4.4.   Кваліфікація у зв'язку з добровільною відмовою від вчинення злочину

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 

Питання кваліфіка-             Інститут добровільної відмови

ції, які вирішують- звичайно пов'язується зі стадіями ся у зв'язку з добро- вчинення злочину. Для цього є певні вільною відмовою від підстави, оскільки однією з умов за-вчинення злочину      стосування норми про добровільну

відмову від вчинення злочину є кон­статація того, що даний злочин не доведено до кінця.

У зв'язку із застосуванням ст. 17 КК слід вирішувати низку питань кримінально-правової кваліфікації. До них належать:

чи є злочином посягання, від доведення якого до

кінця була добровільна відмова;

визначення того, що добровільна відмова сталася до

моменту закінчення злочину;

встановлення ознак добровільної відмови;

відмежування добровільної відмови від суміжних

інститутів кримінального права.

Лише вирішивши наведені питання, можна прийти до висновку, що особа, яка почала посягання, не підлягає за ньо­го кримінальній відповідальності у зв'язку з добровільною відмовою від вчинення злочину на підставі ст. 17 КК.

Посягання, від яко-             Добровільна відмова у ст.17 КК

го здійснюється доб- пов'язується з притягненням особи ровільна відмова         до кримінальної відповідальності

або звільненням останньої від неї.

Це означає, що посягання, від якого відмовляється особа, є кримінально караним, при відсутності добровільної відмови за нього настає кримінальна відповідальність.

Отже, можна зробити висновок, що добровільна відмо­ва здійснюється щодо посягання, яке:

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення

 

185

 

передбачене певною статтею Особливої частини кри­

мінального закону як злочин;

вчинене при наявності всіх необхідних ознак скла­

ду злочину (з урахуванням його незавершеності);

є суспільно небезпечним, на нього не поширюються

положення про малозначність (ч. 2 ст. 11 КК), воно не вчи­

нено за обставин, які усувають злочинність діяння.

Якщо ж особа вчинила діяння, що не відповідає назва­ним вище ознакам — котре не є злочинним і за яке не на­стає кримінальна відповідальність, то їй немає від чого відмовлятися. Так, не може мати місце добровільна відмо­ва стосовно об'єктивно суспільно небезпечного посягання, яке не є кримінально-протиправним, щодо діяння, яке че­рез малозначність не становить суспільної небезпеки тощо.

У юридичній літературі висловлюється також інша позиція щодо природи діяння, стосовно якого вчиняється добровільна відмова. Вона полягає у тому, що діяння, від якого вчиняється добровільна відмова, не вважається зло­чином, оскільки у ньому немає складу злочину ні закінче­ного, ні незакінченого1. Однак така постановка питання суперечить, насамперед, змісту закону. Адже у назві і у диспозиції ст. 17 КК (як і у ст. 32 КК Російської Федерації) йде мова про добровільну відмову саме від злочину.

 

Припинення готу­вання до злочину або замаху на злочин як умова застосування норми про добровіль­ну відмову

У ст. 17 КК йдеться про добро­вільну відмову стосовно незакінче­ного злочину. Роз'яснюючи це поло­ження, вітчизняні криміналісти вказували, що добровільна відмова можлива тільки на стадії готування до злочину та замаху на нього2. Таке

формулювання міститься і у ст. 17 КК 2001 р. Видається, що при цьому допускається термінологічна неточність.

1              Див.: Новое уголовное право России: Учеб. пособие. Общая часть. —

М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. — С. 55—56.

2              Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть

общая. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 233; Кримінальне право Ук­

раїни. Загальна частина. — Харків: Право, 1997. — С. 196; Криміналь­

не право України. Загальна частина. —К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 254.

 

186          Глава 4

Готування до злочину та замах на нього мають місце лише за умови, що злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного. Добровільна відмова, навпаки, характеризується тим, що злочинна діяльність припиняється за власною волею особи, при усвідомленні можливості продовжити вчинення злочину. Тому для ха­рактеристики посягання, від якого вчиняється добро­вільна відмова, недоцільно користуватися поняттями, що належать до попередньої злочинної діяльності. Потрібно, принаймні, вести мову про стадії розвитку злочинної діяльності, які аналогічні готуванню чи замаху.

