнення розглянути прокуратуру як елемент судової влади. Судова влада має здійснюватись лише судом, але це не означає неправомірність механізмів, які забезпечують відповідність законові рішень судової влади як індивідуальних актів застосування права».

Разом з тим, російські юристи правомірно підкреслюють, що прокуратура повинна діяти в інтересах усіх гілок влади, взаємодіяти з ними, бути інструментом і механізмом контролю за реалізацією повноважень усіма гілками влади шляхом нагляду за точним виконанням законодавчих актів.

Виважену точку зору на цю проблему висловив Ю.М.Тодика. Він зауважує, що роль і місце прокуратури в державному механізмі України слід розглядати в аспекті конституційного принципу розподілу влад. Досвід розвитку країн з стабільними демократичними традиціями свідчить, що державних систем у чистому вигляді не існує, і, відповідно, прокуратура потрібна саме як орган незалежного контролю за дотриманням законів, включаючи і нагляд за судовою владою, за законністю її рішень. Законодавча, виконавча і судова гілки влади повинні втілювати у собі єдину державну владу, функціонування якої здійснюється на основі стримувань і противаг. Відповідно, прокуратура в умовах перехідного періоду українського суспільства повинна забезпечити швидке виявлення порушень законів і застосовувати заходи для їх негайного усунення незалежно від того, від кого б ці порушення не йшли.

Свою точку зору на співвідношення гілок влади висловив і Президент України Л.Кучма. Виступаючи на ІV з’їзді суддів України 15 грудня 1999 року, він, зокрема, сказав: «державна влада у нас одна. І судова гілка, як і обидві інші, – органічні та невід’ємні її складові. Тому зобов’язані діяти злагоджено й відповідально у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів, доповнюючи і підкріплюючи одна одну». Президент підкреслив, що «до основних ознак демократії належить постійний зовнішній контроль за діяльністю владних структур, у тому числі й суду», закон «забороняє лише неправомірний вплив на суддів», а «допускає правомірний», який з огляду на демократичні засади організації владних структур є вкрай необхідним». Л.Кучма вважає, що «гарантією незалежності суддів не можна вводити в абсолют. Суддя залежний від закону і зобов’язаний підкорятися тільки йому». Це було сказано у зв’язку з тим, що зараз обмежено участь у судових засіданнях народних засідателів (що було своєрідною формою правомірного впливу суспільства на суддів), а інститут присяжних взагалі не діє. «Суди, таким чином – резюмує Президент, – можуть перетворитися у корпоративну неконтрольовану систему».

Концепція судово-правової реформи в Україні, робота над якою завершується, серед головних своїх завдань має на меті:

– запровадження системи судоустрою і судочинства, що гарантує право громадянина на оперативний розгляд і законне вирішення його справи компетентним судом;

– уточнення статусу Конституційного Суду;

– істотне вдосконалення кримінального законодавства та законодавства про адміністративну відповідальність особи, з поновленням його гуманістичним змістом;

– підвищення ролі прокуратури в забезпеченні законності та правопорядку;

– формування принципово нової системи попереднього розслідування кримінальних справ;

– гуманізація системи виконання кримінальних покарань;

– утворення єдиної системи виконання рішень судів та інших органів влади;

– формування незалежної судової експертизи;

– посилення ролі адвокатури.

Делегування функцій судів, а також привласнення їх іншими органами чи посадовими особами забороняється. Не допускається створення надзвичайних та особливих судів. Народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Незавершеність судової реформи суттєво впливає на процеси реформування в Україні взагалі, гальмує їх. За роки незалежності не вдалося прийняти такі важливі законодавчі акти, як Кримінальний кодекс, Закон про судоустрій (який би відповідав Конституції України, міжнародним нормам права), інші законодавчі акти, що стосуються судочинства. Як відзначається у документі «Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки «Україна: поступ у ХХІ століття», «становлення судової системи, як однієї з ефективних гілок влади нового типу, здійснюється в країні надто повільно. У цій сфері формується безпрецедентний інституціональний вакуум, який потрібно якнайшвидше ліквідувати».

Підсумовуючи розділ, присвячений проблемам розподілу влад, хотіли б ще раз наголосити, що головним у принципі поділу влад є визнання того, що усі три гілки влади, які визначено у ст.6 Конституції України, є юридично рівноцінними і рівнозначними. Це не значить, що вони є однаковими чи зрівняними за змістом. Вони покликані реалізовувати різні функції, їх діяльності притаманні різні засоби і методи.

Разом з тим, аналізуючи принцип поділу влади, необхідно враховувати конкретну ситуацію, що склалася у державному і суспільно-політичному житті. В результаті дії різних політичних факторів, як пише відомий державознавець В.Погорілко, поділ влади перетворився у багатовладдя і боротьбу, протистояння різних гілок влади. Не зовсім чітке визначення і розмежування функцій і повноважень веде до того, що кожний вид органів державної влади фактично прагне до повновладдя і переваг щодо іншої влади. За таких умов може бути викривлений сам сенс поділу влади, що призведе до деформації всього державного механізму.

До цього треба також додати, що принцип поділу влади не можна абсолютизувати і догматизувати: він віддзеркалює відповідний поділ функцій і повноважень між органами влади. Як справедливо вказує відомий правознавець М.В.Цвік, сьогодні поділ влади в Україні «все ще є ідеалом, на шляху втілення якого в життя треба подолати немало труднощів». За останні роки на основі реалізації положень Конституції України вже чимало зроблено для оптимізації принципу поділу влад, але попереду ще непростий шлях забезпечення демократичного режиму функціонування державного механізму.