3.2.   Характеристика окремих принципів кримінально-правової кваліфікації

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 

Принцип законное-            По суті, цей принцип пов'язаний

ті кримінально-пра- з вирішенням усіх питань кримі-вової кваліфікації      нально-правової кваліфікації. Він

справляє визначальний вплив на

зміст усіх інших принципів кваліфікації, тому є головним серед них.

 

110          Глава 3

Найбільш зримо дія цього принципу виявляється, зок­рема, у таких положеннях:

питання кваліфікації злочинів мають однаково вирі­

шуватися на всій території держави, тобто однорідні зло­

чини повинні кваліфікуватися за одними і тими ж статтями

кримінального закону незалежно від місця їх вчинення;

має забезпечуватися однакова правова оцінка діянь

усіх однойменних суб'єктів, незалежно від їх соціальних,

демографічних та інших ознак;

законність кваліфікації повинна забезпечуватися у

діяльності всіх правоохоронних та судових органів, неза­

лежно від їх рівня;

фактичною підставою кваліфікації можуть бути

лише дані, отримані відповідно до вимог кримінально-про­

цесуального закону. Інформація, одержана без дотриман­

ня відповідних положень КПК, у тому числі внаслідок

примушування до дачі показань, фальсифікація доказів,

не повинна братися до уваги при кваліфікації скоєного;

при кваліфікації має місце пріоритет диспозиції над

санкцією кримінально-правової норми. Це означає, що

кваліфікуючи посягання, слід виходити з його ознак, за­

кріплених у диспозиції статті Особливої частини, а не з

санкції (можливого покарання). Протилежний підхід —

вибір покарання до даної особи — свідчить, що працівник

правоохоронного органу, який кваліфікує скоєне, ставить

себе на місце законодавця;

не допускається кваліфікація за аналогією, тобто за

статтею, яка прямо не передбачає скоєне посягання.

Утвердження принципу законності сприяло б закріп­ленню у самому кримінальному законі правил кваліфі­кації злочинів (аналогічно тому, як у КК регламентовані правила призначення покарання).

Офіційність кримі-             Застосування кримінального за-

нально-правовоїква-    кону і його серцевина - криміналь-

ліфікації но-правова кваліфікація — це вид

правозастосовної діяльності, яка є

прерогативою держави. Правозастосування, безперечено, є публічною і офіційною діяльністю. Реалізується ж пра-

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            111

возастосовна функція держави через створений нею ме­ханізм застосування права. Такий механізм стосовно кри­мінально-правової кваліфікації включає:

1) заздалегідь встановлений і вичерпний перелік органів, які здійснюють кримінально-правову кваліфіка­цію, визначення компетенції кожного з них.

Для кримінально-правової кваліфікації, що розгля­дається під цим кутом зору, характерно:

встановлення кола органів, які здійснюють кваліфі­

кацію, вичерпно, заздалегідь і для невизначеного кола

діянь, що можуть бути вчинені. Такі органи наділяються

відповідною компетенцією не для конкретного випадку,

не для одноразової оцінки певної поведінки. Демократія

передбачає не лише те, що ніхто не може відповідати за

діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як

правопорушення (ч. 2 ст. 58 Конституції України), а й те,

що органи, які будуть оцінювати це правопорушення, були

відомі ще до його скоєння. Звідси випливає декілька вис­

новків. По-перше, не повинні створюватися надзвичайні

юрисдикційні органи для розслідування і розгляду окре­

мих казусів. Адже при цьому завжди є спокуса визначити

їх компетенцію, виходячи з потреб саме цього випадку. Та

гілка державної влади, яка створює такий орган, вільно

чи невільно бере на себе функцію також оцінки вчиненого

діяння, що означає відступ від однієї з основоположних

засад державного управління — розподілу влади. По-дру­

ге, тимчасові слідчі комісії Верховної Ради, створення

яких передбачено ч. 4 ст. 89 Конституції України, не

вправі здійснювати офіційну кримінально-правову квалі­

фікацію діянь, що ними розслідуються, оскільки виснов­

ки і пропозиції слідчих комісій не є визначальними для

слідства і суду. По-третє, новостворені слідчі або судові

органи повинні приймати до розгляду справи про діяння,

вчинені після їх конституювання;

точне визначення компетенції кожного з органів, які

уповноважені на здійснення кваліфікації. Розподіл повно­

важень у сфері кваліфікації здійснено на двох рівнях. Пер­

ший — це горизонтальний, коли вони визначені залежно

від категорій кримінальних справ, підвідомчих окремим

 

112          Глава 3

видам органів. Так, у ст. 101 КПК визначені повноважен­ня окремих видів органів дізнання з врахуванням справ, у яких вони вправі проводити дізнання. За цим же принци­пом визначена і підслідність справ окремим органам досу-дового слідства (ст. 112 КПК). Другий — вертикальний, коли повноваження встановлені з врахуванням складності справи або її важливості;

— ієрархічна побудова системи органів, що здійсню­ють кримінально-правову кваліфікацію, яка включає кон­троль вищестоящих органів за кваліфікацією, здійснюва­ною нижчестоящими, можливість її скасування чи зміни, можливість прийняття вищестоящим органом до свого провадження справи, яка знаходилася на вирішенні у нижчестоящого органу. Ієрархія органів, які здійснюють кримінально-правову кваліфікацію, визначена, насампе­ред, кримінально-процесуальним законодавством, норма­ми, що регламентують нагляд вищестоящих судів за судо­вою діяльністю (ст. 24 КПК), прокурорський нагляд у кри­мінальному судочинстві (ст. 25 КПК).

З принципу офіційності кваліфікації випливає, що за­конодавець не повинен встановлювати правові норми, які прямо або опосередковано передбачали б необхідність кри­мінально-правової оцінки окремими громадянами чи то своїх дій, чи дій інших осіб.

