ДИРЕКТИВА РАДИ 92/49/ЕЕС від 18 червня 1992 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень, які стосуються прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, та про внесення змін до Директив 73/239/ЕЕС і 88/357/ЕЕС (третя Директива, яка стосується страхування, іншого, ніж страхування життя)* : - Регулювання сфери фінансових послуг у праві Європейського союзу -Вовк- : Книги по праву, правоведение

ДИРЕКТИВА РАДИ 92/49/ЕЕС від 18 червня 1992 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень, які стосуються прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, та про внесення змін до Директив 73/239/ЕЕС і 88/357/ЕЕС (третя Директива, яка стосується страхування, іншого, ніж страхування життя)*

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 
204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 
221 222 223 224 225 226 227 
РЕКЛАМА
<

Зі змінами внесеними:

Директивою Європейського Парламенту та Ради 95/26/ЕС від 29 червня 1995 року

Директивою 2000/64/ЕС Європейського Парламенту та Ради від 7 жовтня 2000 року

РАДА ЄВРОПЕЙСЬКИХ СПІВТОВАРИСТВ,

беручи до уваги Договір про заснування Європейського Економічного Спів­товариства, та зокрема статті 57 (2) і 66 цього Договору, враховуючи пропозицію від Комісії1, разом з Європейським Парламентом2, беручи до уваги висновок Економічного і Соціального комітету3,

(1) враховуючи необхідність завершити створення внутрішнього ринку пря­мого страхування, іншого, ніж страхування життя, з огляду як на право здійс­нення підприємницької діяльності так і на свободу надання послуг, щоб спро­стити процедуру для страхових компаній, головні офіси яких знаходяться в Співтоваристві, покривати ризики, що мають місце всередині Співтовариства;

(2)  враховуючи, що Друга Директива Ради від 22 червня 1988 щодо узго­дження законів, підзаконних та адміністративних актів, що стосуються прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, та встановлюють положення, що сприяють ефективності здійснення свободи надання послуг, та внесення змін і доповнень до Директиви 72/239/ЄЕС (88/357/ЄЕС)4 вже значною мірою по­сприяло досягненням на внутрішньому ринку у сфері прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, шляхом надання власникам страхових полісів, які завдяки своєму статусу, розміру або природі ризиків, що можуть страхува­тися, не вимагають спеціального захисту в державі-члені, в якій має місце ри­зик, повної свободи для того, аби скористатися широкими можливостями рин­ку страхування;

(3)  враховуючи, що Директива 88/357/ЕЕС, таким чином, є важливим ета­пом на шляху до об'єднання національних ринків в інтегрований ринок і такий етап повинен бути доповненим іншими інструментами Співтовариства з метою надання можливості всім власникам страхових полісів, незалежно від їхнього статусу, розміру або природи їх ризиків, що можуть бути застрахованими, мати можливість звертатися до будь-якого страхової компанії, головний офіс якого знаходиться на території Співтовариства, і яке веде свою діяльність, керуючись правом на здійснення підприємницької діяльності та свободою надання послуг, одночасного гарантуючи їм відповідний захист;

 (4)  враховуючи, що ця Директива є частиною законодавства Співтоварист­ва, яке вже набрало чинності, що включає Першу Директиву Ради від 24 липня 1973 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень щодо започаткування та ведення діяльності у сфері прямого страхування, іншо­го, ніж страхування життя (73/239/ЄЕС)5, а також Директиву Ради від 19 грудня 1991 року про річну звітність і консолідовані рахунки страхових компаній (91/ 674/ЄЕС)6;

(5)  враховуючи, що прийнятий підхід полягає в приведенні до такого узго­дження, яке є істотним, необхідним і достатнім для того, щоб досягти взаємно­го визнання повноважень і розумної системи контролю, і таким чином умож­ливити надання єдиної ліцензії, чинної на всій території Співтовариства, і також уможливити застосування принципу нагляду з боку держави — члена похо­дження;

(6)  враховуючи, що, як наслідок, для започаткування та здійснення страхо­вої діяльності надалі необхідно одержати єдину відповідну ліцензію, виданий компетентними органами держави — члена, на території якої страхова компа­нія має головний офіс; враховуючи, що така ліцензія дає можливість компаніям здійснювати свою діяльність на території всього Співтовариства, згідно з пра­вом на здійснення підприємницької діяльності або свободою надання послуг; враховуючи, що держава-член структурного підрозділу або надання послуг бі­льше не може вимагати від страхових компаній, які хочуть там займатися стра­ховою діяльністю і яким вже надано ліцензію на таку діяльність у державі-члені походження, отримання нової ліцензії; враховуючи, таким чином, що до дире­ктив 73/239/ЄЕС та 88/357/ЄЕС повинні бути внесені відповідні зміни та допо­внення;

(7)  враховуючи, що національні компетентні органи влади держав — членів походження надалі будуть відповідальними за контроль над фінансовим станом страхових компаній, включаючи їхній стан платоспроможності, встановлення відповідних технічних резервів і покриття таких резервів узгоджувальними ак­тивами;

(8) враховуючи, що деякі положення цієї Директиви встановлюють мініма­льні норми; враховуючи, що держава-член походження може встановити більш суворі норми щодо страхових компаній, яким надано ліцензію займатися стра­ховою діяльністю власними компетентними органами;

(9) враховуючи, що компетентні органи держав-членів повинні мати в своє­му розпорядженні такі засоби контролю, які є необхідними для того, аби забез­печити належне здійснення діяльності страховими компаніями на території всього Співтовариства, незалежно від того, чи ця компанія займається страховою дія­льністю згідно з правом на здійснення підприємницької діяльності чи за свобо­дою надання послуг; враховуючи, зокрема, що вони повинні бути в змозі нада­ти відповідні гарантії або застосувати санкції, спрямовані на попередження нечіткого виконання або порушення положень щодо нагляду за страховою дія­льністю;

(10)  враховуючи, що внутрішній ринок є територією без внутрішніх кордо­нів і включає доступ до всієї страхової діяльності, іншої, ніж страхування життя, на території всього Співтовариства і, отже можливість для будь-якої уповно­важеної належним чином страхової компанії страхувати будь-які ризики, які зазначені в Додатку до Директиви 73/239/ЄЕС; враховуючи, що з цією метою монополія, яка надається деякими органами в деяких державах — членах щодо страхування конкретних ризиків має бути скасована;

(11) враховуючи, що положення про передачу портфелів повинні відповіда­ти положенням про єдину систему надання ліцензії, яка запроваджується цією Директивою;

(12)  враховуючи, що Директива 91/674/ЄЕС вже здійснила необхідну гар­монізацію правил держав-членів щодо технічних резервів, які страхові компанії повинні встановити, для покриття своїх зобов'язань, і така гармонізація робить можливим взаємне визнання таких резервів;

(13) враховуючи, що правила, які регулюють поширення, локалізацію і при­ведення у відповідність активів, що використовуватися для покриття технічних резервів, повинні бути узгодженими для того, щоб полегшити взаємне визнан­ня правил держав-членів; враховуючи, що при такому узгодженні повинні бра­тися до уваги заходи з лібералізації руху капіталу, як передбачено Директивою Ради від 24 червня 1988 року на виконання статті 67 Договору (88/361/ЄЕС)7, а також прогрес, якого досягнуто Співтовариством у напрямку до економічної І монетарної єдності;

(14) враховуючи, однак, що держава-член походження не може вимагати від страхових компаній інвестування активів для покриття їх технічних резервів в окремі категорії активів, оскільки така вимога була б несумісною із заходами щодо лібералізації руху активів, як передбачено в Директиві 88/361/ЄЕС;

(15)  враховуючи, що до прийняття Директиви про інвестиційну діяльність, яка, серед іншого, гармонізує поняття «регульований ринок», для цілей цієї Директиви і не завдаючи шкоди майбутній гармонізації, поняття «регульований ринок» повинне бути визначене тимчасово; враховуючи, що таке визначення буде замінене майбутнім поняттям, узгодженим на рівні Співтовариства, яке покладе на державу-члена походження ринку відповідальність у цих справах, яка цією Директива на перехідний період покладається на державу-члена похо­дження страхової компанії;

(16)  враховуючи, що список пунктів, з яких може складатися маржа плато­спроможності, яка вимагається Директивою 73/239/ЄЕС, повинен бути допов­нений, аби взяти до уваги нові фінансові інструменти і кошти, надані іншими фінансовими установами для заснування своїх власних фондів;

(17)  враховуючи, що в межах інтегрованого страхового ринку власникам страхових полісів, які з огляду на свій статус, розмір або природу ризиків, що можуть бути застраховані, не вимагають особливого захисту в державі-члені, в якій має місце ризик, повинна бути надана повна свобода у виборі законодав­ства, що застосовується до їх договорів страхування.

(18)  враховуючи, що гармонізація страхового договірного права не є попе­редньою умовою для створення внутрішнього ринку страхування; враховуючи, таким чином, що можливість, надана державам-членам змушувати застосовува­ти їх законодавство при укладенні договорів страхування щодо ризиків, які мають місце в межах їх територій, очевидно забезпечуватиме належні гарантій власникам страхових полісів, які вимагають спеціального захисту;

 (19) враховуючи, що в межах внутрішнього ринку в інтересах власника стра­хового полісу є одержання доступу до найширшого кола страхових продуктів, які є доступними у Співтоваристві, з тим, щоб він міг вибрати такий продукт, який найкраще відповідає його потребам; враховуючи, що саме держави — чле­ни, в яких має місце ризик, повинні гарантувати відсутність перешкод для ма­ркетингу на своїй території всіх страхових продуктів, які пропонуються для продажу у Співтоваристві, допоки вони не суперечать положенням законодав­ства, що захищає загальне благо і є чинним у державі-члені, в якій має місце ризик, і в тій мірі, в якій загальне благо не захищається правилами держави-члена походження, за умови що такі положення застосовуються без дискримі­нації до всіх страхових компаній, які займаються страховою діяльністю в тій державі-члені, є об'єктивно необхідними і пропорційними поставленій метою.

(20) враховуючи, що держави-члени повинні будуть забезпечити узгоджен­ня страхових продуктів та договірних документів, які використовуються відпо­відно до права на здійснення підприємницької діяльності чи свободи надання послуг для покриття ризиків, які мають місце на їх територіях, з такими спеці­альними положеннями законодавства, що захищають загальне благо, і можуть бути застосовані з цього приводу; враховуючи, що системи контролю, що за­стосовуються, повинні відповідати вимогам інтегрованого ринку, але їхнє за­стосування не може бути попередньою умовою для ведення страхової діяльно­сті; враховуючи з цієї точки зору, що системи для попереднього схвалення умов полісу є не виправданими; враховуючи, таким чином, що існує необхідність створення Інших систем, які більше відповідатимуть вимогам внутрішнього ринку, та які нададуть можливість кожній державі-члену гарантувати власни­кам страхових полісів належний захист;

(21) враховуючи, що якщо власником страхового полісу є фізична особа, то вона повинна одержати інформацію від страхової компанії про законодавство, яке застосується до договору, та про порядок розгляду скарг власників полісів щодо договорів;

(22)  враховуючи, що в деяких державах-членах приватне або добровільне страхування здоров'я є частковою або повною альтернативою страхуванню здо­ров'я, що забезпечується системою соціального захисту;

(23)  враховуючи, що сутність та соціальні наслідки договорів страхування здоров'я виправдують вимоги компетентних органів держави-члена, в якій має місце ризик, щодо систематично повідомлення про загальні та спеціальні умо­ви полісів для того, щоб перевірити, що такий договір дійсно є частковою чи повною альтернативою страхуванню здоров'я, що забезпечується системою со­ціального захисту; враховуючи, що така перевірка не повинна бути попере­дньою умовою для маркетингу продуктів; враховуючи, що особливий характер страхування здоров'я, що є частковою або повною альтернативою страхуванню здоров'я, що забезпечується системою соціального захисту, вирізняє його з по­між інших видів страхування збитків та страхування життя в тій мірі, що є необхідною для забезпечення ефективного доступу власників страхових полісів до приватного страхування здоров'я або страхування здоров'я на добровільних засадах, незважаючи на їх вік чи ступінь ризику;

(24)  враховуючи, що з цією метою деякі держави-члени прийняли окремі правові норми; враховуючи, що для захисту загального блага можливим є при­йняття або схвалення таких правових норм, які б не обмежували неналежним чином право на здійснення підприємницької діяльності або свободу надання послуг з розумінням, що такі правові норми повинні застосуватися однаковим чином, якою б не була держава-член походження страхової компанії; врахову­ючи, що ці правові норми можуть відрізнятися по своїй суті залежно від умов в кожній державі-члені; враховуючи, що такі заходи можуть передбачити відкри­ту реєстрацію, класифікацію на загальноприйнятих засадах відповідно до виду полісу і тривалості страхування; враховуючи, що така мета також може бути досягнута шляхом встановлення вимоги до компаній, які пропонують послуги з приватного страхування здоров'я або страхування здоров'я, що здійснюється на добровільних засадах, щодо надання стандартних полісів у відповідності із по­криттям, що надається програмами соціального забезпечення зі страховими преміями на рівні або нижче визначеного максимуму, та участі в програмах з відшкодування збитків; враховуючи, що в майбутньому, можливо, виникне не­обхідність вимоги про те, щоб технічна основа приватного страхування здоро­в'я або страхування здоров'я, що здійснюється на добровільних засадах, було подібна до страхування життя;

