§2. Кримський вузол

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 
РЕКЛАМА
<

Кримська проблема у широкому розумінні характеризується переплетінням конфліктів різного типу. Тут і горизонтальні конфлікти, пов’язані з протиріччями між окремими політичними групами і політичними діячами; вертикальні конфлікти, які відбивають суперечності між суб’єктами політичної влади різних рівнів (у даному випадку центральними і місцевими, кримськими державними органами). Крім того, якщо говорити про масштабність конфлікту навколо Криму, то його можна охарактеризувати і як міждержавний, оскільки у цій проблемі – проблемі державної належності Криму, розміщення Чорноморського флоту зіткнулися геополітичні інтереси Росії та суверенні права України. Кримська проблема має і міжнаціональне і релігійне забарвлення, що теж створює передумови політичних конфліктів.

Кримське питання має своє політичне підгрунтя і свою історію. У 1944р. з Криму були виселені кримські татари, болгари та греки. Кримська АРСР у 1945р. була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Після насильницької депортації автохтонного населення економіка занепала, півострів спустів. Сюди почали вербувати населення з Росії, але переселення, а особливо відбудова сільського господарства йшли дуже мляво і повільно. Зять тодішнього Першого секретаря ЦК КПРС досить відомий журналіст О.Аджубей у своїх спогадах описує поїздку з Хрущовим восени 1953р. до Криму. Він відверто пише, що Хрущова сильно вразили цілі натовпи переселенців, які, якось дізнавшись про його приїзд, намагалися висловити йому свої претензії і проблеми. Вони задавали питання про їжу, житло, допомогу. Переселенці приїхали з Поволжя, північних російських областей. «Вони кричали: «Нас пригнали», – звичайний стогін людей, які зневірилися у надійній долі. З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або раптом вкрай сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» – питав Хрущов. – І натовп видихав: «Обманули». Аджубей вимушений визнати, що картина справді була безрадісною. Висохла земля, зруйнований війною і сталінсько-беріївськими опричниками край, спустілі селища. Все це вимагало оперативних рішень. Хрущов вирішив їхати до Києва. І вже ввечері на прийомі у Маріїнському палаці в столиці України він неодноразово звертався до кримських проблем і «умовляв українців допомагати відродженню земель». «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», – робив висновок він.

Таким чином, проблема Криму як, перш за все, соціально-економічна була помічена Хрущовим ще восени 1953р. і, вочевидь, наштовхнула його на думку про можливість і необхідність передачі Криму Україні. Але одноосібно вирішувати таке складне теоретичне питання в той час (кінець 1953 – початок 1954р.) Хрущов не міг. Про це відверто пише майже 40 років по тому, знаходячись у Москві, Аджубей: «Варто сказати, що у 1953-му Хрущов далеко ще не був повноправним господарем становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди – Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилася далеко не перша роль».

Враховуючи тодішній соціально-економічний стан Криму, в розв’язанні проблеми найбільше зацікавлені були самі кримчани. Владні структури РРФСР у той час теж дійшли висновку про необхідність передачі Україні області, яка тягарем своїх складних проблем «висіла» на Росії, а Україні, внаслідок територіальної близькості і економічних зв’язків, вирішити ці проблеми було легше.

Процедура вирішення питання про передачу Кримської області зі складу РРФСР була такою. Спочатку проблеми розглядалися на республіканському рівні. Рада Міністрів Російської Федерації, вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, підтримала їх і висловилася за «доцільність передачі Кримської області до складу Української РСР», попередньо з’ясувавши думку України. Після цього питання передали до Президії Верховної Ради Російської Федерації. Президія, отримавши принципову згоду УРСР, відповідно до чинного законодавства розглянула проблему і ухвалила таку постанову: «Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської Рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР. Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Після цього, 13 лютого 1954р., Президія Верховної Ради УРСР приймає свою постанову «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР, де висловлювалася сердечна подяка за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу і висловлювалося прохання до Президії Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область зі складу РРФСР до складу УРСР». Все це створювало необхідну правову основу для прийняття відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР.