Недоведення злочину до кінця, як умова добровільної відмови, означає, що посягання не характеризується оз­наками закінченого злочину. Адже, як вдало підкреслює В. П. Тихий, відмовитися від завершеного посягання уже неможливо, воно незворотне; поняття закінченого злочи­ну і добровільної відмови є взаємовиключними1. Злочин, який не доведений до кінця — це посягання з незаверше­ною об'єктивною стороною, у якому повністю невиконане чи виконане частково суспільно небезпечне діяння, відсутні передбачені диспозицією кримінально-правової норми наслідки. Оцінка того, чи є злочин недоведеним до кінця, дається з урахуванням конструкції об'єктивної сто­рони його складу — її описання у диспозиції статті кримі­нального закону. Так, недоведеним до кінця вбивство буде тоді, коли не виконане діяння, спрямоване на позбавлен­ня життя чи не настали наслідки у вигляді смерті; само­вільне присвоєння владних повноважень або звання служ­бової особи — коли не відбулося присвоєння владних пов­новажень або звання службової особи або не вчинено будь-яких суспільно небезпечних діянь.

У спеціальній літературі дискусійним є питання про те, чи можлива добровільна відмова у посяганні, яке до-сягло стадії, аналогічної закінченому замаху. Поширена думка, що при закінченому замаху добровільна відмова неможлива, оскільки все, що особа вважала необхідним

1 Кримінальне право України. Загальна частина. — Харків: Право, 1997. — С 196.

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      187

зробити для досягнення шкідливого результату, вона вчи­нила1. Обґрунтовуючи її, звичайно вказують, що відмова можлива тільки від того, яке належить зробити, а не від того, що вже стало фактом2. Однак погодитися з такою позицією і з міркуваннями, які висловлюються на її підтримку, важко. Адже добровільна відмова — це відмо­ва не від вчинення суспільно небезпечного діяння, а від злочину в цілому, який у матеріальних складах включає і наслідки. Немає підстав не бачити добровільної відмови у тих випадках, коли особа повністю виконала передбачене законом діяння, але відмовилася від заподіяння наслідків і, отже, не довела злочин до кінця.

Тому переконливою є інша позиція — добровільна відмова можлива також після завершення виконання діян­ня, коли особа втручається у розвиток причинного зв'яз­ку і своєю поведінкою відвертає заподіяння передбаченої законом шкоди3. До того часу, поки особа здатна контро­лювати розвиток подій і своїми активними діями забезпе­чити ненастання наслідків — до того часу можна відмови­тися від доведення злочину до кінця. Класичними прикла­дами є введення в організм потерпілого отрути з метою позбавлення його життя і наступне лікування, завдяки якому нейтралізується дія цієї отрути; підпалювання бу­динку і гасіння пожежі тощо.

Умови правомірнос-         Звільнення від кримінальної

ті добровільної від- відповідальності у зв'язку з добро-

мови від вчинення вільною відмовою від вчинення зло-

злочину чину можливе тоді, коли дотримані

умови правомірності такої відмови. Більшість з цих умов прямо вказані у ст. 17 КК, інші ж

1              Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть

общая. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 233.

2              Там само.— С. 234.

3              Див.: Кримінальне право України. Загальна частина/За ред. М. І. Ба-

жанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид, перероб. і доп. — К.:

Юрінком Інтер, 2004. — С. 214—215; Кримінальне право України. За­

гальна частина / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. — Вид. 3-є,

перероб. та допов. — К.: Юридична думка, 2004. — С. 40—141.

 

188          Глава 4

формулює теорія кримінального права та правозастосов-на практика.

Серед умов правомірності добровільної відмови, назва­них у ст. 17 КК, є здійснення її за власною волею (доб­ровільність), остаточність, усвідомлення можливості до­ведення злочину до кінця та відсутність у фактично скоє­ному складу іншого злочину. Видається, що перелік умов правомірності добровільної відмови необхідно доповнити і такою, як її успішність (вдалість, результативність).