(25)  враховуючи, що з огляду на узгодження, яке здійснюється Директивою 73/239/ЄЕС, до якої вносяться зміни та доповнення цією Директивою, можли­вість, надана Федеральній Республіці Німеччина відповідно до статті 7 (2) (с) цієї Директиви, щодо заборони одночасного укладення договорів страхування здоров'я й інших видів страхування, більше не є виправданою і повинна, таким чином, бути відмінена;

(26) враховуючи, що держави-члени можуть вимагати від будь-яких страхо­вих компаній, що пропонують послуги з обов'язкового страхування від нещас­них випадків на роботі на свій власний ризик на їх території, привести свою діяльність у відповідність з конкретними положеннями, встановленими їх наці­ональним законодавством про таке страхування; враховуючи, однак, що ця ви­мога не може застосовуватися до положень щодо нагляду за фінансовим ста­ном, що є виключною компетенцією держави-члена походження;

(27) враховуючи, що реалізація права на здійснення підприємницької діяль­ності вимагає, постійного перебування компанії на території держави-члена структурного підрозділу; враховуючи, що відповідальність за конкретні інтере­си застрахованих осіб і жертв у випадку страхування відповідальності третіх осіб при експлуатації автомобілів вимагає відповідної структури в державі-члені зна­ходження структурного підрозділу для збору всієї необхідної інформації про вимоги компенсації щодо такого ризику, з достатніми повноваженнями пред­ставляти компанію перед потерпілими, які можуть вимагати відшкодування збитків, включаючи повноваження щодо виплатити такого відшкодування, і представляти компанію або, якщо необхідно, вжити заходів для того, щоб стра­хова компанія була представлена в суді або у відповідних компетентних органах такої держави-члена у зв'язку з вимогами про відшкодування;

(28)  враховуючи, що в межах внутрішнього ринку жодна держава-член не може продовжувати забороняти одночасне здійснення страхової діяльності в межах своєї території відповідно до права на здійснення підприємницької дія­льності та свободи надання послуг; враховуючи, що альтернатива, яка надаєть­ся державам-членам у цьому зв'язку Директивою 88/357/ЄЕС має, таким чи­ном, бути скасована;

(29)  враховуючи, що повинні бути передбачені відповідні положення про систему санкцій, які будуть застосовуватися, коли в державі-члені, в якій має місце ризик, діяльність страхової компанії не відповідає положенням щодо за­хисту загального блага, що застосовуються;

(30)  враховуючи, що деякі держави-члени не передбачають жодних форм непрямого оподаткування договорів страхових, в той час, коли більшість дер-жав-членів застосовують спеціальні форми оподаткування та інші форми збо­рів, включаючи збір, призначений для компенсаційних органів; враховуючи, що зміст та розміри таких зборів значно різняться залежно від держави-члена, в якій вони застосовуються; враховуючи, що є бажаним запобігти існуючим від­мінностям, що призводить до викривлення конкуренції в галузі страхування між державами-членами; враховуючи, що поки не буде здійснено подальшої гармонізації, застосування систем оподаткування та інших форм зборів, які пе­редбачені державами-членами, в яких мають місце ризики, вірогідно, станови­тиме захист від такої проблеми, і тому саме держави-члени вживають заходів з забезпечення збору таких податків;

(31)  враховуючи, що час від часу можуть бути необхідними технічні попра­вки до детальних правил, що викладені в цій Директиві, з огляду на майбутній розвиток ринку страхування; враховуючи, що Комісія внесе такі поправки за необхідності, після консультацій з Комітетом з питань Страхування, заснова­ним Директивою 91/675/ЄЕС8, використовуючи повноваження щодо імплеме­нтації, що покладаються на неї Договором;

(32) враховуючи, що існує необхідність прийняти особливі положення з метою забезпечення поступового переходу від існуючого режиму правового регулю­вання страхування до режиму правового регулювання, який встановлюється цією Директивою, аби не перевантажити додатковим обсягом робіт компетен­тні органи держав-членів;

(33) враховуючи, що відповідно до статті 8 с Договору потрібно враховувати обсяг зусиль, які повинні бути докладені певними державами, економіка яких знаходяться на різних стадіях розвитку; враховуючи, таким чином, що для по­ступового застосування цієї Директиви певними державами-членами повинні бути прийняті перехідні положення,

ПРИЙНЯЛА ЦЮ ДИРЕКТИВУ:

Глава І Визначення і сфера застосування

Стаття 1

Для цілей цієї Директиви:

(a)  страхова компанія означає компанію, яка отримала відповідну ліцензію відповідно до вимог статті 6 Директиви 73/239/ЄЕС;

(b)  структурний підрозділ означає агенцію або філію страхової компанії, від­повідно до статті 3 Директиви 88/357/ЄЕС;

(c)  держава-член походження означає державу-члена, на території якої зна­ходиться головний офіс страхової компанії, яка покриває ризик;

(d)  держава-член структурного підрозділу означає державу-члена, на терито­рії якої знаходиться структурний підрозділ, який покриває ризик;

(e)  держава-член надання послуг означає державу-члена, в якій має місце ризик, як визначено в статті 2 (d) Директиви 88/357/ЄЕС, якщо він

'OJ No L374, 31. 12. 1991, p. 32.

617

покривається страховою компанією чи структурним підрозділом, розта­шованими у іншій державі-члені;

(f)  контроль означає відносини між материнською компанією та дочірньою компанією, як визначено в статті 1 Директиви 83/349/ЄЕС9 або подібні відносини між будь-якою фізичною або юридичною особою та компані­єю;

(g)  істотна участь означає безпосередню або опосередковану участь у ком­панії, яка становить 10% або більше капіталу або прав голосу або таку, що робить можливим здійснення суттєвого впливу на управління ком­панією, щодо якої існує така участь.

Для цілей цього визначення в контексті статей 8 та 15 та інших ступенів участі, про які йдеться у статті 15, — до уваги беруться права голосу, про які йдеться у статті 7 Директиви 88/627/ЄЕС10;

(h) материнська компанія означає материнську компанію, як визначено стат­тями 1 і 2 Директиви 83/349/ЄЕС;

(і) дочірня компанія означає дочірню компанію як визначено статтями 1 і 2 Директиви 83/349/ЄЕС; будь-яка дочірня компанія дочірньої компанії також вважається дочірньою компанією відносно компанії, яка є єди­ною материнською компанією таких компаній;

(j) регульований ринок означає фінансовий ринок, що розглядається таким державою — членом походження до затвердження відповідного визна­чення у Директиві про інвестиційні послуги і характеризується:

—   постійним функціонуванням, та

—   фактом, що підзаконні акти, які видаються або затверджуються від­повідними органами, визначають умови функціонування ринку, умови доступу на ринок і, при застосуванні Директиви Ради від 5 березня 1979 року, що узгоджує умови допуску цінних паперів до лістшгу на фондовому ринку (79/279/ЄЕС)", умови допуску до лістингу, перед­бачені тією Директивою, або, якщо згадана Директива не застосову­ється, умови, яким має відповідати фінансовий інструмент для ефе­ктивного використання на ринку.

Для цілей цієї Директиви регульований ринок може бути розташований на території держави-члена або в третій країні. В останньому випадку ринок має бути визнаним державою-членом походження і задовольняти відповідним вимогам. Будь-які фінансові інструменти, які використову­ються на ринку, повинні якісно відповідати інструментам, які викорис­товуються на регульованому ринку або ринках відповідних держав-чле-нів;

(k) компетентні органи означають органи державної влади, яким законом або підзаконним нормативним актом надаються повноваження по здій­сненню нагляду за страховими компаніями;

(1) «тісні зв'язки» означають ситуацію, у якій дві або більше фізичних чи юридичних осіб пов'язані:

(а) «участю», яка означає володіння, безпосереднє або шляхом контро­лю, 20% або більше прав голосу чи капіталу компанії чи

 (b) «контролем», який означає відносини між материнською та дочір­ньою компаніями, у всіх випадках зазначених у статті 1 (1) та (2) Директиви 83/349/ЕЕС12, або такі ж відносини між фізичною або юридичною особою та компанією; будь-яка дочірня компанія дочір­ньої компанії також розглядається як дочірня компанія щодо мате­ринської компанії, основної для всіх цих компаній.

Ситуація, у якій дві чи більше фізичних або юридичних осіб постійно пов'я­зані з однією й тією ж особою відносинами контролю також розглядається як наявність тісних зв'язків між такими особами

Стаття 2

1.  Ця Директива застосовується до видів страхування і страхових компаній, які зазначені в статті 1 Директиви 73/239/ЄЕС.

2.  Ця Директива не застосовується ні до видів страхування або діяльності, ні до компаній або установ, до яких не застосовується Директива 73/239/ЄЕС, ані до органів, зазначених в статті 4 згаданої Директиви.

Стаття З

Незважаючи на статтю 2 (2), держави-члени вживають заходів для забезпе­чення того, щоб монополії на здійснення певних видів страхової діяльності, надані організаціям, створеним на їх територіях і зазначених у статті 4 Дирек­тиви 73/239/ЄЕС, були скасовані до 1 липня 1994 року.

Глава II Започаткувавші страхової діяльності

Стаття 4

Статтю 6 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції:

«Стаття 6

Для започаткування діяльності у сфері прямого страхування необхідно по­передньо одержати відповідну ліцензію.

Така ліцензія отримується від компетентних органів держави-члена похо­дження:

(a)  будь-якою компанією, яка засновує свій головний офіс на території цієї держави;

(b)  будь-якою компанією, яка, отримавши ліцензію, як зазначено в попере­дньому підпункті, поширює свою діяльність на цілий вид страхування або на інші види страхування».

Стаття 5

Статтю 7 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 7

1. Ліцензія діє на території всього Співтовариства. Вона дозволяє компанії здійснювати свою діяльність згідно з правом на здійснення підприємницької діяльності або свободою надання послуг.

2. Ліцензія надається на окремі види страхування. Вона охоплює весь вид страхування, окрім випадків, коли заявник бажає охопити лише окремі ризики, які відносяться до такого виду страхування, як зазначено в пункті А Додатку.

Однак:

(a)  держави-члени можуть надати ліцензію на кілька видів діяльності, про які йдеться у пункті В Додатку, прикладаючи до них належні назви, які там конкретизуються;

(b)  ліцензія, яка надається для одного виду або групи видів, також є чинною для мети покриття додаткових ризиків, які входять до іншого виду, якщо умови, які встановлюються пунктом С Додатку, виконані.»

Стаття 6

Статтю 8 Директиви 72/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 8

1. Держава-член, в якій розташований головний офіс, повинна вимагати від кожної страхової компанії, яка прагне отримати ліцензію : (а) прийняти одну з наступних форм:

—   у випадку Королівства Бельгії: «societe anonyme/naamloze vennoot-schap», «societe en commandite par actions/commanditaire vennootschap op aandelen», «association d'assurance mutuelle/onderlinge verzekerin-gsvereniging», «societe cooperative/cooeperatieve vennootschap»;

—   у випадку Королівства Данії: «aktieselskaber», «gensidige selskaber»;

—   у випадку Федеративної Республіки Німеччини: «Aktiengesellschaft», «Versicherungsverein auf Gegenseitigkeit», «Oeffentlich — rechtliches Wettbewerbsversicherungsunternehmen»;

—   у випадку Республіки Франція: «societe anonyme», «societe d'assurance mutuelle», «institution de prevoyance regie par le code de la securite sociale», «institution de prevoyance regie par le code rural» та «mutuelles regies par le code de la mutualite»;

—   у випадку Ірландії: incorporated companies limied by shares or by guarantee or unlimited (акціонерні товариства з обмеженою відповідальністю або відкриті або закриті акціонерні товариства);

—   у випадку Італійської Республіки: «societa per azioni», «societa cooperativa», «mutua di assicurazione»;

—   у випадку Великого Герцогства Люксембург: «societe anonyme», «societe en commandite par actions», «association d'assurances mutuelles», «societe cooperative»;

—   у випадку Королівства Нідерланди: «naamloze vennootschap», «onderlinge waarborgmaatschappij»;

—   у випадку Об'єднаного Королівства: incorporated companies limied by shares or by guarantee or unlimited, societies registered under the Industrial and Provident Acts, societies registered under Friendly Societies Acts, the association of underwriters known as Lloyd's (акціонерні товариства з обмеженою відповідальністю або відкриті або закриті акціонерні то­вариства, товариства, які реєструються відповідно до Industrial and Provident Societies Acts, товариства, які реєструються відповідно до Friendly Societies Acts, асоціація страхових компаній, відомих як Ллойдс);

—   у випадку Грецької Республіки: «anonymi etairia», allilasfalistikos synetairismos»;

—   у випадку Королівства Іспанії: «sociedad anonima», «sociedad mutua», «sociedad cooperativa»;

—  у випадку Португальської Республіки: «sociedade anonima», «mutua de

seguros».