Відповідно до Конституції СРСР 19 лютого 1954р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні всі зацікавлені сторони. Представник Росії – Голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов заявив: «Кримська область, як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально прилягає до Української Республіки. З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української Республіки є доцільною і відповідає загальним інтересам Радянської держави». В обговоренні питання взяли участь представники України, члени Президії Верховної Ради СРСР та її Голова К.Ворошилов. Після цього Президія Верховної Ради СРСР одноголосно затвердила указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» від 19 лютого 1954р.

Остаточним рішенням з цього питання став Закон, прийнятий Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954р., оскільки відповідно до законодавства СРСР змінити існуючі кордони між республіками за їх згодою могла тільки Верховна Рада СРСР. У тексті закону затверджувався Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954р. про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу Української РСР і вносилися зміни до ст.22 і 23 Конституції СРСР. Слід підкреслити, що так рішення не тільки не суперечило законодавствам РРФСР, УРСР і СРСР, але й відповідало існуючим нормам міжнародного права.

Як бачимо, в документах немає прямої вказівки на те, що Крим передається Україні у зв’язку з 300-річчям возз’єднання України з Росією, хоча більшість істориків вважає, що це було саме так. Не знаходить поки що документального підтвердження й гіпотеза про те, що Крим віддали Україні у зв’язку з тим, що «міжнародний сіонізм» планував там створити Єврейську автономну республіку.

Історики відзначають, що Крим навряд чи можна вважати «подарунком» Росії, оскільки історично він є батьківщиною кримських татар, з якими так брутально обійшовся сталінський режим. По-друге, утримання Криму для України породжувало велику кількість матеріальних, а також і політико-ідеологічних проблем, оскільки більшість там становили росіяни. І це були не просто росіяни, а ті, кого тоталітарний режим «нагороджував» місцем поселення (колишні працівники органів безпеки, військові та ін.) і які були завжди готові виявити свою ворожість до всього українського (для них – буржуазно-націоналістичного). І, нарешті, не слід забувати, що фактором передачі Криму М.Хрущов до певної міри реалізував свої попередні амбіції: адже вперше він звертався до Сталіна з цією пропозицією ще в 1944р., але тоді отримав відмову. Отже, передача Криму Україні також була певною мірою антисталінським кроком. За даними перепису 1959р. в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. Кримський «подарунок» помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

«Парад суверенітетів», дезінтеграційні процеси в СРСР, необхідність вирішення питання про повернення кримськотатарського народу на свою історичну батьківщину стимулювали проведення загальнокримського референдуму щодо відновлення автономної республіки в Криму. Формально референдум проводився в рамках відновлення історичної справедливості, з тим, щоб зробити Крим суб’єктом Союзу і учасником Союзного договору. Проте це робилося до масового повернення на цю землю кримських татар, тобто фактично виключало їх з процесу вирішення долі їх історичної батьківщини. Референдум проводився в інтересах тодішньої партійної верхівки Криму, яка у випадку позитивного вирішення питання автоматично суттєво підвищувала свій статус від обласного керівництва до республіканського, до того ж суб’єкта Союзу. Таким чином, вони виходили б з юрисдикції України і безпосередньо підпорядковувались би Москві. Така ситуація була вигідною і російським шовіністичним колам.

В той час керівництво Російської Федерації на чолі з Б.Єль­ци­ним відстоювало позицію, за якою планувалося автономним республікам будувати відносини з союзними республіками з позицій суверенних держав і на підставі договорів. Це також робило проблематичними підписання договорів і збереження територіальної цілісності союзних республік, зокрема й України. В таких умовах і проводився референдум 20 січня 1991р. Питання було сформульоване таким чином: відновлювати чи не відновлювати державність у формі Кримської АРСР як об’єкта Союзу і учасника союзного договору? За результатами референдуму Верховна Рада УРСР прийняла рішення про відновлення Кримської АРСР. Однак Організація кримськотатарського національного руху бойкотувала референдум, а проведений у червні 1991р. курултай кримськотатарського народу заявив, що «Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він володіє правом на самовизначення так, як воно викладено в міжнародних правових актах, визнаних світовим співтовариством». Така позиція породжувала багато запитань, в тому числі і з боку республіканських органів. Бо якщо Крим є національною територією, то як бути з українським та російським населенням, з державною приналежністю Криму? Таким чином, створювались передумови для міжнаціональних і регіональних конфліктів.

