1. Теоретичні питання аналізу сутності та змісту корупції

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 

Суспільний переустрій, зміна форм державного устрою і політичного режиму, що мають місце на пострадянському просторі і, зокрема, в Україні, зруйнували усталені тоталітарні моделі регуляції економічних і політичних процесів. Водночас становлення інститутів громадянського суспільства і розвиток демократичних політичних процесів в Україні стримується, що обумовлено багатьма факторами. Насамперед – це боротьба і протистояння за роки незалежності різних політичних сил, компонентів та інтересів; розбалансованість загальнолюдських, групових та індивідуальних цінностей; обмеженість системи політичних ідей, невизначеність орієнтирів і меж зміни політичних інститутів влади; відсутність дієвих механізмів і способів взаємодії соціумів і особистостей з приводу політичної влади; недостатній рівень політико-правової культури суспільства. Попри це прогресивний соціальний поступ стримується посиленням тиску на владу і суспільство з боку криміналізованих структур, які намагаються обмежити їх вплив на трансформаційні процеси задля задоволення своїх корисливих інтересів за умов дестабілізації, становлення політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, приватизації державного майна і формування ринкових відносин.

Серед таких проблем сучасного перехідного суспільства, як за масштабністю поширення, так і глибиною проникнення в соціальний організм, слід назвати корупцію та економічну злочинність. Їх негативний вплив на становлення громадянського суспільства в Україні стає все більш відчутним і сьогодні створює реальну загрозу національній безпеці країни. Успішне розв’язання цього надзвичайно складного питання вимагає поглибленого вивчення на засадах системної методології, з позиції політичних, соціально-філософських, економічних, юридичних та інших галузей науки.

Корупція – це таке саме стародавнє явище, як і соціальний порядок, що управляє життям людей, який би він не був. І так само давно люди намагаються знайти причини корупції і способи її обмеження. Фактично першу антикорупційну заповідь дав Господь через Мойсея, який записав те, що почув з неба: «Дарів не приймай, тому що дари сліпими роблять зрячих і перетворюють справу правих» (Ісх.23:8).

Зрозуміло, що це попередження (а для віруючих – заборона) узагальнює попередній досвід зіткнення людей з корупцією. Цитата цікава й іншим: вона зосереджує увагу людей на корупції, як злі, яке необхідно побороти.

І дійсно, боротьбу з корупцією прирівнюють за складністю до боротьби з людськими гріхами. Вона, по суті, і є комбінацією таких гріхів як жадібність, заздрість, лінь і невгамовна спрага насолод. Світ влаштований таким чином, що людські гріхи і пороки неможливо знищити. Суспільство і кожна окрема людина може тільки обмежити їх до розумних меж. Мораль, держава, етика, релігія – ті інструменти, за допомогою яких і відбувається це обмеження. Як тільки ці інструменти перестають працювати, у суспільстві починають валитися цивілізаційні основи взаємин між громадянами і державою і з’являється небезпека виникнення соціального хаосу. Тому одна з основних задач держави – це стримування пороків власних громадян і не тільки ідеологічними і виховними, а й репресивними методами у рамках закону.

Китайський реформатор Ванг Анши (1021 – 1086 рр.) називав два джерела корупції: «погані закони і погані люди». Обґрунтовуючи цей висновок, він писав: «…але що я хочу тепер особливо підкреслити, це те, що історія доказує неможливість забезпечення необхідного управління, якщо покладатися лише на владу закону, призначеного для контролю посадових осіб. Якщо останні не є людьми, які відповідають їх роботі. Подібним чином не слід чекати ефективного управління, якщо, маючи достойних людей на правильних позиціях, ви обмежуєте їх багаточисельними дрібними виснажливими обмеженнями»  . Це було написано тисячу років тому.

У XIV ст. визначний учений Ібн-Хальдун, будучи суддею і радником Тамерлана, намагався якось протидіяти хабарництву, знайти причини корупції і зрозуміти, чому одні реформи удаються, а інші ні. Але точної відповіді не знайшов. Причини корупції він вбачав у пристрасті еліт до розкішного життя, а її наслідком – економічні труднощі, які у свою чергу знову породжують корупцію   – таке замкнуте коло.

У стародавній Греції у IV – I ст. до н.е. до проявів корупції відносили діяння побутового характеру, наприклад, «псування їжі та питної води». Пізніше корупцією почали називати деякі карані у судовому порядку дії, зокрема, «зіпсованість моралі», «розпусність молоді», «розлад порядку в полісі».

Стародавні римляни до цього поняття включали місткий зміст, що розкриває логічний взаємообумовлений зв’язок таких явищ як підкуп – псування – занепад. Цей зв’язок і сьогодні присутній, корупція є умовою функціонування тіньової економіки, посилення диференціації суспільства за майновим станом, занепаду моралі, загальної криміналізації основних сфер життя суспільства.

У Давній Індії Каутилья, головний міністр імператора Чандрагупта Маурія, перерахував в «Артхашастра» 40 видів присвоєння урядовцями державного доходу. При цьому він сказав, що «…як неможливо не спробувати смак меду чи отрути, якщо вони знаходяться в тебе на кінчику язика, так само для урядовця неможливо не відкусити хоча б небагато від царських доходів. Як про рибу, що пливе під водою, не можна сказати, що вона п’є воду, так і про урядовця не можна сказати, що він бере собі гроші. Можна встановити рух пташок, що летять високо в небі, але неможливо встановити приховані цілі дій урядовців».

В інших державах давнини корупція була просто необхідна для правлячого режиму. Безпрецедентна стабільність патримоніальної бюрократії Давнього Китаю корінилась в ефективних механізмах протидії чиновництву, запобігання скупчення урядовців у стійку корпорацію, котра могла б опонувати імператору і у остаточному підсумку перехопити у нього владу. Одним з таких механізмів була фінансова залежність урядовця не від імператорського жалування, а від його вміння вижати з імператорських підданих максимум доходів, у тому числі й на свою власну користь. «Це перетворювало урядовців на легко уразливого порушника законів з усіма наслідками, що з цього випливають – страхом викриття, можливістю тримати його на гачку»  .

Сім віків назад Данте відвів зрадникам останнє, найбільш темне коло ада. Історики вказують на політичні причини його нестерпного відношення до корупції. Розповсюдження хабарництва він вважав однією з основних причин краху Італійської республіки.

Термін «корупція» походить від сполучення латинських слів «correi» та «rumpere». «Сorri» – це обов’язкова причетність кількох представників однієї із сторін до однієї справи, а «rumpere» – порушувати, ламати, пошкоджувати, скасовувати. У результаті утворився самостійний термін – «corrumpere»  , що передбачає участь у діяльності кількох (не менше двох) осіб, мета яких полягає у «псуванні», «руйнуванні», «пошкодженні» нормального розвитку судового процесу або процесу управління справами суспільства  .

У Російській імперії основою корупції була система так званого місництва, за умов якої більшість державних урядовців не отримували грошової винагороди, а жили за рахунок відвідувачів. На посади призначались чиновники відповідно до ієрархії боярських прізвищ без урахування їх особистих якостей. Прізвище особи утворювалось від назви «по батькові». Воно набувалось предками і передавалось через покоління, що автоматично призводило до утворення замкнутого родового прошарку населення. Все це сприяло розповсюдженню корупції.

З огляду на історію, хабарництво згадується в російських літописах ХІІІ ст. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану III. А його онук Іван IV Грозний уперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах (хабарництво).

До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практично єдиний народний бунт антикорупційної спрямованості. Він відбувся в Москві у 1648 р. і закінчився перемогою москвичів: частина міста згоріла разом з чималою кількістю мирних жителів, і заодно царем були віддані на розтерзання юрбі два корумпованих «міністри» – глава Земського наказу Плещеєв і глава Пушкарського наказу Траханіотів.

У період правління Івана IV поняття корупції та хабарництва фактично ототожнювались. За «Судебником» 1550 р. хабарництво було визнане кримінальним злочином. «Тільки в день Світлого Воскресіння дозволялося суддям та урядовцям разом з червоним яйцем приймати в дар і кілька десяток…»  .

Не знищила коріння корупції і реформа, проведена у Російській імперії у 50-х роках XVI ст., завдяки якій були встановлені посадові оклади особам, що знаходились на державній службі  . Разом із зростанням держапарату росла і корупція. Згодом це явище знайшло своє місце навіть у художній літературі. Микола Гоголь вустами Ляпкіна – Тяпкіна подарував нам чудовий сорремізм – «борзые щенки» як предмет хабара, а Бердяєв назвав хабарництво єдиною російською конституцією.

При Петрові Великому розцвітали і корупція, і жорстка боротьба царя з нею. Характерний епізод, коли після багаторічного слідства був викритий у корупції і повішений при всьому істеблішменті сибірський губернатор князь М.П. Гагарін. А потім, через три роки, четвертували за хабарництво обер-фіскала Нестерова – того, хто викрив Гагаріна. Розпач Петра I дійшов до такого ступеня, що, як писав У.О. Ключевский  , він вирішив обнародувати указ з нормою такого змісту: «хто украде в скарбниці лише стільки, щоб купити мотузку, буде на кий повішений». Однак генерал-прокурор П.І. Ягужинський (перший в історії Росії Генеральний прокурор) справедливо підказав государю, що виконання подібного указу може залишити самодержця без служивих людей узагалі. І указ не побачив світло. Не дивно, адже хабарниками були і ясновельможний князь Меньшиков, і генерал-адмірал Апраксин, і канцлер Головкін і багато інших.