Страхова компанія може також прийняти форму Європейської Компанії (SE), якщо таку буде запроваджено.

До того ж, держави-члени можуть, коли це е необхідним, створювати компанії, які мають форму публічної компанії, якщо ці організації бу­дуть здійснювати страхові операції за таких же умов як і компанії, що мають форму приватної компанії;

(b)  обмежити його діяльність до страхової діяльності та операцій, які поста­ють безпосередньо з такої діяльності, і виключити всі інші види комер­ційної діяльності;

(c)  подати план здійснення операцій у відповідності до статті 9;

(d)  володіти мінімальним гарантійним фондом, що передбачений статтею 17(2);

(e)  особи, що здійснюють ефективне управління, повинні мати добру репу­тацію та відповідну професійну кваліфікацію або досвід.

2.  Компанія, яка прагне отримати ліцензію на розширення своєї діяльності до інших видів або ліцензію на надання страхових послуг щодо деяких ризиків одного виду ризиків, повинне подати схему операцій відповідно до статті 9.

Більш того, вимагається, щоб воно надало докази того, що воно має маржу платоспроможності, передбачену у статті 16, і, якщо стосовно інших видів дія­льності статтею 17 (2) вимагається більший мінімальний гарантійний фонд, — що воно має такий мінімум.

3.  Ніщо в цій Директиві не забороняє державам-членам керуватися чинни­ми або приймати нові закони, підзаконні та адміністративні положення, які вимагають схвалення установчих договорів чи статутів юридичних осіб або об'­єднань чи будь-яких Інших документів, необхідних для нормального здійснен­ня нагляду.

Держави-члени не повинні, однак, приймати положення, які вимагають попереднього схвалення або систематичного повідомлення про загальні і конк­ретні умови полісів, ставки премій, бланки та інші друковані документи, які компанія має намір використовувати в ділових стосунках з власниками страхо­вих полісів.

Держави-члени не можуть зберігати чи запроваджувати попереднє надання повідомлення або схвалення пропонованого збільшення ставок премій, окрім випадків, коли це є частиною загальної системи нагляду за цінами.

Ніщо в цій Директиві не забороняє державам-членам здійснювати перевір­ку компаній, які отримують або вже отримали ліцензію на діяльність за видом 18 пункту А Додатку, щодо їх прямих або опосередкованих ресурсів щодо пер­соналу та обладнання, включаючи кваліфікацію їхніх медиків і якість облад­нання, яке є в розпорядженні таких компаній, для виконання своїх зобов'я­зань, що виникають з даного виду страхування.

4.  Вищезгадані положення не можуть вимагати, щоб будь-яка заява на оде­ржання ліцензії розглядалася у світлі економічних вимог ринку».

Стаття 7

Статтю 9 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 9

План здійснення операцій, про які йдеться в статті 8 (1) (с), повинен місти­ти подробиці або підтвердження щодо:

 (a)  природи ризиків, які компанія має намір покривати;

(b)  основні принципи перестрахування;

(c)  статей, з яких складається мінімальний гарантійний фонд;

(d)  оцінки витрат на адміністративні послуги та організацію забезпечення діяльності; фінансові ресурси для покриття таких витрат і, якщо ризики, які покриваються, відносяться до виду 18 в пункті А Додатку, — ресурси, які знаходяться в розпорядженні компаній для надання обіцяної допо­моги

і, крім того, протягом перших трьох фінансових років:

(e)  оцінка управлінських витрат, інших, ніж витрати на установку облад­нання, зокрема щодо поточних управлінських витрат та комісійних;

(f)  оцінка премій або зборів та вимог;

(g)  прогнозований баланс;

(h) оцінка фінансових ресурсів для покриття андеррайтингових зобов'язань та маржі платоспроможності.»

Стаття 8

Компетентні органи держави-члена походження не надають ліцензію на започаткування діяльності у галузі страхування, поки вони не одержать інфор­мації, яка посвідчує акціонерів компанії або її учасників, прямих або опосере­дкованих, фізичних чи юридичних осіб, які володіють істотною участю у такій компанії, а також про обсяги такої участі.

Ті ж органи влади відмовляють у наданні ліцензії, якщо, беручи до уваги необхідність забезпечення розсудливого та розумного управління страховою компанією, такі органи не задоволені характеристикою акціонерів або інших учасників.

Глава III Гармонізація умов, що регулюють ведення діяльності страхування

Розділ 1

Стаття 9

Статтю 13 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 13

1.  Фінансовий нагляд за діяльністю страхової компанії, включаючи нагляд за операціями, які здійснюються компанією через свої структурні підрозділи чи відповідно до свободи надання послуг, здійснюється лише державою-членом походження.

2.  Такий фінансовий нагляд включає перевірку усієї діяльності страхової компанії, його стану платоспроможності, встановлення технічних резервів та активів, що покривають їх відповідно до встановлених норм або практики, яка здійснюється у державі-члені походження відповідно до положень, прийнятих на рівні Співтовариства.

У випадку коли відповідна компанія отримала ліцензію на покриття ризи­ків, які підпадають під вид 18 в пункті А Додатку, нагляд поширюється до нагляду за технічними ресурсами, які компанія має в своєму розпорядженні з метою здійснення операцій допомоги, які вона зобов'язана здійснювати, і якщо законодавство держави-члена походження передбачає здійснення нагляду за такими ресурсами.

3. Компетентні органи держави-члена походження вимагають від кожної страхової компанії наявності надійних адміністративних процедур та процедур звітування, а також відповідного механізму внутрішнього контролю».

Стаття 10

Статтю 14 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції:

«Стаття 14

Держава-член структурного підрозділу забезпечує, щоб у випадку, коли стра­хова компанія, що отримала ліцензію на ведення своєї діяльності в іншій дер­жаві, займається своєю діяльністю через структурний підрозділ, компетентні органи держави-члена походження після інформування компетентних органів держави-члена структурного підрозділу проводять самі або через посередницт­во осіб, яких вони призначають для цього, перевірку інформації на місцях, необхідну для здійснення фінансового нагляду за компанією. Органи держави-члена знаходження структурного підрозділу можуть брати участь в такій переві­рці інформації».

Стаття 11

Статтю 19 (2) та (3) Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції:

«2. Держави-члени вимагають від страхових компаній, головний офіс яких знаходиться на їх територіях, подавати періодичний звіт про прибутки, разом зі статистичними документами, які необхідні для здійснення нагляду. Компетен­тні органи надають один одному будь-які документи та інформацію, що є кори­сною для здійснення нагляду.

3. Кожна держава-член вживає всіх можливих заходів для того, щоб гаран­тувати, що компетентні органи влади мають можливості та засоби, необхідні для здійснення нагляду за діяльністю страхових компаній, головний офіс яких знаходиться на їх територіях, включаючи діяльність, яка здійснюється поза ме­жами їх територій, відповідно до директив Ради, що регулюють таку діяльність, і з метою переконатися в їх імплементації.

Такі можливості та засоби необхідні, зокрема, для того, щоб компетентні органи могли:

(a)  робити детальні запити щодо стану компанії та щодо всієї діяльності цієї компанії , серед іншого, за допомогою:

—   збору інформації або вимоги надати документи стосовно його діяль­ності,

—   проведення перевірки компанії на місці, у її приміщеннях;

(b)  вживати будь-яких заходів щодо компанії , його директорів або мене­джерів, або осіб, які їх контролюють, що є відповідними та необхідними для гарантування подальшої відповідності діяльності компанії законам, підзаконним та адміністративним положенням, у відповідності з якими компанія повинна діяти в кожній державі-члені, зокрема з планом здій­снення операцій, в тій мірі, наскільки вони залишаються обов'язкови­ми, а також для подальшого запобігання і виправлення недотримання правил, шкідливих для інтересів застрахованих осіб;

(c)  гарантувати проведення таких заходів, за необхідності, за допомогою примусу і, де необхідно, за допомогою судових каналів.

Держави-члени можуть також забезпечити, щоб компетентні органи отри­мували будь-яку інформацію відносно договорів, які мають посередники.

Стаття 12

1.  Пункти (2) — (7) статті 11 Директиви 88/357/ЄЕС втрачають чинність.

2.  Згідно умов, що встановлені внутрішнім законодавством, кожна держава-член надає дозвіл страховим компаніям з головними офісами на її території на передачу всіх або частини їх портфелів договорів, укладених згідно з правом на здійснення підприємницької діяльності або за свободою надання послуг, іншо­му приймаючому офісу, який створений в межах Співтовариства, якщо компе­тентні органи держави-члена походження приймаючого офісу підтверджують, що після отримання передачі страхова компанія має необхідну маржу плато­спроможності.

3.  У випадку, коли структурний підрозділ пропонує передати весь або час­тину портфелю договорів, укладених за правом на здійснення підприємницької діяльності або за свободою надання послуг, вона консультується з державою-членом структурного підрозділу .

4.  У випадках, які зазначені в пунктах 2 і 3, компетентні органи держави-члена походження компанії передавача надають дозвіл на здійснення такої пе­редачі після одержання згоди компетентних органів держав-членів, в яких ма­ють місце такі ризики.

5.  Компетентні органи держав-членів після розгляду можливості передачі, надають свій висновок або згоду компетентним органам держави-члена похо­дження страхової компанії передавача протягом трьох місяців з часу надхо­дження такого запиту; відсутність будь-якої відповіді від органів, які здійсню­ють розгляд можливості переказу, протягом цього періоду вважається рівносильною позитивній відповіді або мовчазній згоді.

6.  Передача, здійснення якої дозволяється у відповідності з цією статтею, публікується в порядку, встановленому національним законодавством держа­ви-члена, в якій мають місце застраховані ризики. Такі передачі автоматично мають силу щодо власників страхових полісів, застрахованих осіб і будь-яких інших осіб, які мають певні права або обов'язки, що виникають відповідно до переданих договорів.

Це положення не впливає на права держав-членів на надання власникам страхових полісів права вибору щодо скасування договорів протягом встановле­ного періоду після такої передачі.

Стаття 13

1. Статтю 20 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 20

1. Якщо компанія не виконує вимог статті 15, компетентні органи держави-члена його походження можуть заборонити вільне розпорядження активами після повідомлення про такі наміри компетентних органів держави-члена, на території якої мають місце ризики.

2. З метою відновлення фінансової ситуації компанії, маржа платоспромож­ності якого перетнула мінімум, що вимагається відповідно до статті 16 (3), ком­петентні органи держави-члена походження вимагають надання плану оздоро­влення фінансового стану компанії.

У виняткових випадках, якщо компетентний орган вважає, що фінансова ситуація компанії буде погіршуватися надалі, він може також обмежити або заборонити вільне розпорядження активами компанії. Він повідомляє органи інших держав-членів, на території яких компанія веде свою діяльність, про будь-які заходи, які вже вжиті, а ті на прохання цього компетентного органу вживають таких самих заходів.

3.  Якщо межа платоспроможності падає нижче гарантійного фонду, як ви­значено в статті 17, компетентний орган держави-членам походження вимагає від компанії надання короткострокового фінансового плану для затвердження.

Він може також обмежити або заборонити вільне розпорядження активами компанії. Він повідомляє органи інших держав-членів, на території яких ком­панія відповідно здійснює свою діяльність, а ті на запит цього компетентного органу вживають таких же заходів.

4.  Компетентні органи можуть надалі вживати всіх необхідних заходів для захисту інтересів застрахованих осіб у випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 3.

5.  Кожна держава-член повинна вживати необхідних заходів відповідно до чинного національного законодавства для забезпечення можливості заборони вільного розпорядження активами, які розташовані на її території, у випадках передбачених у пунктах 1, 2 та 3, на запит держави-члена походження компанії, яка визначає активи, до яких застосовуються такі заходи.»

Стаття 14

Статтю 22 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 22

1. Ліцензія, яка надається страховій компанії компетентним органом держа­ви-члена походження, може бути відкликана тим же органом, якщо ця компа­нія:

(a)  не використовує цю ліцензію протягом 12 місяців, відверто відмовляєть­ся від нього або припиняє здійснювати свою діяльність протягом більше ніж шість місяців, окрім випадків, коли відповідна держава-член не пе­редбачила припинення дії ліцензій у таких випадках;

(b)  більше не відповідає умовам допуску;

(c)  не змогла протягом встановленого терміну вжити заходів, які визначені в плані щодо відновлення фінансової ситуації компанії або фінансової схеми відповідно до статті 20;

(d)  істотно не виконує своїх зобов'язань згідно нормативних актів, що регу­люють її діяльність.

У випадку відкликання або припинення дії ліцензій компетентний орган держави-члена походження повідомляє належним чином компетентні органи інших держав-членів, а вони вживають відповідних заходів для того, щоб запо­бігти здійсненню нових операцій такою компанією на їх територіях за правом на здійснення підприємницької діяльності або відповідно до свободи надання послуг.