У зв’язку з цим демократична опозиція у Верховній Раді Украї­ни справедливо наголошувала, що референдум може бути використаний для ускладнення можливого виходу України зі складу СРСР, створить прецедент для проведення таких референдумів у русифікованих областях Донбасу, на півдні республіки (де в цей час «Демократичний союз Новоросії» висунув ідею «державного утворення Новоросія», в Закарпатті (де створено «Товариство карпатських русинів»). Територіальні претензії до України висунули Народний фронт Молдови, певні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угорщині, Румунії.

Після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991р. Акта про незалежність України, у вересні 1991р. Верховною Радою Кримської АРСР прийняті Декларація про державний суверенітет Криму і Звернення до Верховної Ради України з пропозицією будувати відносини між Україною і Кримською АРСР на договірно-конституційній основі. Далі Верховна Рада Кримської АРСР приймає Конституційний Закон Кримської АРСР «Про органи державної влади Кримської АРСР», в якому визначається система, порядок організації і діяльності, повноваження органів влади Кримської АРСР. Передбачалося, що за формою правління Кримська АРСР є парламентською республікою.

В цей же період активізуються ті політичні сили в Росії, які були налаштовані експансіоністськи і шовіністично відносно України. Як об’єкт претензій, перш за все, було обрано Крим. 27 серпня 1991р. у виступі по телебаченню відомий «демократ» тодішній мер Москви Г.Попов поставив під сумнів суверенітет України щодо Криму і Одеської області. Наочно підтвердився висновок, зроблений українськими політиками ще у 1917р.: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Заява Попова поклала початок кризі в російсько-українських відносинах щодо Криму.

Під впливом цього суттєвого зовнішньополітичного фактора активізувалися і сепаратистські сили в Криму. Кримчани, опинившись у складі України, не зразу звикли до думки про приналежність до іншої держави, яка до того ж мала титульну назву, що походить не від російського народу, який складав більшість населення Криму. Ці настрої теж були використані для розгортання конфлікту. Всього лише за кілька днів (!) була підготовлена і 6 травня 1992р. прийнята Конституція Республіки Крим. По суті це була Конституція суверенної держави. Конституція передбачала посаду Президента Республіки Крим, який обирався народом Криму і очолював Уряд Криму. Поспішність прийняття Конституції призвела до того, що в ній не було вирішення таких принципових питань, як механізм взаємодії між органами влади Республіки Крим і України; механізм виконання державних функцій і повноважень України на території Республіки Крим; взаємодія систем контролюючих і правоохоронних органів, судових систем; співвідношення правових систем Республіки Крим (якої не було) і України; функціонування податкових і бюджетних систем Республіки Крим (яких ще не було!) і України.

У відповідь Верховна Рада України прийняла жорстку постанову на адресу Верховної Ради Республіки Крим. У результаті було досягнуто певного компромісу і 30 червня 1992р. прийнято закон України «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про статус автономної Республіки Крим», відповідно до якого останній перейменовано в закон України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим» і до нього внесено суттєві зміни. 25 вересня 1992р. положення Закону включено до Конституції Республіки Крим. Відповідно до Закону Республіка Крим мала вищі законодавчі і виконавчі органи, повноваження по створенню і формуванню органів судової влади республіки, визначенню порядку організації і діяльності органів влади в цілому, а також органів місцевого самоуправління і об’єднань громадян. Законом передбачалось право власності Республіки Крим на землю і природні ресурси.

Законом розмежовувались питання компетенції республіканського центру і Республіки Крим. Відповідно до Закону з питань, віднесених до компетенції Республіки Крим, на її території діяли закони Республіки Крим. Разом з тим Закон не вирішував питання механізму виконання державних функцій і повноважень України на території Республіки Крим, порядку взаємодії між органами влади Республіки Крим і України.