Добровільність відмови означає відмову від доведення злочину до кінця за власною волею особи, незалежно від мотивів. На відміну від готування до злочину чи замаху на нього, посягання при добровільній відмові припиняєть­ся не вимушено, а за волею того, хто посягає, свідомо. При цьому ініціатива припинення злочинної діяльності може виходити як від самої особи, що вчиняє посягання, так і від її близьких, потерпілого, сторонніх громадян. Моти­вами відмови можуть виступати острах відповідальності, жалість до потерпілого, почуття сорому за те, що вчиняє особа, тощо.

Сама відмова зазвичай полягає у бездіяльності — коли особа припиняє і не продовжує злочинну діяльність. І цьо­го досить, щоб злочин не був доведений до кінця. Однак у ряді випадків воля особи на відмову від вчинення злочину має проявитися у активних діях. Зокрема, це має місце тоді, коли особа повністю виконала злочинне діяння і потрібні активні зусилля для відвернення суспільно небез­печних наслідків; при відмові декого із співучасників.

Остаточність добровільної відмови полягає у тому, що особа відмовляється від завершення даного злочину назавжди, у неї немає наміру продовжити посягання у май­бутньому, повторити спробу завершити його. У теорії кри­мінального права не викликає сумніву, що перерва у вчи­ненні злочину, відкладання його завершення «до кращих часів» не утворює добровільної відмови, і скоєне має ква­ліфікуватися з урахуванням того, якої фактично стадії вчинення злочину досягнуто до моменту такої перерви.

Усвідомлення можливості довести злочин до кінця має місце тоді, коли особа знає про відсутність нездоланних

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      189

для неї перешкод для продовження злочинної діяльності, вважає, що вона може завершити посягання, яке почала. Для наявності добровільної відмови потрібно, щоб відповід­не уявлення існувало у свідомості особи, тобто, щоб вона сама вважала, що може закінчити злочин. Відмова від по­сягання на негідний об'єкт, з негідними знаряддями тощо, коли можливість закінчення злочину об'єктивно була відсутня (наприклад, злодій відмовився від крадіжки у касі, не знаючи про те, що у ній не було грошей), але особа про це не знала, вважала, що має можливість завершити посягання, не виключає добровільної відмови від вчинен­ня злочину.

Відсутність у фактично вчиненому складу іншого зло­чину означає, що добровільна відмова здійснюється лише стосовно конкретного посягання, не поширюється на всю злочинну діяльність винного. Особа звільняється від кри­мінальної відповідальності за незавершений злочин і вод­ночас підлягає кримінальній відповідальності за злочини, вчинені до моменту добровільної відмови, котрі є закінче­ними, а також за посягання, наслідки яких винному не вдалося відвернути.

Успішність добровільної відмови є самостійною озна­кою, яка не випливає з раніше названої і не дублює її. Доб­ровільна відмова, як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, може визнаватися лише тоді, коли відсутній склад не тільки іншого злочину (тобто, не того, щодо якого винний відмовлявся), а і склад злочину, стосов­но якого здійснюється добровільна відмова. Звільнення від кримінальної відповідальності застосовується за умови, що винному вдалося відмовитися від злочину — внаслідок його поведінки саме той злочин, вчинення якого було почате, не доведений до кінця. Невдала (безуспішна) відмова, спроба відмови свідчить про каяття винного, позитивно характе­ризує його особу, але аж ніяк не звільняє від відповідаль­ності. Добровільна відмова характеризується не лише суб'єктивними ознаками — намірами не доводити злочин до кінця, а й об'єктивними — певною поведінкою особи та її результатом. Лише відвернення винним суспільно небез­печних наслідків посягання дозволяє зробити висновок про

 

190          Глава 4

втрату суспільної небезпеки самого діяння і особи та не виз­навати попередню поведінку такою, що заслуговує кримі­нального переслідування.

Результат криміналь-         Добровільна відмова від вчинення

но-правовоїкваліфі- злочину не означає, що діяльність

кації при добровіль- особи до моменту добровільної відмо-

ній відмові            ви є правомірною чи нейтральною

для права. Відповідні дії особи все

одно оцінюються як злочинні, але такі, які при умовах, пе­редбачених ст. 17 КК, не тягнуть кримінальної відповідаль­ності. На відміну від готування чи замаху, скоєне не кваліфі­кується, виходячи з спрямованості умислу на заподіяння шкоди певному об'єкту кримінально-правової охорони.

