§ 2. Примусове лікування : Кримінальне право України - Авторський колектив : Книги по праву, правоведение

§ 2. Примусове лікування

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 
РЕКЛАМА
<

Нормами кримінального законодавства України передбачений і такий інститут, як примусове лікування — крішінально-право-вий захід, який застосовується до осіб, що вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб і спрямований на вилікування такої особи, профілактик та недопущення розповсюдження цієї хвороби в суспільстві.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незале­жно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, небезпечну для здоров'я інших осіб. До та­ких хвороб відносять туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, алкоголізм, наркоманію.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем

 

100

 

Глава 12.

 

в примусовому порядку. Госпіталізація до психіатричного за­кладу з посиленим наглядом передбачена ч. 4 ст. 94 КК для осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, не пов'язані з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становлять загрози для суспільства. Для особи ж, що вчи­нила суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом становить за­грозу для суспільства, передбачена госпіталізація до психіат­ричного закладу із суворим наглядом (ч. 5 ст. 94 КК). Слід за­уважити, що законодавець окремо вирізняє посягання на життя інших осіб серед решти суспільно небезпечних діянь як ознаку, що вказує на необхідність госпіталізації психічно хворої особи в психіатричному закладі із суворим наглядом. Таке положення цілком відповідає Конституції України, в якій визначено, що життя людини визнається в нашій країні найвищим благом, а саме тому повинно охоронятись особливо ретельно.

Оскільки не кожна психічно хвора особа є суспільно небез­печною, суд може передати її на піклування родичам або опіку­нам з обов'язковим лікарським наглядом. Підстави такої пере­дачі, закріплені в ч. 6 ст. 94 КК: якщо не буде визнано за необ­хідне застосування до психічно хворого примусових заходів ме­дичного характеру, а також у разі припинення таких заходів.

Продовження, зміна, або припинення застосування примусо­вих заходів медичного характеру здійснюється виключно су­дом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), що надавав особі психіатричну допомогу, до якої додається обґрунтований висновок комісії лікарів-психіатрів (ст. 95 КК). Необхідність висновку комісії лікарів-психіатрів (двох або більше фахівців в сфері психіатрії, які колегіально вирішують питання, пов'язані з наданням психіатричної допо­моги) вказує на визначену кримінальним законодавством важ­ливість правильного діагностування психічної хвороби, вста­новлення її тяжкості, можливості подальшого лікування та со­ціальної реабілітації особи. Адже відомо, що стан психічно хворої людини, якій надається психіатрична допомога, під впливом різних факторів може змінюватися, така особа може вилікуватись.

Огляди медичною комісією лікарів-психіатрів таких осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру ма­ють проводитися не рідше, ніж один раз на 6 місяців, задля вирішення питання про наявність підстав для звернення до

 

Особливості кримінальної відповідальності   ...          103

та більш низьку — 14 років за вчинення деяких злочинів, пе­релік яких наводиться в ст. 22 КК.

Неповнолітній у віці від 14 до 16 років підлягають криміна­льній відповідальності за вчинення зазначених злочинів не ли­ше, як їх виконавець, а й як співучасник, не лише за вчинення закінченого злочину, а й за замах на особливо тяжкий, тяжкий та злочин середньої чи невеликої тяжкості, а також за готу­вання до особливо тяжкого, тяжкого чи злочину середньої тя­жкості. Перелік злочинів, наведений в ч. 2 ст. 22 КК, за вчи­нення яких кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку, є вичерпним.

Отже, точне встановлення віку особи може мати вирішальне значення при розгляді питання про притягнення її до криміна­льної відповідальності. Вік особи вимірюється часом, календар­ним періодом життя на певну дату. Вік, з якого настає криміна­льна відповідальність, обчислюється на момент вчинення злочи­ну: для неповнолітнього — встановлюється на підставі відпові­дного документа (копії свідоцтва про народження).

При встановленні вікової межі кримінальної відповідальності законодавець виходив з того, що з досягненням 16 чи 14 років неповнолітні здатні повністю усвідомлювати значення своїх діянь (їх суспільну небезпечність і забороненість) та керувати ними. Однак, треба враховувати й можливу відсталість в роз­витку конкретного неповнолітнього, тому при провадженні до-судового слідства та розгляді в суді справи про злочини непо­внолітнього необхідно з'ясувати стан його здоров'я та загаль­ного розвитку.