Однак для російських законодавців Кримська проблема й надалі залишалася гостро актуальною. З’їзд народних депутатів Росії в грудні 1992р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент

у липні 1993р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації. Верховна Рада України кваліфікувала це, як «неприпустиме втручання у внутрішні справи України». Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців. Ці події були першим піком російсько-української конфронтації щодо Криму. Як писала газета «День», «Росія зараз має на «свій» Крим приблизно таке ж право, як і на «свою» Аляску, тобто ніякого. Але справа у тому, що Аляска належить сильному сусіду, і Росія заявляти свої претензії не наважується, Крим належить ще слабкому сусіду – і Росія заявляє про докорінність приналежності їй Криму. Так, Крим, як і Аляска, входив до складу Росії, це було з 1783 по 1954 роки. Випадки переходу територій з однієї держави в іншу не такі рідкісні в історії, цей випадок визнано світовим співтовариством, так як він здійснений на підставі правових угод і документів. Росія не може стверджувати про приналежність Криму тільки в зв’язку з тим, що Крим колись був у її складі, так же, як і не може стверджувати про це на підставі того, що тут живе багато росіян. У Москві живе приблизно стільки ж українців, але ніхто в Україні не вимагає собі Москву. А в Тюмені, а на Кубані, а на Далекому Сході...»

До кримської проблеми була приєднана проблема Чорноморського флоту: про його приналежність і базування. Українська сторона прагнула якомога скоріше розв’язати цю проблему, а російська – навпаки – затягувала процес, щоб мати привід для втручання у кримські справи, так як функціонування флоту тісно пов’язане з береговою інфраструктурою.

Україна спочатку наполягала на поділі флоту 70 : 30 на свою користь, але Угодою від 17 червня 1993р. між Російською Федерацією та Україною було встановлено співвідношення 50 : 50. При цьому базування флоту на необхідний період залишалось спільним, а фінансування здійснюється у рівних частинах.

На противагу цьому Верховна Рада Криму своєю постановою неоднозначно висловилася за збереження Чорноморського флоту «як єдиної боєздатної сили, що забезпечує захист спільних інтересів України і Росії у чорноморсько-середземноморському регіоні». Фактично це означало, що Україна не матиме самостійного флоту, її суверенітет у Криму обмежується, а вплив Росії посилюється. На кораблях почали піднімати російські андріївські стяги. З вересня 1993 р. під час зустрічі в Масандрі Президент України Л.Кравчук та Президент Росії Б.Єльцин підписали протокол «Про врегулювання проблем Чорноморського флоту», де вказувалося, що Чорноморський флот з усією його інфраструктурою в Криму використовується Росією й отримує російську символіку при тому розумінні, що російська сторона буде робити розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, включаючи інфраструктуру, яка в силу попередніх домовленостей повинна була б відійти до України». За оцінкою В.Литвина ці домовленості щодо Чорноморського флоту разюче нагадали Брестський мир 1918 року.

Найгострішого стану набув вертикальний конфлікт між центральними органами держави та кримськими державно-політич­ними інституціями у 1994 році. У січні того ж року були обрані Президент Криму та Верховна Рада Криму, які стали на шлях конфронтації з органами державної влади України. Президентом Криму був обраний Ю.Мєшков, а спікером Верховної Ради С.Цеков – обидва представники блоку «Россия».

20 травня 1994р. Верховною Радою Криму було відновлено дію Конституції Криму в редакції від 6 травня 1992р., тобто без положень Закону України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим», в результаті чого втрачалися повноваження, надані цим Законом.

Ще напередодні відновлення дії Конституції Криму від 6 травня 1992р. Президент України Л.Кравчук виступив зі зверненням до Верховної Ради Криму, де чітко вказував: «...мова йде про перегляд ряду принципових положень взаємовідносин між Україною і її складовою частиною – Республікою Крим. Порушення цих принципів може призвести до конфліктних ситуацій та інших непередбачуваних наслідків. Прийнявши такі рішення, ви практично зробите кроки, спрямовані на порушення територіальної цілісності України...»