Водночас добровільна відмова погашає всі криміналь­но-правові наслідки раніше вчиненого незавершеного по­сягання:

воно не може бути враховане як елемент множин­

ності злочинів, зокрема при повторності;

воно не враховується при призначенні покарання як

обставина, що обтяжує відповідальність (передбачена п. 1

ч. 1ст. 67 КК);

стосовно нього не починає спливати строк давності

притягнення до кримінальної відповідальності;

воно не є перешкодою для звільнення від криміналь­

ної відповідальності з передачею матеріалів справи на роз­

гляд товариського суду чи на поруки;

воно не виступає підставою для відміни звільнення

від покарання з випробуванням (ч. З ст. 78, ч. 6 ст. 79 КК)

чи умовно-дострокового звільнення від відбування пока­

рання (ч. 4 ст. 81 КК).

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'яз­ку з добровільною відмовою є безумовним — його не мож­на переглянути з огляду на наступну поведінку особи. Таке звільнення (за наявності передбачених законом умов пра­вомірності) є обов'язком органів, які здійснюють кримі­нальну юрисдикцію.

Добровільна відмова передбачена законом як самостійна підстава звільнення від кримінальної відповідальності.

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      191.

Тому важко погодитися з міркуваннями, відповідно до яких при добровільній відмові особа не підлягає кримінальній відповідальності через малозначність або у зв'язку з втра­тою особою суспільної небезпеки. При малозначності пося­гання особа взагалі не підлягає кримінальній відповідаль­ності. Посягання, від якого звільняється особа на підставі ст. 17 КК, не може бути малозначним, при відсутності умов, передбачених цією нормою, особа підлягала б кримінальній відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідаль­ності у зв'язку з втратою особою суспільної небезпеки є, відповідно до ст. 48 КК, не обов'язком, а правом відповід­них органів. До того ж це пов'язується не з індивідуальною поведінкою винного, його волевиявленням, а зі зміною об­становки — об'єктивних обставин, що стосуються, як пра­вило, всього суспільного життя.

Биди добровільної              Можливі випадки, коли особі,

відмови від вчинен- незважаючи на її зусилля, не вда-

ня злочину           ється уникнути настання суспільно

небезпечних наслідків злочину, від

вчинення якого вона відмовляється. З урахуванням цього добровільну відмову поділяють на успішну та невдалу. Ос­тання, у свою чергу, може бути повністю невдалою — коли, незважаючи на дії винного, наслідки, на заподіян­ня яких були спрямовані дії, настали у повному обсязі; та частково невдалою, коли заподіяна менша за розміром шкода чи шкода менш цінному об'єкту. Тобто, добровільна відмова щодо одного злочину поєднуються з вчиненням іншого закінченого злочину, який підлягає кримінально-правовій кваліфікації.

Особа, яка почала вчинення злочину, може відмовити­ся від заподіяння будь-якої шкоди, тобто може прагнути відмовитися від злочину повністю. Можлива і частко­ва відмова — коли винний відмовляється від заподіяння більшої шкоди, але погоджується з тим, що через його дії будуть заподіяні менш тяжкі наслідки. При цьому для повної і часткової відмови характерне різне суб'єктивне ставлення до фактично заподіяної шкоди.

 

192

 

Глава 4

 

Добровільна відмова може здійснюватися при вчиненні як одиничного злочину, а також у разі сукупності зло­чинів. Причому добровільна відмова може стосуватися всіх посягань, які утворюють сукупність, так і окремих з них. Ті ж діяння, яких добровільна відмова не стосується, та­кож підлягають кваліфікації як злочинні.

Нарешті, добровільна відмова можлива і при вчиненні злочину однією особою, і при вчиненні посягання у співу­часті. Добровільна відмова при співучасті має певні особ­ливості, які потребують спеціального аналізу.

З урахуванням викладеного видається можливим провести класифікацію видів добровільної відмови від вчинення злочину, яку доцільно враховувати при вирі­шенні питань її кримінально-правової кваліфікації (схема 4).