2) закріплення обов'язковості проведення результатів кримінально-правової кваліфікації. Офіційність кваліфі­кації передбачає її обов'язковість, яка виявляється у двох моментах:

по-перше, у тому, що ініціатива кримінально-правової оцінки діяння, здійснення кваліфікації скоєного повинні виходити від відповідних державних органів. Лише обме­жене коло справ (справи про злочини так званого приват­ного обвинувачення, перелічені у чч. 1, 2 ст. 27 КПК) по­рушується за ініціативою потерпілих;

по-друге, кримінально-правова кваліфікація діяння повинна здійснюватися уповноваженими на те органами безумовно і неодмінно. Так, ст. 4 КПК визначає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кож-

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            113

ному випадку виявлення ознак злочину. Стаття 98 КПК передбачає, що при наявності відповідних приводів і підстав прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобо­в'язані винести постанову, а суд — ухвалу про порушення кримінальної справи, вказавши у ній, зокрема, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа. Тому обов'язковим наслідком порушення кримі­нальної справи є проведення при цьому кримінально-пра­вової кваліфікації скоєного.

3) встановлення процесуальної форми, у якій повин­на проводитися кримінально-правова кваліфікація. Офіційність кримінально-правової кваліфікації передба­чає її здійснення з дотриманням усіх правил, формально­стей. Правове значення має не будь-яка оцінка діяння, здійснена органами, уповноваженими на проведення дізнання, досудового слідства, прокурорського нагляду, правосуддя, а лише та, яка здійснена у відповідній проце­суальній формі Процесуальна форма кримінально-право­вої кваліфікації включає:

визначення видів документів, у яких викладається

кваліфікація;

реквізити, відсутність котрих позбавляє документ,

а тим самим і викладену в ньому кваліфікацію, юридич­

ної сили;

набуття чинності процесуальними документами,

порядок внесення до них змін чи скасування;

закріплення обов'язковості чинних процесуальних

документів.

Таким чином, офіційність кримінально-правової ква­ліфікації означає її проведення від імені держави, на підставі встановлених нею норм матеріального і процесу­ального права

Об'єктивність кримі-          Застосування кримінального за-

нально-правовоїква- кону в цілому і кваліфікація, зокре-

ліфікації ма, здійснюється конкретними пра-

цівниками — людьми, котрим вла­стиві суб'єктивні уподобання, настрої, на яких впливає належність до певної соціальної групи, нації, тих чи інших

8 — 6-529

 

114          Глава 3

мікроколективів зі своїми установками, цілями, погляда­ми на допустимі методи боротьби зі злочинністю. Цілком природно постають питання:

чи справляють такі фактори вплив на кваліфікацію

скоєного;

якщо справляють, то як його оцінити;

у чому полягає такий вплив;

якщо виходити з гіпотези, що суб'єктивні фактори,

пов'язані з особою правозастосовувача, не повинні відігра­

вати роль при кваліфікації діяння, то як усунути їх дію

чи хоча б мінімізувати.

І аналіз юридичної літератури, і проведені спеціальні дослідження, і безпосередні спостереження наштовхують на позитивну відповідь на перше із перелічених запитань. Не викликає сумніву те, що етичні установки і погляди, особистий досвід, риси характеру впливають на рішення, які приймаються у ході застосування правових норм. Ра­зом з тим підставою оцінки виступає не воля, бажання, інтереси конкретного працівника, а воля законодавця, інтереси суспільства, які знаходять вираз також у кримі­нально-правових нормах. Тому очевидно, що суб'єктивізм при кваліфікації слід рішуче усувати. Не можна погоди­тися з тим, що при кваліфікації скоєного допускається свобода правозастосовувача, його розсуд1. Адже це озна­чає допустити, що діяння оцінюється не відповідно до волі законодавця, а згідно із смаками, уподобаннями, настро­ями конкретної особи, уповноваженої на застосування правових норм. Творчий характер кваліфікації, який роз­глядається у літературі2, має проявлятися не в її резуль­татах, а лише у шляху, що веде до них.

Запорукою об'єктивності кваліфікації є використан­ня у її ході об'єктивно встановлених підстав. Тому при кваліфікації слід виходити зі встановлених у процесуаль-

1              Лихолоб В, Г. Проблемы эффективности правоприменительной де­

ятельности органов внутренних дел в борьбе с преступностью (крими­

нологический и теоретико-правовой аспекты): Автореф. дис. ... док.

юрид. наук. — К., 1992. — С. 26.

2              Уголовное право. Особенная часть. — М.: Новый юрист, 1998. —

С. 18.

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            115

ному порядку обставин справи, а не з власних догадок, припущень, уподобань. Водночас необхідно керуватися кримінальним законом, актами його офіційного тлумачен­ня а не своєю суб'єктивною оцінкою скоєного та розумін­ням закону, уявленнями про оцінку вчиненого потерпілим чи іншими особами. На жаль, це нерідко ігнорується на практиці.

Чинне процесуальне законодавство, теорія, правозас-тосовна практика встановлюють, розробляють та реалізо­вують заходи, спрямовані на забезпечення об'єктивності кваліфікації. Чільне місце серед них займає забезпечен­ня незалежності учасників процесу, які уповноважені на кримінально-правову оцінку діянь інших осіб. Пленум Верховного Суду України у п. 2 постанови № 4 від 12 квітня 1996 р. (з наступними змінами) «Про застосування зако­нодавства, що забезпечує незалежність суддів» зазначив, що незалежність суддів є основною умовою їх об'єктив­ності та неупередженості, вказав, що суддя повинен бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захис­ників, інших учасників судового процесу, так і від пред­ставників влади, юридичних чи фізичних осіб. Неза­лежність від правової позиції означає не що інше, як са­мостійність при кримінально-правовій кваліфікації діяння, «незв'язаність» рішеннями, прийнятими раніше. Разом з тим було б неправильним вважати, що суддя може бути абсолютно вільним у вирішенні питань кваліфікації. Оскільки принцип об'єктивності кримінально-правової кваліфікації діє у системі інших принципів, то вони обме­жують повноваження суду зі зміни раніше даної кваліфі­кації, дозволяють проводити це лише у сторону її «пом'як­шення». Крім того, не погоджуючись з кримінально-пра­вовою оцінкою діяння, даною органом дізнання, слідчим, прокурором, яку пропонують інші учасники процесу в своїх клопотаннях, суд повинен мотивувати свою незго­ду, висунути необхідні аргументи.