Але Петром I були введені в дію закони «ПРО заборону хабарів і обіцянок», «ПРО покарання за хабарі і хабарництво», «ПРО покарання хижаків за хабарі позбавленням маєтку і живота». Дуже показова динаміка: спочатку заборона – не допомагає; потім уведення покарання – не допомагає; тоді жорсткість покарання – і знову не допомагає.

Цей історичний епізод характерний тим, що він засвідчує безперспективність боротьби з корупцією лише каральними методами. Звичайно, злочинці повинні переслідуватися, віддаватися до суду і каратися. Але це практично не впливає на саме явище. Нижче ми говоритимемо про це докладніше, а зараз обмежимося таким твердженням: переслідування корупціонерів – тільки частина боротьби з корупцією.

Смерть Петра I призвела до скасування грошової платні посадовим особам і корупція почала рости, хоча важко було уявити, що зростання можливе. Цьому сприяли смути і двірцевих переворотів. Деякий порядок намагалася ввести Катерина II. Були відновлені грошові платні, введені суворі покарання за хабарництво. Дух її царювання сприяв формуванню відношення до державної служби як до боргу честі, що також сприяло зниженню корупції. Однак період цей був не дуже довгий, а зниження рівня корупції не настільки велике, щоб переломити тенденцію.

Збереглися цікаві свідчення корупції у Росії XIX ст. Доктор історичних наук Л. Писарькова дослідила цікаві архівні матеріали про хабарництво у Росії у цей час  . Князі Голіцини мали в Пермській губернії чималі володіння, які управлялися спеціально створеним для цього «Головним управлінням пермських заводів, промислів і вотчин кн. Голіциних». Збереглися «відомості» (звіти), які складалися протягом півстоліття – з 1804 до 1853 р. – служниками Головного правління, що містять дуже детальні свідчення про хабарі посадовим особам губернії. У відомостях вказувалось: кому, коли, скільки, за що і в якій формі було видано. Сплачували як «натурою», так і грошима. Наприклад, у «відомостях» 1805 р, повідомлялося, що з травня 1804 до травня 1805 р. генерал-губернатору його превосходительству Карлові Федоровичу Модераху було видано 150 пуд. житнього борошна, 500 пуд. сіна, 24 пуд. і 27 фунтів солі, по 20 фунтів малинового, порічкового варення і пастили. Усе це коштувало 154 руб. 68,5 коп. Отримали натурою також віце-губернатор, радники, секретарі, повитчики і наказові губернського правління. Губернський прокурор удостоївся тільки десяти четвериків вівса. Грошима було роздано хабарів тільки 25 руб. 30 коп.

У другій половині ХІХ ст. становлення до корупції було двоїстим. Її визнавали злом, але відносилися порівняно терпимо, виправдовуючи це звичайним наслідком низьких окладів чиновників. Але це не перешкоджало карному переслідуванню хабарників і підкупників. У середині XIX ст. протягом року засуджувалося приблизно 8 % наявного складу чиновників.

XIX століття відзначене і демонстрацією антикорупційних заходів, що свідчать про розуміння причин, що породжують корупцію, і, зокрема, про конфлікт інтересів. Наприклад, Олександр III заборонив поєднання державних посад з роботою у банках і акціонерних товариствах.

З останніх передреволюційних епізодів, крім Распутіна, має сенс згадати балерину Кшесинську і великого князя Олексія Михайловича, які за величезні хабарі допомагали фабрикантам одержувати військові замовлення під час Першої світової війни. Навряд чи слід вважати випадковим збігом, що падіння монархії збіглося з розгулом корупції у Росії.

У дореволюційній Росії основним законом, який визначав коло злочинної поведінки чиновників і встановлював відповідальність за неї, було «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 р. У розділі «О преступлениях и проступках по службе государственной и общественной» передбачалась відповідальність за корупцію у двох формах – за хабарництво і за підкуп. Проте у самому законі ці поняття не розкривались. Але на практиці під хабарництвом розуміли одержання хабара для вчинення законного діяння, а під підкупом – діяння незаконного»  .

Корупція у Радянському Союзі також була поширена, хоча і стримувалась тоталітарним режимом. Є документальні підтвердження того, що радикальна зміна державного устрою і навіть відмова від російської державності після жовтня 1917 р. не скасували корупцію як явище, однак сформували лицемірне відношення до неї, чимало посприявши її укоріненню.

В архіві зберігаються Записка В. Леніна народному комісару юстиції Д. Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист Леніна до ЦК РКП (б) з пропозицією поставити до порядку денного питання про виключення з партії суддів, що винесли занадто м’які вироки по справі про хабарництво. Декрет СНК «ПРО хабарництво» від 8 травня 1918 р. став першим у Радянській Росії актом, яким передбачалась кримінальна відповідальність за хабарництво (позбавлення волі на термін не менш п'яти років, з'єднане з примусовими роботами на той самий термін). Цікаво, що у цьому декреті замах на одержання чи дачу хабара прирівнювався до закінченого злочину.

Історія боротьби радянської влади з корупцією закінчилася разом із самою владою, не увінчавшись успіхом. Ця боротьба характеризується кількома цікавими і важливими рисами.

По-перше, влада не визнавала слово «корупція», дозволивши ввести його у вжиток лише наприкінці 80-х років. Замість нього використовувалися терміни «хабарництво», «зловживання службовим становищем», «потурання» та ін. Заперечуючи термін, заперечували поняття, а значить, явище. Тим самим, заздалегідь прирікали на невдачу й аналіз цього явища, і будь-яку боротьбу з його кримінально карними наслідками.

По-друге, радянська «правосвідомість» завжди примітивно пояснювала причини корупційних явищ. Так, у закритому листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 р. говорилося, що хабарництво – це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства. Жовтнева революція ліквідувала корінні причини хабарництва, а радянський адміністративно-управлінський апарат – це апарат нового типу». До причин корупції зараховувалися недоліки в роботі партійних, профспілкових і державних органів, насамперед, у сфері виховання трудящих. Це типовий текст, калькований з перших і до останніх років радянської влади.

У записці Відділу адміністративних органів ЦК КПРС і КПК (комітет партійного контролю) при ЦК КПРС про посилення боротьби з хабарництвом у 1975 – 1980 р., датованої 21 травня 1981 р., зазначено, що у 1980 р., виявлено понад 6 тис. випадків хабарництва, що на 50 % більше, як у 1975 р. Розповідається про появу організованих груп (приклад: більш 100 осіб у Мінрибгоспі СРСР на чолі з заступником міністра). Йдеться про факти осуду міністрів і заступників міністрів у республіках, про хабарництво та зрощування зі злочинними елементами працівників контролюючих органів, про хабарництво у прокуратурі й судах. Перелічуються основні склади злочинів: відпустка дефіцитної продукції; виділення устаткування та матеріалів; коригування і зниження планових завдань; призначення на відповідальні посади; приховування махінацій. Таким чином, у наявності тверда відповідність між нерозумінням корупційних явищ, примітивним поясненням їх причин і неадекватних засобів боротьби з ними.

По-третє, практично недоторканні були вищі радянські й партійні сановники. До рідкісних винятків, коли партійним керівництвом були дані санкції на рішучі дії, можна віднести справу Медунова з вищого крайового керівництва у Краснодарі; справа міністра внутрішніх справ Щолокова. Коли за хабарі і зловживання був засуджений заступник міністра зовнішньої торгівлі Сушков, КДБ і Прокуратура СРСР повідомляли в ЦК про інші побічні результати цього злочину: міністр зовнішньої торгівлі Патоличев систематично отримував подарунки від представників іноземних фірм, зокрема, дорогі вироби з золота й інших дорогоцінних металів, раритетні золоті монети. Але справа була зам’ята.

Унікальний, але забутий нині випадок описує А. Кирпичников, який розслідував на початку 60-х років ХХ ст. у Ленінграді кримінальну справу про зловживання в «Ленмінводторзі»  . Слідство вийшло на розгалужений ланцюг хабарництва серед відповідальних працівників ГУВД і міському КПРС, включаючи голову міськради – члена Президії Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС. Далі прокурору піти не дали, а те, що справу вдалося довести до суду, обумовлене лише політичною боротьбою, що точилася в той момент на верхніх ешелонах влади.

По-четверте, серед державного апарату з корупцією боролися виключно представники цього апарату. Це призводило до таких наслідків: ті, хто боровся, були органічно не в змозі впливати на основні причини, що породжують корупцію, оскільки вони відносились до найважливіших умов існування системи; боротьба проти корупціонерів нерідко переростала на боротьбу проти конкурентів на ринку корупційних послуг.

По-п’яте, корупція часто-густо була єдино можливим засобом упровадження ринкових відносинах (хоча і стихійно) у планову економіку. Саме з допомогою корупції були закладені основи тіньового сектора економіки в СРСР  . З огляду на це вона розширювалася в міру ослаблення тотального контролю.