 

Повністю невдала

 

Частково невдала

 

 

 

Повна

 

Часткова

 

Успішна (вдала)

 

Невдала

 

 

 

Залежно від мети дій винного

 

Залежно від Ті успішності

 

Добровільна відмова від вчинення злочину

 

Залежно від кількості вчинюваних злочинів

 

Залежно від кількості осіб, які

беруть участь у вчиненні

злочину

 

 

 

Від одиничного злочину

 

Від злочинів, вчинених у співучасті

 

 

1

 

Від злочину, який вчинюється однією особою

 

Від злочину, які вчинюється у співучасті

 

Схема 4. Види добровільної відмови від вчинення злочину

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення

 

193

 

 


Кваліфікація повніс­тю невдалої добро­вільної відмови від вчинення злочину

При повністю невдалій добро­вільній відмові злочин, котрий осо­ба почала виконувати і від якого вона спробувала відмовитися, все ж вчиняється. Це можливо, наприк­лад, тоді, коли особі не вдається загасити підпалене май­но чи зберегти життя отруєному потерпілому, запобігти вчиненню посягання співучасниками тощо. У такому разі добровільна відмова відсутня, адже злочин все ж вчиняєть­ся. Як випливає з викладеного вище, повністю невдала добровільна відмова має враховуватися як дієве каяття — обставини, що пом'якшує відповідальність, але повністю не звільняє від неї.

Тому повністю невдала добровільна відмова кваліфі­кується як закінчений злочин, виходячи з фактично за­подіяної шкоди, інших обставин вчинення злочину. При цьому спроба відмовитися від вчинення злочину не може впливати на визначення обставин, які обумовлюють ту чи іншу кваліфікацію, зокрема мотивів. Адже мотив — це те, що спонукало до вчинення посягання та існувало до по­чатку його виконання. А добровільна відмова здійснюєть­ся вже після початку вчинення злочину.

 

Кваліфікація част­ково невдалої доб­ровільної відмови від вчинення злочину

Частково невдала добровільна відмова передбачає:

— особі вдалося не довести до кінця злочин, який вона почала вчиняти — відмовитися від нього;

— у ході вчинення посягання все ж заподіяна шкода, але в меншому обсязі чи іншому об'єкту. Наприклад, осо­ба відмовляється від вбивства і дає ліки потерпілому, який нею був отруєний. Останній залишається живим, але йому заподіюються тілесні ушкодження.

Кваліфікація частково невдалої добровільної відмови включає оцінку як недоведеного до кінця злочину, стосов­но якого мала місце відмова, так і фактично вчиненого. Добровільна відмова оцінюється на загальних підставах, тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності за розпочату злочинну діяльність — за той злочин, який

13-6-529

 

194          Глава 4

вона спочатку прагнула вчинити. Заподіяна шкода квалі­фікується як закінчений менш небезпечний злочин, ви­ходячи з фактичних наслідків.

При цьому постає питання про те, з якою формою вини виконується цей (менш небезпечний) злочин, що вчиняєть­ся у ході частково невдалої добровільної відмови, які моти­ви і мета його характеризують. У теорії кримінального пра­ва цим питанням не приділяється належна увага, вчені об­межуються вказівкою на те, що кваліфікація здійснюється з урахуванням фактично заподіяної шкоди.

Проілюструвати, у чому ж полягає значення точного визна­чення цих ознак, можна на такому прикладі. М., керуючи ван­тажним автомобілем, побачив свого сусіда, який переходив ву­лицю у невстановленому місці. Будучи із сусідом у неприязних стосунках, М. вирішив позбавити його життя і, підвищивши швидкість, спрямував на останнього автомобіль. Не доїхавши декілька десятків метрів до сусіда, М. відмовився від свого на­міру, подав звуковий сигнал, почав гальмувати і спробував об'ї­хати того. Однак уникнути наїзду не вдалося, потерпілому були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Очевидно, скоєне не може кваліфікуватися як замах на вбивство саме у зв'язку з добровільною відмовою від вчинення цього злочину. Але, яку оцінку належить дати фактично заподіяній шкоді: кваліфікувати посягання за ст. 122 КК як умисне середньої тяжкості тілесне ушко­дження, за ст. 128 КК — як заподіяння такого ж тілесного ушкодження з необережності; чи за ч. 1 ст. 286 КК — як порушення правил безпеки руху та експлуатації транспор­ту особами, котрі ними керують?