Забезпечення незалежності суддів — не єдиний захід для реалізації об'єктивності кримінально-правової квалі­фікації. Чинне законодавство передбачає для цього й інші, цілком конкретні заходи. Так, повертаючи справу на до-

 

116          Глава 3

даткове розслідування чи на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції не вправі вирішувати наперед питан­ня про застосування судом першої інстанції того або іншо­го кримінального закону (ч. 2 ст. 376 КПК). Аналогічні обмеження встановлені і для суду апеляційної інстанції. Він також не вправі визначати наперед висновки (у тому числі і з питань кваліфікації), що їх може зробити касацій­на інстанція при повторному розгляді справи (чч. 2, З ст. 395 КПК).

Пленум Верховного Суду України у п. 13 постанови № 2 від 11 лютого 2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» звер­нув увагу на те, що вирішуючи питання про задоволення клопотання про повернення справи на додаткове розслі­дування, суд (суддя) не вправі наперед вирішувати пи­тання про кваліфікацію вчиненого. У цьому ж пункті підкреслено: вказівки судді (суду) про необхідність ква­ліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, якою перед­бачено відповідальність за більш тяжкий злочин, підля­гають перевірці органом дізнання, слідчим, прокурором у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законом1.

Слід зазначити, що негативна оцінка Верховним Судом України існуючої практики давання судами органам до-судового розслідування вказівок з питань кваліфікації і відповідне роз'яснення є правильними по суті, хоча й пря­мо не заснованими на законі. Адже ні ст. 246 КПК, яка регламентує повернення справи на додаткове розслідуван-

1 Аналогічна позиція була виражена і у раніше діючій постанові Пленуму Верховного Суду України з цього питання. Так, у преамбулі постанови від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування» зазначається як недолік у діяльності судів той факт, коли суди, повертаючи справи на додаткове розсліду­вання, вирішують наперед питання про кваліфікацію вчиненого зло­чину, а у п. 2, 21 цієї ж постанови вказується, що суди не вправі вирі­шувати наперед питання про застосування того чи іншого криміналь­ного закону, кваліфікацію вчиненого.

 

Приниипикримінально-правової кваліфікації             117

ня з розпорядчого засідання, ні ст. 281 цього ж Кодексу, що передбачає направлення справи на додаткове розслі­дування під час розгляду справи, не містять прямої забо­рони давати вказівки слідству з питань кримінально-пра­вової кваліфікації. Однак наявність таких вказівок пося­гає на процесуальну самостійність слідчого, перешкоджає об'єктивності кваліфікації під час продовження досудово-го розслідування. Тому, видається, названі норми КПК слід було б доповнити положеннями, які аналогічні тим, що містяться у статтях 376, 395 КПК. Водночас привер­тає увагу інший статус прокурора, у зв'язку з повернен­ням справи органу дізнання або слідчому для проваджен­ня додаткового розслідування, визначений чинним кри­мінально-процесуальним законодавством (п. 2 ст. 229 КПК). При цьому прокурор дає свої письмові вказівки, які, відповідно до статей 114, 227 КПК, можуть стосуватися також кваліфікації злочину і є обов'язковими для органу дізнання та слідчого.

Точність криміналь-          Сучасне кримінальне законодав-

но-правовоїкваліфі- ство — складна система. Воно гли-

кації        боко структуроване. Сам законода-

вець намагається якомога точніше

відобразити у статтях кримінального закону типові особ­ливості злочинів, врахувати суспільну небезпеку тих чи інших посягань. При цьому в кримінальних законах не­має хоча б двох збігаючих між собою статей чи їх струк­турних частин.

Безперечно, точність кримінального закону має про­являтися і у точності кримінально-правової кваліфікації. Якщо законодавець диференціював відповідальність, ви­разив у законі своє ставлення до кримінально-правової оцінки певного діяння, то воно повинно бути враховано при застосуванні цього закону. Інакше — втрачається сенс законодавчої диференціації кримінально-правових норм. Це означає, що діяння повинно бути кваліфікова­не не взагалі за кримінальним законом як злочин, не про­сто за однією із статей, що охоплює скоєне, а має кваліфі­куватися саме за тією статтею, частиною статті, пунк-

 

118          Глава 3

том, яка введена у законодавство для оцінки певних по­сягань1.

Таким чином, точність кримінально-правової кваліфі­кації полягає у двох аспектах. Перший стосується конк­ретності кримінально-правової оцінки діяння. Другий — обов'язковості її досягнення. Зупинимося на них деталь­ніше, що, зокрема, допоможе обгрунтувати, чому точність кримінально-правової кваліфікації підноситься до рангу одного з її принципів.

Конкретність кримінально-правової кваліфікації грунтується на індивідуальній відокремленості кожної з кримінально-правових норм. Законодавство не містить навіть двох повністю співпадаючих між собою статей. Звідси випливає, що конкретність кримінально-правової кваліфікації має проявлятися у цілому ряді положень. Вони стосуються:

вказівки на кримінальний закон, яким передбачене

діяння, що кваліфікується;

посилання на статті Загальної частини;

посилання на статті Особливої частини.

У теорії кримінального права і правозастосовній прак­тиці формі, у якій здійснюється вказівка на криміналь­ний закон, що містить норму, за якою кваліфікується діян­ня особи, звичайно не приділяється належної уваги. Ос­кільки в абсолютній більшості випадків застосовуються статті чинного Кримінального кодексу України, то обме­жуються скороченим загальновідомим найменуванням — КК України, маючи на увазі його останню редакцію. Од­нак далеко не в усіх випадках таке посилання достатнє. Головним чином це пов'язане зі змінами статей КК, часто неодноразовими. Нерідко з матеріалів кримінальної спра-

1 Мабуть, тільки редакційною неточністю можна пояснити вислів, який міститься в одному з підручників з логіки для юристів, де вка­зується: «Інтереси дотримання законності вимагають, щоб кожна сус­пільно небезпечна дія була кваліфікована за тією статтею криміналь­ного закону, котра передбачає вчинене, або за якоюсь іншою (виділено мною — В. Н.)» — див.: Жеребкін В. Логіка: Підручник для юридичних вузів і фак. — 2-е вид., стереотип. — Харків: Основа—К.: Знання, 1998. — С 32.