Компетентний орган держави-члена разом з такими органами вживає всіх заходів, необхідних для захисту інтересів застрахованих осіб і, зокрема, обме­жує вільне розпорядження активами компанії відповідно до пункту (1), другого підпункту пункту (2), другого підпункту пункту (3) статті 20.

2.  Будь-яке рішення щодо відкликання ліцензії ґрунтується на достатніх підставах і повідомляться відповідній компанії .»

Стаття 15

1. Держави-члени вимагають від будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка пропонує, прямо або опосередковано, придбати істотну участь у страховій компанії, спочатку поінформувати про це компетентні органи держави-члена походження, вказуючи на розмір участі, який вона має намір придбати. Така особа повинна також поінформувати компетентні органи держави-члена похо­дження, якщо вона має намір збільшити розмір своєї істотної участі таким чи­ном, що співвідношення права голосу або капіталу, яким він володіє, досягне або перевищить 20, 33 або 50% або таким чином, що страхова компанія стане його дочірньою компанією .

Компетентні органи держави-члена походження повинні протягом трьох місяців з дати повідомлення, передбаченого в попередньому підпункті, відхи­лити такий план, якщо, беручи до уваги необхідність забезпечення надійного та належного управління відповідною страховою компанією, він не відповідає ви­могам щодо кваліфікації особи, про яку йдеться у першому підпункті. Якщо вони не відхилять цей план, вони можуть зафіксувати максимальний період для його імплементації.

2.  Держави-члени вимагають від будь-якої фізичної або юридичної особи, яка має намір прямо чи опосередковано розпорядитися істотною участю у стра­ховій компанії, спочатку поінформувати компетентні органи держави-члена походження, вказуючи на розмір участі, якою ця особа має намір розпорядися. Така особа повинна також поінформувати компетентні органи, якщо вона має намір зменшити обсяг своєї істотної участі таким чином, що співвідношення права голосу або капіталу, яким вона володіє, зменшиться нижче за 20, 33 або 50% або таким чином, що страхова компанія перестане бути його дочірньою компанією .

3.  Страхові компанії, коли їм стане відомо про це, інформують компетентні органи держав-членів походження про будь-яке придбання або передачу вкла­дів в їх капітал, що призводить до того, що істотна участь перевищує або опус­кається нижче будь-якого порогу, передбаченого в пунктах 1 і 2.

Вони також щонайменше один раз на рік інформують компетентні органи про імена акціонерів та учасників, які мають істотну участь та про кількість таких участей, як подано, наприклад, в інформації, наданій на щорічних зага­льних зборах акціонерів або учасників або в результаті приведення своєї діяль­ності у відповідність до правил, що регулюють діяльність компаній, зареєстро­ваних на фондових біржах.

4.  Держави-члени вимагають, щоб у випадку, коли вплив осіб, про яких ідеться у пункті 1, вірогідно заважатиме розсудливому та належному управлін­ню страховою компанією, компетентні органи держави-члена походження вжи­вають відповідних заходів, щоб покласти край такій ситуації.

Такими заходами можуть бути, наприклад, накладення судових заборон, застосування санкцій до директорів і менеджерів, або позбавлення права голо­су, яке додається до акцій, якими володіють відповідні акціонери або учасники компанії.

Подібні заходи застосовуються до фізичних або юридичних осіб, які не ви­конують своїх зобов'язань щодо надання попередньої інформації, як зазначено в пункті 1. Якщо участь придбано, не дивлячись на протидію компетентних органів, держави-члени, незважаючи на будь-які інші санкції, які будуть засто­совані, забезпечують призупинення відповідного права голосу або скасування поданих голосів або можливість їх скасування.

Стаття 16

1. Держави-члени забезпечують, щоб всі особи, які працюють або які пра­цювали в компетентних органах як аудитори або як експерти, які діяли від імені компетентних органів, були зобов'язані не розголошувати професійну таємницю. Це означає, що жодна конфіденційна інформація, яку вони можуть отримати, виконуючи свої обов'язки, не може бути розголошена будь-якій осо­бі або будь-якому органу, за винятком інформації у стислій або загальній фор­мі, тобто в такій формі, коли страхову компанію неможливо ідентифікувати, за винятком випадків, передбачених кримінальним законодавством.

Проте у випадку, коли страхову компанію було визнано банкрутом або при­мусово ліквідовано, конфіденційна інформація, яка не стосується третіх сторін, які залучені до спроб порятунку цієї компанії, може бути розголошеною за процедурою цивільного або комерційного судового розгляду.

2.  Пункт 1 не забороняє компетентним органам різних держав-членів обмі­нюватися інформацією відповідно до директив, що застосовуються до страхо­вих компаній. Така інформація має відповідати умовам нерозголошення про­фесійної таємниці, що передбачені пунктом 1.

3. Держави-члени можуть укладати угоди про співробітництво, з метою об­міну інформацією з компетентними органами третіх країн або з органами влади чи організаціями третіх країн, як визначено у пункті 5 та 5а, тільки якщо ін­формація, що розкривається, відповідає гарантіям нерозголошення професій­ної таємниці щонайменше тотожним тим, які передбачені цією статтею. Такий обмін інформацією має бути призначений для здійснення нагляду згаданими органами влади чи організаціями.

Якщо інформація походить з іншої держави-члена, її не може бути розкри­то до отримання явної згоди компетентних органів, які її розкривають та, у відповідних випадках, тільки для тих цілей, для яких ці органи надали згоду.

4. Компетентні органи, які отримують конфіденційну інформацію відповід­но до пунктів 1 або 2, можуть використовувати її тільки в ході виконання своїх обов'язків:

—   для перевірки того, що умови, які врегульовують започаткування і ве­дення страхової діяльності, виконуються, і для сприяння здійсненню нагляду за такою діяльністю, особливо щодо моніторингу технічних ре­зервів, маржі платоспроможності, адміністративних та бухгалтерських процедур, а також внутрішніх механізмів управління,

—   для застосування санкцій,

—   в адміністративних оскарженнях рішень компетентних органів або

—   в судових розглядах, які здійснюються відповідно до статті 56 або відпо­відно до спеціально передбачених положень директив, що прийняті в сфері страхових компаній.

5.  Пункти 1 і 4 не перешкоджають обміну інформацією всередині держави-члена, де існує два або більше компетентних органи в одній і тій же державі-члені, або, між державами-членами між компетентними органами влади і:

—   органами, які відповідальні за здіснення офіційного нагляду за кредит­ними установами та іншими фінансовими організаціями та органами, які відповідальні за здійснення нагляду за фінансовими ринками,

—   органами, які залучаються до процедури ліквідації та банкрутства стра­хової компанії, а також до інших подібних процедур, і

—   особами, які відповідальні за проведення передбачених законом ауди­торських перевірок звітності страхових компаній та інших фінансових установ, під час виконання своїх функцій нагляду, або для надання ор­ганам, які здійснюють примусову процедуру ліквідації, чи гарантійним фондам необхідної інформації для здійснення покладених на них обов'язків. Отримана такими органами, іншими органами та особами інфо­рмація повинна відповідати певним умовам нерозголошення професій­ної таємниці, що передбачені пунктом 1.

5а. Не зважаючи на положення пунктів з 1 по 4, держави-члени можуть надати дозвіл на обмін інформацією між компетентними органами та:

—   органами, відповідальними за спостереження за органами, що задіяні у процедурах ліквідації та банкрутства страхових компаній та інших поді­бних процедурах, або

—   органами, відповідальними за спостереження за особами, відповідаль­ними за проведення передбачених законом аудиторських перевірок зві­тності страхових компаній, кредитних установ, інвестиційних фірм та Інших фінансових інституцій, або

—   незалежними актуаріями страхових компаній, що здійснюють законний нагляд за цими страховими компаніями та органами, відповідальними за здійснення нагляду за такими актуаріями.

Держави-члени, які користуються правом, визначеним у першому підпункті повинні вимагати дотримання принаймні наступних умов:

—   інформація має бути з метою здійснення спостереження чи законного нагляду, передбаченого у першому абзаці,

—   інформація, отримана у цьому контексті підлягає умовам дотримання професійної таємниці, визначеним у пункті 1,

—   якщо інформація походить з іншої держави-члена, її не може бути роз­крито без явної згоди компетентних органів, які її розкривають та, у відповідних випадках, тільки для тих цілей, для яких ці органи надали згоду.

Держави-члени повідомляють Комісії та іншим державам-членам назви ор­ганів влади, осіб та організацій, які можуть отримувати інформацію у порядку, передбаченому цією статтею.

5Ь. Не зважаючи на положення пунктів з 1 по 4, держави-члени можуть, з метою посилення стабільності, включаючи цілісність, фінансової системи, до­зволити обмін інформацією між компетентними органами та органами влади і організаціями, які згідно із законом є відповідальними за виявлення та розслі­дування порушень господарського законодавства.

Держави-члени, які користуються правом, визначеним у першому підпункті повинні вимагати дотримання принаймні наступних умов:

—   інформація має бути з метою виконання завдання, визначеного у пер­шому абзаці,

—   інформація, отримана у цьому контексті підлягає умовам дотримання професійної таємниці, визначеним у пункті 1,

—   якщо інформація походить з іншої держави-члена, її не може бути роз­крито без явної згоди компетентних органів, які її розкривають та, у відповідних випадках, тільки для тих цілей, для яких ці органи надали згоду.

У випадках, коли у державах-членах органи влади та організації, згадані у першому абзаці виконують їх завдання щодо виявлення та розслідування із залученням, з огляду на особливу компетенцію, осіб, призначених з такою ме­тою і не задіяних у публічній сфері, можливість обміну інформацією, передба­ченою у першому абзаці, може бути поширено на таких осіб, за умов, визначе­них у другому абзаці.

З метою імплементації останньої частини другого абзацу, органи влади або організації, згадані у першому абзаці повідомляють компетентним органам, які розкрили інформацію, імена та чітку відповідальність осіб, яким вона має бути надіслана.

Держави-члени повідомляють Комісії та іншим державам-членам назви ор­ганів влади, осіб та організацій, які можуть отримувати інформацію у порядку, передбаченому цією статтею.

До 31 грудня 2000 року Комісія складає звіт щодо застосування положень цього пункту.

5с. Держави-члени можуть надавати компетентним органам дозвіл на пере­дачу:

—   центральним банкам та іншим органам, які виконують подібні функції у якості органів, що здійснюють валютне регулювання,

—   у відповідних випадках, іншим органам державної влади, відповідаль­ним за спостереження за системами платежів,

інформації, призначеної для виконання ними їх завдань та можуть нада­вати дозвіл таким органам чи організаціям повідомляти компетентним органам такої інформації, як їм буде необхідно для цілей пункту 4. Інфо­рмація, отримана у цьому контексті, повинна відповідати умовам нероз-голошення професійної таємниці, що передбачені пунктом 1. 6. Крім того, не зважаючи на пункти 1 і 4, держави-члени можуть відповід­но до положень законодавства дати дозвіл на розкриття певної інформації для інших відділів своїх центральних урядових адміністрацій, які відповідальні за законодавство про здійснення нагляду за кредитними, фінансовими, інвести­ційними установами та страховими компаніями, а також для інспекторів, які діють від імені таких відділів.

Однак таке розкриття може бути зроблено тільки тоді, коли це є необхідним для здійснення пруденційного контролю.

Держави-члени, однак, забезпечують, щоб інформація, отримана відповід­но до пунктів 2 та 5, і та, що одержана шляхом перевірки на місці, відповідно до статті 14 Директиви 73/239/ЄЕС, ніколи не могла бути розголошеною у випад­ках, передбачених цим пунктом, окрім випадків явної згоди компетентних ор­ганів, які розкрили інформацію, або компетентних органів держави-члена, в якій була проведена перевірка на місці.

Стаття 16а.

1. Держави-члени повинні передбачити, що, принаймні: (а) будь-яка особа, уповноважена відповідно до положень Директиви 84/253/ЕЕС'3, що виконує у страховій компанії функції, визначені стат­тею 51 Директиви 78/660/ЕЕС14, статтею 37 Директиви 83/349/ЕЕС чи статтею 31 Директиви 85/611/ЕЕС чи інші передбачені законом функції, повинна належним чином звітувати компетентним органам про будь-який факт чи рішення стосовно компанії, про які вона дізналась під час виконання своїх функцій і які:

—  свідчать про матеріальне порушення законів, підзаконних чи адміні­стративних положень, які визначають умови, що стосуються ліцензування, або які, особливо, стосуються ведення діяльності страхової компанії, чи

—   впливають на тривале функціонування страхової компанії, чи

—   призводять до відмови у підтвердженні звітів чи випуску резервів; (Ь) ця особа також повинна звітувати про факти та рішення, про які вона

дізналась під час виконання своїх функцій, як описано у пункті (а) у компанії, що має тісні зв'язки завдяки відносинам контролю зі страхо­вою компанією, де вона виконує вищевказані функції. 2. Розумне розкриття компетентним органам особами, уповноваженими від­повідно до Директиви 84/253/ЕЕС, будь-якого факту чи рішення, зазначених у пункті 1 не становить порушення будь-якого обмеження щодо розкриття інфо­рмації, визначеного у договорі чи будь-якому законодавчому, підзаконному чи адміністративному положенні і для таких осіб не призводить до відповідально­сті будь-якого виду.