Уже на рубежі 60 – 70-х років корупція пронизала структури влади партії наскрізь, особливо у південних національних республіках. Коли це доходило до тих меж, що загрожували системі, відбувалася заміна керівника. Так відбулося в Азербайджані у 1970 р., коли ставленик Андронова Г. Алієв за підтримкою Москви змінив тодішнього першого секретаря КП Азербайджана Ахундова. У закритих матеріалах партійного пленуму Комітет державної безпеки республіки «відкрив очі» керівництву на глибину падіння. Приводилися, наприклад, дані про величину хабарів, які треба було платити вищестоящому керівнику за заняття посади  . Посада районного прокурора, наприклад, коштувала 30 тис.руб., ректора вузу – 200 тис., першого секретаря райкому партії – 200 тис. руб.  .

Останній шанс вплинути на положення справ у державі представився колишній владі і липні 1991 р., коли була прийнята постанова Секретаріату ЦК КПРС «Про необхідність посилення боротьби зі злочинністю у сфері економіки». Але, як не дивно, ні про хабарництво, ні про корупцію в ньому не було жодного слова. Передбачалося, що влада до економічних злочинів не причетна.

Одним з найгучніших стало розслідування в Узбекистані кримінальної справи, пов’язаної зі зловживаннями з бавовною на початку перебудови. Практика тухти стала в республіці загальною: республіка звітувала за невирощену бавовну в гігантських розмірах. Купувалися і продавалися посади від голови колгоспу до секретаря ЦК республіки, хабарництво стало нормою життя. Масштабна операція КДБ в Узбекистані почалася навесні 1983 р. з арешту начальника Бухарського ОБХСС (відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності). У його домашньому сейфі були знайдено понад 1 млн. крб., золоті монети і вироби (при місячній зарплаті у 300 крб.)  . Слідом за першим арештом пішли інші. За оцінками республіканського КДБ, зробленими на підставі попередніх оперативних розробок при дотриманні букви закону довелося б заарештувати кілька тисяч посадових осіб керівних органів партії, МВС, прокуратури, виконавчих органів влади. Нитки розслідування потяглися до першого секретаря ЦК компартії Узбекистану, кандидата в члени Політбюро ЦК КПРС Рашидова та у Москву – у ЦК КПРС, інші союзні органи. Республіканська влада противилась проведенню розслідування, використовуючи зв’язки у Москві. Цей опір зменшився тільки після смерті Рашидова. Однак, наприкінці 90-х років узбецька справа стала розвалюватися з ініціативи ЦК КПРС: вона стала занадто небезпечна.

З цієї та інших справ можна дійти висновку, що корупція у тоталітарних режимах неминуче стає тотальною. Тому є кілька причин.

Перша – офіційне гноблення приватної власності. Оскільки могутню природу приватної власності придушити неможливо, то вона все рівно пробиває собі дорогу, формуючи тіньові ринки і зв’язану з ними корупцію. Це явище докладно проаналізував Л. Тимофєєв  . Він аргументовано доводить, що масштаб тіньових ринків у радянський час явно недооцінений.

Друга причина – дефіцит. Як вказує Я. Корні  , дефіцит автоматично породжує чорний і сірий ринки, а їх функціонування і захист підтримується корупцією.

Третя причина – закритість влади. З одного боку, ця обставина перешкоджає суспільству оцінити масштаб явища і його негативні наслідки. Не випадково корупція у структурах влади стала гострою і впливовою проблемою у СРСР разом з розвитком гласності. З іншого боку, закритість була природною частиною середовища, в якому корупція могла розвиватися і зростати.

Але корупція притаманна не тільки диктаторським або тоталітарним режимам. Сьогодні у світі, з урахуванням особливостей історичного розвитку країн склалося кілька моделей корупції. Найпоширеніша з них пов’язана з географією. «Географічна» класифікація узагальнює багато спостережень і висновків досліджень феномену корупції. Її «континентальна» прив’язка не повинна сприйматися як спроба приниження національної гідності якогось народу чи нації, оскільки на кожному континенті можна знайти приклади реалізації моделей, поіменованих у даній класифікації назвою іншого континенту.

Західноєвропейська модель. Для неї характерний низький рівень корупції. Вона сприймається суспільством як явна аномалія, пов’язана з порушенням закону. Цьому сприяють традиції, у яких висока доля цивільної культури та правосвідомості. Проте і Європейські країни не позбавлені цієї хвороби.

Навіть Швейцарія, яка пишалася непідкупністю своїх державних чиновників, у 1994 р. була шокована грандіозним скандалом навколо чиновника із кантона Цюрих – ревізора ресторанів і барів. Він обвинувачувався в одержанні хабарів на суму понад 2 млн. доларів. Разом з ним були притягнуті до кримінальної відповідальності ще п’ять ревізорів – хабарників із складу уряду Швейцарії, які прикривали окремі фірми при організації державних поставок  .

Азіатська модель. Ця корупція пов’язана з історією, культурою, традиціями, що обумовили функціонування держави. Цей різновид корупції, на відміну від попереднього, можна назвати соціальним. Це означає, що корупційні відносини найтісніше переплітаються з іншими соціальними відносинами: сімейними, земельними, етнічними, корпоративними та ін. Тут працюють вікові традиції, наприклад, пов’язані з бакшишем у Середній Азії чи практикою вибудовування довгострокових ділових і політичних відносин, що існують у деяких східноазіатських країнах і базуються на обміні дружніми зв’язками.

Африканська модель. Для цієї моделі характерна ситуація, коли влада продається «на корню» групі основних економічних кланів, що домовилися між собою або політичними засобами забезпечує надійність їх існування. Перехід до цієї моделі можливий за таких умов:

 - політична влада в країні залишається неконсолідованою;

 - фінансово-бюрократичні групи під тиском інстинкту самозбереження припиняють протистояння й домовляються;

 - формується олігархічний консенсус між консолідованими фінансово-бюрократичними групами і частиною політичної еліти.

Для країни це означає використання демократичних процедур як камуфляжу; економіка примітивізується, задовольняючи тільки найосновніші потреби населення з метою уникнення соціальних потрясінь й забезпечуючи інтереси вузької олігархічної групи.

Латиноамериканська модель. Уряд дає можливість тіньовим і криміналізованим секторам економіки досягти могутності, порівнюваної з державною. З цим явищем, яке стало державою у державі, боротися особливо важко  .

Що стосується України, то сьогодні розповіді про хабарництво й інші зловживання службовим становищем можна прочитати на перших сторінках майже всіх газет і журналів. Цю проблему широко використовують політики у боротьбі за владу. Лозунг про викорінення корупції у нашій державі став головним і в президентській кампанії 2004 р. Італійський вислів «чисті руки» і словосполучення, що прийшло з колишніх соціалістичних країн «брудна білизна» – найбільш розповсюджені серед сучасних українських політиків.

Що ж послужило причиною такої уваги до корупції і чи дійсно сьогоднішні правителі збираються її викорінювати, як вони про це заявляють? Справедливості заради варто відзначити, що таке нетерпляче відношення до корупції було не завжди. На початку минулого століття це явище в основному розглядалося в культурному й політичному аспектах, а не в економічному. А ще 50 років тому більшість західних економістів вважали корупцію проявом нормальної слабості людини. Стверджувалось, що вона може відігравати позитивну роль у процесі реформування суспільства. Однак наприкінці століття саме корупція стала однією з головних причин провалу економічних реформ в Україні, Росії й інших країнах колишнього СРСР.

Аналіз індексу корумпованості, що проводиться міжнародною організацією Тrапsраrепсу Іntеrnаtional, демонструє, що країни з найменш конкурентоспроможною економікою мають найгірші показники корумпованості. З 85 держав з перехідною економікою Україна займає 70-е місце протягом 13 років незалежності! За підрахунками економістів, за цей час з України було вивезено від 40 до 60 млрд. доларів США [«Українська газета» від 25.12.2003 р.]. За цей самий період в Україну надійшло тільки 6,7 млрд. доларів іноземних інвестицій! Правомірне питання; хто кого інвестує – ми їх чи вони нас? Відповідь відома заздалегідь  .

Про рівень довіри до економік країн СНД засвідчують дослідження, проведене в середині 90-х років журналом Есопотist. Аналітикам запропонували оцінити ступінь корумпованості держчиновників за шкалою від 0 до 4. Середній бал, котрий отримали 18 країн з колишніми адміністративно-командними економіками, становив 3,35 – вище, ніж у якому-небудь іншому регіоні світу. Азербайджан, Казахстан, Росія, Україна й Узбекистан одержали вищий бал – 4. Згідно з цим дослідженням, середній рівень корупції у 12 країнах СНД становивв 64 %, «…що тільки трохи менше рівня країн Центральної Африки». [Трансформація. Економічний бюлетень ООН по країнах з перехідною економікою. – 1997. – Вип. 8. – № 6. – С. 23].

Сучасного визначення термін «корупція» набув у міжнародних документах, зокрема у резолюції «Практичні методи боротьби з корупцією», підготовленій секретаріатом VII Конгресу ООН, на якому розглядались питання попередження злочинності і відношення до правопорушників. У розділі «Корупція в державному управлінні» відзначається, що проблеми корупції у державній адміністрації мають загальний характер і їх згубний вплив відчувається у всьому світі  . У Кодексі поведінки посадових осіб, який був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., корупція трактується як «…скоєння певних дій при виконанні обов’язків, або у зв’язку з цими обов’язками в результаті прийнятих подарунків, обіцянок чи стимулів, чи їх незаконне одержання всякий раз, коли має місце така дія або бездіяльність  . Таке визначення включає не тільки одержання посадовою особою матеріальних цінностей, а й її службову поведінку.