Однак ця заява була проігнорована. Доповнення до Конституції Криму передбачали право жителів на громадянство, а також можливість створення власних військових формувань.

В цей же день відбулося закрите засідання Верховної Ради України, на якому з доповідями про ситуацію в Криму виступили Президент Л.Кравчук, міністр закордонних справ А.Зленко, голова СБУ Є.Марчук, Генеральний прокурор України В.Дацюк. Л.Кравчук вніс до Верховної Ради проект постанови, в якому зупинялася дія закону Республіки Крим від 20 травня 1994р. «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим» як такого, що суперечить Декларації про державний суверенітет України, вимогам статей 31, 70, 751, 77 Конституції України, законам України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим» та «Про громадянство України». Верховній Раді Криму було запропоновано у 10-денний термін привести Конституцію Республіки Крим у відповідність до Конституції України та закону України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим».

Проте указом Президента Криму Ю.Мєшкова від 9 вересня 1994р. «Про організацію державного управління в Республіці Крим в період підготовки і проведення референдуму по проекту Конституції Республіки Крим» була припинена діяльність Верховної Ради Криму та органів місцевого самоврядування. Тим самим продовжувалась та поглиблювалась дезорганізація і деградація системи управління, дискредитувались органи влади. Законодавча війна київського та кримського парламентів доповнилась протистоянням всередині блоку «Россия», між Президентом АР Крим та спікером парламенту. Проте головним у їх діяльності, як відзначав Президент Л.Кучма, був «курс на відокремлення Криму від України..., тим більше, що він активно підтримувався певними силами в Москві».

Президент Криму Ю.Мєшков намагався навіть добитися визнання кримської «незалежності» в світі (спробував засновувати за кордоном кримські дипломатичні місії, але безрезультатно). Після цього він і перейшов до перебрання на себе всіх владних функцій, намагаючись підпорядкувати собі парламент, причому не тільки за допомогою політичних, але й силових методів.

Мєшков і Цеков прагнули отримати й додаткові повноваження у Президента України, буквально бомбардуючи його телефонними дзвінками і висловлюючи претензії один до одного. Президент Л.Кучма в свою чергу телефонував Президенту Росії Б.Єльцину, який тоді відпочивав у Сочі, попереджаючи його про небажаність втручання Росії у внутрішні справи України, яка сама могла ввести конфлікт у цивілізоване русло. У підсумку Росія не втрутилась і головним завданням стало локалізувати конфлікт, не допустити втягнення в нього силових структур. Президентом Л.Кучмою була проведена в цьому плані відповідна робота, і коли Мєшков спробував захопити будинок парламенту, жоден з кримських «силовиків», від яких він вимагав виконання цього наказу, йому не підкорився.

Після цього конфлікт почав втрачати гостроту і можливість силового протистояння зникла.

Верховна Рада автономії внесла зміни в Конституцію, позбавивши Мєшкова влади і перебравши на себе функції формування уряду. Згодом був ліквідований і пост Президента Криму, а кандидатура кримського прем’єра стала узгоджуватись з центральним українським урядом.

Цей конфлікт, за оцінками самого Л.Кучми, був «політичною кризою, здатною перерости в небезпечне силове протистояння». Тільки що обраний Президент, за його висловом, «був змушений вчитися плавати зразу в холодній воді і на глибокому місці».

Кримська криза 1994 року стала серйозним випробуванням для Української держави і суспільства, мабуть, найсерйознішим за усі роки незалежності. Ситуацію вдалося врегулювати виключно політичними засобами, що засвідчило дієздатність держави. Це було тим більше показовим на тлі постійних локальних конфліктів, які відбувалися в пострадянських республіках. Ці події стали наочними і для жителів Криму, які зрозуміли, яку небезпеку несуть з собою лідери екстреміських кіл на півострові.