Розділ 2

Стаття 17

Статтю 15 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 15

1. Держава-член походження вимагає від кожної страхової компанії створи­ти відповідні технічні резерви стосовно всієї її діяльності.

Розміри таких технічних резервів визначаються відповідно до правил, вста­новлених Директивою 91/674/ЄЕС.

2. Держава-член походження вимагає від кожної страхової компанії покри­ти технічні резерви стосовно всієї діяльності за допомогою узгодження активів у відповідності зі статтею 6 Директиви 88/357/ЄЕС. Що стосується ризиків, які мають місце на території Європейського Співтовариства, то такі активи пови­нні бути розміщені на території Співтовариства. Держави-члени не вимагають від страхових компаній розміщувати свої активи на території якоїсь конкретної держави-члена. Держава-член походження може, однак, дозволити пом'якшен­ня правил розміщення активів.

3.  Якщо держава-член походження дозволяє будь-яким технічним резерва­ми бути покритими вимогами до перестраховиків, то вона встановлює відсоток таких дозволів. У згаданих випадках вона не може конкретизувати розміщення активів, які представляють такі вимоги.»

Стаття 18

Статтю 15а Директиви 72/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 15а

1.  Держави-члени вимагають від кожної страхової компанії, головний офіс якого знаходиться на їх територіях і яке страхує ризики, що віднесені до виду 14 в пункті А Додатку (далі — «кредитне страхування»), встановити резерв вирів­нювання, аби забезпечити залік будь-якого технічного дефіциту або вище сере­дніх зустрічних вимог, що постають в даному виді кожного фінансового року.

2.  Резерв вирівнювання повинен бути підрахований згідно з правилами, які встановлюються державою-членом походження відповідно до одного з чоти­рьох методів, які передбачені пунктом D Додатку і які вважаються тотожними.

3.  Резерв вирівнювання не береться до уваги при підрахунку маржі плато­спроможності, якщо його розмір не підраховано відповідно до методів, перед­бачених пунктом D Додатку.

4. Держави-члени можуть звільнити страхові компанії, головні офіси яких знаходяться на їх територіях, від зобов'язання встановлювати резерви вирівню­вання для кредитного страхування, якщо страхові премії або внески, які мо­жуть бути отримані при кредитному страхуванні, є меншими ніж 4 % сумарних премій або внесків, які можуть бути отримані ними, і меншими, ніж 2 500 000 ЕКЮ.»

Стаття 19

Стаття 23 Директиви 88/357/ЄЕС втрачає чинність.

Стаття 20

Активи, які покривають технічні резерви, повинні враховувати вид діяльно­сті, який здійснюється компаніями, таким чином, щоб забезпечити надійність, прибутковість і товарність інвестицій, різноманітність і рівномірність поши­рення яких забезпечує компанія .

Стаття 21

1. Держава-член походження не може надавати дозвіл страховим компаніям покривати технічні резерви за рахунок будь-яких інших активів, крім таких:

A.  Інвестиції

(a)  цінні папери, що є борговими зобов'язаннями, облігаціями та інші ін­струменти грошового ринку та ринку капіталу;

(b)  позики;

(c)  акції та інші різноманітні прибуткові види участі;

(d)  сертифікати інститутів спільного інвестування у переказні цінні папери, інші інвестиційні фонди;

(e)  земля, будівлі та права на нерухоме майно;

B.  Борги та вимоги

(І) борги перестраховиків, включаючи частки перестраховиків у технічних резервах;

(g) депозитні вклади та борги компаній, що передали свої права;

(h) борги власників страхових полісів і посередників, що виникли в резуль­таті операцій прямого страхування та перестрахування;

(і) вимоги, що випливають з врятування майна, і суброгації;

(І) повернення податків;

(k) вимоги до гарантійних фондів;

C.  Інші

(1) матеріальні нерухомі активи, інші, ніж земля і будівлі, які оцінюються

на основі розсудливої амортизації; (т)гроші в банку і готівка, депозити в кредитних установах та будь-яких

інших організаціях, які можуть отримувати вклади; (п) відстрочені витрати на залучення;

(о) накопичені відсотки і рента, інші накопичені прибутки і попередні ви­плати;

У випадку асоціації страхових компаній, відомих як Ллойдс, категорії акти­вів також включають гарантії і акредитиви, видані кредитними установами від­повідно до Директиви 77/780/ЄЕС15 або страховими компаніями разом з сума­ми, які піддаються перевірці і випливають з полісів страхування життя до тієї міри, що вони представляють фонди, які належать учасникам.

Включення будь-якого з активів або категорії активів, перелічених в першо­му підпункті, не означає, що всі категорії активів повинні автоматично вважа­тися такими, що покривають технічні резерви. Держава-член походження вста­новлює більш детальні правила, які визначають умови для використання прийнятних активів; в цьому зв'язку, вона може вимагати цінного забезпечен­ня або гарантії, особливо щодо боргів перестраховиків.

У визначенні і застосуванні правил, які встановлює держава-член походження, вона повинна, зокрема, забезпечити відповідність принципів наступному:

(і) активи, які покривають технічні резерви, оцінюються за відрахуван­ням будь-яких боргів, що виникають внаслідок їхнього придбання;

(іі) всі активи повинні оцінюватися керуючись здоровим глуздом, дозво­ляючи ризику будь-якого розміру не бути реалізованим. Зокрема, ма­теріальні нерухомі активи, інші, ніж земля і будівлі, можуть бути при­йняті як покриття технічних резервів тільки якщо вони оцінені на основі розсудливої амортизації;

(ііі) позики компаніям, державним органам або міжнародним організаці­ям, місцевим або регіональним органам або фізичним особам можуть бути визнані як покриття технічних резервів тільки у тому випадку, якщо є достатні гарантії щодо їхнього забезпечення, які базуються або на статусі позичальника, заставі, банківський гарантії чи гарантіях, які надаються страховими компаніями, або на інших формах забезпе­чення;

(iv) похідні інструменти як, наприклад, опціони, фьючерси або свопи у зв'язку з активами, які покривають технічні резерви, можуть викори­стовуватися, якщо вони сприяють зниженню ризиків інвестування або сприяють ефективному управлінню портфелем. Вони повинні бути оцінені на розсудливій основі і можуть братися до уваги при оцінці основних активів;

(v) цінні папери, що підлягають обігу, які не обертаються на організова­ному ринку, можуть прийматися як покриття технічних резервів тіль­ки якщо вони можуть бути реалізовані протягом короткого терміну;

(vi) борги третьої сторони та вимоги до третьої сторони можуть бути при­йняті як покриття технічних резервів тільки після відрахування всіх сум, які заборговані тій же третій стороні;

(vii) вартість будь-яких боргів і вимог, які приймаються як покриття техні­чних резервів, повинні бути підраховані керуючись здоровим глуздом, з належною надбавкою для ризиків не реалізації будь-яких розмірів. Зокрема, борги власників страхових полісів і посередників, що вини­кають з операцій страхування та перестрахування, можуть бути при­йняті тільки тоді, якщо вони не були виконані протягом більш ніж трьох місяців;

(viii) у випадку, коли володіння активами включає інвестування в дочірню компанію, яка розпоряджається всіма або частиною інвестицій стра­хової компанії від його імені, держава-член походження повинна, якщо застосовуються правила і принципи викладені в цій статті, взяти до уваги основні активи, якими володіє дочірня компанія; держава-член походження може розглядати активи інших дочірніх компаній таким же чином;

(іх) відстрочені витрати на придбання можуть бути прийняті як покриття технічних резервів тільки у розмірі, що сумісний з розрахунком техні­чних резервів для незароблених премій.

2. Незважаючи на пункт 1, за виняткових обставин і на запит страхової компанії, держава-член походження може тимчасово і за обгрунтованим рішен­ням прийняти інші категорії активів, як такі що покривають технічні резерви, за положеннями статті 20.

Стаття 22

1.  Що стосується активів, які покривають технічні резерви, держава-член походження вимагає від кожної страхової компанії інвестувати не більше, ніж:

(a)  10 % своїх сукупних технічних резервів в одну ділянку землі або будівлю, або в кілька ділянок землі або будівель, які розташовані достатньо бли­зько одна від одної щоб вважатися однією інвестицією;

(b)  5 % своїх сукупних технічних резервів в акції та інші оборотні цінні папери і вважаються акціями, облігаціями, борговими цінними папера­ми та іншими інструментами грошового ринку та ринку капіталу від однієї і тієї ж компанії, або ж в позики, надані одному і тому ж позича­льнику, і такі позики, взяті разом є позиками, іншими ніж ті, що надані державі, регіональним або місцевим органам або міжнародній організа­ції, членами якої є одна або більше держав-членів. Таке обмеження може бути збільшено до 10 %, якщо компанія інвестує не більше, ніж 40% свого сукупного технічного резерву у позики або цінні папери органів, що їх випускають, і позичальників, коли в кожен з них компанія інвес­тує більше, ніж 5% своїх активів;

(c)  5% своїх сукупних технічних резервів у незабезпечені позики, враховую­чи 1% для кожної незабезпеченої позики, іншої, ніж позики, надані кредитним установам, страховим компаніям в тій мірі, наскільки це до­зволяється статтею 8 Директиви 79/267/ЕЕС — та інвестиційним компа­ніям, що здійснюють підприємницьку діяльність у державі-члені.

(d)  3% своїх сукупних технічних резервів у вигляді готівки;

(e)  10% своїх сукупних технічних резервів у акції, інші цінні папери, що вважаються акціями і борговими цінними паперами, які не обертаються на організованому ринку.

2.  Відсутність обмежень в пункті 1 щодо інвестицій в будь-яку конкретну категорію не означає, що активи в такій категорії треба приймати як покриття технічних резервів без обмежень. Держава-член походження розробляє більш детальні правила, що визначають умови використання прийнятних активів. Зокрема, вона забезпечує у визначенні і застосуванні правил дотримання таких принципів:

(і) активи, що покривають технічні резерви повинні бути диверсифіковані і розповсюджені таким чином, щоб не було надмірного покладання на якусь категорію активів, інвестиційних ринків або інвестицій.

(іі) інвестиції в конкретні види активів, які показують високий рівень ризи­ку з огляду на природу таких активів або якості емітента, повинні бути обмежені до розумних рівнів;

(ііі) обмеження на конкретні категорії активів повинні враховувати при під­рахунку технічних резервів наявність перестрахування;

(iv) якщо наявні активи включають інвестиції в дочірню компанію, яка управ­ляє всіма або частиною інвестицій страхової компанії від його імені, держава-член походження, застосовуючи правила та принципи, перед­бачені цією статтею, повинна взяти до уваги основні активи, якими володіє дочірня компанія; держава-член походження може ставитися до активів інших дочірніх компаній таким самим чином;

(v) частка активів у відсотках, що покриває технічні резерви, які є об'єктом неліквідних інвестицій, повинна утримуватися на розумному рівні;

(уі)там де наявні активи включають позики або боргові цінні папери, випу­щені певними кредитними установами, держава-член походження, за­стосовуючи правила і принципи, що містяться у цій статті, може взяти до уваги основні активи, якими володіють такі кредитні установи. Таке ставлення може застосовуватися тільки тоді, коли кредитна установа має свій головний офіс в державі-члені, і ця держава-член і/ або місцеві органи цієї держави повністю володіють ним, а його діяльність, відпові­дно до його установчого договору та статуту, полягає у наданні через його посередників позик державі або місцевим органам чи позик, що гарантовані державою або місцевими органами, або позик органам, що тісно пов'язані з державою чи місцевими органами.

3.  В контексті детальних правил, що визначають умови використання при­йнятних активів, держава-член з більшим обмеженням ставитиметься до:

—   будь-якої позики, що не супроводжується банківською гарантією, гара­нтією, виданою страховою компанією, заставою або іншою гарантією в порівнянні з позиками, що супроводжуються таким забезпеченням,

—   ІСІ, що не узгоджені у межах значення Директиви 85/611/ЕЕС16, та ін­ших інвестиційних фондів в порівнянні з ІСІ, що узгоджені в межах значення тієї Директиви,

—   цінних паперів, які не обертаються на організованому ринку, в порів­нянні з тими, які обертаються,

—   облігацій, боргових цінних паперів та інших інструментів грошового ри­нку та ринку капіталу, випущені не державами, місцевими або регіона­льними органами або компаніями, що належать до Зони А, як визначе­но Директивою 89/647/ЕЕС17, або емітентами яких є міжнародні організації, що не налічують хоча б одну з держав-членів Співтовариства серед своїх членів, в порівнянні з тими самими фінансовими інструмен­тами, випущеними такими органами.