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            119

ви неможливо зрозуміти: за статтею, що діє у якій ре­дакції, кваліфіковані діяння. На це неодноразово вказуєть­ся Верховним Судом України, зокрема в оглядах і узагаль­неннях судової практики.

Точність кваліфікації не буде досягнута, якщо крім конкретної вказівки на статтю Особливої частини кримі­нального закону не буде здійснене таке ж конкретне поси­лання на ті нормативно-правові акти, до яких потрібно звертатися для з'ясування змісту кримінально-правової норми. Відсилочна чи бланкетна диспозиція статті кримі­нального закону, субсидіарне застосування норм інших галузей права передбачають, що при кримінально-пра­вовій кваліфікації буде не просто названий відповідний нормативно-правовий акт, але й вказані відповідні статті, пункти, параграфи. На необхідність досягнення конкрет­ності посилань на норми інших галузей права постійно звертає увагу Верховний Суд України.

Особливу увагу точності кваліфікації має бути приділе­но при множинності злочинів. Це підкреслюється норма­ми кримінально-процесуального законодавства. Частина 2 ст. 132 КПК передбачає, коли обвинувачений притягаєть­ся до відповідальності за вчинення декількох злочинів, що підпадають під ознаки різних статей кримінального зако­ну, в постанові про притягнення як обвинуваченого повин­но бути вказано, які саме дії ставляться обвинуваченому у вину по кожній з цих статей.

Безумовність досягнення точності кримінально-право­вої кваліфікації. Точність кваліфікації — самостійна цінність. Саме з точністю пов'язується її правильність і законність. Адже неточну кваліфікацію — таку, коли скоє­не кваліфіковане не за тією статтею або частиною, пунк­том статті чи коли не вказаний структурний елемент статті, який передбачає саме дане діяння, за жодних умов не можна вважати правильною. Навіть визначення статті Особливої частини без конкретизації її частини, пункту, без необхідних посилань на статті Загальної частини, без точної вказівки того, статті якого саме кримінального за­кону застосовуються, нічого не дає для кримінально-пра­вової оцінки діяння. Не існує умисного вбивства при об-

 

120          Глава 3

тяжуючих обставинах взагалі — є таке вбивство, вчинене за наявності однієї чи декількох конкретних ознак, перед­бачених окремими цунктами ч. 2 ст. 115; абстракцією є оцінка скоєного як крадіжки взагалі — вона має бути ква­ліфікована за однією з частин відповідної статті КК. Кри­мінально-правові, меншою мірою кримінально-процесу­альні наслідки кваліфікації, пов'язуються з визначенням не лише статті, а також її частини чи пункту.

Тому точність кваліфікації має бути досягнута незалеж­но від того, чи впливає це на вирішення якогось конкрет­ного питання. Найчастіше постає питання про доцільність зміни кваліфікації, коли це не пов'язано із зміною стано­вища обвинуваченого, підсудного. Часом висловлюється думка, що неточну кваліфікацію можна «не зачіпати», якщо це не викличе одночасно зміну запобіжного заходу, застосування давності, пом'якшення покарання тощо. Од­нак така позиція спрямована лише на приховування поми­лок, допущених на попередніх стадіях кримінального про­цесу. Вона не враховує того, що кваліфікація впливає на вирішення комплексу правових питань, неправильності у ній позначаються на становищі як даної особи, так і її співу­часників, причетних до злочину. Врешті-решт, точність кримінально-правової кваліфікації — це точність юридич­ної і соціальної оцінки вчиненого діяння. Тому не лише юридично правильною, а й політично зрілою є позиція тих правників, які відстоюють необхідність досягнення того, що на практиці називають «чистотою кваліфікації». Під нею якраз і розуміють точність кримінально-правової оцінки скоєного, інкримінування саме тих норм кримінального закону, які передбачають діяння, безвідносно до можливо­го покарання або застосування інших заходів до особи.

Індивідуальністькри-          Кожне діяння, яке підлягає ква-

мінально-правової ліфікації, своєрідне, неповторне,

кваліфікації           відрізняється тільки йому прита-

манними ознаками. Тому його кри­мінально-правова оцінка повинна здійснюватися у кож­ному випадку окремо, індивідуально.

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            121

Індивідуальність кваліфікації має різноманітні про­яви. По-перше, вона стосується оцінки кожного злочину окремо, самостійно. По-друге, індивідуальність кваліфі­кації означає, що кримінально-правова оцінка діяння кож­ної особи стосується лише її самої. Тобто кваліфікація має персональний характер. По-третє, кримінально-правова кваліфікація здійснюється відповідною посадовою особою одноосібно, навіть коли вона виступає від імені чи у складі колегіального органу.

Самостійність кримінально-правової кваліфікації кож­ного діяння. Немає і не може існувати двох абсолютно од­накових, співпадаючих за усіма ознаками діянь. Кожне з них своєрідне, відрізняється від інших за часом і місцем вчинення, суб'єктами, безліччю інших індивідуальних особливостей. Тому й кримінально-правова кваліфікація, що полягає у вичлененні з усіх встановлених ознак діяння тих типових, з якими чинний закон пов'язує правові на­слідки, проводиться стосовно кожного діяння окремо. Це означає, що кожне діяння повинно отримати самостійну кримінально-правову оцінку. При цьому мають враховува­тися лише індивідуальні ознаки, притаманні даному діян­ню. Тобто в момент кваліфікації слід абстрагуватися від всіх інших явищ, процесів, які хоча й пов'язані з кваліфікова­ним діянням, але є зовнішніми стосовно нього.