Значним випробуванням стали ці події і для самого Президента Леоніда Кучми, який говорив, що якби йому не вдалося нормалізувати ситуацію в Криму, то він «закінчився б як політик і державний діяч». Були зроблені певні кроки для поліпшення економічної ситуації в Криму. До цього пропаганда сепаратистів поширювала тезу про те, що Україна нібито «грабує Крим». Тому ще у 1994р. було дозволено, щоб спочатку частково, а з 1995р. повністю Крим залишав собі всі стягнені податки, використовуючи їх на внутрішні потреби.

17 березня 1995р. Верховною Радою України було відмінено Конституцію Криму і більшість нормативно-правових актів Республіки Крим, визнано таким, що втратив силу, закон України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим». Верховній Раді Автономної Республіки Крим знову доручено розробити і прийняти Конституцію Автономної Республіки Крим і подати її на затвердження Верховної Ради України.

Така Конституція була прийнята 1 листопада 1995 року, проте в її основі знову була концепція суверенної держави у складі України, що продовжувало створювати грунт для конфронтації з державою.

Результатом такої політики стало обмеження державою повноважень автономної республіки в Конституції України 1996р., які сформульовані у розділі Х.

Прийняття нової Конституції України 1996р. не змінило традиційного для Верховної Ради АР Крим курсу політичного маневрування на межі конфлікту. Наприклад, за Конституцією України Верховна Рада Криму має право видавати лише нормативно-правові акти. Однак цю конституційну норму вона виконувала суто формально, «винайшовши» таке формулювання: «нормативно-правовий акт АР Крим – Закон АР Крим». Деякі акти Верховної Ради АР Крим мали в цей час відверто «визивний характер». До них слід віднести постанови «Про встановлення звання «Почесний громадянин АР Крим» (17 квітня 1997р.), «Про функціонування російської мови на території АР Крим» (15 жовтня 1997р.), «Про обчислення часу» (15 жовтня 1997р.) та інші, які суперечать Конституції та законам України.

Наприклад, пунктом першим постанови «Про функціонування російської мови на території АР Крим» «офіційною мовою та мовою діловодства на території АР Крим» вважається російська мова. При цьому у постанові містяться посилання на ст.10 і ст.138 Конституції України. Справді, за ст.138 Конституції України до відома АР Крим віднесено регулювання проблеми застосування мов на території АР Крим, проте однозначна перевага однієї з мов, що функціонують в автономії, суперечить тому, як це сформульовано в Конституції України. Адже за вказаною статтею до відання АР Крим належить «забезпечення функціонування і розвитку державної та національної мов і культур в Автономній Республіці Крим», тобто ця конституційна норма фактично заперечує те, щоб одна мова розвивалася на шкоду іншій, а тим більше – за рахунок обмеження сфери функціонування державної мови. Аналогічні принципи закладено й у Законі про мови в Україні.

Крім того, за ст.134 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради Міністрів АР Крим не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. Та як відомо, ст.6 Конституції АР Крим, де визначається статус мов в АР Крим, Верховною Радою не затверджено. Крім того, у законодавстві України не вживається поняття «офіційна мова».

Постановою Верховної Ради України від 10 грудня 1997р. Верховній Раді АР Крим було доручено подати на затвердження Верховної Ради України Конституцію Автономної Республіки Крим як єдиний цілісний документ, що відповідає Конституції України від 28 червня 1996р. Практично 131 із 136 статей Конституції АР Крим вступали в протиріччя з Конституцією України. Не випадково Кримську республіку іноді називали опереточно-маріонетковою: владні органи в ній по суті владою не володіли, зате корумповані чиновники та кримінальні структури, послідовно прибираючи до своїх рук загальнонародну власність і ставлячи під свій контроль ключові управлінські пости, розпоряджались долями двох з половиною мільйонів кримчан.

Велике значення для покращення ситуації в Криму та навколо нього мало підписання 30 травня 1997р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У цьому документі, названому Великим договором, визнавалась територіальна цілісність України і підтверджувалась непорушність існуючого між Україною і Російською Федерацією кордону. В ньому також вирішувалось питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі). Севастополь передався в оренду на 20 років, за що були списані українські борги Росії.