Більшість іноземних вчених визнає корупцію, як явище багатоскладове  , розглядає її не тільки у конкретних діяннях, а й у плані відхилень поведінки посадових осіб від загальних соціальних і культурних цінностей суспільства  . С. Пундей  зазначає, що «…Корупція не є інфекцією, яку раптом може «підхопити» здорове суспільство. Вона є наслідком явищ та тенденцій політики, економіки та розвитку держави. Жодна країна не була ніколи повністю вільною від неї… Найбільш небезпечні форми корупції, як правило, спостерігаються в країнах, що перебувають у процесі політичного, економічного та соціального становлення…»  .

Оскільки корупція – явище різнопланове, тому і вивчати його слід з самих різних точок зору: економіки, політики, культури, соціології, психології, етики тощо. Виходячи з цього, можна стверджувати, що окремої науки «корупціології» як такої немає. Розрізнені знання про це явище розсіяні по багатьох науках – економіці, соціології, юриспруденції, політології, теорії управління тощо. Всі вони знаходяться у початковому стані і не систематизовані. На цьому етапі у вітчизняній науці поглиблено досліджуються лише три основних напрями: корупція як економічна, політична та правова проблема. В. Лунєєв з цього приводу відзначає, що «…корупція швидше синтетичне соціальне або кримінологічне поняття, ніж правове, тому її потрібно розглядати не як конкретний склад злочину, а як сукупність споріднених видів діянь»  .

Розуміння корупції звичайною людиною зводиться до простої схеми: чиновник С. одержав від бізнесмена W. хабар у розмірі Z. Для спеціаліста ж корупція – це умови, які сприяють її виникненню і зростанню, це різноманітність корупційних діянь, їх негативні наслідки та методи обмеження.

У науці розуміння цього явища залежить від того, яка галузь науки його вивчає. Соціологи, наприклад, під корупцією розуміють «відмову від жданих стандартів поведінки з боку представників влади з метою особистої вигоди»  . Російські юристи формулюють це поняття по іншому: «У широкому розумінні слово корупція – це соціальне явище, яке вразило публічний апарат управління, що проявляється у розкладанні влади, умисному використанні державними і муніципальними службовцями, іншими особами, уповноваженими на виконання державних функцій, свого службового становища, статусу і авторитету займаної посади у корисних цілях для особистого збагачення або в групових інтересах»  .

Велика Російська Енциклопедія дає інше визначення цього поняття: «Корупція – суспільно небезпечне явище у сфері політики або державного управління, що є підкупом, продажністю державних чиновників, представників структур влади й інших службових осіб, які стали на шлях використання займаного ними становища, службових прав і владних повноважень для незаконного збагачення, отримання матеріальних та інших благ і переваг як в особистих, так і в групових інтересах (давання і одержання хабара, зловживання посадовими повноваженнями, незаконна участь у підприємницькій діяльності тощо)»  .

Законодавці Киргизстану у Кримінальному кодексі 1997 р. визнали корупцію самостійним складом посадового злочину, сформувавши його наступним чином: «Корупція – умисне діяння, що полягає у створенні протиправного стійкого зв’язку однієї чи декількох посадових осіб, наділених владними повноваженнями, з окремими особами або угрупованнями в цілях незаконного отримання матеріальних, будь-яких інших благ і переваг, а також надання ними цих благ та переваг фізичним і юридичним особам, що створює загрозу інтересам суспільства або держави»  .

Приблизно такий самий підхід у визначенні корупції був застосований у Міжамериканській конвенції проти корупції, яка прийнята 29.03.1996 р. на третій пленарній сесії Організації американських держав. Корупція в ній розглядається як спроба отримання, прямо або побічно, урядовим чиновником або особою, що здійснює публічні функції, будь-яких предметів грошової вартості, а також іншої користі, такої як подарунок, послуга, обіцянка або перевага для себе або іншої особи або організації, в обмін на будь-який акт або бездіяльність під час здійснення ним публічних функцій; пропозиція або надання, прямо або побічно такої користі; будь-які акти або бездіяльність при виконанні своїх обов'язків урядовим чиновником або особою, що здійснює публічні функції, з метою незаконного отримання прибутку для себе або третьої сторони; шахрайське використання або приховування майна, отриманого внаслідок скоєння одного з актів.

Німецьке законодавство не містить загального визначення поняття «корупція». Це явище складається з конкретних корупційних діянь, за які законом передбачено певну відповідальність. Правоохоронні органи Німеччини у своїй діяльності користуються робочим визначенням цього поняття, яке дала спеціально створена група фахівців Міністерства внутрішніх справ і Міністерства юстиції. На їх думку, під корупцією треба розуміти дії, під час вчинення яких державні службовці використовують своє посадове становище, щоб збагатитися матеріальним чи нематеріальним шляхом, або збагатити третіх осіб.

Суспільне розуміння корупції у цій країні ширше. Умовно виділяють такі види корупції: 1) зловживання посадовим становищем з метою збагачення (хабарництво, розкрадання, інші види зловживання); 2) дії, вчинені у рамках службових повноважень, але на користь конкретних юридичних чи фізичних осіб; 3) сприяння недобросовісній конкуренції, а також розголошення комерційної таємниці, яка стала відома тій або іншій особі у зв’язку з виконанням нею службових функцій; 4) некоректна поведінка депутатів (голосування за винагороду)  .

Автори другої групи поглядів пропонують розглядати корупцію як чисто злочинну діяльність у сфері політики або державного управління, використання посадовими особами наданих їм прав і владних можливостей з метою особистого збагачення  . І.М. Гальперін, зокрема, вважає, що корупція – це розкладення влади, використання її можливостей для особистого збагачення. Вона виражається в конкретних актах злочинної поведінки; одержанні хабара, зловживанні службовим становищем  . Більше того, окремі фахівці ототожнюють корупцію тільки з одним із видів посадових злочинів – хабарництвом, визначають її як систематичне скоювання організованого хабарництва  .

Але більшість дослідників справедливо зазначає, що корупція не зводиться до примітивного хабарництва, що поняття «корупція» значно ширше за поняття «хабарництво». В. Лукомський вважає, що підкуп посадових осіб, тобто хабарництво, є тільки однією із складових корупції .

М. Мельник, підтримуючи такий погляд, зазначає, що хабарництво є однією із складових такого багатоаспектного соціально-економічного, політичного, правового і морального явища як корупція. Вона не зводиться до хабарництва, хоча при цьому останнє є її серцевиною і найбільш точно відображає суть корупції .

О. Дудоров наголошує: «…навряд чи доцільно, як це інколи пропонується, виділяти спеціальний склад злочину (корупція), що визначається як «встановлення контактів службових осіб з організованими злочинними угрупованнями з корисливими цілями. Корупція – це явище, а закон повинен передбачати відповідальність за конкретні акти злочинної поведінки, у яких воно виражається. З цієї точки зору найбільш адекватним відображенням корупції як явища у чинному законодавстві України є кримінально-правові норми про такі службові злочини, як одержання хабара – найнебезпечніший і найпоширеніший вид корупції та зловживання владою або службовим становищем»  .

На нашу думку, взагалі, спроба втиснути корупцію в рамки виключно кримінальних проявів є одним із самих помилкових її тлумачень. Корупція – це складне, багатогранне соціально-політичне, економічне і юридичне явище  , являє собою значно більше утворення, ніж сукупність чисто кримінальних проявів. В основі корупції лежать такі вікові традиції взаємовідносин у суспільстві як «послуга за послугу», «ти мені – я тобі» та ін.  . Тому корупція, як правило, не тягне за собою скарг, оскільки сторони одержують взаємну вигоду від протиправного діяння. Латентність – її основна особливість. «Дискредитація держапарату, його розклад пов’язані не тільки з ситуаціями одержання посадовими особами хабарів або незаконних привілеїв, а й з тими випадками, коли посадові особи діють з інших вузькоегоїстичних мотивів (влаштування некомпетентних родичів, кумівство, прагнення догодити вищестоящому начальнику та ін.)»  . Корупція це «…складне соціальне явище, пов’язане з підкупом осіб, які перебувають на державній або громадській службі, одержанням ними додаткових доходів, благ і переваг за вчинення умисних дій або бездіяльність (у тому числі в інтересах третіх осіб), всупереч інтересам держави і суспільства»  . Тому поняття «корупція» зовсім не є синонімом поняття «хабарництво», оскільки при хабарництві посадова особа, яка вчиняє злочин, залишається членом конкретної державної чи громадської системи, а при корумпуванні, регулярно отримуючи матеріальну винагороду від злочинів, вона включається в систему організованої злочинності, що не дозволяє їй в односторонньому порядку відмовитись від взятої на себе ролі  . Їй притаманні не тільки правові, а й моральні  , соціальні та економічні відносини  . Вона включає використання у будь-якій формі посадовими особами органів державної, виконавчої, судової влади, установ і організацій господарського управління, громадських об’єднань свого службового становища для одержання майна, послуг чи пільг для себе або третіх осіб  .