Разом з тим загальний зв'язок і взаємозалежність всіх явищ об'єктивної дійсності вимагає у кінцевому підсумку враховувати при кваліфікації не тільки ознаки даного діяння, а й інші діяння. Самостійність кваліфікації діян­ня виявляться у певній мірі обмежено. Обмежує її сам за­конодавець, «пов'язуючи» у ряді випадків відпові­дальність за діяння, яке кваліфікується, з іншими акта­ми поведінки цієї ж особи. Так, при кваліфікації за статтями про злочини, ознакою яких є адміністративна чи дисциплінарна преюдиція1, враховуються факт вчинення

1 Хоча розробники нового КК України і декларували відмову від застосування норм з преюдицією, фактично вона збереглася (дет. див.: Навроцький В. О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 p.). — К.: Атіка, 2001. — С. 61—62).

 

122          Глава 3

відповідних проступків та накладення за них стягнень. Якщо у диспозиції статті Особливої частини встановлена повторність злочину або рецидив, то кваліфікація перед­бачає врахування факту попереднього вчинення злочину чи ще й засудження за нього.

Поведінка інших осіб береться до уваги при кваліфі­кації злочинів, вчинених у співучасті. Якщо кваліфікова­не діяння — елемент спільної злочинної діяльності, то його кримінально-правова оцінка відбувається не ізольовано, а з врахуванням оцінки діянь всіх співучасників. Це, зок­рема, знаходить свій вияв у тому, що, за загальним прави­лом, діяння всіх співучасників кваліфікується за тією ж статтею Особливої частини, що й діяння виконавця зло­чину.

Разом з тим врахування при кваліфікації конкретного діяння «іншої» поведінки відбувається у певних межах. Насамперед, це межі часові — відповідні дії беруться до уваги лише тоді, якщо не зберігається юридична сила ра­ніше накладеного стягнення, засудження чи коли не спливли строки давності притягнення до відповідальності. Обмеженість врахування при кваліфікації поведінки інших осіб полягає у тому, що в низці випадків діяння співучасників, навіть одного злочину, кваліфікуються за різними статтями, частинами, пунктами статей Особли­вої частини (про це буде йтися далі).

Персональний характер кваліфікації діянь кожної осо­би. Відомо, що кримінально-правові заборони, так само як і дозволи вчиняти певні дії, адресовані окремим особам. Особистий характер має кримінальна відповідальність, сти­мулюючі кримінально-правові норми також звернені до тих, хто може вчинити певні дії чи утриматися від них. У кри­мінальному законодавстві окремих країн це підкреслюєть­ся формулюваннями норм Загальної і Особливої частин, які починаються словами «Кожний, хто...». Але й вітчизняне кримінальне законодавство, хоча воно орієнтоване на діян­ня, а не на діяча, призначене для оцінки поведінки конк­ретних осіб, причому кожної з них, зокрема.

Кримінально-процесуальне законодавство підкреслює, що питання кваліфікації вирішуються окремо щодо кож-

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            123

ного з обвинувачених (ст. 242 КПК). Особливе значення це положення має при кваліфікації злочинів, у вчиненні яких брали участь декілька осіб.

Законодавство України не визнає суб'єктами злочину юридичних осіб чи інші види колективних суб'єктів. При вчиненні злочину в співучасті кваліфікації підлягає діян­ня окремих співучасників, а не спільне посягання. Якщо при встановленні умов кримінальної відповідальності вра­ховується, що злочин вчиняється групою осіб, групою осіб, які діють за попередньою змовою, організованою групою, злочинною організацією, то кримінально-правовій квалі­фікації підлягає діяння особи, скоєне при відповідній формі співучасті.

Кримінально-правова кваліфікація як індивідуальна діяльність особи, що її здійснює. При характеристиці суб'єктів кримінально-правової кваліфікації вказувалося, що ними є не окремі особи — працівники відповідних органів, а органи у цілому. Саме таке розуміння суб'єкта кваліфікації дозволяє пояснити можливість і доцільність контролю за діяльністю підпорядкованих працівників, за­конність вказівок для них з приводу кримінально-правової оцінки діяння. Разом з тим кваліфікація — це логічний процес, діяльність, яка відбувається у свідомості конкрет­ної особи. Жодне стороннє втручання у таку діяльність відбутися не може (якщо відкинути не підтверджувані су­часною наукою міркування про вплив навіювання, гіпнозу та інших містичних процесів). А, отже, кримінально-пра­вова кваліфікація — результат індивідуального сприйнят­тя фактів, оцінки закону, співстав л ення фактичних і юри­дичних ознак діяння.

Навіть тоді, коли кримінально-правова кваліфікація проводиться у складі колегіального органу — суду, її ре­зультат виступає не як плід колективної думки, а як сума оцінок, даних окремими суддями. Підтвердженням цього є те, що рішення суду постановляється більшістю голосів, суддя, який не погоджується з правовою позицією колег, має право на фіксацію своєї окремої думки.

Індивідуальність кваліфікації законом розглядається як гарантія її законності. Чинне кримінально-процесуаль-

 

124          Глава 3

не законодавство містить низку положень, спрямованих на те, щоб у ході кваліфікації найповніше виразилася інди­відуальна позиція службової особи, яка її здійснює. На­самперед, до них належать правові заходи забезпечення процесуальної самостійності слідчих, незалежності суддів, які розглянуті вище при аналізі принципу об'єктивності кримінально-правової кваліфікації. До таких заходів слід віднести також міри відповідальності за втручання у вирі­шення судових справ та діяльність інших службових осіб, уповноважених на проведення кримінально-правової ква­ліфікації, особливий порядок призначення на посади та звільнення з них, притягнення до відповідальності праців­ників прокуратури і суддів.

Принцип повноти               Під повнотою кваліфікації по-

кваліфікації           трібно розуміти її закінченість та

вичерпність. Слід зазначити, що

повнота кваліфікації має поєднуватися з іншими принци­пами кримінально-правової кваліфікації. Зокрема, праг­нення повноти кваліфікації не повинно призводити до того, що одні й ті ж діяння враховуються при кваліфікації неодноразово.

