67. Принципи та загальні засади призначення покарання. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами кримінального покарання”. : Кримінальне Право України - Кузнецов В.В., Савченко А.В., Плугатир В.С. : Книги по праву, правоведение

67. Принципи та загальні засади призначення покарання. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами кримінального покарання”.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 
РЕКЛАМА
<

Загальні засади призначення покарання - це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд у призначенні покарання в кожній конкретній справі. Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного. Проте закон знає два винятки з цього правила, коли судові дається право вийти за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачено у ст. 69, згідно з якою з огляду на обставини, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК. Другий випадок перед­бачено ст. 70, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може мати місце у призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70) або за сукупністю вироків (ст. 71).

Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку.

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов’язаний враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання згідно статей 44 і 74.

Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і визначаючи їх межі та строки, суди мають враховувати майновий стан підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо.

При призначенні покарання неповнолітньому підсудному відповідно до ст. 103 КК крім обставин, передбачених у статтях 65-67 КК, необхідно брати до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку та інші особливості його особи.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшу­ють чи обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об’єкта злочину.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

 Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 (від п’яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначене покарання, наближене до максимуму або навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером наслідків: що тяжчі наслідки, заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи.

Згідно п.2 постанови, із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Відповідно до п. 18 “Прикінцевих та перехідних положень” КК при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.

Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

 


<