Найбільш концентровано ця група поглядів викладена В.І. Поповим. Він переконливо обґрунтовує те, що корупція проявляється, насамперед, у трьох аспектах: політичному, соціально-економічному і правовому  .

Таким чином, опираючись на наукові узагальнення, матеріали практики слід зазначити, що корупція за своїм змістом на сучасному етапі розвитку українського суспільства проявляється у таких формах і способах:

 - незаконне одержання матеріальних або інших благ, пільг та переваг;

 - одержання кредитів, позичок, матеріальної, грошової допомоги, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством, або стосовно яких особа не має права;

 - зайняття безпосередньо, через посередників або підставних осіб підприємницькою, комерційною або банківською діяльністю з використанням влади чи службових повноважень та пов’язаних з ними можливостей;

 - сприяння з використанням службового становища фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних або інших благ, пільг та інших переваг;

 - неправомірне втручання з використанням службового становища у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити правомірному виконанню ними своїх повноважень чи домогтися прийняття неправомірного рішення;

 - використання інформації, одержаної у зв’язку з виконанням службових обов’язків, у корисливих чи інших особистих інтересах, вчинені з тих самих мотивів, необґрунтована відмова у наданні відповідної інформації або несвоєчасне надання інформації, або надання недостовірної чи неповної службової інформації;

 - надання необґрунтованих переваг фізичним або юридичним особам шляхом підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи управлінських рішень;

 - протегування з корисливих або інших особистих інтересів у призначенні на посаду у владні або політичні структури кандидата, який за діловими і професійними якостями не має переваг перед іншими кандидатами.

Безумовно цей перелік не можна вважати вичерпним, корупційні діяння можуть бути вчинені і в інших формах, у тому числі в таких, що потребують відповідних доповнень до чинного законодавства.

Тому спроба окремих науковців і практиків однозначно визначити поняття «корупції» і вмістити всі форми прояву корупції в одну норму права практично неможлива. Корупція – це багатоаспектне соціально-політичне явище, що складається з комплексу протиправних дій і аморальних вчинків. Корупція – це не стільки юридична, скільки соціальна, політична, економічна та культурна проблема. Як правова категорія, корупція – збірне правове поняття, яке охоплює сукупність взаємопов’язаних правопорушень  .

Таким чином, корупція не завжди проявляється однаково і не завжди має однакові наслідки та мотивацію. Але коли і де б вона не проявлялась, незалежно від рівня розвитку країни – вона завжди шкідлива як у політичному, соціальному, так і в економічному плані, оскільки важливі рішення приймаються на підставі прихованих мотивів, без врахування наслідків для суспільства.

Розглядаючи корупцію як багатоаспектне явище, слід зупинитись на її загальних проблемах. Корупція, її масштаби, специфіка і динаміка – наслідок загальних політичних, соціальних і економічних проблем країни. Як уже зазначалось, корупція завжди зростала, коли країна знаходиться в стадії модернізації. Україна переживає сьогодні не просто модернізацію, а докорінну ломку суспільних, державних, економічних, соціальних та психологічних підвалин. Зв’язок між корупцією та породжуючими її проблемами двосторонній. З одного боку, ці проблеми посилюють корупцію, а їх вирішення може сприяти зменшенню корумпованості. З іншого – масштабна корупція консервує і загострює проблеми перехідного періоду, заважає їх вирішенню. Звідси слідує, що, по-перше, зменшити та обмежити корупцію можна, тільки одночасно вирішуючи проблеми, що її породжують; і, по-друге, вирішенню цих проблем сприятиме протидія корупції з усією рішучістю і по всіх напрямах.

До спільних проблем, що породжують корупцію, відносяться ті, котрі притаманні не лише Україні, а й більшості країн, що знаходяться на стадії модернізації, насамперед, що переживають перехідний період від централізованої економіки до ринкової. Ось деякі з цих проблем  :

1. Труднощі подолання спадщини тоталітарного періоду. До них відноситься, насамперед, повільний відхід від закритості і непідконтрольності влади, що, безумовно, сприяли процвітанню корупції. Сюди ж слід віднести і подолання злиття влади і бізнесу, властивого тоталітарним режимам із централізованою системою.

2. Слабкість судової системи – одна з основних проблем перехідного періоду. Ось деякі її прояви:

 - бюджетні асигнування не забезпечують належне утримання суддів і їх діяльність;

 - не в повному обсязі виконуються судові рішення;

 - низька пропускна спроможність господарських судів, у зв’язку з чим різко збільшуються терміни розгляду справ у них, що нерідко паралізує комерційну діяльність;

 - не вистачає кваліфікованих кадрів, що відповідають вимогам нових економічних умов;

 - корумпованість суддів.

3. Нерозвинутість правової свідомості населення. Цей фактор проявляється через відсутність культури і традиції використання правових важелів громадянами, а знижений правовий імунітет призводить до того, що практично відсутній масовий опір «низовій» корупції.

4. Звична орієнтованість правоохоронних органів і їх представників на захист виключно інтересів держави. Захист прав і інтересів громадян, у тому числі приватних власників, ще не став центральною задачею. У результаті підприємці, не знаходячи захисту в сфері права, шукають його у сфері корупційних відносин.

5. Традиція підпорядкування чиновників не закону, а інструкції і начальнику має в Україні корені більш давні, як 70 років комуністичного режиму. Це призводить до того, що спроби правового регулювання грузнуть у старій бюрократичній системі, що продовжує працювати за своїми власним законами, встановленими кілька століть тому.

Що ж стосується українського досвіду, то велика постсоціалістична корупція почалася в нашій молодій державі відразу після серпневого путчу 1991 р., коли відразу десятки тисяч партійних і комсомольських працівників перетворилася в безробітних. Вони пішли в бізнес: у банки, СП, посередницькі фірми. Держактив, напроти, залишився на колишніх місцях. І вийшло, що колишній секретар райкому ставав на чолі фірми, а голова виконкому продовжував завідувати казенним добром. У перші роки незалежності така дружба на всіх рівнях влади давала разючі результати. Поки існували держпідприємства і держціни (у кілька разів нижче комерційних), «свої люди» могли подешевше купувати ліквідний товар і перепродувати його за кордон. На цьому піднялися багато вітчизняних мільйонерів. Кожен етап економічного розвитку України супроводжувався характерними тільки для нього особливостями і специфічною корупцією. В абсурдні часи фіксованого валютного курсу (коли долар мав дві ціни – державну і комерційну) основним предметом корупції була валюта. Потім з’явилася можливість наживати багатства на перепродажі російського газу (як краденого, так і закупленого). Проблема боргів між підприємствами відразу породила хвилю зловживань при взаємозаліках. Корупційними були допуск банків до торгів на Міжбанківській валютній біржі після «чорного понеділка» серпня 1998 р., а також придбання доходних облігацій, поки вони дійсно були доходними, право користуватися бюджетними коштами тощо. Деякою мірою «тягне» на це і банкрутство банку «Україна». Плюс ще навмисні банкрутства і реалізацію збанкрутілих підприємств, конфіскатів (варіант податкових застав) через «Укрспецюст» (навколо якого свого часу розгорнувся резонансний скандал)  .

Наведемо кілька прикладів, які можна віднести до ситуації, що підпадає під термін «корупція».

 - Коли командир військової частини будує собі дачу за рахунок державних коштів (матеріали, техніка, солдати), він діє не один і потрапляє у певну залежність від інших осіб, втягнених у це будівництво і його забезпечення.

Використавши свою владу і посадове становище для незаконного одержання будівельних матеріалів, техніки, командир вимушений розраховуватись за це із співучасниками незаконним службовим підвищенням по службі, преміями, дозволами таким самим способом будувати дачу для себе і своїх близьких тощо. Ця ситуація ближче до загальноприйнятого розуміння корупції, оскільки в цих корупційних діяннях бере участь не одна особа, а група посадових осіб, які колективно одержують вигоду і пільги.

 - Другий приклад, коли чиновник зобов’язаний за законом прийняти певне рішення відносно іншої особи (скажімо, видати ліцензію на який-небудь вид бізнесу), створює для цього штучні перепони, тим самим примушуючи свого клієнта до дачі хабара, що часто і відбувається. Ця ситуація також ближче до традиційного поняття корупції, тому що вона пов’язана з дачею і прийняттям хабара.

 - У третьому випадку найчастіше під корупцією розуміють ситуацію, коли посадова особа приймає протизаконне рішення, із якого одержує вигоду інша сторона, (наприклад, без конкурсу одержує замовлення для забезпечення учасників Олімпійських ігор водою, транспортом та ін.), а сама посадова особа одержує незаконну винагороду від цієї сторони. Характерна ознака даної ситуації: прийняте рішення порушує закон, правила, норми, обидві сторони діють за обопільною згодою, користуються незаконними вигодами і приховують свої дії.