Встановлення віку кримінальної відповідальності (16 років, а в певних випадках 14 років) не означає, що кримінальний закон визнає неповнолітніх, які досягли цього віку, повною мірою со­ціально зрілим. До 18 років вони залишаються неповнолітніми, не є дорослими, а відповідальність неповнолітніх, які вчинили злочин, має свою специфіку. В КК виділено окремий розділ XV "Особливості кримінальної відповідальності та покарання непо­внолітніх." Норми цього розділу покликані забезпечити враху­вання вікових, соціально-психологічних, психофізичних та ін­ших особливостей розвитку неповнолітніх, які вчинили злочин.

В нормах розділу XV КК втілюється ідея менш суворої від­повідальності неповнолітніх порівняно з дорослими. Окрім то­го, особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх відображені і в деяких нормах інших розділів Загальної части-

 

102          Глава 13.

відбування покарання. У разі призначення інших видів пока­рань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікува­льних закладах (ст. 96 КК).

Глава 13. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Згідно з Кримінальним Кодексом України "кримінальній від­повідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років" (ч. 1 ст. 22). Але ч. 2 цієї ж статті містить перелік злочинів, за які кримінальна відповіда­льність настає з чотирнадцяти років: умисне вбивство (ст.ст. 115—117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З статей 345, 346, 350, 377, 398), грабіж (ст.ст. 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З статей 262, 308) та багато інших.

Досягнення встановленого КК України віку — одна із зага­льних умов притягнення особи до кримінальної відповідально­сті (ч. 1 ст. 18).

Кримінальне право встановлює таку мінімальну вікову ме­жу, з якою пов'язана здатність особи підлягати кримінальній відповідальності. Лише за досягненням певного віку під впли­вом сім'ї, школи, соціального середовища підліток досягає пе­вного рівня свідомості, який дозволяє йому розрізняти добрі й погані вчинки, що можуть спричинити шкоду іншим людям. Формується здатність підлітка усвідомлювати соціальний зміст своєї поведінки та достатній рівень соціальної свідомості, який дозволяє йому оцінювати не лише фактичний бік своїх вчинків, але і їх соціально-правову значимість. Це робить мо­жливим пред'явлення до неповнолітніх вимоги узгоджувати свою поведінку із встановленими в суспільстві правилами.

Тобто йдеться про здатність особи усвідомлювати характер своєї поведінки та приймати рішення, а це набувається з дося­гненням особою певного віку.

Мінімальна межа віку кримінальної відповідальності в різ­них країнах відрізняється (приміром в Ірані — з 6 років, у Франції — з 13, в Шотландії — з 16). Кримінальний кодекс України встановлює диференційовані вікові межі притягнення особи до кримінальної відповідальності: загальну — 16 років,

 

104          Глава 13.

ни (розділ IV ст. 22, розділ X ст. 61, ст. 64, та ін.). Але підста­ва кримінальної відповідальності неповнолітніх та ж сама, що і в дорослих — вчинення особою злочину, тобто суспільно не­безпечного діяння.

Індивідуалізація відповідальності неповнолітніх на підста­вах, визначених в КК, може полягати в наступному:

звільненні їх від кримінальної відповідальності із застосу­

ванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);

звільненні від покарання із застосуванням примусових за­

ходів виховного характеру (ст. 105);

звільненні  від  відбування  покарання  з  випробовуванням

(ст. 104);

призначення покарання (їх перелік дається в ст. 98, а особ­

ливості призначення сформульовані в ст. 103).

Це може означати, що за злочини невеликої тяжкості непов­нолітні теж несуть відповідальність, або до них застосовують­ся примусові заходи виховного характеру. Наприклад, ст. 299 КК передбачає настання кримінальної відповідальності за жор­стоке поводження з тваринами і встановлює покарання за "знущання над тваринами... із застосуванням жорстоких мето­дів або з хуліганських мотивів, а також нацькування ... тварин одна на одну, вчинене з хуліганських чи корисливих мотивів" у виді штрафу до 50-ти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арешту на строк до 6 місяців. В цьому випадку неповнолітнього може бути покарано штрафом або арештом або звільнено від кримінальної відповідальності із застосуван­ням примусових заходів виховного характеру.