4.  Держави-члени можуть підвищити ліміт, визначений пунктом 1 (Ь) до 40 % у випадку певних боргових цінних паперів, коли вони випущені кредит­ною установою, яка має свій головний офіс у державі-члені і підлягає у відпо­відності з законом спеціальному офіційному нагляду, який має на меті захисти­ти власників таких боргових цінних паперів. Зокрема, суми, одержані з випуску таких боргових цінних паперів, повинні бути інвестовані відповідно до закону в активи, які під час усього періоду чинності таких боргових цінних паперів спро­можні покривати вимоги, що долучаються до боргових цінних паперів, і які у разі неспроможності випуску могли би використатися на пріоритетній основі для відшкодування суми боргу і виплати нарахованих відсотків.

5. Держави-члени не вимагатимуть від страхових компаній, щоб ті інвесту­вали в конкретні категорії активів.

6. Незважаючи на пункт 1, за виняткових обставин і на запит страхової компанії держава-член походження може тимчасово і відповідно до належно обгрунтованого рішення дозволити винятки до правил, поданих в пункті 1 (а)— (е) відповідно до статті 20.

Стаття 23

Пункти 8 і 9 Додатку 1 до Директиви 88/357/ЄЕС викласти у такій редакції: «8. Страхові компанії можуть володіти неузгодженими активами для по­криття суми, яка не перевищує 20 % їхніх зобов'язань в конкретній валюті.

9. Держава — член може передбачити, що якщо у попередніх процедурах зобов'язання повинні бути покриті активами, вираженими валютою держави -члена, ця вимога буде вважатися виконаною, якщо активи будуть виражені в ЕКЮ».

Стаття 24

Статтю 16(1) Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «1. Держава-член походження вимагає від кожної страхової компанії вста­новити відповідну маржу платоспроможності щодо всієї її діяльності.

Маржа платоспроможності відповідає активам компанії, вільним від будь-яких передбачуваних зобов'язань за вирахуванням нематеріальних активів. Зо­крема, включається таке:

—   сплачений акціонерний капітал або у випадку компанії взаємного стра­хування, чинний початковий фонд плюс будь-які рахунки учасників, які відповідають наступним критеріям:

(a)  установчий договір і статут повинні передбачати, що платежі з цих рахунків можуть бути здійснені тільки учасникам і тільки у тій мірі, якщо це не призводить до зниження маржі платоспроможності ниж­че такого, що вимагається, або після ліквідації компанії, якщо всі інші борги компанії сплачено;

(b)  установчий договір і статут повинні передбачати з огляду на будь-які платежі з метою, іншою, ніж індивідуальне припинення членства, щоб компетентним органам було повідомлено щонайменше за один місяць і вони могли заборонити платіж протягом цього періоду і

(c)  до відповідних положень установчих документів і статутів можуть бути внесені зміни тільки після того, як компетентні органи заявили, що вони не мають заперечень щодо змін, не завдаючи шкоди крите­ріям, які встановлені в підпунктах (а) та (Ь);

—   половина несплаченого акціонерного капіталу або початкового фонду, коли сплачена частина сягає 25% такого капіталу або фонду,

—   резерви (статутні та вільні), що не відповідають андеррайтинговим зобо­в'язанням,

—   будь-які прибутки, отримані зарані,

—   у разі взаємної асоціації або асоціації взаємного типу з різними внеска­ми будь-яка вимога, яку вона має до учасників, через залучення додат­кових внесків, протягом фінансового року, до половини різниці між ма­ксимальними та фактично затвердженими внесками, але яка не може перевищувати 50% маржі,

—   на прохання і з доказами, що надаються страховою компанією, будь-які приховані резерви, що виникають з недооцінки активів, якщо такі при­ховані резерви не мають виняткового характеру, сукупний привілейований акціонерний капітал і субординовании пози­ковий капітал може включатися, проте тільки у розмірі до 50 % маржі І не більше, ніж 25 % якого складається з субординованих позик зі вста­новленим строком погашення або з сукупного привілейованого акціо­нерного капіталу з фіксованим строком, якщо виконується такий міні­мум критеріїв:

(a)  у випадку банкрутства або ліквідації страхової компанії повинні Іс­нувати зобов'язуючі угоди, відповідно до яких субординовании по­зиковий капітал або привілейований акціонерний капітал зарахову­ється після вимог всіх інших кредиторів і не виплачується до того часу, поки всі інші позики, які існують, не будуть погашені.

Субординовании позиковий капітал повинен відповідати наступним умо­вам:

(b)  тільки повністю оплачені фонди можуть братися до уваги;

(c)  для позик з фіксованим строком погашення початковий строк поіа шення повинен бути становити щонайменше п'ять років. Не пізні­ше, аніж за один рік до дати виплати страхова компанія повинна надати компетентним органам для схвалення план, що показує, як буде утримуватися маржа платоспроможності або як вона буде під нята до необхідного рівня, на час настання строку виплати, якщо тільки розмір, коли позика може бути зарахована як компонент мар жі платоспроможності, поступово не зменшиться протягом щонаи менше останніх п'яти років перед датою сплати. Компетентні органи можуть дати дозвіл на попередню сплату таких позик за умови по­дання страховою компанією, що надало її, заявки про це, І за умови, що його маржа платоспроможності не опуститься нижче рівня, шо вимагається;

(d)  позики, дата погашення яких не фіксована, повинні підлягати сплаті тільки за умови надання повідомлення за п'ять років, окрім випад­ків, коли позики більше не розглядаються як компонент маржі пла­тоспроможності або окрім випадків, коли для передчасної оплати вимагається попередня згода компетентних органів. В останньому випадку страховій компанії необхідно повідомити компетентні орга­ни щонайменше за шість місяців до дати запланованого погашення, конкретизуючи фактичну маржу і ту, що вимагається до і після опла­ти. Компетентні органи надають дозвіл на оплату тільки у тому випа­дку, якщо маржа платоспроможності страхової компанії не опуститься нижче рівня, що вимагається;

(e)  договір позики не повинен містити жодних положень, які встанов­люють, що за окремих обставин, інших ніж ліквідація страхової ком­панії, борг підлягатиме виплаті ще до погоджених дат виплати;

(f)  до договору позики можуть бути внесені зміни тільки після того, як компетентні органи підтвердять, що вони не мають заперечень про­ти внесення змін,

цінні папери без визначеної дати погашення та інші інструменти, що відповідають наступним умовам, включаючи сукупні привілейовані ак­ції, інші, ніж згадані в попередньому абзаці, до 50% маржі для загальної суми таких цінних паперів та субординованого позикового капіталу, про який ідеться у попередньому абзаці:

 (а) вони не можуть бути погашені за Ініціативи пред'явника або бе   ч. передньої {голи компетентного органу;

(Н) контракт про емісію повинен надавати можливість сірачонш kov ті відстрочити сплату відсотків за позикою,

;с) вимоги кредитора до страхової компанії зараховуються плькп п l- Ін таких вимог всіх не субординованих кредиторів;

(d) документи, шо регулюють емісію цінних паперів, повинні передба­чити можливість поглинання збитків боргом та несплаченими вшсої ками, в той же час надаючи страховій компанії можливість продов­жувати свою діяльність;

ю) пльки повністю сплачені суми можуть братися до уваги »

С гаті я 25

Не більше, ніж через три роки з дати застосування цієї Директиви, Комісія подаь звіт щодо потреби в подальшій гармонізації маржі платоспроможності до Комітету з питань страхування.

Стаття 26

Статтю 18 Директиви 79/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 18

1.  Держави-члени не встановлюють жодних правил щодо вибору активів, які не потрібно використовувати для покриття технічних резервів відповідно до статті 15.

2.  Керуючись статтею 15(2), статтею 20 (1), (2), (3) і (5) а також останнім підпунктом статті 22 (1), держави-члени не повинні стримувати вільне розпо­рядження такими активами, як рухомими, так і нерухомими, що складають частину активів страхових компаній, які отримали ліцензію на зайняття страхо­вою діяльністю.

3.  Пункти 1 і 2 не повинні перешкоджати будь-яким заходам, які для захи­сту інтересів застрахованих осіб уповноважені вживати держави-члени як влас­ники або учасники, або партнери відповідної компанії.»

Розділ З

Стаття 27

Статтю 7 (1) (f) Директиви 88/357/ЄЕС викласти у такій редакції: «(f) у випадку ризиків, про які йдеться в статті 5 (d) Директиви 73/239/ЄЕС, договірні сторони можуть обирати будь-яке право.»

Стаття 28

Держава-член, в якій має місце ризик, не повинна перешкоджати власни­кам страхових полісів укладати контракти зі страховими компаніями, яким на­дано ліцензію відповідно до положень статті 6 Директиви 73/239/ЄЕС, в тій мірі, що не суперечить положенням законодавства щодо захисту загального блага держави-члена, в якій має місце ризик.

Стаття 29

Держави-члени не приймають положень, які вимагають попереднього схва­лення або систематичного повідомлення про загальні і спеціальні умови полі­сів, обсяги премій або про бланки та інші друковані документи, які Страхова компанія має намір використовувати у ділових стосунках з власниками страхо­вих полісів. Вони можуть тільки вимагати несистематичного повідомлення про ті умови полісів та інші документи з метою перевірки на відповідність націона­льному законодавству щодо договорів страхування, і така вимога не може бути попередньою умовою здійснення компанією своєї діяльності.

Держави-члени не можуть утримувати або надавати попереднє повідомлен­ня або схвалення запропонованого збільшення ставок премій, окрім випадків, коли це здійснюється як частина загальної системи контролю за цінами.

Стаття ЗО

1.  Статтю 8 (4) (Ь) Директиви 88/357/ЄЕС виключити.

Статтю 8 (4) (а) згаданої Директиви, таким чином, викласти у такій ре­дакції:

«(а) Відповідно до підпункту (с), третій підпункт статті 7 (2) застосовується у випадку, коли за договором страхування надається покриття у двох або біль­ше державах-членах, коли щонайменше в одній з них страхування є обов'язко­вим.»

2.  Незважаючи на будь-яке положення, що суперечить цьому, держава-член, в якій страхування є обов'язковим, може вимагати доведення до відома компе­тентних органів загальних та спеціальних умов обов'язкового страхування до того, як така діяльність почала здійснюватися.

Стаття 31

1.  Перед укладанням договору страхування компанія повідомляє власника страхового поліса про:

—   законодавство, яке застосовується до договору у випадку, якщо сторони не мають права вільного вибору, або про факт, що сторони вільні у виборі відповідного законодавства, і, в останньому випадку, про законо­давство, яке страхова компанія пропонує вибрати,

—   порядок розгляду скарг власників страхових полісів, включаючи, за не­обхідності, наявність органу з розгляду таких скарг, не перешкоджаючи праву власників страхових полісів розпочати судовий розгляд.

2.  Зобов'язання, про які йдеться в пункті 1, застосовуються тільки у випад­ку, коли власником страхового поліса є фізична особа.

3.  Правила для імплементації цієї статті визначаються у відповідності з за­конодавством держави-члена, в якій має місце ризик.

Глава IV

Положення про право на здійснення підприємницької діяльності та свободу наданя послуг

Стаття 32

Статтю 10 Директиви 73/239/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 10

1.  Страхова компанія, що пропонує відкрити структурний підрозділ на те­риторії іншої держави-члена, має повідомити про це компетентні органи дер­жави-члена походження.

2.  Держави-члени мають вимагати від кожної страхової компанії, яка про­понує відкрити структурний підрозділ на території іншої держави-члена, про­тягом часу нотифікації, передбаченої в пункті 1, подати таку інформацію:

 (a)  назву держави-члена, на території якої компанія пропонує відкрити стру­ктурний підрозділ;

(b)  схему діяльності, у якій визначено, серед іншого, види майбутньої діяль­ності, та структурну організацію структурного підрозділу;

(c)  адресу в державі-члені структурного підрозділу, з якої документи мо­жуть бути одержані і на яку вони можуть бути доставлені, із розумінням, що ця адреса є адресою, на яку надсилаються всі повідомлення уповно­важеному представнику;

(d)  ім'я уповноваженого представника, який повинен мати достатні повно­важення для створення зобов'язань для компанії перед третіми сторона­ми і для того, щоб представляти її у стосунках з органами влади та суда­ми держави-члена структурного підрозділу . Щодо Ллойдс, то у випадку будь-якого судового розгляду у державі-члені структурного підрозділу, який може мати місце з огляду на прийняті зобов'язання щодо страху­вання, застрахованим особам не повинні надаватися менші можливості, ніж у випадку судового розгляду щодо звичайного виду діяльності. Упо­вноважений представник повинен, таким чином, мати достатні повно­важення для того, щоб брати участь в судовому розгляді справи, яка порушена проти нього і повинен, в цій компетенції, мати можливість створення зобов'язань для страховиків Ллойдс, яких це стосується.

У випадку, коли компанія має намір, щоб її структурний підрозділ покривав ризики виду 10 пункту А Додатку, не включаючи відповідальність перевізника, вона повинна надати декларацію, що вона стала членом національного бюро і національного гарантійного фонду держави-члена структурного підрозділу.