Аналізуючи сутність корупції, спеціалісти іноді стверджують, що корупція є субкультурою багатьох країн, які стали на шлях демократичного розвитку. Її наявність виправдовується тим, що люди в окремо взятій країні можуть терпимо ставитись до сплати невеликих сум за надання послуг (за видачу дозволів, ліцензій та ін.), але це не означає, що вони схвалюють такі дії, просто інколи це сприймається як «подарунки та знаки уваги». Проте повинна існувати чітка межа між «вдячністю у відповідь» і вдячністю, що кваліфікується як хабар. Якщо подарунок виходить за межі традиційної гостинності, це вже є антипод прийнятих суспільством моральних настанов, який створює систему позитивних цінностей та соціальних традицій. Хабар завжди повинен відрізнятись від подарунка  .

Винагорода може мати як характер підкупу, так і характер вдячності, що раніше не обумовлювалось. Не можна виключати і форму, коли умови одержання цінностей попередньо спеціально не обумовлюються, але обидві сторони розуміють, що матеріальні цінності передаються з метою задоволення інтересів хабародавця  . Проте в юридичній літературі висловлюються й інші точки зору, зокрема, що хабарництво передбачає лише підкуп службової особи  , а хабар передається за конкретну службову поведінку  , з чим не можна повністю погодитись.

Однією з найбільш суттєвих проблем, з якою стикається сьогодні суспільство у подоланні корупції, є проблема розповсюдженого її сприйняття громадськістю, як злочину без жертв. Навіть люди, що стали жертвою корупції, погоджуються по суті з неминучістю існування цього явища. Такі погляди поділяють і деякі науковці, вважаючи, що корупція прискорює вирішення будь-яких питань, що це справа добровільна, обопільна, у ній відсутній обов’язковий компонент злочину – насилля. Вона ніби звільняє суспільство від нецивілізованої кримінальщини, питання можна вирішити делікатно, зі значно більшою економічною результативністю.

У 2003 р. майже 80 % українців вважали хабара припустимим засобом вирішення проблем  . Про це свідчать дані Центру соціологічного дослідження, проведеного ним 7 – 18 жовтня 2003 р. Опитування 1364 респондентів дало такі результати:

 - 85,3 % опитаних вважають хабарництво ненормальним явищем, а 95,5 % впевнені, що з корупцією необхідно боротися.

 - Найбільш поширена корупція, на думку респондентів, у медицині, ДАІ, вищих закладах освіти, у діяльності численних контролюючих органів і у судах.

Головними причинами корупції респонденти вважають особисту непорядність. Тільки 14,4% зізналися, що дають хабара за власною ініціативою.

Разом з тим при опитуванні виявився істотний розрив між словесними деклараціями і реальною готовністю українських громадян на корупційні дії. Так, 56 % респондентів вважають, що, оскільки закони недосконалі, іноді їх можна порушувати. 68,3 % заявили, що «…серйозні питання можна вирішувати тільки через друзів і знайомих». Що стосується хабарництва в буквальному значенні слова, то 28,4 % вважають, що плата чиновнику за виконання його службових обов’язків не є хабаром, а нормальною винагородою за послугу. 79,7 % погоджуються з тим, що за рішення серйозних проблем іноді доводиться платити, а 62,2 % впевнені, що люди не дають хабарі тільки тому, що позбавлені можливості робити це…

Наведені дані засвідчують, що не тільки на рівні повсякденного поводження, а й на рівні глибоких переконань сучасної правосвідомості населення України виявляє високу схильність до корупційної діяльності. Традиційні заяви про необхідність боротьби з корупцією чи обвинувачення влади в корумпованості практично ні про що не свідчать. Адже важко уявити людину, яка б привселюдно проголошувала, що хабарництво є суспільним благом.

У той самий час продемонстрований опитаними правовий нігілізм і цинізм дозволяють дійти й іншого висновку, що корупція сьогодні – це ефективний засіб досягнення цілей, недосяжних правовим способом. Наприклад, населення твердо переконане у високій корумпованості ДАІ чи керівників вузів. Отже, найбільш діючим засобом боротьби з вимаганням з боку працівників ДАІ повинно було б стати бездоганне дотримання водіями правил. Однак саме цієї готовності ми і не спостерігаємо: водії і далі зневажають правилами, відкуповуються, проклинають працівників ДАІ і жадають, щоб їх усіх віддали під суд. Ті самі причини хабарництва під час прийому до вузів. Вони відкривають дорогу до вищого закладу абітурієнтам, що мають значно менше шансів потрапити в ряди студентів на підставі чесного конкурсного добору. А оскільки батьки стурбовані долею власної дитини, а не тим, щоб у приймальних комісіях витав дух чесної і прозорої конкурентної боротьби, вони охоче дають хабара, висловлюючи надалі збурювання з приводу того, що їх дитині доводиться платити за кожен залік. Дослідження в черговий раз довело, що у випадку, коли наші громадяни відчувають моральну виправданість визначених дій, вони легко зневажають їх правовим змістом.

Неможливо не погодитись з А. Тихолазом («День», 29 листопада 2004 р.), який вважає, що громадяни пострадянської України живуть зі стійким переконанням, що держава їм «недодає», а тому вони керуються тезою: «…якщо сам не візьмеш, то ніхто не дасть». Це і приводить до того, що, незважаючи на заяви про ненависть до хабарників, громадяни демонструють розуміння мотивів здирників, і, як ми бачили, часто схильні бачити потенційного хабарника в будь-кому, вважаючи, що ті, хто хабарів не бере, просто не мають такої можливості. Це пояснює, чому реальні заходи для боротьби з корупцією не користуються популярністю у населення, чому воно не виявляє готовності до співробітництва з державою. Тому чекати активного прилучення населення до боротьби з корупцією не слід, оскільки, майже 80 % якого вважають хабара припустимим засобом для вирішення серйозної проблеми.

Таке відношення до корупції, звичайно, можна списати на незрілість українського суспільства, його неоднорідність. Але, напевно, причини тут більш складні. Інше опитування громадян, проведене Українським Інститутом соціальних досліджень та Центром «Соціальний Моніторинг» за підтримки Програми розвитку ООН в Україні, продемонструвало одноголосність думок щодо причин виправдання корупції серед більшості опитаних. Із опитаних 3063 респондентів близько 93 % переконані у тому, що посадові особи в Україні так чи інакше схильні до хабарництва  . На нашу думку, саме цей фактор сформував відповідну психологію рядових громадян України.

Останнім часом явище правового нігілізму в нашій країні набуло критичного рівня, воно наочно характеризує настрій у суспільстві, відображає відношення його громадян до закону і до структур влади. Правовий нігілізм та корупція тісно пов’язані поміж собою. Причому їх взаємозалежність прямопропорційна: чим вищий рівень правового нігілізму – тим вища ступінь корумпованості суспільства. Відбувається замкнутий цикл, гордіїв вузол якого затягується з кожним днем. Вивчення ситуації на місцях засвідчує, що більшість державних чиновників, скоюючи корупційні діяння, не вважає його таким.

Важливим для теорії і практики є вирішення питання про співвідношення корупції і організованої злочинності. Багато вчених і практиків вважає, що корупція є одним із основних елементів організованої злочинності  . Але щоб зрозуміти їх взаємозв’язок, дати виважене визначення понять «організована злочинність» і «корупція», слід розглянути їх складові, характер взаємозв’язку і взаємопроникнення.

На думку окремих вчених  , організована злочинність має форму піраміди. На її вершині знаходяться корумповані чиновники структур влади, у середині – тіньовики-господарники, а в основі – кримінальні елементи. Всі ці групи тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок між корумпованими державними службовцями та іншими складовими організованих злочинних груп здійснюється через відносини, пов’язані з видачею різноманітних квот, ліцензій, дозволів, кредитів, земельних ділянок, субсидій, прийняттям вигідних нормативних актів та ін.

Чисельною групою у цій піраміді є тіньовики-господарники. Саме вони, на думку спеціалістів, управляють «тіньовою» економікою, питома вага якої у загальнодержавному комплексі становить не менше 50 %. Основна доля їх прибутку формується за рахунок ухилення від сплати податків, нерідко під прикриттям і сприянням корумпованих податкових чиновників або шляхом створення чисельних фірм-супутників, фірм-одноденок для «прокручування» величезних грошових операцій.

Як свідчать матеріали Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, наприкінці 90-х років минулого століття, в Одесі із 30 тис. фірм, спільних підприємств та інших торговельних та господарських структур – понад 5 тис. взагалі не сплачували податки і їх не вдалося розшукати. При цьому, на одну і ту саму адресу було зареєстровано від 150 до 200 фірм, тобто з самого початку вони створювались для здійснення незаконних операцій, чому безумовно, сприяли службовці місцевих органів державної виконавчої влади. І нарешті, у самому низу триєдиної піраміди знаходиться криміналітет – злодії, торговці зброєю і наркотиками, рекетири, шахраї, які готові виконати будь-яке доручення своїх хазяїв. Саме вони скоюють чисельні вбивства на замовлення, займаються рекетом та ін. Це найнебезпечніша група, оскільки наслідки її діяльності особливо тяжкі – вбивства, каліцтво, розбої, пограбування, підпали та інші злочини.