Кваліфікація, насамперед, буде повною, якщо кримі­нально-правову оцінку отримали всі діяння, вчинені осо­бою. Необхідність проводити кримінально-правову оцін­ку всіх значущих, з точки зору кримінального закону, діянь випливає з кримінально-правового принципу не­відворотності відповідальності, принципу офіційності ква­ліфікації, процесуального принципу забезпечення все­бічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи. Якщо певні обставини вже виявлені, встановлені, то у ході досудового слідства та судового розгляду кримі­нальної справи вони не повинні бути залишені без уваги. Кожна з них повинна одержати кримінально-правову оці­нку — або визнана такою, що не має кримінально-право­вого значення, або ж віднесена до тих, які є підставою для визнання діяння злочином чи ,навпаки, правомірним вчинком. Повнота кваліфікації усіх діянь базується як на обов'язку особи понести відповідальність за все вчинене

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            125

чи, навпаки, на праві не зазнавати жодних негативних наслідків у разі вчинення дій, позитивних з точки зору кримінального закону, так і на повноваженнях та обов'яз­ках правоохоронних органів і судів.

Тому недопустимо зосереджувати увагу тільки на час­тині скоєного і давати оцінку лише найбільш; небезпечним чи яскраво вираженим діянням. Залишаючи без уваги інші діяння, часто неможливо дати належну оцінку й тому, яке вважалося «основним».

На забезпечення повноти кваліфікації — необхідність оцінки всіх діянь, вчинених особою, особливо слід зверта­ти увагу при кваліфікації співучасті у злочині, множин­ності злочинів, а також злочинів, вчинених при наявності одночасно декількох кваліфікуючих ознак (про що деталь­ніше йтиметься далі).

Повнота кваліфікації передбачає, що при її здійсненні використані всі чинні правові норми. Кваліфікація з вра­хуванням усіх кримінально-правових норм означає, що вибір тих, які мають бути застосовані у даному випадку, проводиться з врахуванням правил про конкуренцію ста­тей нормативно-правових актів, колізію між ними, дію кримінального закону в часі.

Повнота врахування норм означає також, що належить керуватися усіма структурними елементами кожної нор­ми — її гіпотезою, диспозицією та санкцією. Вони станов­лять нерозривне ціле, складають єдину норму.

Нарешті, повнота кваліфікації передбачає, що вона досягла того ступеня досконалості, коли вже не може бути доповнена, уточнена, змінена. Це досягається при її про­веденні з використанням всіх існуючих і таких, що нале­жать до даного випадку, правил кримінально-правової оцінки діяння як писаних, так і неписаних, як загальних, так і тих, що стосуються окремих видів злочинної діяль­ності чи окремих злочинів. При цьому нерідко виникає проблема конкуренції між такими правилами та колізії між ними.

Оскільки у вітчизняному праві правила кваліфікації не закріплені, вибір «потрібних» (підходящих для даного випадку) положень часто викликає труднощі. Зокрема, це

 

126          Глава 3

стосується випадків, коли окремі правила кваліфікації суперечать одне одному. Видається, тоді слід керуватися наступними міркуваннями:

приписи з питань кваліфікації, закріплені у чинних

постановах Пленуму Верховного Суду, мають перевагу над

неписаними положеннями. З принципу законності кри­

мінально-правової кваліфікації випливає їх формальна

обов'язковість для всіх посадових осіб, які уповноважені

на офіційну правову оцінку діяння. Тому при виявленні

суперечності між теоретичними аксіомами і постулатами

та обов'язковими роз'ясненнями Пленуму Верховного

Суду перевагу стосовно конкретних справ слід віддавати

останнім. У плані ж формування банку правил кваліфі­

кації, які Верховний Суд вважає за потрібне роз'яснити з

метою уніфікації судової практики, вдосконалення існу­

ючих постанов, науково обгрунтовані положення повинні

мати першість. Аналогічно слід оцінювати і положення,

викладені в матеріалах опублікованої судової практики,

виходячи вже не з формальної, а фактичної обов'язковості

прецеденту рішень вищестоящих судових органів;

роз'яснення і вказівки, викладені в інших докумен­

тах, які виходять від Верховного Суду (оглядах, аналізах

і узагальненнях судової практики, листах, відповідях на

запитання тощо), мають таке ж значення, як і будь-які

інші (теоретичні) положення. Вони повинні застосовува­

тися тоді, коли не суперечать обов'язковим вказівкам, є

теоретично обгрунтованими, відповідають всій системі

правил кваліфікації;

загальні положення — виведені як принципи кри­

мінально-правової кваліфікації (чи принципи більш ви­

сокого рівня узагальнення), сформульовані як правила

кваліфікації окремих видів злочинної діяльності чи такі,

що поширюються на певні види застосування криміналь­

но-правових норм (кваліфікації попередньої злочинної

діяльності, кваліфікації при конкуренції кримінально-

правових норм тощо), мають перевагу над правилами ква­

ліфікації окремих злочинів. Існуюче між ними співвідно­

шення загального, особливого і одиничного передбачає,

що одиничне (правила кваліфікації окремих злочинів) є

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            127

проявом і конкретизацією загального і особливого, не може суперечити явищам вищого рівня узагальнення. Якщо ж такі суперечності мають місце, то це означає, що або правила кваліфікації крадіжки, хуліганства, дезер­тирства чи інших окремих злочинів сформульовані неточ­но, або що у даному разі неправильно виявлений прин­цип кваліфікації чи типове правило, які поширюються на кваліфіковане діяння.

У цілому можна твердити, що при кримінально-пра­вовій оцінці діяння мають застосовуватися всі правила кваліфікації, які є формально обов'язковими, логічно не-суперечливими, становлять собою елемент системи відпо­відних положень і не випадають з неї.