3.  Окрім випадків, коли компетентні органи держави-члена походження мають підстави для сумнівів щодо належної адміністративної структури або фі­нансової ситуації страхової компанії або доброї репутації і професійної кваліфі­кації чи досвіду директорів або менеджерів або уповноваженого агента, беручи до уваги заплановану діяльність, вони повинні протягом трьох місяців з часу отримання всієї інформації, яка передбачена пунктом 2, передати таку інфор­мацію компетентним органам держави-члена структурного підрозділу, а також повинні відповідно поінформувати компанію, якої це стосується.

Компетентні органи держави-члена походження також засвідчують, що стра­хова компанія дійсно має мінімальну маржу платоспроможності, підраховану відповідно до статей 16 і 17.

У випадку, коли компетентні органи держави-члена походження відмовля­ються надати інформацію, яка зазначена в пункті 2, компетентним органам держави-члена структурного підрозділу, вони мають надати компанії, якої це стосується, інформацію про причини їхньої відмови протягом трьох місяців з часу отримання відповідної інформації. Таку відмову або бездіяльність може бути оскаржено до суду держави-члена походження.

4.  Перед тим, як структурний підрозділ страхової компанії почне вести дія­льність, компетентні органи держави-члена структурного підрозділу мають про­тягом двох місяців з часу отримання інформації, зазначеної в пункті 3, поінфо­рмувати компетентні органи держави-члена походження, якщо потрібно, про умови, за яких з огляду на загальне благо така діяльність має здійснюватися в державі-члені структурного підрозділу .

5.  При отриманні повідомлення від компетентних органів держави-члена структурного підрозділу або, якщо повідомлення не отримане від них і закінчується строк, передбачений пунктом 4, структурний підрозділ може бути відкри­тий і почати вести свою діяльність.

6. У випадку зміни будь-яких деталей, які було доведено до відома відпові­дно до пункту 2 (Ь), (с) або (d), страхова компанія має надати письмове повід­омлення про такі зміни компетентним органам держави-члена походження та держави-члена структурного підрозділу щонайменше за один місяць до внесен­ня зміни так, щоб компетентні органи держави-члена походження і компетен­тні органи держави-члена структурного підрозділу могли виконати свої відпові­дні функції згідно із пунктами 3 і 4.»

Стаття 33

Стаття 11 Директиви 73/239/ЄЕС втрачає чинність.

Стаття 34

Статтю 14 Директиви 88/357/ЄЕС викласти у такій редакції:

«Стаття 14

Будь-яка компанія, що має намір вести діяльність вперше в одній або біль­ше державах-членах відповідно до свободи надання послуг, повинна спочатку повідомити компетентні органи держави-члена походження, вказавши при цьому на природу ризиків, які вона пропонує покривати.»

Стаття 35

Статтю 16 Директиви 88/357/ЄЕС викласти у такій редакції: «Стаття 16

1.  Протягом одного місяця з дня письмового повідомлення, яке передбаче­не в статті 14, компетентні органи держави-члена походження доводять до відо­ма держави-члена або держав-членів, на території яких компанія має намір вести свою діяльність згідно до свободи надання послуг, таке:

(a)  сертифікат, який засвідчує, що компанія дійсно має мінімальну маржу платоспроможності, підраховану відповідно до статей 16 та 17 Директи­ви 73/239/ЄЕС;

(b)  види страхування, на які компанія отримала ліцензію;

(c)  природу ризиків, які компанія пропонує покривати в державі-члені на­дання послуг.

У той же час вони належним чином інформують відповідну компанію.

Кожна держава-член, на території якої компанія має намір відповідно до свободи надання послуг покривати ризики, які відносяться до виду 10 пункту А Додатку до Директиви 73/239/ЄЕС, інші, ніж відповідальність перевізників, може вимагати щоб компанія:

—   повідомила ім'я та адресу представника, відповідно до статті 12а (4) цієї Директиви,

—   надала декларацію про те, що компанія стала членом національного бюро і національного гарантійного фонду держави-члена надання послуг.

2.  У випадку, якщо компетентні органи держави-члена походження не на­дають інформації відповідно до пункту 1 протягом встановленого періоду, вони подають причини їхньої відмови компанії протягом того ж періоду. Таку відмо­ву може бути оскаржено до суду держави-члена походження.

3.  Компанія може почати свою діяльність у день, коли було одержано повід­омлення відповідно до першого підпункту пункту 1.»

Стаття 36

Статтю 17 Директиви 88/357/ЄЕС викласти у такій редакції:

«Стаття 17

Будь-які зміни, які компанія має намір внести до інформації, вказаної в статті 14, мають бути внесені відповідно до процедури, що встановлена стаття­ми 14 і 16.»

Стаття 37

Дія другого і третього підпункту статті 12 (2), статті 12 (3) а також статті 13 і 15 Директиви 88/357/ЄЕС втрачає чинність.

Стаття 38

Компетентні органи держави-члена структурного підрозділу або держави-члена надання послуг можуть вимагати, щоб інформація, яку вони уповноваже­ні вимагати відповідно до цієї Директиви щодо діяльності страхових компаній, які здійснюють цю діяльність на території даної держави, надавалася їм офіцій­ною мовою або мовами даної держави.

Стаття 39

1.  Стаття 18 Директиви 88/357/ЄЕС втрачає чинність.

2.  Держава-член структурного підрозділу або надання послуг не приймає положень, які вимагають попереднього схвалення або систематичних повідом­лень про загальні та спеціальні умови полісів, обсяги премій, або бланки та інші друковані документи, які компанія має намір використовувати в ділових стосунках з власниками страхових полісів. Вона може лише вимагати, щоб ком­панія, яка пропонує вести страхову діяльність на її території, відповідно до права на здійснення підприємницької діяльності або свободи надання послуг надавала несистематичні повідомлення про такі умови полісів та інші докумен­ти для цілей перевірки на відповідність положенням її національного законо­давства щодо договорів страхування, і така вимога не може становити попере­дню умову для ведення компанією своєї діяльності.

3. Держава-член структурного підрозділу або держава-член надання послуг не може залишити або запровадити вимогу про попереднє повідомлення або схвалення запропонованого збільшення премій, окрім випадків, коли це здійс­нюється як частина загальної системи контролю за цінами.

Стаття 40

1.  Стаття 19 Директиви 88/357/ЄЕС втрачає чинність.

2.  Будь-яка компанія, яка веде свою діяльність за правом на здійснення підприємницької діяльності або за свободою надання послуг має надати компе­тентним органам держави-члена структурного підрозділу, і /або держави-члена надання послуг всі документи на запит цього органу для цілей цієї статті, оскі­льки компанії, головні офіси яких розташовані в цих державах-членах, також зобов'язані робити це.

3.  Якщо компетентні органи держави-члена встановлюють, що компанія зі структурним підрозділом або компанія, яка веде свою діяльність відповідно до свободи надання послуг на її території, не відповідають положенням націона­льного законодавства, вони повинні вимагати від компанії, якої це стосується, виправити таке становище.

4. Якщо відповідна компанія не вживає необхідних дій, компетентні органи відповідної держави-члена, інформують компетентні органи відповідної держави-члена походження. Останні повинні за першої ж нагоди вжити всіх необхід­них заходів для того, аби забезпечити виправлення відповідною компанією та­кого становища. Характер таких заходів доводиться до відома компетентних органів відповідної держави-члена.

5.  Якщо, незважаючи на заходи, вжиті державою-членом походження, або через те, що такі заходи виявились неналежними або недостатніми в цій держа­ві, компанія продовжує порушувати чинне законодавство у відповідній держа-ві-члені, остання може після повідомлення компетентних органів держави-чле­на походження вжити відповідних заходів для запобігання або покарання за подальші порушення, включаючи, якщо необхідно, запобігання укладанню но­вих договорів страхування на своїй території. Держави-члени забезпечують, щоб на їх територіях була можливість надати необхідні документи для таких заходів щодо страхових компаній .

6.  Пункти 3, 4 і 5 не впливають на надзвичайні повноваження відповідних держав-членів для вжиття відповідних заходів здля попередження на їх терито­ріях. Це стосується також і можливості заборони страховим компаніям уклада­ти нові договори страхування на їх територіях.

7.  Пункти 3, 4 і 5 не впливають на повноваження держав-членів карати за порушення на їх територіях.

8.  Якщо компанія, яка вчинила порушення, має установу або володіє влас­ністю у відповідній державі-члені, компетентні органи останньої можуть у від­повідності з національним законодавством застосовувати адміністративні санк­ції, передбачені за таке порушення шляхом застосування примусу проти такої установи або власності.

9.  Будь-який захід, здійснений у відповідності з пунктами 4—8, включаючи покарання або обмеження здійснення страхової діяльності має бути належним чином обгрунтовано і доведено до відома відповідної компанії.

10.  Кожні два роки Комісія повинна надати Комітету з питань страхування, створеному згідно із Директивоюи 91/675/ЄЕС, звіт, що узагальнює кількість і види випадків, коли в кожній державі-члені було відмовлено у наданні ліцензії відповідно до статті 10 Директиви 73/239/ЄЕС або статті 16 Директиви 88/357/ ЄЕС, до якої внесені зміни цією Директивою або про заходи, які вживалися відповідно до пункту 5. Держави-члени співпрацюють з Комісією шляхом на­дання їй відповідної інформації для такого звіту.

Стаття 41

Ніщо в цій Директиві не перешкоджає страховим компаніям, головні офіси яких знаходяться на території держав-членів, рекламувати свої послуги за до­помогою всіх доступних засобів зв'язку в державі-члені структурного підрозділу або державі-члені надання послуг відповідно до правил, які визначають форму та зміст такої реклами, прийнятих в інтересах загального блага.

Стаття 42

1.  Стаття 20 Директиви 88/357/ЄЕС при цьому втрачає чинність.

2. У випадку, коли страхова компанія ліквідується, зобов'язання, які випли­вають з договорів, укладених через структурний підрозділ або відповідно до свободи надання послуг, розглядаються таким же чином, як і ті, що виплива­ють з інших договорів страхування, які уклала компанія, не зважаючи на наці­ональність застрахованих осіб та бенефіціарів.

Стаття 43

1.  Стаття 21 Директиви 88/357/ЄЕС при цьому втрачає чинність.

2.  У випадку, коли страхування пропонується згідно із правом на здійснен­ня підприємницької діяльності або відповідно до свободи надання послуг, вла­сники страхових полісів повинні, перед тим як виникає будь-яке зобов'язання, отримати інформацію про державу-член, на території якої розташовано голо­вний офіс або, якщо потрібно, розташовано структурний підрозділ, з яким укла­дається договір.

Будь-які документи, які надаються власникам страхових полісів, повинні містити інформацію, яка вказана в першому підпункті.

Зобов'язання, вказані в перших двох підпунктах, не застосовуються до ри­зиків, визначених статтею 5 (d) Директиви 73/239/ЄЕС.

3. Договір або будь-який інший документ, що надає страхове покриття, ра­зом з пропозицією страхування, якщо вона є обов'язковою для власника стра­хового полісу, має містити адресу головного офісу, або, у відповідних випадках, структурного підрозділу страхової компанії, яка надає страхове покриття.

Кожна держава-член може вимагати, щоб ім'я і адреса представника страхо­вої компанії, згаданого у статті 12а (4) Директиви 88/357/ЄЕС також були за­значені у документах, про які йдеться в першому підпункті.

Стаття 44

1.  Стаття 22 Директиви 88/357/ЄЕС при цьому втрачає чинність.

2.  Кожна страхова компанія інформує компетентний орган держави-члена походження окремо про угоди, вчинені відповідно до права на здійснення під­приємницької діяльності, та про угоди, вчинені відповідно до свободи надання послуг, про розміри премій, вимог та про комісії, без відрахування на перестра­хування, за державою-членом та за групою видів, а також що стосується виду 10 пункту А Додатку до Директиви 73/239/ЄЕС, не включаючи відповідальність перевізника, частоту та середню ціну вимог.

Групи видів при цьому визначаються, як зазначено нижче:

—   нещасні випадки та захворювання (види 1 і 2),

—   дорожньо-транспортні пригоди (види 3, 7 та 10, враховуючи те, що для виду 10, виключаючи відповідальність перевізників, показники вказу­ються окремо від інших),

—   пожежа та інше пошкодження майна (види 8 і 9),

—   авіація, морський та інший транспорт (види 4, 5, 6, 7, 11 і 12),

—   загальна відповідальність (вид 13),

—   кредити та поручительства (види 14 і 15),

—   інші види (види 16, 17 і 18).

Компетентні органи держави-члена походження передають таку інформа­цію впродовж розумного строку та в зведеній формі компетентним органам кожної відповідної держави-члена, яка надає відповідний запит.

Стаття 45

1.  Стаття 24 Директиви 88/357/ЄЕС при цьому втрачає чинність.

2. Дана Директива не порушує право держав-членів вимагати від компаній, які ведуть свою діяльність на їх територіях відповідно до права на здійснення підприємницької діяльності та свободи надання послуг приєднуватись і брати участь, на тих же умовах, як і компанії, яким надано ліцензію в цій державі, у будь-якій схемі, розробленій для гарантування виплат за вимогами застрахова­них осіб та постраждалих третім осіб.