В юридичній літературі зустрічаємо й протилежні погляди на співвідношення понять організованої злочинності та корупції. Їх суть полягає у тому, що внаслідок нечіткості і некоректності змісту цих понять як у теорії, так і у практиці правоохоронної діяльності, нерідко вони сприймаються не як самостійні, соціальні феномени, а лише як складові частини однієї проблеми. На їх думку, такий підхід є спірним, оскільки негативно відображається на спеціалізації і компетентності органів, що ведуть боротьбу з корупцією і організованою злочинністю, і безумовно, на результатах їх роботи  .

Без сумніву корупція здебільшого, є однією з ознак організованої злочинності  . Вони пов’язані настільки тісно, що нерідко не можуть функціонувати окремо  , але все ж таки практика свідчить, що організована злочинність у багатьох випадках може функціонувати і без корупційного прикриття, як і корупція поза межами поглибленої організації  . Це характерно, насамперед, для організованої економічної злочинності, оскільки тіньова економіка і у цілому нелегальний бізнес, щоб створити безпечне середовище для зловживань, не можуть не застосовувати такі важелі як підкуп працівників правоохоронних і контролюючих органів, суддів, прокурорів, чиновників, політиків, у тому числі й шляхом включення їх родичів, близьких у свої структури, а у кінцевому результаті у систему розподілу доходів від нелегального бізнесу. Саме для корупції і без неї він довго функціонувати не може. У цьому випадку таких бізнесменів навряд чи можливо назвати невинними жертвами бюрократії, оскільки вони першими йдуть на підкуп працівників влади, контролюючих і правоохоронних органів, щоб обезопасити себе і досягти монопольного становища на нелегальному ринку.

Л. Аркуша вважає, що використання корумпованих зв’язків є обов’язковим елементом у діяльності формувань, які спеціалізуються на вчиненні злочинів у сфері економіки  . Такої самої позиції дотримується О.Г. Кальман, який вважає, що організована злочинність у сфері економіки фактично не може існувати без підтримки і тісної взаємодії із структурами влади. На його думку, за українських умов це обумовлено значною мірою потребою легалізації великих сум грошей, здобутих організованими злочинними угрупованнями у процесі злочинної діяльності  .

Особлива небезпека для економічного розвитку держави виникає і тоді, коли організовані злочинні угрупування починають проникати у легальний бізнес, в органи влади для прискорення цього процесу. Республіки колишнього Радянського Союзу, у тому числі й Україна, є класичним прикладом цього. Як зазначає західноєвропейський дослідник Шеллі Луіза, у цих країнах може бути поставлене на карту не більш і не менш як національне багатство. Вартість акцій, здобутих у процесі приватизації соціалістичної власності, у багато разів перевищує ціну акцій при приватизації державних і комерційних підприємств у Західній Європі. Кримінальні угрупування одержали левову частку громадського пирога  .

Злочинні групи використовують прибутки від нелегального бізнесу не тільки для оплати послуг держчиновників, а й для проникнення в легальний бізнес. Одержаний таким шляхом прибуток потім може бути інвестований у легальний бізнес  . Слід мати на увазі, що організована злочинність для реалізації своїх цілей готова використовувати не тільки підкуп, а й погрози і навіть вбивства. Про це свідчать замовлені численні вбивства в Україні бізнесменів, політиків, журналістів.

В юридичній літературі є й прихильники концепції, згідно з якою корупція й організована злочинність розглядається як одне ціле, або як структурний елемент один одного. Так, О. Гуров вважає корупцію однією з обов’язкових ознак організованої злочинності. Під корупцією він розуміє не просто дачу чи одержання хабара за надання будь-якої послуги, а «…постійний зв’язок посадових осіб з організованими злочинцями»  . Такої самої думки дотримується О. Філімонов, зазначаючи, що в деяких випадках організована злочинність і корупція пов’язані настільки тісно, що це дає підстави вченим виділяти корупцію як одну із ознак організованої злочинності  . Неодмінним елементом організованої злочинності, однієї з основних її ознак визнає корупцію Л.В. Багрій-Шахматов  . Подібну позицію займають також деякі західні фахівці. Визнаючи корупцію супутником організованої злочинності, вони розглядають її як засіб забезпечення кримінальним структурам «даху» за допомогою державних службовців як форму взаємодії та зрощування політичної, економічної еліти зі злочинним світом  .

Відзначаючи небезпечність тенденції проникнення представників організованої злочинності в органи державної влади і особливо зростання представників влади з організованою злочинністю, П.Д. Біленчук, С.Є. Єркенов та А.В. Кофанов констатують, що таким чином у нас розвивається процес, коли не лише злочинці можуть перетворюватися на владу, а й представники влади можуть ставати злочинцями  .

Проблема взаємозв’язку корупції і організованої злочинності присвячені ряд документів міжнародних організацій. У прийнятих у 1990 р. VIII Конгресом ООН «Керівних принципах для попередження організованої злочинності і боротьби з нею» зазначено, що «…необхідною умовою розробки програм з попередження злочинності є дослідження проблем корупції, її причин, характеру, наслідків, взаємозв’язку з організованою злочинністю і заходів для боротьби з нею»  .

У доповіді Генерального секретаря ООН на ІІ сесії Комітету з попередження злочинів у кримінальному правосудді Економічної і соціальної ради ООН у квітні 1993 р. підкреслювалось, що корупція державних посадових осіб завжди була одним із засобів, яким надавали перевагу організовані злочинні угруповання, складовою частиною їх стратегії і тактики, якій віддавалась перевага перед застосуванням відкритого насильства. Гроші, які виплачуються у вигляді хабарів, вважаються босами організованої злочинності їх добрим інвестуванням, накладними витратами, виправданими з точки зору «справи», оскільки це значно збільшує шанси на успіх і ймовірну безкарність, знижує або зводить нанівець небезпеку розкриття злочину з усіма втратами, до яких це може призвести.

У Рамковій Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти організованої злочинності від 21 липня 1997 р. безпосередньо при визначенні поняття організованої злочинності вказується на те, що корупція є одним із трьох основних засобів (два інші – насильство і залякування), які дають можливість ватажкам організованій злочинності отримувати прибуток, контролювати території, зовнішні та внутрішні ринки, продовжувати свою злочинну діяльність і проникати у легальну економіку  . Зверніть увагу: одним з трьох засобів, а не єдиним засобом функціонування організованої злочинності!!!

Тому слід погодитися з професором А.І. Долговою, яка стверджує, що корупція і організована злочинність можуть пересікатись, але це – самостійні соціальні явища  . Корупція може бути лише одним із способів організованої злочинності  . Ю. Зубов також дотримується таких поглядів і вважає, що організоване злочинне угрупування може діяти і без корумпованих зв’язків  .

Для правильної кваліфікації і розслідування корупційних злочинів слід також чітко розмежовувати поняття «корупція» і «мафія» та визначити їх співвідношення. Серед значної частини дослідників феномена корупції побутує думка, що ці два явища тотожні. Але американські науковці Д. Альбіні і Р. Роджерс підкреслюють, що методологічно неправильно ставити знак рівності між цими двома поняттями  . І це правильно, оскільки не існує єдиної, централізованої у національному масштабі злочинної організації, яку називають «мафія». …Це скоріше позначення методу скоєння злочинів окремими злочинними організаціями, який охоплює такі компоненти: 1) використання насилля чи погроз насиллям; 2) структурованість, ієрархічність побудови груп, підпорядкованих меті злочинної організації: незаконному виробництву товарів чи послуг з наступним одержанням максимального прибутку; 3) забезпечення протекції з боку структур влади, необхідної для постійного здійснення нелегальних операцій  . З цього випливає, що немає єдиної американської чи, скажімо, української мафії. Насправді вони є різноманітними злочинними угрупованнями. Залежно від обставин такі мафіозні організації можуть вступати у відносини співробітництва або ворогуючої конфронтації.

Стосовно зв’язку мафіозних елементів з державними структурами, зазначимо, що хоча мафія і використовує окремі зв’язки з корумпованими державним апаратом, але у цілому її злочинний бізнес розрахований, насамперед, на власні сили і засоби. Мафії не характерна інтенсивна експлуатація державних інститутів з метою збагачення, в той час як намаганням корупції є позбавлення державного апарату можливості проводити «свою» політику, створення умов, за яких громадянин залежить не від законів, а від свавілля чиновника, тобто одним з головних аспектів корупції є обов’язковий її вплив на структури влади держави, політичні інститути й політичні установи з метою вигідного коригування політичних і соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві. Організовані корупційні структури чинять тиск на легальні матеріальні елементи політичної системи суспільства шляхом терору, викрадення політичних діячів, керівників управлінсько-розпорядчих установ влади, підкупу тощо і фактично впливають на сферу політики, що дає підстави стверджувати про переростання корупції на іншу її якість – політичну корупцію  .

Статтею 9 Закону України «Про боротьбу з корупцією» корупція визначається як «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, яка спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. При цьому дається надзвичайно вузький перелік корупційних діянь. За своїм змістом це, в основному, правові заборони державному службовцю займатись тією чи іншою діяльністю та одержання винагороди.

Відповідно до закону корумпованими діями є:

 - незаконне отримання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, зокрема прийняття або отримання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифу), яка значно нижча за фактичну (дійсну) вартість;

 - отримання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позик, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна, з використанням при цьому пільг або переваг, не передбачених чинним законом.