Законом передбачено застосування примусових заходів ви­ховного характеру до неповнолітніх, які вчинили злочин, та неповнолітніх, які до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діянь, передбачених Особ­ливою частиною КК (ч. 2 ст. 97). Такий вид кримінальної від­повідальності, як звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, є найбільш важливою особливістю кримінальної відповідальнос­ті неповнолітніх і передбачає застосування особливих заходів впливу, що не є кримінальним покаранням (виховання, пере­конання та ін.). Таке звільнення може застосовуватися у тому випадку, коли:

•               неповнолітній вчинив злочин вперше;

 

Особливості кримінальної відповідальності ...            105

це злочин невеликої тяжкості (за який передбачене пока­

рання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох

років, або інше, більш м'яке покарання);

виправлення неповнолітнього можливе без застосування по­

карання.

Крім того, ці всі три умови є обов'язковими. Особливо рете­льно суд має дослідити питання про можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання, для чого потріб­но оцінити поведінку, ставлення до праці, розкаяння у вчине­ному тощо.

Наприклад, ч. 1 ст. 383 КК передбачає кримінальну відпові­дальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину суду, прокурору, слідчому або органу дізнання у ви­гляді виправних робіт на строк до 2-х років або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3-х років, або позбавлення волі на строк до двох років. Це злочин невели­кої тяжкості, за який неповнолітні караються позбавленням волі на строк до 2-х років, але, виходячи з індивідуальної характе­ристики особи такого злочинця, суд може прийти до висновку про необхідність (або можливість) звільнення його від криміна­льної відповідальності із застосуванням примусових заходів ви­ховного характеру. При умові ж вчинення цього злочину з ко­рисливих мотивів або в поєднанні із обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або, із штучним ство­ренням доказів обвинувачення, настає кримінальна відповідаль­ність у виді обмеження волі на строк від 2-х до 5-ти років або позбавленням волі на той самий строк. Неповнолітній за такі дії буде підлягати кримінальній відповідальності у вигляді по­збавлення волі на строк до 4-х років, при чому звільнення від кримінальної відповідальності тут не передбачається.

Дійшовши висновку про можливість і доцільність звільнен­ня неповнолітнього від кримінальної відповідальності, суд зо­бов'язаний застосувати до нього один чи кілька примусових заходів виховного характеру (ч. 2 ст. 105):

застереження;

обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по­

ведінки неповнолітнього;

передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх

заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового коле­

ктиву за його згодою, а також окремих громадян на їх про­

хання;

 

106          Глава 13.

покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку

і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування

матеріальних збитків;

направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-ви­

ховної установи для дітей та підлітків до його виправлення,

але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебу­

вання в таких установах і порядок їх залишення визнача­

ються законом.

Залежно від обставин вчиненого злочину і особи неповнолі­тнього суд може застосувати до нього одночасно кілька при­мусових заходів виховного характеру (ч. З ст. 105). Неповнолі­тній, який вчинив злочин і до якого судом прийнято рішення про застосування примусових заходів виховного характеру, в разі ухилення від їх реального застосування, притягується до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 97).

Вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути засто­совані до неповнолітнього, міститься в ч. 1 ст. 98 КК:

штраф;

громадські роботи;

виправні роботи;

арешт;

позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповнолітнього можуть бути застосовані і додаткові види покарань у виді штрафу та позба­влення права обіймати певні посади або займатися певною ді­яльністю.

Слід відмітити, що позбавлення волі на певний строк є най-суворішим покаранням з тих, які можуть застосовуватися до неповнолітніх. Певні особливості має також призначення пока­рання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що суд повинен враховувати умови життя і виховання неповноліт­нього, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи. При виборі заходів впливу судовий чи слідчий орган повинен встановити не лише факт, що особа формально досяг­ла віку кримінальної відповідальності, але й з'ясовувати всі індивідуальні психофізичні властивості неповнолітнього пев­ного віку щоб досягти основної мети покарання — виправлен­ня злочинця та запобігання вчиненню нових злочинів.

 


<