Нова правова колізія між центральними державними органами і кримськими виникла у зв’язку з виборами до Верховної Ради Криму. Верховна Рада Криму 18 червня 1997р. ухвалила цілісний нормативно-правовий акт «Про вибори депутатів Верховної Ради АР Крим», де вказувалося, що у виборах мають право брати участь жителі Севастополя, хоча це місто не входить до складу автономії. Верховна Рада АР Крим відмовилася від проведення виборів 28 березня 1998р. в рамках загальноукраїнського виборчого процесу.

Верховна Рада України ухвалила постанову «Про вибори депутатів Верховної Ради АР Крим» і одночасно «Про проведення позачергових виборів до Верховної Ради АР Крим», – пунктом 28 ст.85 Конституції України це віднесено до компетенції Верховної Ради України.

У відповідь Верховна Рада АР Крим 19 лютого 1998р. ухвалює постанову про призначення виборів на останню неділю вересня того ж року та направляє чергове звернення до Президента Парламентської асамблеї Ради Європи Л.Фішера. Крім того, було підготовлено й звернення до Конституційного Суду України стосовно визнання неконституційною Постанови Верховної Ради України від 12 лютого 1998р.

Президент України Л.Кучма 21 лютого 1998р. направив звернення до Верховної Ради АР Крим, яким запропонував їй скасувати своє рішення. «Приймаючи рішення про проведення виборів у вересні 1998р., тобто через чотири роки і шість місяців після попередніх виборів, – підкреслював Президент України, – Верховна Рада Автономної Республіки Крим фактично самочинно продовжила свої повноваження на півроку, хоча відповідно до ст.138 Конституції України це питання не належить до відання Автономної Республіки Крим». У зверненні також зазначалося, що в разі відмови змінити цю ситуацію Президент України «...змушений буде вжити заходів, передбачених Конституцією та законами України».

В результаті Верховна Рада Криму 23 лютого 1998р. ухвалює постанову «Про ситуацію, що склалася у зв’язку з виборами депутатів Верховної Ради АР Крим», пункт 1 якої скасовував попереднє рішення. Після цього Верховна Рада України вже 3 березня 1998р. ухвалила відповідні зміни до Закону, скоректувавши усі строки, необхідні для проведення виборів саме 29 березня.

Порядок проведення виборів викликав до життя ще одну конфліктну ситуацію, пов’язану зі становищем кримськотатарського народу. Специфіка виборів 1998р. полягала в тому, що цього разу не було встановлено фіксованої квоти для кримських татар. Такий варіант не задовольняв лідерів кримськотатарського руху.

У березні 1998р. на розгляд Верховної Ради України було внесено кілька проектів Закону про внесення змін до закону «Про вибори депутатів Верховної Ради АР Крим» стосовно надання кримським татарам, які повернулися на постійне проживання в АР Крим і оформили це належним чином, право брати участь у виборах. Розглядаючи цей проект, Верховна Рада України опинилася у завідомо програшному становищі: прийняти цей проект – порушити Конституцію України, відхилити – потрапити під вогонь критики за нехтування інтересами депортованих народів з усіма наступними наслідками.

На щастя, відхилення цього проекту не призвело до драматичних наслідків, а вибори до Верховної Ради АР Крим пройшли без ускладнень.

21 жовтня 1998р. Верховною Радою АР Крим була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим, яка вирішила проблему взаємовідносин «центр – регіон» на підставі концепції автономної республіки у складі суверенної держави.

23 грудня 1998р. Конституція Автономної Республіки Крим затверджена Верховною Радою України, а 31 грудня 1998р. Президент України підписав закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим». Тим самим завершився важливий етап становлення автономної республіки, визначення її статусу і повноважень.

Проте і після цього Крим періодично залишається простором політичних конфліктів. Це пов’язано з тим, що Крим – не просто регіон серед інших регіонів держави. Знаходячись у складі України, Крим відчуває вплив Росії і, певною мірою, Туреччини, тому є суб’єктом не регіональної політики, а геополітики.