Навколо цього спрощеного визначення корупції точиться багато років спір вчених і фахівців-практиків. Одна група вчених вважає, що боротьбу з корупцією слід вести не з явищем (оскільки це філософська категорія), а з конкретними діяннями  , інша стверджує, що закон створено поза межами кодифікаційної системи українського законодавства  .

І дійсно таке визначення поняття корупції у позитивному праві є невдалим, оскільки воно штучно звужує її сутність і зміст, зводить його лише до хабарництва і корисливих зловживань осіб, уповноважених на виконання управлінсько-розпорядчих функцій державних органів.

Не зовсім вдалою можна вважати також спробу Пленуму Верховного суду України щодо більш повного визначення цього явища, який у Постанові «Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією» від 25.05.1998 р. визначив, що корупційним правопорушенням державного службовця є сприяння фізичним або юридичним особам у виконанні ними підприємницької, зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності, а також в одержанні ними субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів або пільг, якщо при цьому використовується службове або посадове становище обвинуваченої особи з метою незаконного одержання за це матеріальних цінностей, послуг, пільг чи інших переваг.

Це визначення концептуально і по суті також зведене до матеріального аспекту, виключаючи можливість визнання корупційними діяння, спрямовані на вирішення питань в інших сферах суспільного життя, серед яких сприяння легалізації політичної партії, громадського об’єднання, засобу масової інформації, або діяння, що мають за мету вплинути на політичні процеси.

Деякі науковці виказують інший підхід, в основу якого покладено розуміння корупції тільки як юридичного поняття. На їх думку, діяння можна визначити як корупційне за умови наявності чотирьох обов’язкових елементів: об’єкту посягання, об’єктивної і суб’єктивної сторони та суб'єкту правопорушення, але з певними уточненнями  . Дійсно, для того, щоб корупційне діяння відбулося, повинні бути сам державний службовець; повноваження влади, якими він наділений і може розпоряджатися на власний розсуд: факт зловживання цими повноваженнями; вигода, яку державний службовець отримує внаслідок такого зловживання  . Але останній елемент змісту корупції не може сприйматись з точки зору юридичного позитивізму тільки як отримання матеріальної чи грошової вигоди. На нашу думку така вигода може бути і в іншому вигляді, як от: включення державного службовця до списків партій на виборах по багатомандатному округу, забезпечення підтримки у засобах масової інформації, формування вигідної суспільної думки тощо.

З’ясування сутності корупції ставить завдання виявити форми прояву корупції. Дослідження дає підстави стверджувати, що вони різноманітні. Але насамперед це злиття з владою, проникнення у владні та управлінські структури організованої злочинності, яка характеризується залежністю законодавчої та управлінської діяльності від вузькогрупових, корпоративних інтересів певних злочинних структур. Вона може проявлятися не лише у корисливих зловживаннях владою, а й у розкраданнях, інших економічних злочинах, з метою задоволення корпоративних інтересів партій, груп, матеріального забезпечення виборчого процесу тощо. Саме задоволення вузькогрупових інтересів як з корисливих, так із інших мотивів, найхарактерніше для корупції.

Формами прояву корупційних діянь є також лобізм, протекціонізм, інвестування комерційних структур за рахунок держави, надання пільгових кредитів, незаконна приватизація держмайна, внески на політичні цілі, прихована участь державних службовців і депутатів у комерційній та підприємницькій діяльності та ін. 

Визначення сутності корупції ускладнюється і у зв’язку з не чітким розмежуванням кримінально-караного корупційного діяння від корупційного діяння як адміністративного правопорушення, що передбачене п. «а» ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією»  . Обидва ці діяння виражаються в незаконному одержанні особою, уповноваженою на виконання управлінсько-розпорядчих функцій, матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг  . Подібне некоректне об’єднання в одному понятті кримінальних і адміністративно-правових аспектів цього соціального феномену не сприяє з’ясуванню його сутності і змісту, форм прояву і відволікає гуманітарну науку від пошуку істини, оскільки опосередковано звужує дослідження лише до двох сфер суспільних відносин через вплив на них правових норм. Водночас подібний підхід ще раз підкреслює актуальність з’ясування корупції як соціально-політичного явища і необхідність розробки механізмів, у тому числі економічних і правових, для його подолання.

Останнім часом у гуманітарній науці і соціальній практиці робляться спроби визначити критерії, завдяки яким можна було б розмежувати корупцію як сформоване негативне явище і проступки, які хоч і мають її ознаки, але визнані морально припустимими. Такі спроби зводяться до двох напрямів: у першому – це пропозиції визначити матеріальний розмір (еквівалент); у другому – будь-яку корисливу дію, незалежно від розміру, – пропонується визнавати корупційною.

Зокрема російське кримінальне законодавство жодного значення не придає розміру ціни предмета хабара, як і обставинам, що можуть впливати па рівень відповідальності. У законі вказується, що відповідальність наступає незалежно від того, наскільки малозначна сума грошей, або ціна майна, одержаного лихоїмцем  , тобто конфлікт з нормою права проявляється на рівні конфлікту з нормою моралі.

У Модельному кримінальному кодексі для країн СНД, який був прийнятий Міжпарламентською Асамблеєю держав-членів СНД 17 лютого 1995 р., пропонується не визнавати злочином за малозначністю скоєного одержання публічним службовцем майна, права на майно або іншої матеріальної вигоди як подарунок при відсутності попередньої домовленості за вже скоєне діяння, яке не порушує службових обов’язків даної особи, якщо вартість подарунка не перевищила одноразового мінімального розміру заробітної плати  .

Проте, такого одного критерію замало, особливо якщо ця винагорода вимагається під загрозою скоєння діяння (бездіяння), яке тягне за собою порушення законних прав та інтересів особи, яка дала подарунок, або вона може бути поставлена в такі умови, що вимушена передати подарунок для захисту своїх законних прав та інтересів.

Неможливо кваліфікувати подарунок і винагороду як підкуп посадової особи для зміни його службової поведінки на свою користь, а також винагороду, яка передана посадовій особі на знак вдячності за скоєне ним незаконне діяння. Тому, як справедливо відзначає Б. Волженкін незалежно від розміру винагороди, цей акт слід розцінювати як хабарництво у випадках: якщо мало місце домагання винагороди; якщо винагорода мала характер підкупу, який обумовив відповідну поведінку посадової особи; якщо винагорода передавалась посадовій особі за незаконні діяння або бездіяльність  .,

Що стосується подарунків, то обов’язковою умовою їх прийняття є відкритість і необхідність декларування державними службовцями, як це робиться в західноєвропейських країнах. Доцільно було б встановити в Кодексі честі державного службовця перелік видів подарунків, прийняття яких не вважалось би корупційним діянням. Така спроба зроблена на пропозицію автора дослідження в проекті Закону України «Про статус народного депутата України». У ст. 39 «Декларування доходів та майна народного депутата» пропонується, що народний депутат не має права отримувати на підставі виконання своїх повноважень від фізичних або юридичних осіб не передбачені чинним законодавством позички, грошові або речові подарунки, інші винагороди, у тому числі будь-які послуги, оплату відпочинку, розваг тощо. Вартість подарунка, отриманого депутатом протягом року, не повинна перевищувати мінімальної щомісячної заробітної плати. Порушення народним депутатом цього пункту розглядається комітетом Верховної Ради, до компетенції якого входять питання депутатської етики.

Таким чином, розмежування корупційного адміністративного діяння від корупційного злочину, ймовірно, слід проводити, виходячи з таких ознак:

 - для встановлення факту корупційного адміністративного діяння достатньо самого незаконного одержання уповноваженою на виконання управлінсько-розпорядчих функцій особою матеріальних цінностей, або послуг матеріального характеру, тоді як для складу злочину цього недостатньо, необхідно, щоб заподіяна шкода або матеріальні збитки були істотними, на нашу думку, у п’ять і більше разів перевищували неоподаткований мінімум доходів громадянина;

 - суб’єктом одержання хабара є будь-яка посадова особа, тоді як суб’єктом корупційного хабарництва є лише особа, уповноважена на виконання управлінсько-розпорядчих функцій, тобто тільки державний службовець, працівник органів місцевого самоврядування або депутат;

 - по суб’єктивній стороні для розмежування цих понять визначальне значення мають дві ознаки: перша – це мета, з якою діє особа, що передала матеріальні цінності (добитись відповідного рішення для задоволення своїх потреб чи керувалась іншими цілями), і друга – розуміння службовою особою призначення одержаних цінностей;

 - по об’єкту слід погодитись з професором М. Мельником, що «Специфічним об’єктом всіх корупційних правопорушень є встановлений порядок виконання службових обов’язків особами, котрі уповноважені на виконання функцій держави»  . У той самий час зрозуміло, що для кожного корупційного діяння притаманний свій безпосередній об’єкт, залежно від функцій державного службовця, злочинних угруповань, з одного боку, і корумпованих державних чиновників, – з іншого  .

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що корупція – це економічне, соціальне, політичне і культурне явище, змістом якого є обумовлена політичними, економічними, соціальними і психологічними факторами система негативних поглядів, переконань, установок і діянь посадових осіб інститутів влади, державних і недержавних організацій, політичних партій, громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих, корисливих, групових або корпоративних інтересів шляхом підкупу, хабарництва, зловживання владою, надання пільг і переваг всупереч суспільним інтересам.