Вирішення спірних             Чинне кримінальне законодав-

питань на користь ство не дозволяє однозначно квалі-

особи, дії якої квалі- фікувати цілий ряд типових ситу-

фікуються             ацій. Це, наприклад, готування чи

замах на злочин при неконкретизо-

ваному умислі, помилка у наявності кваліфікуючих ознак злочину тощо. Теоретично можливі варіанти кваліфікації, які є більш сприятливими для обвинуваченого, підсудно­го чи, навпаки.

У теорії кримінального права давно обґрунтовується, що будь-які сумніви при тлумаченні закону, його застосу­ванні повинні вирішуватися на користь підсудного. Від­повідні положення були відомі ще римському праву. В най-відомішій його пам'ятці — Дигестах Юстиніана закріплені положення:

in poenalibus causis benignius interpretandum est; in

dubiismitium (в кримінальних справах закон тлумачить­

ся поблажливо для підсудного; у сумнівних випадках —

тим більше);

interpreattione legum poena mollindae sunt quam

asperandea (тлумачення закону про покарання має бути

швидше м'яким, ніж суворим).

Відповідна позиція знайшла відображення і у працях криміналістів у наступні періоди. Так, Н. С. Таганцев підкреслював, що при вирішенні суперечностей, котрі зу-

 

128                          Глава 3

стрічаються у законах, право кримінальне виробило де­кілька положень, які, втім, аналогічні з принципами пра­ва цивільного; серед них те, що у разі сумніву повинен за­стосовуватися закон, найбільш поблажливий до підсудно­го1. П. І.Люблінський, М. Д. Шаргородський необхідність вирішувати сумніви на користь підсудного також поста­вили на перше місце серед вимог до логічного тлумачення закону2.

Стосовно вирішення аналогічного питання — при сумніві у оцінці доказів — у кримінально-процесуально­му праві існує визнане теорією та закріплене у одній з по­станов Пленуму Верховного Суду СРСР «Про судовий ви­рок» (1969 р.) положення, що сумніви трактуються на ко­ристь обвинуваченого. Міжнародно-правові пакти про права людини, практика їх застосування також виходять з позиції, згідно з якою недоліки у законодавстві, сумнівні положення не можуть погіршувати становище людини3. Конституція України у ч. З ст. 62 прямо вказує: усі сумні­ви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Як слушно вказував В. М. Савицький, правило про тлу­мачення сумнівів на користь обвинуваченого, по-перше, служить додатковим стимулом для органів обвинувачення та суду в їх прагненні максимально повно і точно з'ясувати всі обставини справи, а, по-друге, це правило вказує, як слід вчинити, якщо від сумнівів позбавитися все ж таки не вда-

1              Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая.

В 2 т. — Т. 1. — 1С.: Наука, 1994. — С. 94.

2              Люблинский П. И. Техника, толкование и казуистика уголовнаго

кодекса // Записки юридического факультета Петроградскаго универ­

ситета. — Вып. V. — Петроград, 1917. — С. 183; Шаргородский М.Д.

Уголовный закон / Курс уголовного права. — Том ПІ. — (без місця ви­

дання): Юрид. изд-во Министерства юстиции СССР, 1948. — С. 168.

3              Див., напр.: Права людини. Міжнародні договори України, дек­

ларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — К.: Наукова думка,

1992. — 199 с.;ДженісМ., Кей P., БредліЕ. Європейське право у галузі

прав людини. Джерела і практика застосування. — К.: АртЕк., Буда­

пешт: Інститут конституційної і законодавчої політики (COLPI), 1997. —

624 с; Куинн Ф. Права человека и ты / Руководство для стран бывшего

Советского Союза и Восточной Европы. — Варшава: йзд-во ОБСЕ/

БДИПЧ, 1999. — С. 192, 202.

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            129

лося1. В основі правила про тлумачення нездоланних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсуд­ного знаходиться право на захист, воно зобов'язує доклас­ти всіх зусиль для того, щоб спростувати ці сумніви2.

Видається, це правило повною мірою повинно поши­рюватися і на вирішення питань кримінально-правової кваліфікації. Перш за все, воно відповідає наведеним вище загальноправовим принципам, відповідно до яких незро­зумілість закону, його недоліки, будь-які недопрацюван-ня відповідних державних органів не повинні погіршува­ти становище громадянина3.

Крім того, відомо, що право на притягнення до кримі­нальної відповідальності, на офіційну кримінально-пра­вову кваліфікацію дій особи — це прерогатива держави. Воно реалізується на підставі встановленого цією ж дер­жавою закону. У разі ж нечіткості закону виникає колізія між інтересами держави та громадянина, дії якого квалі­фікуються. У силу загальновизнаного в сучасному праві пріоритету прав громадянина — індивідуальних прав над

1              Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. — М.: Наука,

1971. — С. 189; Див. також: Куцова Э. Ф. Гарантии прав личности в

советском уголовном процессе. — М.: Юрид. лит-ра, 1973. — С. 75—

78; М. М. Михеєнко у зв'язку з цим вказував, що коли обвинувальний

доказ викликає обгрунтований сумнів, то він не може бути покладений

в основу рішення не на користь даної особи. Якщо ж сумнів викликає

виправдальний доказ, то ним можна оперувати на користь цієї особи

(див.: Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в

Україні: Вибрані твори. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 55).

2              Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголов­

ном процессе. — Харьков: «Выща школа», 1979. — С. 57—59.

3              Відповідні положення знаходять закріплення і у законодавстві.

Так, ст. 4.1.1 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань

платників податків перед бюджетами та державними цільовими фон­

дами» передбачає, що у випадку, коли норма закону чи іншого норма­

тивно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми

різних законів чи нормативно-правових актів припускають неоднознач­

не (множинне) трактування прав та обов'язків платника податків або

контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішен­

ня на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішен­

ня у межах апеляційного узгодження приймається на користь платни­

ка податків.

9 — 6-529

 

130          Глава 3

правами держави і суспільства, питання кваліфікації по­винні вирішуватися на користь особи, дії якої кваліфіку­ються.