Можливі перспективи політики Росії щодо Криму досить рельєфно висловив Олександр Дугін у книзі «Основи геополітики» (Москва, 1999). Він пише: «Крим – це особливе геополітичне утворення, що традиційно відрізняється етнічною мозаїчністю. Малороси (українці – така термінологія досить виразно свідчить про світогляд цього геополітика – Авт.), великороси і кримські татари, розселені в Криму в дуже складній конфігурації і є трьома досить ворожими один одному геополітичними імпульсами. Великороси орієнтовані підкреслено промосковські (більш агресивно, ніж на іншій Україні, навіть Східній). Українці, навпаки, вкрай націоналістичні. Кримські татари взагалі орієнтовані більше на Туреччину і досить ворожі Росії... Про врахування геополітичної орієнтації кримських татар взагалі не може бути мови, оскільки Туреччина у всіх відношеннях є прямим геополітичним суперечником Росії... Пряме приєднання Криму до Росії (!) викличе вкрай негативну реакцію малоросійського населення і створить проблеми інтеграції цього півострова в російську систему через українські території, що взагалі малореально. Залишити Крим «суверенній Україні» також неможливо (!), оскільки це створює пряму загрозу геополітичній безпеці Росії і породжує етнічну напругу в Криму. При врахуванні усіх цих міркувань напрошується висновок про необхідність надання Криму особливого статусу і забезпечення максимальної автономії при прямому стратегічному контролі Москви, але з врахуванням соціально-економічних інтересів України і етнокультурних вимог кримських татар».

Досить відверта позиція, яка відбиває прагнення певних кіл Росії і не потребує детальних коментарів. Суть її – у встановленні стратегічного контролю Росії над Кримом. Проте в самій Україні, навіть серед народних обранців найвищого законодавчого органу, є більш радикальні думки. В Україні ліві, які весь час прагнуть до реанімації Союзу РСР, об’єктивно діють в інтересах Росії і тому репрезентують частину російського фактора, якщо врахувати їх вимоги щодо мови, внутрішньої і зовнішньої політики. Тут слід врахувати і стійкі зв’язки Грача з Зюгановим (на виборах 1994р. компартія поширювала листівки з надписом «Грач – птах російський»). Деякі аналітики вважають, що різниця між впливом Росії в Криму і впливом комуністів у Криму лише в тому, що окремі російські структури не проти приєднати Крим до Росії поки що навіть без України, в той час як комуністи ведуть справу до того, щоб приєднати до Росії Крим, але разом з Україною. Якщо ж припустити, що таке станеться, то Крим стане заштатною провінцією Росії, одним з ведмежих її кутків, добре, якщо вісімдесят-якимось суб’єктом федерації. Це було б і певним фіаско для кримських політиків. Одне – це жити в Україні і демонструвати ностальгію за Росією (викачувати з Росії «політичні» гроші, їздити героєм-борцем у Москву, робити вигляд «відірваності» від батьківщини), а інше – управляти заштатною провінцією Росії і відправляти своїх дітей на нескінченні російські війни. В такому випадку вигідніше підтримувати стан перманентних, але не дуже великих конфліктів, щоб весь час бути «на видноті».

Останнім часом ми спостерігаємо новий конфлікт – між лівою частиною кримського парламенту на чолі зі спікером і урядом АР Крим на чолі з його головою. Тут є певний конфлікт цінностей – між реформаторськими кроками уряду і консервативними лівими силами кримського парламенту, а також конфлікт інтересів, груповий і міжособистісний конфлікт, в основі яких боротьба за владу, яка стимулюється такою ж боротьбою у Верховній Раді України і на політичному полі України в цілому. Певні підстави: зовнішні, геополітичні, політичні – міжнаціональні, групові для виникнення нових конфліктів у Криму та навколо Криму залишаються і багато буде залежати від стратегічної лінії державних органів республіки щодо Автономної Республіки Крим у цілому та її основних політичних сил зокрема.