Стаття 46

1.  Стаття 25 Директиви 88/357/ЄЕС при цьому втрачає чинність.

2.  Не зашкоджуючи будь-якій наступній гармонізації, кожен договір страху­вання підлягає виключно непрямому оподаткуванню і парафіскальним зборам на страхові премії в державі-члені, в якій має місце ризик, як визначено в статті 2 (d) Директиви 88/357/ЄЕС, а також, у випадку Іспанії, додатковим стягнен­ням, законно визначеним на користь Іспанського «Consorcio de Compensacion de Seguros» за виконання ним своїх функцій щодо компенсації збитків, які виникають у результаті надзвичайних випадків, які мають місце в цій державі-члені.

На вилучення зі сфери дії першого абзацу статті 2 (d) Директиви 88/357/ЄЕС та для цілей цього пункту рухома власність, яка міститься в будівлі, розташова­ній на території держави-члена, за винятком речей, які знаходяться у переве­зенні, є ризиком, який має місце в цій державі-члені, навіть якщо будівля та її вміст не покриваються одним страховим полісом.

Законодавство, яке застосовується до договору за статтею 7 Директиви 88/357/ЄЕС, не впливає на відповідні фінансові домовленості.

До майбутньої гармонізації кожна держава-член застосовує до таких компа­ній, які покривають ризики, що мають місце на її території, своє національне законодавство для забезпечення збору непрямих податків і парафіскальних збо­рів відповідно до підпункту першого.

Глава V Перехідні положення

Стаття 47

Федеративна Республіка Німеччина може відстрочити до 1 січня 1996 року застосування першого речення другого підпункту статті 54 (2). Протягом цього періоду, положення наступного підпункту будуть застосуватися до ситуації, яка передбачена статтею 54 (2).

Коли технічну основу для підрахунку премій доведено до відома компетент­них органів держави-члена походження відповідно до третього речення другого підпункту статті 54 (2), ці органи повинні негайно передати таку інформацію до компетентних органів держави-члена, на території якої має місце ризик, для того, щоб вони могли зробити свої коментарі. Якщо компетентні органи держави-члена походження не беруть до уваги такі коментарі, вони інформують компетентні органи держави-члена, в якій має місце ризик, і вказують причини.

Стаття 48

Держави-члени можуть дозволити страховим компаніям, які мають головні офіси на їх територіях, причому їх будівлі і земля, що покривають їх технічні резерви, перевищують на час нотифікації цієї Директиви відсоток, визначений статтею 22 (1) (а), привести свою діяльність у відповідність з цим положенням не пізніше 31 грудня 1998 року.

Стаття 49

Королівство Данія може відстрочити до 1 січня 1999 року застосування цієї Директиви щодо обов'язкового страхування нещасних випадків на виробництві. Протягом цього періоду виняток, передбачений статтею 12 (2) Директиви 88/357/ЄЕС щодо нещасних випадків на виробництві, продовжує застосовува­тися в Королівстві Данія.

Стаття 50

Іспанія до 31 грудня 1996 року, а Греція та Португалія до 31 грудня 1998 року, можуть керуватися наступними перехідними домовленостями щодо до­говорів, що покривають ризики, які мають місце виключно в одній з цих дер-жав-членів, інші, ніж ті, що визначені в статті 5(d) Директиви 73/239/ЄЕС:

(a)  на вилучення зі статті 8 (3) Директиви 73/239/ЄЕС і статей 29 та 39 цієї Директиви, компетентні органи держав-членів можуть вимагати дове­дення до їх відома, перед використанням, загальних і спеціальних умов страхового поліса;

(b)  сума технічних резервів щодо договорів, про які йдеться у цій статті, визначаються під наглядом відповідної держави-члена згідно з її прави­лами або, за їх відсутності, згідно з процедурами, встановленими на її території згідно з цією Директивою. Покриття таких технічних резервів еквівалентними і узгоджувальними активами та розміщення даних акти­вів здійснюються під наглядом даної держави-члена згідно з її правила­ми та практикою, що встановлюються у відповідності до цієї Директиви.

Глава VI Заключні положення

Стаття 51

Наступні технічні узгодження, які мають бути зроблені до Директив 73/239/ ЄЕС і 88/357/ЄЕС та до цієї Директиви, приймаються відповідно до процеду­ри, встановленої Директивою 91/675/ЄЕС:

—   розширення законодавчих форм, передбачених статтею 8 (1) (а) Дирек­тиви 73/239/ЄЕС,

—   поправки до переліку, встановленого в Додатку до Директиви 73/239/ ЄЕС, або застосування термінології, яка використовується в даному пе­реліку для врахування розвитку ринків страхування,

—   роз'яснення пунктів, які складають маржу платоспроможності, що пере­лічені в статті 16(1) Директиви 73/239/ЄЕС, для врахування створення нових фінансових інструментів,

—   зміна мінімального гарантійного фонду, передбаченого статтею 17 (2) Директиви 73/239/ЄЕС, для врахування економічного та фінансового розвитку,

—   поправки для врахування створення нових фінансових інструментів, що внесені до переліку прийнятних активів для покриття технічних резер­вів, встановлених статтею 21 цієї Директиви і до правил з розширення інвестування, що встановлені статтею 22,

—   зміни в послабленні узгоджувальних правил, які встановлюються в До­датку 1 до Директиви 88/357/ЄЕС, для врахування розвитку нових ін­струментів щодо валютного хеджингу або прогресу, досягнутого в на­прямі до економічного і валютного союзу,

—   роз'яснення визначень для забезпечення однорідного застосування Ди­ректив 73/239/ЄЕС і 88/357/ЄЕС, а також цієї Директиви на території всього Співтовариства.

Стаття 52

1.  Структурні підрозділи, які розпочали свою діяльність відповідно до чин­ного законодавства у державі-члені, до моменту набрання чинності положен­нями, прийнятими для імплементації цієї Директиви, вважаються такими, що підлягають процедурі, встановленій пунктами (1)—(5) статті 10 Директиви 73/ 239/ЄЕС. З моменту набрання чинності вони керуються статтями 15, 19, 20 та 22 Директиви 73/239/ЄЕС та статтею 40 цієї Директиви.

2.  Статті 34 і 35 не впливають на права, отримані страховими компаніями при здійсненні своєї діяльності відповідно до свободи надання послуг до моме­нту набрання чинності положеннями, які приймаються для імплементації цієї Директиви.

Стаття 53

Директиву 73/239/ЄЕС доповнити статтею такого змісту: «Стаття 28а

1.  Відповідно до умов, які встановлюються національним законодавством, кожна держава-член надає ліцензію представництвам та філіям, створеним на її території і до яких застосовується ця Глава щодо передачі всіх або частини їх портфелів договорів приймаючому офісу, який здійснює підприємницьку дія­льність на території тієї ж держави-члена, якщо компетентні органи цієї держа­ви-члена або, якщо потрібно, держави-члена, по яку йдеться у статті 26, підтве­рджують, що, враховуючи таку передачу, приймаючий офіс має необхідну маржу платоспроможності.

2.  Відповідно до умов, які встановлюються національним законодавством, кожна держава-член надає ліцензію представництвам та філіям, створеним на її території і до яких застосовується ця Глава щодо передачі всіх або частини їх портфелів договорів страховій компанії, головний офіс якого знаходиться на території іншої держави-члена, якщо компетентні органи влади тієї держави-члена підтверджують, що, враховуючи таку передачу, приймаючий офіс має необхідну маржу платоспроможності.

3. Якщо відповідно до умов, які встановлені національним законодавством, держава-член надає ліцензію представництвам та філіям, створеним на її тери­торії, і до яких застосовується ця Глава щодо передачі всіх або частини портфе­лів договорів представництву або філії, до якої застосовується ця Глава і які відкрито на території іншої держави-члена, потрібно забезпечити, щоб компе­тентні органи держави-члена, в якій розташовано головний офіс приймаючої компанії або ті ж самі органи держави-члена, згадані у статті 26, підтвердили, що, враховуючи таку передачу, приймаючий офіс має необхідну маржу плато­спроможності, законодавство держави-члена приймаючого офісу дозволяє таку передачу, і така держава погодилася на передачу.

4.  У випадках, передбачених пунктами 1, 2 і 3, держава-член, в якій розта­шовано представництво або філію, що здійснюють передачу, надає дозвіл на передачу після отримання згоди компетентного органу держави-члена, в якій мають місце ризики, іншої ніж держави-члена, в якій розташовано представни­цтво або філію, що здійснюють передачу.

5.  Компетентні органи держави-члена, з якими ведуться консультації, нада­ють свій висновок або згоду компетентним органам держави-члена походжен­ня, та на території якої розташовано страхову компанію, що здійснює передачу, протягом трьох місяців після отримання запиту; відсутність будь-якої відповіді від органів, з якими консультуються, протягом цього періоду має розглядатися як позитивний висновок або мовчазна згода.

6. Передача, на яку надано дозвіл, відповідно до цієї статті, має бути опуб­лікована згідно з національним законодавством держави-члена, в якій має міс­це ризик. Такі передачі автоматично є чинними щодо власників страхових по­лісів, застрахованих осіб і будь-яких інших осіб, які набули прав та обов'язків за переданими контрактами.

Це положення не впливає на право держав-членів щодо надання власникам страхових полісів права вибору щодо скасування договорів протягом визначе­ного періоду після передачі.»

Стаття 54

1.  Незважаючи на будь-яке положення, що суперечить цьому, держава-член, в якій договори, що покривають ризики виду 2 пункту А Додатку Директиви 73/239/ЄЕС, можуть бути частковою або повною альтернативою до страхуван­ня здоров'я, передбаченого законодавче встановленою системою соціального захисту, може вимагати, щоб такі контракти відповідали особливим положен­ням законодавства, які встановлені даною державою-членом в інтересах загаль­ного блага для даного виду страхування, і щоб загальні та спеціальні умови такого страхування були повідомлені компетентним органам держави-члена перед їх застосуванням.

2. Держави-члени можуть вимагати, щоб система страхування здоров'я, про яку йдеться в пункті 1, функціонувала на технічній основі, подібній до страху­вання життя, відповідно до якої:

—   сплачувані премії підраховуються на основі кількості захворювань та ін­ших статистичних даних, які існують в державі-члені, в якій має місце ризик, у відповідності з математичними методами, які використовують­ся у страхуванні,

—   встановлюється резерв для підвищення віку,

—   страховик може скасувати договір тільки протягом фіксованого строку, встановлюваного державою-членом, в якій має місце ризик,

—   договір передбачає, що розміри премій можуть бути збільшені або розмі­ри виплат зменшені, навіть для поточних контрактів,

—  договір передбачає, що власник страхового полісу може замінити свій

діючий договір новим договором, який не суперечить пункту 1, запро­понованим тією ж страховою компанією або тим же структурним під­розділом, за умови врахування набутих ним прав. Зокрема, потрібно вра­ховувати резерв для підвищення віку, і можливість проведення нового медичного огляду тільки при збільшенні покриття.

У такому випадку компетентні органи відповідної держави-члена повинні опублікувати статистичні дані щодо захворювань та інші необхідні статистичні дані, які вказані в першому підпункті, та передати їх до компетентних органів держави-члена походження, в якій розташований головний офіс. Премії пови­нні бути достатніми, на основі розсудливих актуарних припущень, для того, аби компанії могли виконати всі свої зобов'язання, зважаючи на всі аспекти їхньої фінансової ситуації. Держава-член походження, в якій розташований го­ловний офіс, вимагає доведення технічних основ для розрахунку премій до ві­дома компетентних органів перед тим, як продукт буде надано в обіг. Цей пункт повинен також застосуватися тоді, коли вносяться зміни до існуючих договорів.

Стаття 55

Держави-члени можуть вимагати, щоб будь-яка страхова компанія, яка про­понує на свій ризик обов'язкове страхування від нещасних випадків на виробництві на їх території, відповідала спеціальним положенням їх національного законодавства щодо такого страхування, крім положень щодо фінансового на­гляду, які є виключною компетенцією держави-члена походження.

Стаття 56

Держави-члени забезпечують можливість оскарження до суду рішень, які приймаються щодо страхових компаній відповідно до законів, підзаконних та адміністративних положень, прийнятих у відповідності з цією Директивою.

Стаття 57

1.  Держави-члени приймають закони, підзаконні та адміністративні поло­ження, необхідні для приведення їх законодавства у відповідність до цієї Дирек­тиви, не пізніше ніж 31 грудня 1993 року і надають їм чинності не пізніше 1 липня 1994 року. Вони негайно інформують про це Комісію.

Коли держави-члени здійснять такі заходи, вони включають посилання на цю Директиву або роблять такі посилання при офіційній публікації. Спосіб, в який такі посилання будуть зроблені, визначається державами-членами.

2.  Держави-члени доводять до відома Комісії тексти основних положень національного законодавства, які вони приймають у сфері дії цієї Директиви.

Стаття 58

Ця Директива адресована державам-членам.

Вчинено в Люксембурзі 18 червня 1992 року.

За Раду Президент

Вітор Мартінз


<