Для вирішення відповідних питань необхідно проана­лізувати зміст вини при вчиненні посягань, що утворюють частково невдалу добровільну відмову. Першою інтелек­туальною ознакою умислу є усвідомлення особою суспіль­но небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності. Сус­пільно небезпечне діяння у аналізованій ситуації — це те, яке вчиняється у зв'язку з виконанням злочину, від якого особа згодом відмовляється. Саме воно породжує ті част­кові наслідки, яких не вдалося уникнути у ході добро-

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      195

вільної відмови. Адже діяння, у якому полягає добровільна відмова, спрямоване на відвернення шкоди і не є суспіль­но небезпечним. Тому усвідомлення суспільно небезпеч­ного характеру діяння повинно мати місце не у момент відмови, а вже на початку виконання посягання. Усвідом­люючи суспільно небезпечний характер свого діяння, осо­ба розуміє, що воно є шкідливим для суспільства, здатне заподіяти шкоду як тому об'єкту, проти котрого спрямо­ване посягання, так і суміжним, менш цінним. Друга інте­лектуальна ознака умислу характеризує передбачення осо­бою суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяль­ності. Причому характер наслідків (у загальних рисах) та їх розмір винний передбачає (бачить наперед) вже на мо­мент вчинення діяння. Передбачаючи більш тяжкі на­слідки, що заподіяння яких особа згодом відмовляється, вона одночасно передбачає і менш небезпечні наслідки, які настають у ході частково невдалої добровільної відмови. Отже, при частково невдалій добровільній відмові наявні обидві інтелектуальні ознаки умислу.

Однак вольова ознака умислу, як видається, наявна не завжди. Якщо усвідомлення характеру своїх діянь і перед­бачення його наслідків мають бути ще до початку вчинен­ня злочину, то бажання настання наслідків повинно «суп­роводжувати» посягання аж до того моменту, доки особа зберігає контроль над розвитком подій. Добровільна відмо­ва від доведення злочину до кінця означає, що особа вже не бажає настання наслідків. її дії з відвернення шкоди свідчать, що немає також байдужого ставлення до наслідків — свідоме допущення їх настання. Лише при частковій відмові особа допускає настання менш тяжкої шкоди, тоб­то діє з непрямим умислом.

Вина у фактично вчиненому злочині при повній відмо­ві, вважаємо, існує у формі необережності — злочинної самовпевненості. При цьому винний передбачає мож­ливість настання наслідків, оскільки знає про небезпеч­ний характер своєї поведінки до моменту добровільної відмови, а у її ході не докладе достатніх зусиль, наполег­ливості для відвернення всіх наслідків. І тому розрахунок на їх відвернення є легковажним.

ІЗ*

 

196          __           Глава 4

Отже, невдала добровільна відмова залежно від того, була вона повною чи частковою, кваліфікується або як умисний злочин, або як злочин, вчинений з необережності.

Кваліфікація добро-           Добровільна відмова може стосу-

вільної відмови при    ватися як усієї злочинної діяль-сукупності злочинів    ності, так і окремих злочинів. При­чому відмова від доведення до кінця

одного чи декількох посягань зовсім не означає, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за інші вчинені нею злочини, щодо яких добровільної відмови не було.

Тому при сукупності злочинів добровільна відмова оц­інюється окремо стосовно до кожного з посягань, які утворюють таку сукупність. За злочини, від яких винний не відмовився або відмова від котрих була невдалою, на­стає кримінальна відповідальність на загальних підставах.

Наприклад, для використання у ході незаконного заняття рибним промислом був виготовлений вибуховий пристрій. Від використання вибухівки для добування риби відбулася добро­вільна відмова, однак вибуховий пристрій винний зберіг у себе. Тому він не підлягає кримінальній відповідальності за ст. 249 КК, однак повинен відповідати за ч. 1 ст. 263 КК.

Добровільна відмо-            Добровільна відмова від злочи-

ва від злочину, який ну, який вчиняється у співучасті,

вчиняється у спів- має певні особливості. Наявність

участі     об'єктивного і суб'єктивного зв'яз-

ку між діями кожного із співучас­ників, спільність вчинення ними злочину призводить до того, що добровільна відмова вимагає розірвання цього зв'язку. Інакше кажучи, добровільна відмова співучасни­ка передбачає, щоб завдяки його поведінці стало немож­ливим спільне вчинення злочину. Звідси випливає, що добровільна відмова при співучасті визначається з ураху­ванням виду співучасника та форми співучасті.