Нарешті, принцип, відповідно до якого спірні питан­ня кримінально-правової кваліфікації мають вирішувати­ся на користь громадянина, випливають також з пре­зумпції невинуватості. Вона передбачає, що обов'язок до­казування вини, а, отже, того, що особа повинна нести відповідальність за певною кримінально-правовою нор­мою, покладається на державу. Якщо ж уповноважені дер­жавою органи однозначно не довели, що слід застосовува­ти чітко визначену кримінально-правову норму, то засто­совуватися має більш сприятлива для особи норма (звісно, якщо її застосування належно обгрунтовано).

Разом з тим наявність сумнівних, з позиції кваліфі­кації, положень свідчить про недоліки кримінального за­кону, необхідність його вдосконалення. Щонайменше, у КК потрібно закріпити правило про те, як слід кваліфіку­вати скоєне у розглядуваних ситуаціях.

Недопустимість по-           Конституція України закріпила

двійного інкриміну- загальноправовий принцип поп bis

вання     in idem, передбачивши у ч. 1 ст. 61,

що ніхто не може бути двічі притяг­нений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. У теорії кримінального права це положення часто поширюють лише на випадки, коли громадянин держави вчинив злочин за кордоном, поніс там покарання і знову опинився в Україні. Його не можна знову притягати до відповідальності, хоча б і здавалося, що зазнане ним покарання надто м'яке і не відповідає вітчизняним законам1. Такий підхід, вважаємо, надто зву­жує кримінально-правове значення цього конституційно­го положення, оскільки воно стосується також кваліфі­кації діяння. Його важливість визначає віднесення відпо-

1 Игнатов А. Н. Введение в изучение уголовного права. Уголовный закон / Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. — М.: Издат. груп­па ИНФРА-М-НОРМА, 1996. — С. 13.

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації            131

відних положень до принципів кримінально-правової ква­ліфікації.

Стосовно кваліфікації цей принцип означає:

посягання не може кваліфікуватися за статтею Особ­

ливої частини кримінального законодавства, якщо інша

стаття з числа інкримінованих цій же особі повністю охоп­

лює скоєне;

діяння, що отримало правову оцінку як адміністра­

тивний проступок, не може одночасно виступати як озна­

ка злочину.

На вказаному принципі базується ряд правил кваліфі­кації злочинів.

Ще один аспект проблеми недопустимості подвійного інкримінування пов'язаний з врахуванням при кваліфі­кації діянь, які є частиною адміністративного проступку чи іншого правопорушення і вже отримали відповідну пра­вову оцінку. З принципу недопустимості подвійного інкри­мінування випливає, коли певні діяння вже враховані як ознака іншого правопорушення, то вони одночасно не по­винні враховуватися як ознака злочину. Адже їх правові наслідки погашені фактом накладення адміністративно­го стягнення. Подвійне врахування одних і тих же дій як складових і адміністративного проступку, за котрий вже накладено стягнення, і злочину означає: за одні й ті ж дії особа двічі несе юридичну відповідальність. Причому тут немає кумуляції правопорушень різних видів — коли од­нією дією вчиняється, наприклад, злочин і цивільний делікт, а є одне правопорушення, яке складається з де­кількох діянь.

Тому є підстави вважати, що при кримінально-правовій кваліфікації неприпустимо враховувати діяння, за які осо­ба законно піддана іншим видам юридичної відповідаль­ності. Адже це означає порушення загальноправового принципу про недопустимість подвійної відповідальності за одні і ті ж діяння та аналізованого принципу криміналь­но-правової кваліфікації.

У зв'язку з цим слід звернути увагу також на невдалість формулювання, яке міститься в ч. 1 ст. 61 Конституції України. Повинно йтися про те, що ніхто не може бути

 

132                          Глава 3

двічі притягнений до юридичної відповідальності не лише одного виду, а й різних видів за одне і те саме правопору­шення.

Стабільність кримі-            Як уже зазначалося, існує пре-

нально-правовоїква- зумпція правильності кримінально-

ліфікації правової кваліфікації. Вона базуєть-

ся на припущенні, що всі особи, які

здійснюють кримінально-правову оцінку діяння, викону­ють свої повноваження сумлінно, мають належний рівень фахової підготовки, злагоджено діє вся система відповід­них органів, існує і дотримується процесуальний порядок кваліфікації тощо. Тому кваліфікація, виражена у проце­суальних документах, які набрали чинності, вважається правильною до того часу, поки відповідний документ не буде змінений чи не скасований в установленому законом порядку.

Відповідно, правильна кваліфікація має бути стабіль­ною, тобто не може змінюватися довільно і надто легко. Водночас стабільність кваліфікації не означає її абсолют­ну незмінність. За наявності відповідних підстав, з дотри­манням встановленого процесуального порядку вона може бути уточнена, змінена. Стабільність кваліфікації «підтри­мується» її динамізмом, хоча на перший погляд це вигля­дає парадоксально. Проте саме можливість зміни раніше проведеної кваліфікації по мірі руху кримінальної спра­ви робить кримінально-правову оцінку діяння все більш обгрунтованою і авторитетною. Якщо на початкових стад­іях процесу (при порушенні кримінальної справи, пред­'явленні обвинувачення) стабільність кваліфікації є відносною, то ближче до його завершення — наближаєть­ся до абсолютної.

Стабільність кваліфікації є гарантією прав учасників процесу. Можливість зміни кваліфікації лише за наявності належних підстав, необхідність мотивування такого рішення робить більш стійким процесуальне становище як обвинуваченого, так і потерпілого, цивільного позивача.

Стабільність кваліфікації сприяє підвищенню автори­тету осіб, уповноважених на її здійснення. Підтверджен-

 

Принципи кримінально-правової кваліфікації

 

133

 

ня на наступних стадіях процесу правильності проведеної кримінально-правової оцінки свідчить про належний рівень роботи, дотримання законності особою, яка прова­дить дізнання, слідчим, прокурором, суддею. І, навпаки, зміни у кваліфікації — це, як правило, свідчення браку в роботі. Тому посадові особи, які здійснюють кваліфікацію, прагнуть, щоб вона залишалася незмінною.