Добровільна відмова виконавця злочину оцінюється так само, як і при вчиненні посягання без участі інших осіб. Вона може полягати як у активних діях, так і у без­діяльності. При вчиненні злочину декількома співвико-

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення

 

197

 

навцями добровільна відмова одного з них повинна поля­гати у такому впливі на іншого, за якого не виконується об'єктивна сторона злочину. Якщо діяльність одного із співвиконавців є передумовою вчинення посягання інши­ми, то для добровільної відмови достатньо його бездіяль­ності.

Наприклад, при виготовленні з метою збуту підроблених гро­шей бездіяльність того із співвиконавців, який повинен був зро­бити кліше, робить неможливим також подальше вчинення зло­чину особами, котрі мали виготовляти готові купюри.

Організатор і підбурювач злочину для добровільної відмови повинні відвернути вчинення посягання виконав­цем, їх поведінка не обов'язково має полягати в активних діях, як про це нерідко пишуть у юридичній літературі. Наприклад, організатор злочину може не дати вказівки пособнику про надання відповідного сприяння, або вико­навцю про початок вчинення посягання.

Добровільна відмова пособника злочину залежно від конкретних обставин має виражатися або у бездіяльності, або у активних діях. Бездіяльності для добровільної відмо­ви досить тоді, коли пособник утримується від надання сприяння іншим співучасникам у вчиненні злочину. Ак­тивні дії вимагаються тоді, коли таке сприяння вже нада­не. Такі дії не обов'язково повинні полягати у відібранні наданих знарядь вчинення злочину, поновленні усунутих перешкод, відмови від обіцянки приховати злочин тощо. Вони можуть, як і у інших співучасників, полягати у впливі на виконавця, попередженні потерпілого, повідом­ленні органам влади тощо.

 

Кваліфікація дій співучасників, які не здійснили добро­вільну відмову

Не підлягають кримінальній відповідальності лише ті співучасни­ки, які здійснили добровільну відмо­ву. Для інших учасників злочину він буде не доведений до кінця з причин,

не залежних від їх волі, відмова — вимушеною. Тому вони підлягають кримінальній відповідальності за злочинну

 

198          Глава 4

діяльність, перервану в зв'язку з добровільною відмовою іншого співучасника. При цьому їх дії кваліфікуються як готування до злочину або замах на нього залежно від того, які дії вчинив виконавець злочину (ч. 1 ст. 31 КК). Якщо ви­конавець почав виконання об'єктивної сторони, описаної у диспозиції статті Особливої частини, то це є замах на зло­чин, у іншому ж разі — лише готування до нього.

Кваліфікація невда-            Окремо слід зупинитися на ква-

лої добровільної від- ліфікації невдалої добровільної мови за співучасті      відмови співучасників, коли вони

завершують посягання, незважаю­чи на зусилля одного з них відвернути доведення злочину до кінця. Це може бути обумовлено двома причинами. По-перше, самому співучаснику, який відмовився, не вдало­ся вчинити все, щоб не доводити злочин до кінця (наприк­лад, вказівка організатора виконавцю не вчиняти посяган­ня не передана через пошкодження засобів зв'язку). По-друге, через те, що інший співучасник (співучасники) вчиняють злочин всупереч волі того, хто відмовився.

Кваліфікуючи невдалу добровільну відмову, слід окре­мо оцінювати поведінку особи, яка намагалася здійснити таку відмову, і тих, хто не відмовився від вчинення пося­гання. При цьому постають питання про кваліфікацію посягання з урахуванням стадії його вчинення та про мож­ливість інкримінування норми, яка передбачає відпові­дальність за вчинення злочину в співучасті.

Дії співучасника, який намагався відмовитися від до­ведення злочину до кінця, кваліфікуються з урахуванням причин поведінки інших співучасників. Якщо завдяки поведінці співучасника розірваний об'єктивний і суб'єк­тивний зв'язок між учасниками злочину, то його посяган­ня не повинно кваліфікуватися як закінчений злочин.

Наприклад, організатор злочину заявив виконавцю про відмову від крадіжки; не повідомив йому час, коли господарі квартири будуть відсутні; сказав, що не буде сприяння пособни­ка, який обіцяв перевезти викрадене майно. Незважаючи на це, виконавець вирішив самостійно закінчити посягання.

 

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення

 

199

 

Це свідчить, що злочинна діяльність організатора при­пинилася на стадії готування до злочину (ним фактично ви­конане лише готування до крадіжки, вчиненої у співучасті), що і має відображатися при кваліфікації. Подальша діяльність виконавця не перебуває у зв'язку з його поперед­ньою поведінкою, і він за неї не може нести відповідальність, адже вона встановлена за співучасть у конкретному злочині, а не за втягнення повнолітніх осіб у злочинну діяльність.

Злочинна діяльність виконавця продовжилася само­стійно, посягання він вчиняє сам, а, отже, його дії не по­винні кваліфікуватися за нормами про злочин, вчинений у співучасті (хіба що цей злочин скоєно із залученням інших співучасників).

У іншому разі, якщо виконавець завершує злочин, ус­відомлюючи, що він реалізує спільний попередній задум співучасників, використовує при цьому інформацію та засоби, отримані від них, скоєне ним належить кваліфі­кувати за нормами, які передбачають посягання, вчинене у співучасті. Той співучасник, якому не вдалося зупини­ти доведення такого злочину до кінця, відповідає за закін­чений злочин, вчинений у співучасті.

Схематично наведені положення можна викласти так:

 

 

 


Невдала добровільна відмова за співучасті

 

Причини, з яких злочин вчинено іншими співучасниками

 

 


1

Співучасник,

який вчинив

злочин

Співучасник, який відмовився від

злочину до кінця, не вчинив усе,

необхідне для цього

 

Інші співучасники вчиняють

злочин всупереч волі того, хто

відмовився

Співучасник, який

намагався відмовитися

 

 

 

Співучасть у закінченому злочині

 

Готування до

злочину,вчиненого у

співучасті

 

Закінчений злочин,

вчинений без співучасті

 

Схема 5, Невдала добровільна відмова за співучасті

 

200          Глава 4

Добровільна відмо-            Організовані форми співучасті у

ва при організова- злочині — вчинення злочину в скла-

них формах спів- ді організованої групи та злочинної

участі     організації — характеризуються

більш тісним зв'язком між співучас­никами, а, отже, добровільна відмова передбачає інтен-сивніші зусилля, а у ряді випадків взагалі неможлива.

Так, за загальним правилом, неможлива добровільна відмова від участі у злочинній організації. Статті про відповідні злочини (статті 109, 255, 257, 260 КК) сформу­льовані так, що передбачені ними посягання визнаються закінченими з моменту вступу в злочинну організацію. Тому вихід з неї буде кваліфікуватися не як добровільна відмова, а як дієве каяття.

Разом з тим учасник злочинної організації може вчи­нити добровільну відмову від окремих посягань, скоюва­них у складі організації іншими учасниками, якщо такі злочини підлягають самостійній кваліфікації (наприклад, від вбивства, яке вчиняє банда). При цьому учасник органі­зації своїми діями повинен відвернути вчинення злочину іншими учасниками (попередити потерпілого чи у будь-який спосіб захистити його, повідомити органи влади, пе­решкодити іншим учасникам вчинити посягання). Проста відмова чи ухилення від участі у конкретному епізоді діяльності злочинної організації не утворює добровільної відмови.

На відміну від злочинної організації, участь у органі­зованій групі допускає добровільну відмову. Якщо щодо злочинної організації кримінальна відповідальність вста­новлена за саму участь у ній, то умовою відповідальності учасників організованої злочинної групи є вчинення кон­кретного посягання у її складі. Сама собою згода на участь у організованій групі ще не становить закінченого злочи­ну. А, отже, вихід рядового учасника з такої групи до вчи­нення посягання повинен оцінюватися як добровільна відмова. Така відмова керівника чи організатора злочин­ної групи має полягати у діях, завдяки яким припиняєть­ся існування цієї групи.